Завершение военной кампании 1651 г

После поражения под Берестечком гетман, сконцентрировав всю свою волю, с присущей ему энергией взялся за организацию обороны Украины. Не исключено, что уже 16 июля он провел совет старшины. На ней было принято решение начать мобилизацию армии. Исходя из этого, Хмельницкий разослал универсалы распоряжению полкам собираться в Масловой Ставка (близ современной Масло вки па г. Росаве). Именно в это время было получено письмо от Ислям-Гирея, с котором он оправдывал свой поступок, а также выражал готовность прибыть на помощь, если возникнет угроза «от ляхов». С его содержанием гетман ознакомил всех присутствующих. Однако надежда на татарскую помощь угасла уже на следующий день, потому что от хана поступил новый лист, в котором он, разгневанный казацкими погромами нескольких татарских отрядов, выразил глубокое возмущение и поставил под сомнение дальнейшее существование украинских-татарского союза.

Сам гетман решил перебраться в Корсунь и там начать сбор войска. Наверное, уже утром 17 июля 1651 он отправился в путь и в этот же день издал приказ белоцерковском, винницком, брацлавскому, уманском и гиаволоцькому полковникам немедленно, «не откладывая ни на неделю, ни на два», прибывать в Белой Церкви. Сразу же покинув город, он, несмотря на свои предыдущие намерения, отправился не в Корсунь, а в Киев. Чем была вызвана такая смена намерений, ответить трудно. Вероятно, попав в тяжелейшее положение, Богдан Хмельницкий хотел заручиться поддержкой высшего духовенства. Время, учитывая реальность угрозы наступления Я. Радзивилла на город, он распорядился укреплять укрепления. Можно предположить, что при этом отдал приказ киевском полковнику А. Ждановичу организовать его оборону. Наконец, в источниках находим упоминание, что здесь произошла совет старшин, который решил просить царское правительство установить протекторат над Левобережной Украины. Однако надо полагать, что в этом случае, если такое решение действительно принималось, речь шла о всей территории Украинского государства.

Около 21 июля Хмельницкий оставил Киев и поспешил в Корсунь. Здесь на середину месяца он располагал почти 4 тыс. казаков, а также несколько тысяч татар, которые кочевали поблизости. 23 июля в него появились из Москвы подьячий Г. Богданов и наза - ретський митрополит Гавриил. На следующий день во время приема митрополит сообщил, что передал царю челобитную Войска Запорожского, и одновременно проинформировал гетмана о позиции российского правительства по украинскому-польских отношений, в частности, об отказе России пойти навстречу притязаниям посольства Речи Посполитой. В ответ Б. Хмельницкий заявил, что принятие казацкой Украины царской протекции должен состояться на определенных условиях договора: «всею Малой Русью, духовного чина и светцкого всяких чинов люди, мещане и казаки, дадим на себя договорное письмо за руками с большим утверженьем ... ». Очевидно, украинское правительство в настоящее время уже разработал его условия.

Гавриил приветствовал намерение Хмельницкого принять протекторат России, но осудил его «братство» с татарами. Митрополит пытался убедить правителя Украине в большой коварства крымцев, советовал порвать с ханом. В ответ гетман отметил, что знает об этом, но когда он разорвет отношения с Крымом, то хан, «объединившись с польским королем, начнет с ними воевать и им где этим крымский царь страшен».

В Корсунь Хмельницкий развернул большую политическую и организационную деятельность. Хорошо понимая, что после поражения украинского войска под Берестечком нечего сподизатися на военную акцию венгров, которая могла бы облегчить положение Украины, он первостепенное значение придавал мобилизации казачьих полков. Вместе рассылались универсалы к жителям городов с призывом не сдаваться враждебным хоругвями, а сопротивляться. Не исключено, что на казацкой территории Украины среди населения велся сбор денег на жалованье татарским отрядам, которые согласятся прибыть на помощь.

Особенно угрожающим в это время было развитие событий на севере Киевского и Черниговского воеводств в связи с наступлением литовского войска. На Овруччини успешно действовали подразделения В. Гонсевського, которые в жестоких боях разгромили отряды Натальчиця, Са - сименка, лащевцы и Сагайдачного. Полковники Гаркуша и Жданович действовали пассивно, хотя и имели численное преимущество. Возможно, они не знали реальных сил противника и опасались появления здесь самого Я. Радзивилла. Однако есть основания утверждать, что основной причиной их бездеятельности все же была позиция верхушки православного духовенства. В частности, Косов и Тризна обратились к Ждановича с настоятельной просьбой не вступать в бои с литовскими войсками, ибо их продвижения ему все равно не остановить, а если литовцы будут вынуждены с боем занимать Киев, то, овладев им, начнут истреблять мещан и разрушать церкви. По домогательствам митрополита киевский полковник оставил оборонительные рубежи и отступил под стены Киева. Гонсевський, который начал преследовать казаков, остановился неподалеку Вышгорода, ожидая подход Я. Радзивилла. Представители киевской городской верхушки попытались объясниться с литовским стольником, но без ведома своего гетмана он не решился принять какое-то определенное решение.

