Военные действия зимы-весны 1651 г

После подписания 18 августа Зборовского договора и снятия 23 августа осады Збаража усилия украинского правительства направлены на усиление контроля за выполнением польской стороной достигнутых договоренностей. Как цементирующий фактор для поддержания в обществе решимости отстоять независимость в очередной раз используется православия. В частности, в своем обращении к шляхте Волынского воеводства (ноябрь 1650) гетман подчеркивал: «Наша православная греческая вера не только полностью не умиротворенная, но и это больше угнетенная», поэтому для сохранения мира крайне важно отменить унию и вернуть православным на всей территории Речи Посполитой отобранные у них церкви и имения, ибо «мыла нам наша родительская земля, но врожденная вера должна быть милее, за нее мы всегда умирали охотно». Вместе с тем Б. Хмельницкий подчеркивал, что Войско Запорожское готово остаться верным королю, но при условии, если «также будут соблюдены наши права и вольности, присягнуть польскими королями народу русскому и предоставленные Войску Запорожскому за его кровавые заслуги», а пока эти «условия не осуществятся, не приведет нас к этому никто на свете ».

Отправляя свое посольство на сейм, Хмельницкий передал с ним «Просьба» к королю и сенату, в котором требовалось, чтобы на верность мира присягнули М. Лубенский, краковский епископ Д. Гембицкий, Н. Потоцкий, Я. Радзивилл и другие сенаторы. Вместе гетман настаивал ради гарантии сохранения мира прислать ему в качестве заложников И. Вишневецкого, А. Конецпольского, С. Калиновского и белоцерковского старосту К. Любомирского. Гетман сообщал о больших гонения "на руский народ» со стороны господ и просил принять соответствующие меры. Наконец, он затронул вопрос об установлении границы («обособленной линии») между землями Войска Запорожского и остальной территорией Речи Посполитой. Причем предусматривались гарантии со стороны польского правительства относительно закрепления за православным духовенством и украинским населением оставленной за Польшей территории «вольностей и старинных обрядов и чтобы они не испытывали от униатов притеснений, ибо никакие вероисповедания и в чужих землях так не преследуются и не угнетаются, как на нашей земли ».

Торжественную встречу устроил Б. Хмельницкий назаретским митрополиту Гавриилу и российском монаху А. Суханову, которые с Валахии направлялись в Москву и 14 ноябре остановились в Чигирине. Во время разговора гетман подчеркнул необходимость того, чтобы «православньие христиане соединились и врагов бьи креста Христова искоренили», я также сообщил, что неоднократно направлял послов к царю, прося предоставить казакам помощь и принять их «под свою царскую державу», однако Алексей Михайлович отказал , ссылаясь на договор с Польшей. При этом украинская обладатель неоднозначно намекнул, якобы располагает сведениями, что посол Речи Посполитой поехал к хану, чтобы склонить его к нападению на Россию. По мнению Хмельницкого, царь, порвав с Польшей, не будет греха - его на это благословляют четыре вселенские патриархи, ведь папа римский благословляет поляков. Анализ переговоров свидетельством стремления Хмельницкого можно скорее добиться согласия царя принять Украину под протекцию, чтобы совместными силами противостоять Речи Посполитой. Он понимал неизбежность нового военного столкновения Украине с Польшей.

Изучение различных источников позволяет пидстазы утверждать, что в оценке перспектив украинских-польских отношений гетман не ошибался. Потерпев неудачу в деле организации атаки на украинскую армию во время ее похода в Молдавию, польское правительство не отказывался от намерения силой решить украинскую проблему. Уже в конце первой декады октября король сообщил нунция Д. Торреса о планах начать зимой наступление против казаков. К хану отправилось посольство, которое должно задача разорвать союз Украинская с татарами и вернуть последних против своих союзников. Поехало посольство и в Стамбул, чтобы уговорить султана не поддерживать Хмельницкого, запретить брак Тимоша с дочерью молдавского господаря, а также добиться разрыва союза Крыма и Украины. Вместе варшавский двор сделал попытку улучшить свои отношения с Москвой и настроить ее против Украины, сообщив через своего посла о подготовке хана и гетмана к походу на русские земли. В Вену отправили иезуита Джованни Батиста (Андриане), чтобы добиваться от австрийского императора военной помощи.

