Чернецтво

Чернецтворелігійне об'єднання, що склалося в християнстві наприк. III — на поч. IV ст. в Римській імперії як форма протесту проти соціального гніту внаслідок прагнення створити справедливий суспільний устрій. Та релігійна ідея, що оволоділа чернецтвом, перетворила його на особливий церковний інститут, який проповідував відхід від реальних життєвих цінностей, необхідність ізоляції від світу, аскетизм в ім'я спасіння душі. У міру того, як християнські церкви ставали організованішими, деякі християни почали вважати, що вони втратили дух благочестя, прилучившись до мирської марноти. Вони кидали міста, шукали усамітнення в далеких і глухих місцях, дотримувалися суворого самозречення, поєднаного з молитвами в ім'я спасіння душі та роздумами над Святим Письмом.

Як носії стихійних і суворих традицій релігійної поведінки, вони кидали виклик нормативному християнству і прямо чи непрямо осуджували ідею утворення досконало організованої церкви, тісно пов'язаної із суспільством. Однак нормативне християнство зуміло приєднати їх до своєї структури і вже в V ст. монастирський рух став невід'ємною частиною нормативного християнства, віддушиною для надто палкої меншості, яка інакше могла б відколотися від основної маси віруючих.

На Русі чернецтво з'явилося наприк. X — на поч. XI ст. Чернець (рос. инок — не такий, як усі) дає обітницю послуху (абсолютне підкорення монастирському статуту і керівникам), відмови від власності, від подружнього життя, цілковитого зречення власної волі. Ченці одного монастиря називаються братією.

Існує три ступені чернецтва: рясофор, малосхимник, великосхимник. Одяг ченців — символ відмови від миру. Той, хто хоче стати ченцем, приймає постриг. З чернецтва формується вище керівництво церкви — єпископат.