Украинская революция в сравнительно-историческом анализе

Оценки освободительной борьбы, охватившей украинскую территорию в конце 40-х - середине 70-х годов, как революции вполне логично направляют внимание исследователей на проблему ее соотнесение с революционными соревнованиями европейцев XVI-XVIII вв. Этот вопрос далеко не риторический. Ведь проведение такого сравнительно-исторического анализа не только обеспечивает успешное решение многих дискуссионных на сегодня вопросов теоретического осмысления центрального события национальной истории и завязанного на нее комплекса проблем внутренней эволюции в страны, а и открывает широкие перспективы в понимании роли украинского фактора с процессе цивилизационных изменений в центральном и центрально-схидному регионах Европы.

События, которые происходили в Украине в середине - второй половине XVII века, диктовались всей логикой общего развития европейской истории. Сегодня уже аксиомой стало то, что европейский раннее новое время уверенно вошел в мировые анналы как эпоха революционных потрясений. Революции охватили запад и северо-запад континента, распространились на его центральную и центрально-восточную части. Они начинались там и тогда, где и когда для этого, кажется, не существовало никаких, по крайней мере, видимых причин. Революции потрясали европейские страны из, казалось 6, достаточно устоявшимися общественно-политическими системами. Революционные движения охватывали и небольшие территориальные анклавы, которые до этого вряд ли существенно влияли на политическую расстановку сил в Европе или определяли пути ее экономического развития. Более того - изменения революционного характера происходили и в сферах, казалось 6, удаленных от политики (вспомним научную революцию XVII века, промышленную революцию, революцию цен, революцию в военном деле и т.д.).

Процесс их четкой градации существенно осложняется общей размытостью границ раннего нового времени. В различных научных концепциях в ранг революционных зачисляются гуситские войны 1419-1437 гг, Реформация и Крестьянская война в Германии начала XVI века, социальные движения в Шотландии, Нидерландская революция середины - второй половины XVI века, Английская революция середины XVII века, французская Фронда, восстание 40-х гг в Каталонии, Португалии и Андалузии, т. н. дворовая (бескровная) революция 1650 г. в Нидерландах, восстание Мазаньелло в Неаполе 1647 г., Великая Французская революция конца XVIII века, а также революционные события в британских американских колониях. Как пример «крупномасштабного регионального восстание с ограниченным революционным потенциалом» упоминается выступление под предводительством Е. Пугачева в России. Однако в подавляющем большинстве предложенных классификационных схем (за исключением 1-М. Берсе и Г. Камена) упоминаний о революционном движении на украинской территории мы не найдем. Из этого можно сделать только один неутешительный вывод - благодаря предыдущий историографической традиции (польской, российской имперской и советской) для зарубежной научного сообщества украинская революция осталась де факто полной Гегги ипсо ^ Пига.

За несколько последних десятилетий в американской и европейской исто - риографиях накоплен довольно значительный опыт исследования революционных движений раннего нового времени, предложены различные методики и подходы. Причем наиболее оптимальных результатов было достигнуто на пути междисциплинарного сочетание методологических основ различных общественных дисциплин - истории, политологии, социологии, исторической и социальной психологий т.д. В частности, уже к началу 70-х годов прошлого века американский историк П. Загорин отметил существование трех основных интерпретационных моделей революций. При этом, по его мнению, наибольших успехов было достигнуто в первой из них, а именно на пути исследования отдельно взятой революции.

Вторая модель основывается на сравнительном изучении революций, позволяет путем выявления и сопоставления закономерных тенденций и присущих им особенностей не только определить место и значение каждой из них в загальнореволюцийному движении, но и выделить характерные черты эпохи раннемодерных революций в целом.

Наконец, в отдельный вид научного интерпретирования ученый выделил теоретическое осмысление революций, подчиненное, по его мнению, цели объяснения их причин, хода и результатов, а также оценочной характеристике тех кардинальных изменений, к которым привели эти революции. Примечательно, что именно на этом уровне зарубежные исследователи столкнулись практически с той же совокупности проблем, которые стали «камнем преткновения» для украинской историографии. В частности, в центр дискуссий 60-90-х гг были вынесены такие ключевые вопросы, как проблемы типологии восстаний и революций XVI-XVIII века; содержания самого понятия «революция» и других сопутствующих ему дефиниций и терминов, определение хронологических границ проблемы. Живо обсуждалась также возможность построения общей модели революций, несколько позже стало относиться в прямую зависимость от понимания механизма функционирования самой цивилизации нового времени.