Жданович сообщил Хмельницкого, оставил свои позиции, чем вызвал его гнев. Гетман пригрозил полковнику старшинским судом за то, «что он Киев покинули без ево гетманского росказанья ...», и приказал немедленно возвращаться« на залог в прежние места »и не допускать врага к городу. На помощь Ждановичу были отправлены Уманский и Белоцерковский полки. Вместе Б. Хмельницкий письмом предупредил Косово, чтобы тот больше не вмешивался не в свои дела, а молился, чтобы «православная християнская вера вот еретических рук Была свободна».

Однако принятые Хмельницким меры спасти ситуацию уже не смогли. Радзивилл, оставив залог в Любече, 16 июля во главе

Семнадцатитысячной войска выступил в поход на Киев, успешно переправился через Днепр и 2 августа под Вышгородом объединился с Гон - Севский. Утром следующего дня он осмотрел защитные позиции казаков и уточнил детали штурма Киева. Тогда же начались стычки с казаками, солдаты захватили и разграбили Межигорский монастырь в Вышгороде. В самом же Киеве возникла паника, мнцаны поспешно покидали его, причем многие из них, как показывает Заступник, «уступили судами вниз Днепра ку Переяславлю, Черкассы и к иним городам возле Днепра ...».

По плану литовского командования, наступление на город начался ночью - сразу с трех сторон. Солдаты сумели преодолеть городской вал и выйти в тыл Ждановичу, однако сильное сопротивление отдельных казачьих подразделений задержал их продвижение, и Я. Радзивилл начал подготовку к решающей атаке. Однако необходимость в ней отпала сама собой, потому Жданович и Гаркуша дали приказ казакам оставить Киев и поспешно отступить. Косов немедленно сообщил об этом Радзивилла и пригласил в город, умоляя не делать опустошения. Однако вопреки ожиданиям Косово Тризны и городской верхушки, литовские солдаты, вступив в город, начали грабить не только горожан, но и церкви и монастыри.

Занятие Киева литовским войском стало критическим моментом на этом этапе революции. Казалось, еще несколько недель - и Украинское государство под ударами польско-литовской армии прекратит свое существование. Спасти дело могла только массовое подъема освободительной борьбы поспильства. Хорошо понимая это, Хмельницкий рассылал универсалы и призывы к населению браться за оружие. Это нашло понимание среди крестьян, мещан и казаков Киевщины и Подолии. По словам украинского летописца И. Ерлича, «как к меду, двинулись на произвол старые и молодые, не заботясь о том, что начались сенокос и жатву". Поднимаясь на борьбу, многие из них, однако, не скрывали своего недоверия к старшин и гетмана, которых считали виновниками катастрофы под Берестечком. Повстанцы Поднестровья заявляли шляхте: «Если Хмель проиграл, мы можем выиграть и мать теперь другого гетмана». Среди части казаков распространялось мнение о целесообразности созыва у Маслова Ставе «черной» совета, чтобы решить на ней, стоит ли оставлять и дальше булаву у Хмельницкого. Однако последовательные и решительные меры Хмельницкого, направленные на мобилизацию сил для дальнейшего сопротивления, впоследствии развеяли недоверие к нему среди основной части казаков, восставших крестьян и мещан, которые снова начали видеть в нем своего вождя в борьбе против Польши.

Между тем польская армия численностью более 50 тыс. после отъезда короля медленно продвигалась через юг Волыни в направлении Белой Церкви. Чрезвычайно сильно донимал голод, особенно подразделениям иностранной пехоты и рейтар. Ширилось дезертирство. По данным коронного гетмана М. Потоцкого, с 18 по 22 июля численность иностранных солдат уменьшилась на 1,5 тыс. А. Московский свидетельствовал: «Повсюду ужасное безлюдье и запустение ... хлеба никакими усилиями нельзя достать, нет ни людей, ни. мельниц ». Чтобы быстрее преодолеть обезлюднений край, Потецький разделил войско на две части, назначив местом их сбора Любарта (Любар). При себе оставил подразделения иностранной пехоты, артиллерию и несколько полков конницы. Впереди пошли полки под руководством М. Калиновского. Рядом коронного гетмана двигался А. Конецпольский. Уже 26 июля войско дошло до Сморживкы и где после Ямполя солдаты наконец увидели несколько «обширных полей хорошего хлеба», который принялись жать. Собранное зерно поджаривали и употребляли в пищу. Однако это не могло их спасти, многие солдат умерло от голода. Тяжело переносили солдаты также холодную дождливую погоду, негде было ни обсушиться, ни отогреться, ибо «от Кременца в Любартова вокруг нет ничего, где раньше были деревни и городки».

Конечно, население опустошенного юга Волыни не могло организовать серьезного сопротивления польским хоругвь, и иногда жители городов открывали перед ними ворота. Однако немало крестьян и мещан оставили свои дома, ушли в леса и начали партизанскую борьбу. И. Вишневецкий 28 июля констатировал: «По лесам и чащах часто наших неосторожных ловят, других стреляют из самопалов». Впервые пидроздилаиМ коронного войска пришлось встретиться с открытым сопротивлением в Аюбартови. В районе Паволочи большую активность в формировании казацкого полка развернул полковник И. Кучевич-Минькивський. И городская верхушка не поддержала меры полковника и отправила к владельцу города - калуского старосты-делегацию с просьбой прислать войско. Поэтому Кучевич-Минькивський вынужден был со своими единомышленниками отступить в Хмельницкий, а часть казаков полка начала на окраинах города бой с врагом, однако потерпела поражение и также отошла.