С третьей декады октября участились провокации солдат на Подолье - они нападали на казацкую территорию. 17 ноября наказной брацлавский полковник Г. Кривенко обратился к брацлавского воеводы С. Лянцкоронского с жалобой на солдат, которые пытались завладеть Морафою, Красным и другими казацкими городами в Приднестровье. Активизировалась и подготовка к наступлению коронной армии. В начале декабря Ян Казимир сообщил возможном союзнике Фердинанду III, что, по его убеждению, лучшим способом приведения казаков к послушанию есть сила оружия, а 17 декабря признал: война с казаками становится неизбежной. Вместе польское правительство пригласило в императора Австрии 8 тыс. солдат. Говорилось также об усилении военного присутствия австрийцев на границе с Молдавией и Трансильванией. Однако австрийский правительства 26 декабря высказался против отправки части своего войска в Польшу (правда, впоследствии он разрешил ее командованию вербовать в Австрии добровольцев за соответствующую плату).

Нарастание угрозы возобновления военных действий не могло не беспокоить Хмельницкого. Вероятно, в конце первой декады ноября 1650 состоялась старшинский совет, который принял укрепить гарнизоны в городах и крепостях, начать сбор войска, готовить припасы. В середине ноября гетман узнал о коварных действия польской дипломатии в Бахчисарае, которые вызывали у него возмущение. Не теряя времени, он отправил посла к хану, прося быть готовым к походу. 16 ноября из Стамбула вернулись А. Жданович с Осман-агой, данные о мерах польской дипломатии в Крыму подтвердились. Попытки А. Киселя усыпить бдительность гетмана успеха не имели.

В условиях ухудшения отношений с Польшей гетманское правительство со второй декады ноября прекратил способствовать шляхте в имущественных вопросах. Не исключено, что именно по его инициативе во второй половине месяца в Левобережной Украине вспыхнуло восстание крестьян, мещан и казаков. Шляхтичи массово начали покидать свои поместья. В первых числах декабря Кисель отбыл из Киева, что усилило панические настроения среди поляков в Правобережной Украине.

В декабре отношения Украины с Польшей оставались крайне напряженными. Сейм принял дозесты численность польского войска до 36 тыс., а литовского - до 15 тыс. солдат. Планировалось также созвать посполитое рушение. Одновременно предполагалось направить послов в Крым и Трансильвании, чтобы быть с ними «в дружбе». Чтобы скрыть намерения напасть на Украину зимой 1651 г., а также ввести в заблуждение ее правительство, сейм решил послать на переговоры с Хмельницким комиссию в составе 10 человек, которую должен возглавлять не Кисель, а брацлавский. Условия «Просьба» Войска Запорожского сейм отклонил 20 декабря как неприемлемые. Еще раньше король направил письмо к гетману, сообщая, очевидно, о целесообразности проведения переговоров.

Хмельницкий понимал всю сложность мобилизации и содержание армии в зимнее время, тем более что не было понятно, когда все-таки противник начнет свое наступление. Переходить же самом к военным действиям без ведома хана нельзя было ни в коем случае, поскольку Ислам - Гирей выступал своеобразным гарантохм сохранения Зборовского договора. Отправиться в поход без него означало, что нарушителем соглашения стала Украине, а это исключало помощь со стороны и без того ненадежного союзника. Учитывая все это Хмельницкий стремился избежать до весны войны с Польшей. Отсюда и определенная непоследовательность и даже противоречивость в его действиях. Ведь, с одной стороны, надо было держать полки в боевой готовности, а с другой - не давать зацепок к разрыву отношений, демонстрировать миролюбие и готовность к переговорам. В начале 1651 г. было созвано совет старшин, что обсудила план возможных военных действий. Часть старшин высказалась за то, чтобы оставаться на месте, укрепить границу и ждать подход поляков, которые не выдержат холода во время осады городов, другие предлагали наступать самим. Решили все же держаться линии разграничения обеих сторон, лишь укрепив ее. Очевидно, с третьей декады января началась мобилизация армии.

За угрозы вторжения польской и литовской армий гетман вынужден был отказаться от проведения свадьбы своего сына, что должно было произойти, по некоторым данным, ЗО января. В первых числах января Б. Хмельницкий принимал гонцов от подканцлера Г. Радзеевский (цель этого визита, к сожалению, неизвестна). В это же время он получил королевское письмо, из которого узнал о намерении Яна Казимира начать переговоры. Встретился он также с посланцами от А. Киселя и при разговорах с ними согласился приехать на комиссию, которая должна была состояться в начале февраля 1651 г. в Белой Церкви, не покладая, однако, особых надежд на его успешное завершение. Пытаясь заручиться поддержкой татар, Хмельницкий снарядил несколько посольств к хану, надеясь на помощь «воинских людей против Потоцкого». 12 января отправил посольство М. Суличич к российскому правительству с просьбой сохранять дружеские отношения с Украиной и не помогать Польше.