На конец XX в. в зарубежной исторической мысли усилиями таких ученых, как Е. Ледерер, Г. Лапдауер, Т. Гейгср, А. Розешпток-Хюсси, П. Загорин, К. Фридрих, Ю. Каменка, С. Хантингтон, Ч. Тилли, Ф. Риттбер - герр, X. Кенигсбергер, X. Гревор-Ронер, Дж. Еллютт, Р. Форстер, Дж. Грин, 1-М. Берсе, Э. Барнав, Ш. Эйзенштадт и др., по сути, было сформулировано общую теорию революций раннего нового времени. В категориальном контексте - это «самый интенсивный, насильственный и осознанный процесс из всех социальных движений», в котором наиболее полно сконцентровува - лись максимально выражена воля и глубина стремлений и чувств масс, помноженные на «незаурядные организационные способности и высокоразвитую идеологию протеста». Показателями результативности революции стали насильственные изменения существующего политического режима и принципов его Легия - тимности; передача власти от одной политической элиты к другой; значительный модернизационный потенциал изменений во всех важнейших институциональных сферах, прежде всего экономической и социальных отношений; радикальный разрыв с прошлым, формирование новой шкалы политических , нравственных и духовных ценностей и т.п.

В частности, К. Фридрих определяет политическую революцию «как неожиданный и насильственный слом установленного политического порядка». За Ю. Каменка, «революция - это резкая, неожиданная перемена в социальном характере власти, что находит выражение в радикальной трансформации процесса управления, официальных основ суверенитета или легитимности и концепции социального порядка». По определению С. Хантингтона, под революцией следует понимать «внутренние быстрые, фундаментальные и насильственные изменения из господствующих ценностях и мифах общества, его политических институтах, социальной структуре, руководстве, способах деятельности и политике правительства».

Согласно предложенным концепциями, революциям раннего нового времени характерны широкий размах и динамизм повстанческих движений, их тесная взаимосвязь с сектантскими течениями, идеологизму - ными политическими движениями, которые сопровождались борьбой между элитами; институализация новых экономических, политических и государственных структур; перестройка идеологической, научной, образовательной сферы, изменение границ политических и культурных общностей; коалиционность, дифференцированность и массовость повстанческого лагеря и т.д. Причем сам революционный взрыв провоцировался «антагонизмами между социальными группами, в том числе и внутри элиты», несовершенством политических структур, «наступательными действиями центральной власти, общим недовольством режимом, участием в движении элиты», ее внутренней трансформацией и разделением на новую и старую, « наличием альтернативной идеологии и политического института, способных объединить всех недовольных и организовать оппозицию ».

Накладываясь на локальные модификации политического и экономического характера, психологическую готовность общества к трансформации условий своего существования, геополитический фактор и природно-географическую специфику региона, пи общие факторы и обусловливали динамику и результативность как отдельных составляющих, так и революций в целом.

Если кратко обобщить наработки последних лет, можно увидеть, что специфика революций раннего нового времени в общеевропейском масштабе заключалась прежде всего в сочетании в одном революционном потоке всей «множественности» накопленных социальной практикой предыдущих времен протестных форм и движений, что и стало основой привнесения революционных по своей сути инноваций в общественную жизнь. Причем одним из основных и решающих, наряду с политическим, стал социальный струю зависимости от различий ци - но-экономических условий как различных европейских регионов, так и отдельно взятых стран, которые оказались втянутыми в общеевропейское революционное движение, приобретал большей или меньшей массовости и характера урбанистического или крестьянского протеста.

Еще одной из характерных примет революционных движений XVI - XVIII вв. стало то, что они сопровождались острыми конфликтами в христианской общине. На «религиозную лоскутное одеяло», по образному выражению Н. Дэвиса, превратилась Германия. Особую разновидность католицизма, для которого было характерно тесное переплетение контрреформации с политикой правящей династии, возник в Австрии, втянув в свою орбиту Чехию, Западную Венгрию, Словакию, Силезию, Богемию, а несколько позже Западную Галицию. Движение за обращение к католицизму и не обошел Английское королевство, «Швейцарию затопила вражда католических и протестантских кантонов». Не избежала острого религиозного конфликта и толерантная Польско-Литовское государство, долгое время представляла собой аномалию на общем фоне европейской Вирон - тергиимости. Однако в годы правления Сигизмунда III Вазы (1587-1632) в Речи Посполитой прокатолических партия через орден иезуитов начинает все больше влиять на правительственную политику в религиозной сфере.