По-другому развивались события на Подолье, где крестьяне, мещане и казаки, узнав о поражении под Берестечком, взялись за оружие, лишь бы не допустить восстановления предыдущих порядков. Во главе повстанцев в западном регионе Брацлавщины стали полковники Недостежа и Иванчул, которые призвали жителей городов и деревень, расположенных между Днестром и Южным Бугом, собираться в лагерь под Деребчин. Довольно быстро сюда прибыло несколько тысяч повстанцев. Многие крестьяне, особенно из Подольского воеводства, змолотившы хлеб, оставили дома и переселялись в восточные районы Брацлавщины («на Украине»), По словам П. Потоцкого, который во главе нескольких корогв зьявизся к Бару, жители Летичевского уезда «нигде ляхов за панов иметь не хотят ». Пламя восстания охватило и восточный район Брацлавщины, где активную деятельность развернул И. Богун: он не только формировал полк, но и проводил сбор средств и продовольствия для содержания татар.

Обеспокоенная Брацлавская шляхта обратилась за помощью к М. Потоцкого. Коронный гетман должен созвать 7 августа военный совет для обсуждения вопроса, как «предотвратить хлопским мятежам». Решили послать на помощь каменецкому старости шесть хоругвей, с которыми тот должен немедленно отправиться в Винницу. Нарастание освободительной борьбы стала вызывать серьезную обеспокоенность в найдалекоглядни - ших шляхтичей, которые находились в войске. Московский 4 августа сообщал венском стольником: «Война, война и, как вижу, тяжелая для нас будет к зиме, разве зимой их (повстанцив. - Абт), по милости Божией, доконает ...».

Польская армия 4 августа оставила Любарта и через Трош и Янушполь направилась к Махновки. 10 августа она остановилась в окрестностях города. Отсюда Н. Потоцкий отправился в Паволочи, и на следующий день его полки вступили в районе городка Белиловка на территорию казацкой Украины. Между тем Хмельницкий полностью овладел ситуацией, сумел предотвратить созыву «черной» советы и приступил к формированию новой армии. По данным грека Дмитрия Иванова, на конец первой декады июля при гетмане уже находились семь полковников и большое войско, которое насчитывало 15 тыс. казаков, 2 тыс. татар, а на вооружении мало около 1 5 пушек. По несколько казацких полков находилось также в животе, Белой Церкви и Винницы. Чтобы поощрить татар, гетман распорядился платить мурзам по 200, а рядовым - по 20 талеров в месяц. Д. Иванов отмечал, гцо к украинским лагеря постоянно прибывали 'казаки, крестьяне и мещане. Поступавших к нему и казацкие полки с Левобережной Украиной.

В конце первой декады августа гетман начал активные действия против отдельных подразделений противника, чтобы задержать его продвижение и сорвать планы М. Потоцкого. Первый удар был нанесен, вероятно, 11 августа пяти хоругвь в окрестностях Фастова. Узнав об этом 12 августа и хорошо зная о чрезвычайной военную изобретательность украинского полководца, его способность устраивать ловушки, коронный гетман насторожился. Он немедленно внес коррективы в своего замысла: решил не обходить Паволочи, а собрать здесь все войско. Его опасения усилились следующий день, когда 2 тыс. казаков и 500 татар во главе с И. Выговским и полковником А. Хмелецкий основанья разгромили под Таборовка семь отборных польских хоругвей, захватили свыше тысячи повозок с продовольствием и гнали солдат вплоть До окраин Паволочи. Н. Потоцкий вновь созвал военный совет для обсуждения дальнейших действий. Мысли ее участников разошлись. Выслушав всех, Н. Потоцкий принял, пожалуй, самое мудрое решение: дать военные отдохнуть после тяжелого перехода, дождаться артиллерии и пехоты, а затем, в зависимости от обстоятельств, либо пойти на соединение с литовской армией, или начать наступление на Белую Церковь. Вечером появились посланцы с письмом от Я. Радзивилла, который пытался склонить коронного гетмана к немедленному объединению, предлагая отправить конницу через Обухов, Копачев, Мотовиловку в Васильков, ибо, по его мнению, Хмельницкий пытаться изолировать их армии друг от друга. Однако без подхода артиллерии и пехоты Н. Потоцкий не решился выступить навстречу литовцам и 16 августа стал лагерем близ Паволочи. На следующий день к нему явился с 2 тыс. всадников каменецкий староста, который предпочел отступить из Подолья.