От конца 1650 г. значительно активизируется подготовка польского правительства к зидновлення военных действий и одновременно оживляются мероприятия, направленные на усыпление бдительности Хмельницкого. 5 января Ян Казимир издал первое и второе возрасте шляхте, которая должна была подготовиться к походу. Польские гетманы получили приказ в течение шести недель покончить с казаками. Польный гетман М. Калиновский 20 января разослал распоряжение солдатам собраться 4 февраля в районе Чернокозинец (30 ~ 35 км западнее Каменец-Подольского) и готовиться к выступлению «против мятежного хлопства».

В начале второй декады февраля над казацким государством нависла огромная опасность - двадцатитысячный коронная армия, возглавляемая М. Ка - линовським, оставила позиции под Каменец-Подольским и отправилась в направлении Бара, чтобы атаковать Брацлавский полк. В настоящее время Хмельницкому не удалось заблаговременно мобилизовать свою армию и занять зигидни позиции. Мобилизация началась лишь в последней трети января и проводилась недостаточно энергично. В целом правильно оценивая ситуацию, гетман просчитался в определении возможных сроков начала военных действий. Не исключено, что негативную роль здесь могло сыграть его ожидания путем согласия на проведение предложенной комиссии избежать наступления коронной армии зимой 1651 Возможно также, что одной из причин опоздания мобилизации было противодействие ей со стороны части казачества и старшины, стремившихся во что сохранить мир с Польшей.

Местом сбора украинской армии было определено Белую Церковь. Однако основные события в это время разворачивались на Подолье. Брацлавский полковник Даниил Нечай, имея сведения о приготовлении коронной армии, а также получив соответствующий приказ от гетмана, решил укрепить гарнизоны из приграничных городах. Казацкие сотни прибывающих в Морафы, Стены, Шаргорода, Ямполя, Красного и других городов. Главные силы своего полка Нечай предусматривал сосредоточить в Красном. 17 февраля он с Шаргорода вместе с конницей, обозом и артиллерией отправился в этот город. Видимо, сюда по договоренности с Хмельницким имели впоследствии подойти с полками Иван Богун и Иосиф Глух. А вечером 8 февраля М. Калиновсь - кий с армией остановился у Матейкова. Туда же на совещание прибыл Лянцкоронский. На следующий день, в воскресенье, их объединенные силы (около 24 тыс. человек) перешли в наступление. На ночь они остановились в Станислав - щадке, но, узнав от пленного казака о пребывании Нечая в Красном, решили воспользоваться выгодного момента и нанести по Брацлавском полку внезапного удара. Полночь коронная армия отправилась в Красное. Так было возбуждено Зборовский договор, и начался новый этап военных действий.

Подразделения польской армии сумели незаметно перейти «линию» и поспешно двигались в Красное. Внезапным ударом они разгромили казацкое войско во главе с сотником Романом Шпаченко, которая в Во - рошиливци прикрывала путь в глубь казацкой Украины. Почти все казаки были уничтожены, а сотник, вырвавшись из окружения, вместо того чтобы предупредить Нечая о нападении противника, бежал в Морафы. На рассвете 20 февраля авангард коронной армии приблизился к стенам Красного, залога которого приняла чужие знамена за казацкие и подпустила их к воротам. Солдаты решительным приступом овладели ею и ворвались в город, на улицах которого разгорелся ожесточенный бой. Д. Нечай, возглавив казаков, пытался выбить поляков из Красного, но был смертельно ранен. Состоянии противостоять натиску солдат, казаки и мещане стали отступать к прочно укрепленного замка, куда сотник Гавратинський успел перевезти пушки.

Убрав тело своего погибшего полковника-победителя, казаки положили его с одной из башен, а вместо него избрали полковником Г. Кривенко, которому удалось организовать надежную защиту позиций. Украинский сражались с отчаянной храбростью. Немецкая пехота несла тяжелые потери. Тогда М. Калиновский распорядился, чтобы конники спешились, и, лично возглавив их, повел на приступ, и успеха все равно не достиг. Ночью защитники замка сожгли все постройки, которые мешали обороне. На следующий день бой разгорелся с новой силой. Польный гетман обратился к казакам с предложением сложить оружие, обещая всех их отпустить, но осажденные, по его собственному признанию, «предпочитали погибнуть, чем поклониться». Поэтому приступы продолжались до вечера.