Безусловно, нельзя подводить под шкалу универсализации результативность революционных движений в разных европейских странах (по сути, победой завершились лишь Нидерландская и в известной мере Английская и Французская революции, а уровень трансформаций в рамках каждого общества отличался как по глубине изменений, так и за их временной протяженностью ). Важно другое. В революциях XVI-XVIII века, идеологический потенциал которых ретранслювався через религиозные формы, состоялся цивилизационный переход от трансцендентного к секуляризованного общественного пространства, приобщение «индивидов и сообществ в высшие макросоциальных и культурных ценностей». Причем «интеллектуальные движения и революционное инакомыслия» в них тесно «переплетались с восстаниями, политической борьбой в центре и соперничеством между элитами». В сфере институциональной революции раннего нового времени дали неоценимый опыт трансформаций политического и общественного строя, создание централизованных политических систем, строительства национальных государств и их конституирования. Вместе были заложены основы формирования раннемодерных европейских наций. В сфере экономической они начали формирование индустриальной или напивиндустриальнои ориентированной на рынок экономики, становление новой формы экономического мышления - меркантилизма.

Стоит отметить еще одну характерную особенность раннемодерных европейских революций. Ее выражением стало усиление на эволюционный прогресс европейских стран внешнего давления, приобрел своего воплощения в войнах, соперничестве между государствами, формировании международных политических и экономических систем. Его действенность (наряду с внутренним давлением, оказывался в формировании новых элит с большими потенциальными возможностями и росте уровня самосознания социумов) проявилась в смене режимов «во всех обществах, где произошли революции Нового времени» - Нидерландах, Англии, американских колониях и Франции.

В свете вышесказанного попробуем определить, по каким показателям вписывается в общую схему европейской ранньоновои революции украинская составляющая. Ведь оставлять ее в дальнейшем в ранге второстепенной события хуторского масштаба означает признать собственную неполноценность не только в исторической проекции, но и в перспективе европейского развития.

Прежде акцентируем внимание на выяснении общего и отличного в созревании причин украинский и европейских революций. К середине XVII в. Украина, как и Нидерланды накануне революции 1566 - 1609 гг, не имела государственной независимости, ее этнические земли были поделены между Польским королевством и (в значительно меньших долях) Великим княжеством Литовским, Молдавией, Австрией и Трансильванией. Казалось бы, такое ожидаемое объединение подавляющего большинства из них в рамках одного государственного образования, тем более с достаточно высоким, как в то время, уровнем культуры и политической толерантности, откроет перед украинским социумом широкие перспективы для равноправного утверждения своей этнической самобытности как составной раннемодерного культурно-духовного пространства. Однако этого не произошло. Украинская, проживавших в Речи Посполитой, с конца XVI века, ощущали на себе последствия пренебрежительного отношения польской элиты к другим этнических сообществ. В условиях решительного наступления Контрреформации и распространение католицизма (в его польской модели) православная церковь и вера автоматически на государственном уровне приобретали диссидентского статуса. Попытка части верхушки православного духовенства найти выход из затруднительного положения, в котором оказалась украинская православная конфессия, путем заключения в 1596 г. Брестской унии потерпела неудачу, поскольку ее не поддержала большинство украинском и она не привела к общей унии обеих церквей, а попытки Ватикана и Польши использовать ее в своих политических целях способствовали обострению конфронтации между православными и униатами.

Трагическими последствиями этой политики стали денационализация большинства интеллектуальной элиты, раскол духовенства, устранение православных Украинская от руководящих ролей в органах местного самоуправления и экономической деятельности, вытеснение на маргиналы речьпосполитовской цивилизации национальной культуры, языка, образования и т.п.