В настоящее время вследствие развертывания освободительной борьбы на Брац - лавщини, Киевщине и Черниговщине заметно усложняется положение польско-литовских войск. Московский в одном из писем замечал: «Теперь мы окружены врагом отовсюду - спереди, по бокам и сзади. Крестьяне за нами мосты и переправы разрушают, угрожая нам: "Если бы вы и хотели убежать, то не убежите" ». По данным дневника С. Освенцим - ма, «упрямые беспорядки и бунты произвольных мужиков происходили по обыкновению на Брацлавщине результате подстрекательства Богуна, здесь, на берегах Днестра, толпы своевольных повстанцев не позволяли никому из наших вернуться». Быстро ухудшалось положение литовского войска в Киеве благодаря успешным действиям С. Пободайла на Черниговщине, который в конце августа захватил Любеч и блокировал залога в замке, а также партизанских отрядов, которые отрезали город от Белоруссии и Литвы. Кроме этого, не исключено, что именно грабительские действия солдат обусловили пожар, вспыхнувший в Киеве 16 августа и катастрофических масштабов следующий день. В городе сгорело около 2 тыс. домов и пять церквей.

Беспокойство Я. Радзивилла возможностью изоляции Хмельницким польской и литовской армий, как показали последующие события, было небезосновательным. Безусловно, гетман стремился не допустить объединения сил противника. По Его распоряжению спешно укреплялись укрепления в Фастове, Трилесах и Белой Церкви. Также он решил нанести комбинированного удара по Киеву. С этой целью послал под город несколько тысяч казаков и татар во главе со Ждановича. Однако киевский полковник не проявил должной осмотрительности. Со своей обоза, расположенного в лесу, он выслал в Киев разъезд, который недалеко от Золотых Ворот был обнаружен и атакован противником. Казаки начали отступать к обозу. Они успели успешно переправиться через реки Лыбедь и скрылись в лесной чаще. Но от тех, кого удалось захватить в плен, Радзивилл узнал о намерении Хмельницкого, поэтому в письме М. Потоцкого просил немедленно послать конницу в Васильков.

После провала замысла внезапного наступления на Киев украинский гетман вносит коррективы в своих стратегических планов. Не відмовляючись від наміру блокувати й розгромити литовське військо, він вирішив розпочати переговори з М. Потоцьким, запропонувавши мир із Польщею на умовах Зборівського договору. Не виключено, що цим Хмельницький прагнув виграти час, необхідний для зміцнення армії та підходу можливої допомоги від хана. Для цього він перевів свої полки поближче до Білої Церкви — в Узин і 22 серпня, у вівторок, надіслав Потоцькому листа з пропозицією припинити кровопролиття й виступити посередником у переговорах козаків із королем. Однак при цьому недвозначно заявлялося про готовність народу захищати свої вольності: «Якщо в[аша] м[илість], м[остивий] п[ане], не виявиш милосердя, кожний готовий вмерти при своїх злиднях і голову скласти, бо кожна пташка охороняє, як може, своє гніздо». З подібною пропозицією гетьман наступного дня звертається також до А. Кисіля, схиляючи його взяти на себе функції посередника в переговорах із коронним гетьманом.

Близько 24—25 серпня Хмельницький відрядив до Москви полковників С. Савича, А. Мозирю та І. Нечипоренка (імовірно, Золотаренка), щоб поставити питання про прийняття України під московську протекцію. Водночас гетьман продовжував розсилати універсали до населення України, закликаючи його вирушати до козацького табору під Білою Церквою. З прибуттям туди полків Богуна та І. Александренка чисельність війська зросла до 40 тис. Зміцнювалися також переправи через Дніпро, щоб не допустити прориву окремих підрозділів польської чи литовської армій. Тому навпроти Києва, на Лівобережжі, зосередилися полки Лободи та Булавки з 4 тис. козаків. До них приєдналося чимало простолюду. Селянам і міщанам було дозволено переселятися в Лівобережну Україну. Водночас частина козаків покидала військо й переселялася разом із сім'ями на російську територію.

23 серпня військо коронного гетьмана вирушило в напрямі Білої Церкви. Авангард зупинився на триліських фільварках, і жовніри почали грабувати козацькі хутори. В самому містечку закрилося близько півтисячі козаків і міщан під проводом сотника Богдана: вони відмовилися скласти зброю й вирішили захищатися. Припускаємо, Що козаки покладали певні надії на допомогу із Фастова. Дочекавшись підходу піхоти, М. Потоцький заходився штурмувати Триліси. На світанку 24 серпня польські гармати обстріляли дерев'яні укріплення и незабаром зробили в них проломи. Сюди ринули колони піхотинців драгунів, очолюваних польним писарем. Козаки й міщани мужньо захищалися, нарівні з чоловіками билися жінки, але не могли стримати противника й відступили до замку. Тут вони протрималися до третьої години пополудні. Незважаючи на великі втрати, жовніри Прорвалися в замок, винищуючи жінок і дітей. Урятуватися від різ - Ні вдалося тим, кого вивели за містечко іноземні жовніри, вражені нелюдською розправою. Триліси були дощенту зруйновані, замок, церкви й хутори спалені, священики порубані, поранені жінки з дітьми згоріли у полум'ї...