По данным некоторых источников, в ночь на 22 февраля немало казаков незаметно покинули замок, но в поле были обнаружены ротмистром Янжула (бывшим казаком) и атакованы. Большинство полегла, остальные отступила к замку. Преследуя их, солдаты также ворвались в крепость и после жестокого боя вырезали почти всех ее защитников, которые составляли костяк Брацлавского полка. Сам город был сожжен, а его жителей, в том числе женщин и детей, уничтожен. Одновременно и неприятель понес тяжелые потери - погибли около 1 тыс. военных.

После непродолжительного боя Калиновский занял 24 февраля Морафу, а 27 февраля, вследствие измены городской верхушки, завладел Шаргородом. Отсюда он сообщил Н. Потоцкого об успешном начале похода и выразил убежденность, что «председатель высокомерных мятежников будет гио заслугам разбита вместе с другими членами тела и они покоряться королю, м [илостивому] п [Анов] нашем ...». Чтобы снять с себя ответственность за восстановление военных действий, он обращается с письмом к Хмельницкому и обвиняет Д. Нечая в нарушении мира. 1 марта польские полки оставили Шаргород и на следующий день остановились в Черновцах, заблаговременно покинутых казаками. С марта коронное войско подошло к Стене, где сотник И. Александренко и Калюс собрали казаков и повстанцев и хорошо подготовились к борьбе. Все приступы солдат они успешно отражали. Понеся ощутимые потери, Калиновский вынужден был вступить с Александренко в переговоры. Удовлетворившись обещанием осажденных уплатить 4 тыс. злотых и их присягой быть верными королю, польный гетман отступил от Стены.

Коронная армия 5 марта возвращается в Черновцы. Отсюда два полка под предводительством С. Лянцкоронского двинулись к Ямполя, ночью 6 марта уничтожили казацкий караул, ворвались в город и вырезали несколько тысяч его жителей, а также греческих, молдавских и турецких купцов, само же город до основания с курили. Созванная в это время Калиновским военный совет решил продолжить поход в Винницу, захватить ее и укрепиться там, чтобы переждать весеннюю распутицу и дождаться подхода новых полков. Не теряя времени, коронное войско выступило в поход, прошло через Морафу, Красное и 10 марта остановилось на постой в с. Сутисках. Лянцкоронский отправился ночью в Винницу.

Узнав о начале военных действий, гетман рассылает универсалы к населению Украины с призывами подниматься на вооруженную борьбу. Одновременно для укрепления границы со стороны Литвы отправляет туда несколько полков. Немедленно отправляет новое посольство к хану, убеждая его в необходимости немедленно прибыть на помощь. Однако Ислам-Гирей, узнав о неудаче намерен привлечь Швецию к антироссийского блока и приняв посла из Польши, решил не спешить. Он ожидал известия от нурадин-султана, стоит отправляться в поход, чем фактически игнорировал распоряжение султанского двора без задержки оказывать помощь Хмельницкому.

Несмотря на начало военных действий между Речью Посполитой и казацкой Украины, А. Кисель все же пытается склонить гетмана к переговорам с членами комиссии. В письме от С марта он пытался также убедить его, будто инициатором конфликта был Д. Нечай, который, перейшозшы «линию», напал на польское войско. Воевода уверял в желании Речи Посполитой быстрее завершить комиссию, потому просил определить время ее работы в Паволоци. Аби заручитися підтримкою митрополита С. Косова, Кисіль повідомив йому, начебто 20-тисячна коронна армія відступає до своїх попередніх позицій, і просив зробити все можливе, іцоб запобігти контрнаступові Хмельницького та схилити його до участі в роботі комісії.

На початку другої декади березня гетьман отримав із Перекопу повідо. млення від каймакана Велі-аги про готовність підтримати його війська. Від очаківського бея Армадана Хмельницький довідався про виступ до нього чамбулів нурадин-султана, тому, не гаючи часу, послав на допомогу козакам Кальницького (Вінницького) полку Чигиринський, Уманський, Миргородський, Лубенський і Прилуцький полки.