Особенно болезненно большинство украинского населения воспринимала попытки внедрения неприемлемых для православного мировоззрения норм и ценностей в святая святых - сферы духовной жизни и быта, основанные на вековых традициях моральных устоев, сложившихся на основе православной веры. Львовский епископ Гедеон Балабан в 1598 г. писал в одном из писем, что поляки «пристально стараются об этом, чтобы наш руський бедный народ унивець вернуть и вовсе ис - ныть». Один из галичан в 1636 г. с горечью замечал: «Король - лях, гетман - лях, если бы еще Бог был лях, тогда бы всем нам был конец». Так что по сути, на украинской территории Речи Посполитой происходил типичный для Центральной и Западной Европы процесс наступления на неписаные этические нормы, сосуществуют в любом обществе с государственным правом и которые французский юрист Рене Мунье назвал «фольклорным правом» (кстати, этот фактор сыграл далеко не последнюю роль в создании взрывоопасной ситуации в развитых в то время европейских странах). Его глубокие корни в сознании широких масс украинский заложили фундамент сопротивления распространению католицизма. При таких обстоятельствах украинское православие, православная церковь вступают в силу центра «общего наследия исторических и культурных традиций, датированных временами Киевской Руси. Именно эта церковь, представляя выразительно очерченные культурные традиции, сделала быстрый рост рутенской национального чувства »в среде украинский,« которые усиленно бились над творения нового образа самих себя ». Поэтому не случайно православия, как и реформаторские идеи в Германии и кальвинизм в Нидерландах и Англии, играло роль идеологического фактора в созревании революции.

Борьба противоположных тенденций происходила в социально-эконо - кие сфере. Одни из них утверждали проникновения на украинские просторы присущих цивилизации нового времени форм общественных отношений (они, начиная с XVI века, активно утверждались в Западной Европе, в частности Нидерландах, Англии, Франции и т.д.), другие - укрепление отсталых устоев общественного строя средневековой эпохи.

Хотя по уровню развития промышленности и торговли Украины отставала от Германии, Англии и Нидерландов, все же на это время уже наметился процесс разложения цехового ремесла и во многих промыслах происходило зарождение начальных форм мануфактурного производства, что открывало новые перспективы организации экономики.

Особенно отчетливо дыхание новой цивилизации прежде проявлялся, в отличие от Германии и Нидерландов, не в развитии промышленности и торговли, а в сельскохозяйственном производстве южного и юго-восточного регионов Украины, какой-то мере отдаленно напоминало ситуацию в Англии. Благоприятные природно-климатические условия, наличие огромного фонда неосвоенных земель, традиционно слабые воздействия центра сыграли важную роль в формировании здесь качественно нового типа хозяйства - казацкого, которое по сути своей фермерским.

Внаслідок того, що цей регіон України перебував в епіцентрі Великого Кордону, що власне розділяв європейську і кочову цивілізації, впливи останньої суттєво позначалися на способі життя місцевого населення: козакам доводилося зі зброєю в руках постійно захищати сім'ю, домівку й результати важкої, але вільної праці. Водночас вони мусили протистояти натиску з боку державного механізму Речі Посполитої, магнатів та шляхти. Так у горнилі «самопала й плуга» виковувалася відмінна від селянина, користуючись термінологією А. Гордона, «сукупна історична особа», наділена волею, розумом, здатністю не лише сприймати, а й генерувати ідеї й виявляти ініціативу в діях.

Козацтво виявило великі потенційні можливості и динамізм у процесі самоорганізації не лише власного стану, а й у становленні нових суспільних відносин. Опустивши, за влучним висловом О. Компан, «ідею свободи з небес на землю», козаки спромоглися виробити на цій основі кодекс «козацьких прав і вольностей» — неписаних етичних правил, природних прав і правових норм, які визначали їх статус у суспільстві (до речі, він не визнавався державним правом Речі Посполитої). Саме цей різновид «фольклорного права» стає суспільним ідеалом для селянства. Не випадково з кінця XVI ст. прагнення селян і незаможних прошарків міщанства до здобуття козацького імунітету набуває масштабів загальноукраїнського явища. За даними гетьмана Івана Петрижицького, у березні 1632 р. чисельність козаків уже становила 60 тис.

На відміну від російського аналога, українське козацтво, переживаючи бурхливий еволюційний процес, дуже швидко почало виконувати «історичну місію національного речника українського народу». Внаслідок цього середня Наддніпрянщина стає територіальним ядром формування національної держави. Вже у 1625 р. польський король Сигізмунд III змушений був визнати, що «зовсім призабувши віру й підданство, козаки вважають себе окремою Річчю Посполитою...». Саме козацька спільнота виступила тим суспільним середовищем, в якому прагнення визволитися з-під іноземної залежності, продуковане також духовенством та інтелігенцією, набуло найвищого ступеня своєї кристалізації.