За годину після здобуття Трилісів М. Потоцькому принесли листа від Хмельницького, однак сп'янілий від успіху коронний гетьман відмовився відповісти, демонструючи своє невизнання українського уряду. За його розпорядженням 25 серпня козакам відписав А. Кисіль, який переконував їх «поклонитися королю», оскільки той розпорядився «карати мечем, поки не принесуть каяття». Цього ж дня польська армія вирушила до Фастова й 26 серпня зупинилася в його околицях, де жовніри пограбували й спалили всі хутори. З їх наближенням мешканці міста й навколишніх сіл, захопивши з собою майно та худобу, залишили свої домівки й відступили до Білої Церкви. Коли жовніри вступили до Фастова, то не застали там жодної живої душі й за своїм звичаєм кинулися грабувати залишене майно, палити будинки. Щоб уберегти від спалення місто — власність одного з магнатів, М. Калиновський наказав угамувати свавілля.

Щоб узгодити свої дії з Я. Радзивіллом, М. Потоцький на певний час затримав рух армії й відправив до литовського гетьмана посланців, які мали з'ясувати час і місце об'єднання військ. У розв'язанні цього питання виникли труднощі, оскільки Радзивілл, потрапивши в скрутне становище, вирішив залишити в Києві сильну залогу й повернутися до Литви. Він попросив Потоцького надіслати до Києва частину війська чи прибути самому. Звісно, коронний гетьман не міг погодитися з таким планом і наполіг на об'єднанні сил. Тоді Радзивілл запропонував, щоб польська армія почала облогу Білої Церкви, а сам він ударить на Трипілля, аби добитися контролю над обома берегами Дніпра. Потоцький відхилив і цей план.

Дочекавшись підходу кількох тисяч татар на чолі з Карач-беєм, Хмельницький (імовірно, 31 серпня) послав із листами до М. Потоцького та А. Кисіля своїх послів. У розмові з ними 2 вересня неподалік Фастова київський воєвода від імені Потоцького поставив козакам ультиматум: або видати Хмельницького й «повністю віддатися» на ласку короля, або знищити татар і видати мурз. Наступного дня українських послів прийняв Потоцький, який повторив, що вступить із козаками в переговори за умови виконання ними у триденний строк однієї з вимог, поставлених А. Кисілем, інакше «відразу ж перейде у наступ з литовським військом і мусить пролитися кров».

Довідавшись про захоплення польською армією Трилісів і Фастова, український воєначальник робить ще одну спробу не допустити її об'єднання з литовською — посилає 5 тис. козаків на чолі, мабуть, із Василем Золотаренком під Київ. їм належало об'єднатися з 3 тис. козаків полковника Філона Гаркуші, які мали спуститися сюди за течією Дніпра човнами. Проте Радзивілл довідався про наступ козаків на місто й повідомив про це Потоцького. Той діяв рішуче: 4 вересня послав туди Калиновського на чолі чотирьох полків кінноти й 1 тис. піхоти. Наступного дня жовніри атакували розташований у лісі, між болотами, табір козаків і після тригодинного бою змусили їх відступити. Не знаючи про поразку Золотаренка, Гаркуша б вересня з'явився під стінами Києва, й козаки почали обстрілювати литовські човни, на яких жовніри відвозили з міста награбоване. Водночас спалахнули бої й на суші. Наступного дня козаки відбили шість байдаків. Щоб полегшити відступ із Києва литовським полкам, М. Потоцький послав їм на допомогу понад 10 корогв кінноти. 9 вересня польська армія залишила Васильків і подалася до Гермаківки назустріч литовському війську, з яким об'єдналася там 13 вересня. Таким чином, б~7-тисячна польсько-литовська армія була готовою перейти в наступ на Білу Церкву. План Хмельницького не допустити з'єднання сил противника зазнав невдачі.

Однак намір Потоцького внести розкол у козацькі лави, добитися видачі Хмельницького й капітуляції Війська Запорозького провалився. Прийнявши близько 5 вересня Нагорецького, український гетьман на якийсь час затримав його, очікуючи звістки про хід подій під Києвом. Довідавшись про невдачу, він відправляє 7 вересня з листами до Потоцького та деяких сенаторів Р. Каторжного (Валечного) та Андрія Кульку, пропонує розпочати переговори й роз'єднати війська. Не виключено, що Хмельницький також послав гінців під Київ і Любеч із повідомленням про початок переговорів і розпорядженням козакам припинити воєнні дії (такий тактичний крок цілком можливий). Сам же із полками знову залишає Маслів Став (куди повернувся було з Узина) й рушає до Білої Церкви. Разом із тим він уживав заходів для розгортання партизанської боротьби в тилу польської армії, посилав роз'їзди для захоплення міст, намагаючись блокувати противника.