У середині березня повертається з Москви М. Суличич, з яким приїхав із царськими грамотами російський посол Л. Лопухін. Після розмов із ним гетьман 9 березня написав царю листа, дякуючи за милість і висловлюючи готовність Війська Запорозького служити йому. Цього ж дня з листом до царя звернувся корінфський митрополит Іоасаф, що перебував при гетьмані, в якому висловив прохання прийняти Військо Запорозьке в підданство Москви, Зазначимо, що тоді у правлячих колах Російської держави почався процес перегляду своєї політики щодо українсько-польської війни. Очевидно, помітну роль у цьому відіграли засідання Земського собору, на яких підкреслювалися систематичне порушення польським урядом укладеного договору, а також бажання гетьмана та Війська Запорозького прийняти протекцію російського царя.

Повернемося до розвитку подій на Брацлавшині. Вчасно довідавшись про появу польської армії, кальницький полковник І. Богун вирішив у Вінниці затримати її наступ. Він швидко зосередив тут основні сили полку, а також прибулих до війська мешканців навколишніх сіл і містечок. Зважаючи на недостатню міць укріплень замку, І. Богун обрав за центр оборони монастир, оточений кількома лініями укріплень. На Південному Бузі він розпорядився зробити ополонки й замаскувати їх соломою зі снігом, куди мав намір заманити польську кінноту. Щоб приспати пильність супротивника, полковник поводився зовні досить безпечно, нібито не знаючи про наближення жовнірів. Коли 11 березня в околицях міста з'явилися корогви Лянцкоронського, він вивів козаків у поле й при наближенні противника наказав спішно відступати через річку, де були приховані ополонки. Намагаючись відрізати козакам шлях до міста, жовніри кинулися назпростець і таки потрапили в підготовлену пастку. Крига ламалася, й десятки жовнірів потонули, в тому числі й ротмістри М. Кисіль та М - Мелешко. Серед корогв сталося замішання, чим негайно скористалися українці — контратакували їх і завдали серйозних втрат. Самого Лянцкоронського згодом жовніри знайшли біля ополонки, ледь живого, жорстоко побитого.

Під вечір сюди підійшли основні сили польського війська. Запаливши місто в кількох місцях, Богун уночі з козаками та міщанами відійшов на позиції в район монастиря. Зайнявши ранком Вінницю, М. Калиновський наказав жовнірам розпочата штурм українських укріплень. Запекла битва точилася весь день. Нападники зазнали великих втрат. Уночі полковник із кількома сотнями козаків зробив сміливу вилазку до польського обозу, під час якої мало не загинув, а З березня обложені відійшли до другої лінії оборони. Надвечір жовніри знову пішли на приступ, і бій тривав до пізньої ночі. Щоб виграти час, Богун наступного дня розпочав переговори, під час яких Калиновський задумав було, пообіцявши козакам вільний вихід, виманити їх з укріплень і знищити, проте Богун розгадав цей підступний план. Приступи жовнірів поновлюються. 18 березня Калиновський послав на чолі кількох полків свого сина на роз'їзд до Кальника. Недалеко від Липівця його раптово атакував авангард українського війська, що поспішало на допомогу Богуну. Зазнаючи тяжких втрат, коронний обозний панічно відступив до Вінниці. Слідом за ним 20 березня в околицях міста з'явився Уманський полк Й. Глуха, що викликало страшенний переполох у польському таборі. Якби Лянцкоронському не вдалося затримати наступ козаків біля мосту, то, на думку учасника цієї кампанії В. Московського, «загинула б уся піхота».

Скориставшись сум'яттям, шляхетські слуги почали масово покидати обоз. У такій ситуації Калиновський наказав полкам залишити Вінницю. Відступ проходив через Браїлів, Морафу та Бар. По дорозі військо втратило весь обоз зі спорядженням, продовольством і фуражем, напризволяще було кинуто майже тисячу поранених і хворих жовнірів. Усього ж за місяць боїв на Брацлавщині польська армія недолічилася щонайменше 8 тис. вояків, втратила всю артилерію. Жовніри назвали цей похід Калиновського «проклятою справою».

24 березня польний гетьман дістався Бара й вирішив утримати плацдарм у районі Бар — Браїлів — Станіславчик — Хмільник, що прикривав шлях на Кам'янець-Подільський. Проте, довідавшись про наближення козацьких полків, а також про вихід із Криму нурадин - султана, він розпорядився спішно відступити до Кам'янця. Залишивши в Барі сильну залогу (3 корогви кінноти й 300 німецьких піхотинців), 3 квітня Калиновський з основними силами подався через Зіньків до подільської твердині. Він зупинився обозом неподалік неї - в Чорнокозинцях.

