Деколонізація

Деколонізація (від лат. de - префікс із значенням віддалення, припинення і colonia - поселення) - термін, що набув великого поширення наприк. 50х pp., для позначення процесу визволення країн і народів «третього світу» від колоніального гноблення і набуття ними державного суверенітету. Термін винайшов і використав у своїй статті «Імперіалізм» в Енциклопедії суспільних наук (1932 p.) М. Ю. Бонн. Спочатку термін «деколонізація» стосувався лише процесу, через який азіатські та африканські народи виборювали політичну незалежність від колоніального правління. Пізніше його зміст було поширено на всі аспекти звільнення неєвропейських спільнот від зовнішнього контролю, домінування, визиску - політичні, економічні, культурні і навіть психологічні, - як до, так і після здобуття незалежності. В ширшому значенні, деколонізація є частиною сучасного всесвітнього руху народів з небілим кольором шкіри за припинення експлуатації і панування білих, чим визначалися міжнародні відносини новітніх часів.

Якщо у 1939 р. деякі європейські країни все ще володіли значними колоніальними територіями, що становили більшу частину Азії, Африки, островів Тихого океану і Карибського моря, то в період з 1947 до 1975 р. практично всі колоніальні імперії припинили своє існування. Процесу деколонізації сприяло значне послаблення головних метрополій внаслідок двох світових війн. Водночас зростав організований опір іноземному пануванню, що спирався на зміцнення національної самосвідомості пригнічених народів. Велику роль у цьому відігравали місцеві буржуазія та інтелігенція, які використовували західні ідеї для активізації народних мас у боротьбі за незалежність.

Поширення ліберальних, соціалістичних та комуністичних ідей сприяло усвідомленню того, що західні країни розглядають «третій світ» винятково як об'єкт експлуатації. Водночас відбувалися зміни у громадській свідомості самих метрополій: становище, коли одна країна встановлює свої порядки і диктує свою волю іншим народам, вже не здавалося нормальним та виправданим. Визвольний процес набував різних форм: від звуження сфери співпраці з колоніальною владою, від вимоги ширших прав, ненасильницького опору, як це було в Індії, до відкритої боротьби, яка найчастіше мала характер партизанської війни (В'єтнам, Алжир). Видатною подією стало проголошення незалежності Індії у 1947 p., що поклало початок розвалу найбільшої в світі Британської імперії. У 1949 р. Нідерланди визнали незалежність Індонезії, у 1954 р. Франція мусила звільнити від своєї опіки Індокитай. Першою незалежною державою Чорної Африки у 1957 р. стала Гана, за нею до кінця 1960 р. свободу вибороли ще 18 країн. Процесс деколонізації був тривалим і тяжким. Він супроводжувався багатьма кривавими війнами, як антиколоніальними, так і міжусобними, коли різні угруповання боролися за владу після залишення їхніх земель колонізаторами. Особливо запеклими були війни в Алжирі (1954- 1962 pp.), Індокитаї (1946-1954 pp.), Анголі та Мозамбіку (1961- 1975 pp.).

Незважаючи на те, що після здобуття колоніями незалежності спочатку там встановлювалися демократичні режими, пізніше в багатьох країнах відбувалися перевороти, що часто призводило до встановлення диктатури. Залишаючи свої колонії, уряди метрополій виходили не з гуманних засад, а керувалися реалістичними міркуваннями. Насамперед брався до уваги досвід силової політики, який показав свою безперспективність (напр., колоніальна війна Франції в Індокитаї). Водночас було сподівання на збереження домінування в економіках колишніх колоній, а також їх непряму залежність. Підтвердженням цього є сучасний неоколоніалізм.