8 вересня українські посли прибули до польського табору, й сенатори ознайомилися з листами Хмельницького, в яких пропонувалося прислати «розумного чоловіка» для переговорів з Виговським про перемир'я. Наступного дня коронний гетьман скликав нараду. Враховуючи складне становище армії, прийняли рішення послати на переговори С. Маховського. Він одержав завдання розколоти союз козаків із татарами й схилити старшину до прийняття пропозицій М. Потоцького та Комісарів. Отже, коронному гетьманові довелося відмовитися від ультиматумів і фактично визнати провід Хмельницького над Військом Запорозьким. Піти на ці поступки його змусило те, що становище армії 3 кожним днем погіршувалося. Полякам дошкуляли дії невеликих Козацьких і партизанських загонів. За словами С. Освенціма, вони «захопили всі дороги й шляхи сполучення, перервали всі зв'язки, турбували наших частими сутичками та викликали у війську нестерпний голод, не пропускаючи до табору підводи з продовольством». Шляхтич Геркевич в одному з листів скаржився, що селяни перехоплюють і вбивяюгь гінців, намагаючись «не випустити жодних звісток про те, що відбувається в королівському таборі». Близько 7—8 вересня козаки оволоділи Паволоччю, а 9 вересня зайняли Фастів, відрізавши таким чином польську армію від західних районів України. Анонімний автор щоденника визнав: «Ми опинилися оточеними ворогами з усіх сторін».

11 вересня український гетьман прийняв Маховського. Останній наполегливо домагався розриву союзу козаків із татарами, на що гетьман відповів відмовою. Хмельницький рішуче відхилив також домагання, щоб він разом із Виговським приїхав до польського обозу для ведення переговорів, після чого Виговський запропонував провести переговори в Білій Церкві, з чим Маховський змушений був погодитися.

Оскільки переговори закінчилися пізньої години, гетьман послав листа Потоцькому з повідоліленням, що відпустить посла «з доброю справою» наступного дня. Разом із ним відправив і своїх послів Кульку та Одинця. Увечері 13 вересня вони дісталися до обозу польсько - литовського війська під Гермаківкою, а 14 вересня коронний гетьман зібрав раду для обговорення подальших зносин із Хмельницьким. Після гострих дискусій вирішили послати до гетьмана комісарів на чолі з А. Кисілем, які мали досягти домовленості з 22 пунктів майбутнього договору, про що відразу ж повідомили Хмельницького. Після приїзду до Білої Церкви комісарів розпочалися переговори, центральними в яких стали чотири основних пункти: скорочення козацького реєстру до 6—12 тис.; залишення козаками шляхетських маєтків; розрив союзу з татарами; розташування підрозділів коронного війська на козацькій території. Після дискусій 16 вересня Виговський загалом прийняв основні вимоги польських комісарів, у тому числі й зменшення реєстру до 12 тис. козаків.

Здавалося, ось-ось усе вирішиться й угоду буде підписано. Однак трапилося те, чого побоювався Хмельницький. Серед козаків, а також селян і міщан, які перебували в таборі, почали поширюватися чутки про замирення з коронним гетьманом. Натовпи люду разом з окремими татарськими загонами Карач-бея, який прибув сюди, почали зосереджуватися в околицях замку. Вважаючи, що там перебуває Хмельницький, вони вигукували, що він хоче зрадити і їх, і татар та віддати «в руки ляхам». Лунали погрози «знищити комісарів і старшину». Тоді було вирішено припинити переговори й під захистом полку провести комісарів до їхнього табору. Однак після того, як вони залишили замок, їх атакували повстанці й татари. В сутичці загинула частина козаків з охорони, драгунів і слуг комісарів. Стало ясно, що пробитися крізь живу стіну повсталих не вдасться, тож, залишивши вози, комісари та їхня охорона поспішно відступили до замку. Білоцерківський полковник Михайло Громика надіслав козацькій залозі в замку три сотні козаків, кулі та порох. І зробив це вчасно, бо повстанці незабаром оточили замок і почали готуватися до штурму. їх чисельність постійно зростала і ввечері досягла 10 тис. Вони обстрілювали замок і кілька разів протягом ночі намагалися захопити його. Реєстрові козаки й старшина відчайдушно захищалися. Ранком 17 вересня з'явився Б. Хмельницький, которий придушив повстання й наказав стратити 15 «призвідців заколоту». 19 вересня гетьман розпорядився, щоб Виговський провів комісарів через обоз козацького війська, вибачившись перед ними за неприємний інцидент. Водночас відмовився прийняти укладені під час переговорів умови домовленості, передавши через комісарів і українських послів свої вимоги, наполягаючи на тому, що чисельність Війська Запорозького має становити 20 тис. осіб, а підрозділи польського війська не повинні займати полкові міста.

17 вересня частина польського війська вирушила до Білої Церкви, переправилася через Вільшанку й зупинилася обозом. Сюди надійшов лист від комісарів з інформацією про їхнє тяжке становище внаслідок повстання «плебсу». Довідавшись про це, коронний гетьман негайно направив до них 130 корогв на чолі з Калиновським. Останній зупинився в одній із долин, відправивши під замок полк Яна Сапіги. Не дочекавшись комісарів, 18 вересня Сапіга повернувся до табору Кали - новського. Наступного дня опівдні один із жовнірів приніс радісну звістку, що комісари повертаються.