У цей час Хмельницький докладав максимум зусиль, прагнучи будь - іцо уникнути воєнних дій на двох фронтах. Зокрема, наприкінці березня він прийняв у Білій Церкві посланця литовського гетьмана Мисловського, через якого попередив Я. Радзивілла, аби той не здумав порушувати перемир'я. В розмовах із Мисловським гетьман підкреслював, що не мав наміру розпочинати війни, готовий був поїхати на комісію, але при цьому не приховував невдоволення політикою короля, який збирає проти нього військо, розкривав підступність дій А. Кисіля, «який тут пише одне, а з королем чинить щось інше». В листах же до самого Кисіля та Косова Хмельницький уже без дипломатії прямо зазначав, що мир зірвали польські війська, тоді як він покладав надії на комісію.

Успішно здійснювалася екстрена мобілізація до козацьких полків (імовірно, не завжди на основі принципу добровільності). Вживалися всі можливі заходи, спрямовані на зміцнення зв'язків України з іншими державами.

До зосередження основних сил українського війська та до підходу татар гетьман не поспішав виступати проти коронної армії, що діяла на Поділлі, зважаючи, що для успішної боротьби з нею вистачить посланих туди полків. Справді, виконуючи його розпорядження, вони наприкінці першої декади квітня розпочали наступ на Бар і десь на середину місяця оволоділи ним, знищивши при цьому залогу з піхотинців (кінні корогви завчасно втекли) й захопивши гармати. Виникла сприятлива ситуація для продовження наступу в район Кам'янця - Подільеького на деморалізовані підрозділи польської армії.

Яких же заходів вживає в цей час польський уряд для організації нового походу проти населення України? Після проголошення третього віці Ян Казимир 1З квітня вирушає зі столиці й за тиждень прибуває до Любліна. Передбачалося, що обоз королівського війська стане спочатку під Володимиром, куди також мав послати 3 тис. жовнірів Я. Радзивілл. Звісно, уряд був стурбований чутками про розпорядження султана правителям Трансільванії, Молдавії, Валахії та сілістрійському паші виступити на допомогу Україні. До того ж шляхта збиралася в похід не без побоювань можливого повстання власних підданих на польських землях. Багатьох лякала й непередбаченість наслідків воєнних дій проти українсько-татарського війська (спрацьовував «Збо - рівський комплекс»). Як зазначав один зі шляхтичів на початку травня, коли «обидві сторони, тобто наша і Хмель, готуються одна проти одної, то на нас тремтить шкіра».

Треба нагадати й про те, що польський уряд робить спробу підштовхнути Росію до наступу проти Криму, щоб таким чином не допустити приходу орди на допомогу Хмельницькому. З цією метою до Москви було відправлено посольство в складі сандомирського каштеляна С. Вітовського, литовського писаря К. Обуховича та ін. Наприкінці першої декади травня переговори розпочалися. З боку Росії їх вели князь М. Одоєвський, боярин Г. Пушкін та ін. Коли мова зайшла про Україну, російські представники прямо заявили, що козаки почали війну через гоніння на православну церкву, нестерпні кривди, утиски, унію. Тому висловлювалися за те, щоб король якнайшвидше помирився з ними, бо є небезпека можливого переходу Війська Запорозького в підданство Порти. При цьому Росія пропонувала своє посередництво в зносинах між Військом Запорозьким і Річчю Посполитою. Однак польське посольство наполягало лише на укладенні угоди, котра передбачала б спільні дії обох держав проти Криму, з чим, своєю чергою, не погоджувалися російські дипломати. Тому переговори завершилися безрезультатно.

Тим часом гетьман, перебуваючи в Животові, завершує мобілізацію армії. Він наказав економно витрачати продовольство й фураж, велику увагу приділяв оснащенню війська зброєю, порохом, оловом, ядрами. Порівняно з минулими воєнними кампаніями військо було озброєне значно краще. За деякими даними, в кожному з 17 полків налічувалося по п'ять-шість гармат, а окремо, при гетьмані, їх було ще майже ЗО.

