Цивілізація. Що таке цивілізація?

Цивілізація (від лат. civilis — гідний, вихований) це:

  • 1. Форма існування живих істот, наділених розумом.
  • 2. Синонім культури, сукупність духовних і матеріальних здобутків суспільства.
  • 3. Ступінь розвитку матеріальної й духовної культури, суспільного розвитку загалом.
  • 4. Процес становлення громадянського суспільства.
  • 5. Відносно самостійне цілісне соціальноісторичне утворення, локалізоване у просторі й часі, що може мати ієрархічні рівні (наприклад, антична, елліністична, афінська).

Термін «Цивілізація» запроваджений В. Мірабо (1757 р.) і використаний Д. Фергюсоном, а пізніше — Л. Г. Морганом та Ф. Енгельсом у періодизації історії для позначення вищої, після дикості й варварства, епохи. На різних історичних етапах термін «Цивілізація» зазнав у своєму тлумаченні багатьох змін. У мислителів, що його запровадили, і протягом наступного досить тривалого відтинку часу поняття «Цивілізація» вживалося для характеристики не стану суспільства, а певного соціального процесу (В. Мірабо, А. Ферпосон, А. Сміт). Пізніше, з першої пол. XIX і до XX ст., цей термін вживається переважно для позначення вже не процесу зміни, а певного стану суспільства. Функціонує в цьому значенні (за поодинокими винятками) в однині, оскільки йдеться тут про Цивілізацію з універсалістських позицій, як про етап (стан) поступу людства, що йде на зміну дикості й варварству. Як перше, «процесуальне», так і друге, «системне», тлумачення поняття «Цивілізація» здійснювалося з погляду класичного, лінійнопрогресистського, моністичного, який до серед. XIX ст. був у царині філософії історії визначальним.

З другої пол. XIX ст. цивілізація стає наріжним поняттям низки концепцій некласичної філософії історії (М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Дж. Тойнбі), в яких історичний процес розглядається вже не як монолінійний, а як поліцентричний нелінійний рух набагато складнішої конфігурації. При цьому у Данилевського і Шпенглера вона тлумачиться як завершальний етап існування великих живих історичних індивідів (якими, за Данилевським, постають культурноісторичні типи, за Шпенглером, — культури); у Тойнбі — вже як основна складова одиниця історичного процесу.

Неоднозначно поціновується роль цивілізації в історії. М. Данилевський розглядає цивілізацію як апофеоз розвитку відповідного культурно-історичного типу, відносно короткий (400—600 pp.) бурхливий період творчого плодоношення, який призводить, однак, до необоротної втрати творчого потенціалу народу (народів), що утворює цей тип. О. Шпенглер, як і М. Данилевський, вважають її стадією існування культури, однак — стадією не розвитку, а скам'яніння, занепаду й вмирання. За Тойнбі, кожна з цивілізацій, які складають всесвітню історію, є суб'єктом культуротворчої діяльності, даючи відповіді на дедалі нові виклики довкілля.

Поняття «цивілізація» Тойнбі вживає й у вужчому, близькому до Шпенглера, розумінні — як етап регресу. Попри всі розбіжності між його прибічниками, цивілізаційний підхід у дослідженні історичного процесу посідає одне з чільних місць у сучасній філософії історії. З його позицій історичний процес постає передусім не як лінійна послідовність, а як розмаїття таких культурно-історичних форм, як цивілізація. При цьому кожна цивілізація розглядається як нелінійне утворення монадного характеру, тобто таке, в якому відтворюється і уособлюється всесвітньоісторичний процес у цілому.

Відповідно до цивілізаційного підходу докорінно переосмислюється й поняття історичного прогресу. Останній вбачається тут не лише у висхідному русі, поступальний характер якого визначається опозиціями «вище — нижче», «гірше — краще», а насамперед у тому, щоб кожна цивілізація в ході самовизначення і самореалізаціі відтворила, відкрила для себе заново і збагатила своїм, тільки їй притаманним екзистенційним досвідом, інваріантні структури і неминущі загальнолюдські цінності.