Ознайомившися з вимогами Хмельницького, Потоцький через кілька годин повідомив М. Гладкому та С. Литвиненку, що може дозволити лише 15-тисячний реєстр, звільнити від жовнірських по - стоїв Канів, Чигирин, Корсунь, Переяслав і Черкаси. Він вимагав також від Хмельницького розправитися з татарами та покарати учасників заколоту 16 вересня. Польсько-литовське військо табором, У бойовому порядку, вийшло з Гермаківки; ранком 21 вересня воно зупинилося неподалік Білої Церкви. Ми не знаємо, яку позицію зайняв Хмельницький щодо нових вимог М. Потоцького, проте наближення армії супротивника стурбувало його. Щоб уникнути генеральної битви, він надіслав листа коронному гетьману, висловлюючи здивування його несподіваним маневром. Пропонував наступного дня прислати комісарів для присяги на укладеному договорі. Потоцький погодився піти назустріч цим проханням. Однак становище Хмельницького залишалося і далі складним. Придушення повстання не зняло гостроти суперечностей у війську, більшість якого виступала проти великих поступок Польщі й наполягала на збереженні умов Зборівського договору. Цього ж прагнув і сам гетьман. Тому він пішов на відчайдушний крок, дозволивши рядовому козацтву послати на зустріч із комісарами своїх представників, щоб ті домагалися збереження досягнутих у Зборові домовленостей. З одного боку, це зміцнювало довіру до нього серед поспільства, що влилося до війська, а з іншого — давало змогу продемонструвати Потоцькому рішучість Війська Запорозького добиватися для себе значніших поступок. Передбачаючи можливість початку противником воєнних дій, Б. Хмельницький розпорядився, щоб військо належним чином підготувалося до відсічі.

22 вересня Потоцький послав для прийняття присяги в козаків 12 своїх представників у супроводі трьох гусарських корогв. До намету, де мала відбутися процедура присяги, з'явилося 12 козаків (серед яких тільки Одинець належав до старшини). Від імені гетьмана та Війська Запорозького вони заявили, що вимагають улагодження трьох справ: повного збереження умов Зборівського договору; відходу звідси польсько-литовського війська; визнання союзу козаків із татарами. На спроби переконати своїх опонентів, що під час переговорів у Білій Церкві було досягнуто зовсім іншої домовленості, прозвучала відповідь: «Ми не знаємо, що було між вами, але тепер із цим Військо нас прислало».

Вражений непередбаченим розвитком подій, М. Потоцький уже вечірньої пори скликав нараду для вироблення плану дій. Туманного наступного ранку польсько-литовське військо почало шикуватися до бою. На правому фланзі, з боку заболоченої місцевості, звідки можна було сподіватися раптового удару козаків, розташувалися литовські полки Я. Радзивілла; в центрі, де стояла й артилерія, польськими підрозділами командував Потоцький, а на лівому фланзі ~ Калиновський. Готуючись до атаки українських позицій, коронний гетьман виходив із того, що після поразки під Берестечком козаки не наважаться вийти назустріч жовнірам і захищатимуться під прикриттям табору, віддавши таким чином йому ініціативу. Опівдні польсько-литовське військо «берестецьким строєм» розпочало наступ.

Готувався до бою й Хмельницький, який не сумнівався в тому, що коронний гетьман намагатиметься змусити Військо Запорозьке капітулювати. Він вирішив удатися до активної оборони: спираючись на систему укріплень, створених навколо табору, нав'язати противникові тактику маневрової боротьби, уникаючи генерального бою. Тому, безпомилково передбачивши напрямок наступу польсько-литовського війська, відправив йому назустріч сильний козацько-татарський роз'їзд, який повинен був вчасно повідомити про його наближення. Отримавши необхідну інформацію, Богдан вивів «у поле» частину козацьких полків і татарську кінноту. Такий план виявився для польсько-литовського командування цілковитою несподіванкою. Воно не могло не бачити й не розуміти того, що залучені до бою українські й татарські сили замалі для відкритої битви, але завдяки своїй мобільності вони були спроможні, уникаючи удару «в лоб», активними діями скувати фланги польсько-литовської армії й таким чином зірвати її наступ. Тому, хоч окремі корогви з лівого флангу й розпочали сутички з татарами та козаками, коронний гетьман не поспішав наступати з основними силами. Щоправда, Радзивілл діяв значно рішучіше. Його гіолки, перейшовши у наступ, змусили козаків і татар відійти в район болот, але ані Потоцький, ані Калиновський, добре знаючи Хмельницького, не надавали відступові противника особливого значення, не без підстав підозрюючи, що це може виявитися тактичною хитрістю, прагненням заманити їх у пастку. Тому жоден із них не кинувся допомагати Радзивіллові в переслідуванні козаків.