Нарешті, на початку травня Хмельницький дочекався прибуття нурадин-султана з 5—6 тис. татар. Безперечно, український гетьман був розчарований такою незначною кількістю ординців, чия присутність не могла відіграти помітної ролі в майбутніх боях. Крім цього, нурадин - султан підтвердив попередню вимогу Бахчисарая про те, щоб затримати виступ, доки в Україну прибуде Іслам-Гірей, водночас відомі його загравання з польським королем, якого він переконував, що «козацький народ — це ваші піддані й слуги».

Можна уявити, що відчував Хмельницький, бачачи, як марнується дорогоцінний для рішучих дій час. Але доводилося чекати на підхід основних сил ненадійного і підступного союзника. Після прибуття нурадин-султана він вирішив активізувати свої дії й зайняти стратегічно вигідні позиції для майбутнього наступу. З основними силами гетьман залишив Животів і через Погребища рушив у напрямі Меджибожа. Звідтіля (імовірно, у ніч з 7 на 8 травня) відправив під проводом наказного гетьмана Демка Лисівця 10—12 тис. козаків і кілька тисяч татар До Кам'янця, щоб завершити розгром армії М. Калиновського, а сам виступив до Пилявиць. Стурбований загрозливим становищем на українсько-литовському кордоні, він дав розпорядження Київському, Ніжинському, Переяславському та Чернігівському полкам укріпити його. Наприкінці травня Київський полк зупинився в районі Чорнобиля. на Лоївському перевозі — чернігівський полковник С. Пободайло; на р. Сож зайняз позиції М. Небаба, а ще один, невідомий нам полковник — під Гомелем.

Намір Хмельницького розгромити коронне військо під стінами Кам'янця зазнав невдачі. Справа в тому, гцо Калиновський довідався від полонених козаків про цей задум і в неділю 7 травня вирушив до королівського обозу під Сокаль, а для захисту Кам'янця залишив три полки піхоти й кілька корогв кінноти. Зробивши стрімкий рейд (менш ніж за добу — понад 100 км), українсько-татарське військо ранком 9 травня з'явилося під стінами міста, однак поляків не застало. Слід було негайно почати переслідування, та Д. Лисівець припустився великої помилки — одну частину війська послав навздогін Калиновсько - му, а з іншою обложив Кам'янець. Український табір розташувався в районі Зіньківець, Медоборів та р. Мукша. Основний удар було вирішено спрямувати через Карвасари на укріплення, що захищали Руські ворота. Козаків на приступ водив Богун. Жорстокі бої тривали з 9 травня по 1 червня. За ці дні українські підрозділи оволоділи Панівцями, Жванцем, Чорнокозинцями, Кудринцями та іншими навколишніми містечками. Однак, одержавши два накази Хмельницького негайно повертатися до табору, ранком 12 травня Лисівець зняв облогу, звільнивши всіх в'язнів.

Є дані, що вже 9 травня козацький авангард біля Пробіжної напав на ар'єргард угруповання, котре вирушило навздогін Калиновському, що переправлялося через Нічлаву. 12 травня на переправі через Стрипу, біля Купчинців, козаки напали на полк Калиновського й знищили німецьких піхотинців, які захищали її. Перебравшись через річку, нав'язали Калиновському бій, із якого той зумів вирватися, хоч і з великими втратами. Під Плуговим козаки влаштували засідку, однак польний гетьман пішов іншим шляхом — на Поморяни — і таким чином відірвався від переслідувачів. Отже, унаслідок грубого прорахунку Лисівця задум Хмельницького ліквідувати коронне військо зазнав невдачі.

У середині травня Хмельницький здійснює швидкий кидок, очевидно, через Сатанів, у район Зборова. За свідченням очевидця, український табір простягся в довжину на півтори милі, а в ширину — на милю. У результаті вдалих маневрів гетьман невдовзі, повернувшись у район Збаража, опанував важливий у стратегічному відношенні плацдарм між Озерною, Тернополем і Заложцями. Звертає на себе увагу висока питома вага у його війську кінноти. Аналізуючи дії Хмельницького, можна констатувати: він прагнув виманити на себе королівську армію і на марші раптово її атакувати. В одному з листів від 21 травня спостережливий А. Московський зауважував, що Хмельницький хоче спрямувати польську армію на болота, води, переправи та ліси, а тоді «трактувати нас по-зборівському».