З іншого боку, на відміну від тих європейських країн, де ліквідація особистої кріпацької залежності в її найважчих формах передувала революціям, в Україні з кінця XVI ст. спостерігається зворотній процес. Охопивши суцільно північний та західноукраїнський регіони, елементи заснованої на кріпацтві організації сільськогосподарської сфери поширюються на ті області, де проживали ще не закріпачені селяни і козаки. Отже, якщо, наприклад, у Нідерландах визріла глибока суперечність між динамічним характером внутрішнього розвитку суспільства та інерцією існуючих владних структур і установ, то в Україні вододіл між старим та новим проходив у соціально-економічній сфері й вилився у зіткнення двох господарських систем — козацької (фермерської) як носія інноваційних форм господарської організації та традиційної панщинно-фільваркової.

Не можна обійти увагою того факту, що Українська революція почалася, набрала найбільшого розмаху й організованості, а також найдовше тривала в регіонах, де сформувався козацький стан і зберігався прошарок незакріпачених селян (центральні й південні райони Київського, східні райони Подільського воєводств, Брацлавське воєводство). Подібне спостерігалося й під час революції в Нідерландах, а також Великої французької революції кінця XVIII ст.: там також найінтенсивніше боротьба точилася в районах, де найбільше збереглися позиції селянського господарства і селянської власності на зел^лю.

Ще кілька спостережень. По-перше, французький історик І. Берсе, вивчаючи народні рухи у Франції XVII-XVIII ст., дійшов важливого висновку: «бунтівники» ніколи не виступали ініціаторами — їхні дії завжди були відповіддю на агресію ззовні: з боку держави, церкви, аристократії. Як свідчать праці В. Голобуцького, М. Грушевського, К. Гуслистого, П. Жуковича, І. Іванцова, С. Леп'явка, В. Марочкіна, П. Михайлини, В. Сергійчука, В. Щербака й інших дослідників, подібним чином з кінця XVI ст. до середини XVII ст. розгорталася соціальна і визвольна боротьба в Україні. її вістря спрямовувалося на захист соціальних, релігійних, національних прав, які опинилися під загрозою наступу на них соціальних інститутів і державних структур Речі Посполитої.

По-друге, французькі вчені, сферою зацікавлень яких стала соціаль - но-економічна історія, з'ясовуючи природу народного насильства, слушно звернули увагу на роль притаманного народній свідомості міметизму (наслідувальності), гцо проявлявся під час виступів у копіюванні дій державного репресивного механізму. Ця закономірність мала місце і в Україні. Чим жорстокіше влада поводилася з учасниками рухів (уперше польські жовніри вдалися до масових розправ над обеззброєними повстанцями та їхніми сім'ями у Солоницькому таборі у 1596 р.), чим нестерпнішими ставали визиск і знущання з боку шляхтичів і орендарів, тим більші насильства здійснювалися з боку повстанців.

У розвитку революції у Німеччині, Нідерландах та Англії важливу роль відіграли реформаційні ідеї. Не варто ігнорувати їхнього значення і у визріванні ідеологічних передумов Української революції. По-перше, специфічною формою реформаційного руху були братства, діяльність яких сприяла розвитку освіти й культури. По-друге, чимало православних полемістів у своїй діяльності використовували елементи реформаційної ідеології. По-третє, Реформація стала важливим провідником ренесансно-гуманістичної європейської думки, що поширювалася в Україні. По-четверте, протестантські громади приділяли помітну увагу розвитку освітньої справи, зокрема, вивченню рідної мови. У зв'язку з цим є підстави стверджувати, що ідеологія Реформації позитивно вплинула на процес розвитку національної ашосвідомості українців, почуття патріотизму, підготувавши таким чином ґрунт для розробки національної державної ідеї, оскільки «руська знать інкорпорованих до Польщі земель так і не дала політичної програми для руського національного існування».