Хмельницький міг бути задоволений наслідками першого дня боїв — наступ противника було зірвано. Зазнавши невдачі й реально оцінюючи співвідношення сил, Потоцький доручив А. Кисілю відписати гетьманові України про своє бажання «встановити мир» і пропонував через годину-дві відрядити послів. Проте Хмельницький, спосте - рігши податливість Потоцького, не поспішав, аби домогтися від нього більших поступок. Опівдні за його розпорядженням українські й татарські підрозділи вийшли в поле. Одні з'явилися перед польсько - литовським військом, другі почали наближатися до обозу, татари зайшли йому в тил. Проти козацько-татарських загонів були послані корогви жовнірів, і в багатьох місцях спалахнули бої. Спроби поляків відрізати українців, котрі з'явилися в хащах біля їхнього обозу, виявилися невдалими, бо ті вчасно помітили небезпеку й глибоким ровом відступили до підготовлених шанців, розташованих недалеко від свого табору, після чого заговорила українська артилерія, а з ближніх окопів і чагарників почали виходити щільні лави козаків, займаючи позиції для бою. В цей же час із тилу татарський підрозділ Мехмет-мурзи вдаріив на польський обоз, завдавши йому відчутної шкоди. А коли уже вночі Потоцький почав відводити військо до обозу, українська й татарська кіннота раптово атакувала його ар'єргард, поцілюючи жовнірів пострілами з «яничарок». Щоб зупинити наступ, було залишено сандомирського хорунжого з драгунами, але він змушений був згодом попросити у коронного гетьмана допомоги. На поміч йому Рушили два полки під проводом П. Потоцького, після короткочасного бою з якими козаки й татари відійшли до табору. Таким чином, і другий день не приніс успіхів польсько-литовському війську. Навпаки, ініціативу перехопила українська сторона Уночі Хмельницький відправив до коронного гетьмана листа, в якому знову наполягав на доцільності переговорів. Очевидно, він пообіцяв також відрядити 25 вересня посольство. Однак із цим не поспішав, добре знаючи про тяжке становище противника. Рухливі загони козаків і татар фактично блокували його табір, не дозволяючи обозній службі постачати вкрай необхідний фураж і продовольство. Сам М. Потоцький згодом змушений був визнати, що на 26 вересня не лише люди, а й коні «стали сильно голодними, ані пасовища, ні хліба не було, військо Хмельницького все потравило». Деякі жовніри почали перебігати до українського табору.

Хід боїв 23—25 вересня переконав керівництво польсько-литовського війська, що здобути український табір приступом — справа безнадійна. Ситуація ускладнювалася тим, що жовніри, яким кінчалася платня, заявили про намір залишити військо і повернутися назад. Чимдалі більше нервував Я. Радзивілл, який не приховував, що з огляду на складну ситуацію на своєму кордоні не зможе тривалий час допомагати полякам. Посилилися незгоди серед керівництва об'єднаної армії: одні радили відійти до Вільшанки й звідтіля наступати «вглиб України шаблею і вогнем», інші не без підстав оцінювали подібний крок як легковажність, оскільки було дуже небезпечно залишати в тилу сильного противника. Непокоїли і відомості про можливий найближчим часом підхід до українського табору Іслам-Гірея з ордою.

У такій складній і напруженій обстановці надвечір 26 вересня, коли припинився дощ, козаки й татари зробили спробу вийти в тил обозу противника. М. Потоцький вивів військо в поле й, коли вже почало сутеніти, послав проти українських і татарських кіннотників спочатку драгунів на чолі із сандомирським хорунжим, а згодом — два полки під проводом М. Калиновського та П. Потоцького. Поблизу табору Хмельницького їх атакували українці й після бою відігнали назад. Тактика Хмельницького цілком виправдала себе. Перед керівництвом польсько-литовського війська стояла дилема: або, залишаючись на місці, приректи себе на неминучу поразку, або відступити.

Становище української армії було помітно кращим, однак гетьман не міг не знати про наростання суперечностей у його війську між низами та старшиною. Не зважати на них було вкрай небезпечно. Окрім цього, затримувався підхід татарської орди. Пам'ятаючи вчинок Іслам-Гірея під Берестечком, Б. Хмельницький мав підстави не довіряти йому. Не можна було нехтувати й невдоволенням значної частини козацтва через пограбування їхніх домівок як жовнірами, так і татарами. Тож Хмельницький вирішив припинити зволікання з переговорами й піти на укладення нового договору

26 вересня гетьман через своє посольство сповістив М. Потоцькому свої вимоги. Обговоривши їх, комісари змушені були піти на більші поступки, ніж було домовлено в Білій Церкві. З огляду на критичне становище свого війська, польська сторона погодилася на встановлення козацького реєстру в 20 тис., однак рішуче наполягала на забороні козакам проживати на території Брацлавського та Чернігівського воєводств. Тоді 27 вересня гетьман зажадав, аби М. Потоцький до Різдва (кінець 1651 р.) не розташовував польські й литовські корогви на постій у цих двох воєводствах, а також віддав у розпорядження Війська Запорозького Боровицю та Черкаси. Комісари погодилися на першу вимогу. 28 вересня укладається відомий Білоцерківський договір. Для присяги на його умовах до табору було запрошено Хмельницького та старшину.

Прибувши до намету коронного гетьмана, Хмельницький вичитав текст договору, після чого знову почав домагатися від комісарів відстрочки терміну завершення складання реєстру та виконання інших вимог. Польська сторона погодилася на те, щоб реєстр було укладено до кінця 1651 р., але віддати міста М. Потоцький «не міг і не хотів...».

Польсько-литовські підрозділи почали залишати обоз. 30 вересня й український гетьман відпустив татар, а наступного дня — козацькі полки.