Окремі факти дають підставу висловити міркування, що, розробляючи свій стратегічний план, гетьман покладав певні надії на підтримку з боку поспільства Польщі. За джерелами, ще весною 1649 р. туди було направлено емісарів, котрі мали «бунтувати хлопів». Навесні 1651 р. Хмельницький звернувся 31 спеціальним універсалом до селян західноукраїнських земель і Польщі, обіцяючи їм вольності «під час свого панування», ліквідацію панщини й переведення їх лише на сплату чиншу. Це викликало тут посилення соціального протесту і примусило польський уряд уживати запобіжних заходів.

Не виключаємо, що Хмельницькому вдалося встановити зв'язок з Олександром Леоном Косткою Наперським, який, на думку польського дослідника А. Керстена, міг бути побічним сином Владислава IV. Очевидно, в 1650 р. він відвідав українського гетьмана, а повернувшись, розпочав підготовку повстання на Підгір'ї, яке мало відтягнути на себе частину польського війська, а також сприяти наступові Дьєрдя II Ракоці в районі Кракова. А. Керстен вважає, що він міг підтримувати зв'язки й зі трансільванським князем. Однак умов для вибуху великого повстання у Підгір'ї не було, тохму заклики Наперського не знайшли значного відгуку серед селян.

Велике занепокоєння викликала в гетьмана позиція татарських мурз. Хоча 27 травня під Тернопіль прибули Бєлгородська орда та пів - тисячі добруджанських татар, а також надійшли листи від хана з повідомленням, що він поспішає на допомогу й уже перебуває під Липівцем, Б. Хмельницькому стало відомо, що той веде подвійну гру. Незабаром останнє підтвердилося. Зокрема, Кази-Гірей прямо заявляв Хмельницькому, що він не має наміру вступати в боротьбу без розпорядження хана. Більше того, він — очевидно, не без відома Іслам - Гірея ~ почав схиляти гетьмана й старшину до замирення з королем, на що Хмельницький відповів: «Вільно тобі пане солтане і миритися з королем, і битися; я ж іцастя спробую і вдарюся з ляхами».

Слід мати на увазі ще один момент, до часу невідомий гетьманові. Йдеться про прямі контакти нурадин-султана з М. Потоцьким. Тому не без підстав у середині червня в королівському обозі чекали листа від Іслам-Гірея. М. Костомаров зазначав, що хан навіть направляв послів до короля, які зустрічалися також із Нітшох-мурзою.

Українському гетьманові доводилося долати й інші труднощі. Мається на увазі посилення опозиції частини козацтва й старшини його курсові на рішучу боротьбу з Річчю Посполитою. Після смерті Д. Нечая, як засвідчували полонені козаки, почала помітно зростати роль І. Виговського, котрий, уміючи приховати свої потаємні наміри, тонко вловлював настрої й задуми гетьмана, виставляв себе його палким прихильником. Таким чином він спромігся завоювати в нього велику довіру, користуючись якою, почав перебирати в свої руки вирішення низки важливих політичних справ, керував усією поточною роботою, поступово вводив до найближчого оточення Хмельницького своїх однодумців і прихильників. Згадуваний уже посланець Я. Радзивілла Ми - словський у березні зібрав відомості, що на старшинській раді чимало хто із старшин обстоював збереження миру з королем. Проти воєнних дій із Польщею виступало також вище православне духовенство. У такій атмосфері помітно почастішали — порівняно з попередніми кампаніями — переходи козаків і старшин до королівського обозу. Від них польський уряд довідався про настрої серед частини заможного козацтва й вирішив скористатися цим, аби відірвати «верхи» від Хмель ниць кого. Зокрема, наприкінці травня король звільнив полоненого сотника, який присягнув йому на вірність і обіцяв «привести до послушенства й[ого] королівської] м[илості] старожитнє козацтво».

Маємо підстави стверджувати, що Хмельницькому не вдалося подолати опозицію й добитися рішення, спрямованого проти ведення переговорів із королем. Тоді він вирішив скликати «чорну» раду війська для обговорення питання війни або миру з Річчю Посполитою (чого не робив від 1648 р.). Вона відбулася 26 травня на полі неподалік, очевидно, Зборова. Чимало старшин висловилося за збереження миру, однак проти цього рішуче виступили рядові козаки. Вони заявляли: «Пане гетьмане! Бог і Військо так хочуть, щоб ні в якому разі не єднатися з королем, бо на це ми наважилися і до того прийшли, що навіть коли б орда від нас відступила, тоді ми при твоїй гідності всі будемо гинути й або загинемо, або всіх ляхів вигубимо». Отже, рада висловилася за війну з Польщею.