Отже, причини, що призвели до Української національної революції, без перебільшення, становлять одну із ланок визрівання процесу соціальної і визвольної боротьби, що охопила низку європейських країн у 40—70-х рр. XVII ст. 'Гак, у 1640 р. розпочалася революція в Англії; цього ж року спалахнули всенародне повстання португальців проти іспанських поневолювачів і «війна женців» у Каталонії за збереження автономії. В 1647 р. розгорнулась антиіспанська боротьба у Південній Італії та Сицилії, в ході якої Неаполь було проголошено республікою. Високою була соціально-політична напруга у Данії; визрізали Фронда у Франції та масові селянські повстання в Австрії, Росії, Швеції, Швейцарії тощо. Головне полягало в тому, що середньовічна цивілізація все більше втягувалася в період кризи, яка супроводжувалася зародженням і розвитком нової цивілізації.

Повстання в Україні спалахнуло в лютому 1648 р. і, поступово трансформувавшись у свою вищу форму — революцію, тривало, як на наш погляд, до вересня 1676 р. Революція спрямовувалася на розв'язання таких основних завдань, як визволення з-під панування Польщі; створення в етнічних межах України соборної держави й відстоювання її незалежності; ліквідація феодальної власності на землю, фільваркової системи господарства, кріпацтва й утвердження в сфері аграрних відносин козацького типу господарства. Певною мірою вони нагадують завдання Нідерландської революції, що передбачали вибо - рення національної незалежності й встановлення нових соціальних відносин. Таким чином, спільним для обох революцій стало поєднання соціальної боротьби з національно-визвольною, чого не можна сказати про революції в Німеччині та Англії. Щодо соціального складу учасників, то Українська революція типологічно є ближчою до двох останніх, ніж до Нідерландської, бо в ній головною і керівною силою виступало козацтво й активну участь взяло селянство, за меншої активності міщан і вкрай слабкої ролі міської економічної еліти (яка лише зароджувалася і за своїм етнічним складом значною мірою була інонаціональною) й інтелігенції. В Нідерландах же, внаслідок значного розвитку типових для нового часу соціальних відносин у містах (особливо в сфері торгівлі), провідну роль відігравали міщани, очолювані індустріально заангажованою знаттю, хоча участь у боротьбі брали також селяни й частина дворян.

Звертає увагу на себе той факт, що грандіозний розмах визвольної і соціальної боротьби народних мас України у 1648 р. збігся у часі з початком Другої громадянської війни в Англії, що завершилася стратою у 1649 р. короля Карла Стюарта; спалахом антиабсолютистського руху (Фронди) у Франції; повстанням міщан і селян у Російській державі, Австрії, Білорусії тощо. Польський підканцлер Гієронім Рад - зейовський зазначав у розмові зі своїм співбесідником французом: «Ми бачили Данію і Англію на один крок від загибелі, потім зараза перекинулася до Франції, і ваші заворушення ще не були заспокоєні, як вони вже перекинулися до Польщі». Шведський уповноважений посол на Вестфальському конгресі (осінь 1648 р.) Сальвіус повідомляв урядові: «Видається якимось великим дивом, що в усьому світі чути про повстання народу проти правителів, як-от у Франції, Англії, Німеччині, Польщі, Московії, Турції, Великій Татарії, Китаї».

Поза сумнівом, у середині XVII ст. на європейському континенті відбувалися дві рівноцінні події реформаційного змісту — Англійська й Українська революції. Мабуть, не випадково окреслилася тенденція до встановлення політичних взаємин між її керівниками. Зокрема, у 1649 р. англійський уряд (не виключено, що в особі самого Олівера Кромвеля) звернувся із відозвою до українського гетьмана як союзника у боротьбі проти спільного ворога, а в 1656 р. О. Кромвель направив до Бранденбурга генерала Джефсона, котрий повинен був встановити зв'язок із Б. Хмельницьким із метою створення «великої антиримської, антигабебурзької і антиконтрреформаційної коаліції». Не варто забувати той факт, що сучасники подій порівнювали Б. Хмельницького та О. Кромвеля як «двох найбільших бунтівників», державних діячів, котрі не поступалися один одному у честолюбстві, хоробрості та спритності.

Ф. Сисин слушно поставив питання про значення національного чинника в період найвищого розвитку революції в Україні (1648 — 1657 рр.), звернувши увагу на те, що, «на відміну від Португалії чи Каталонії», тут не існувало королівства або регіональних інституцій, які б традиційна еліта захищала як втілення «нації». На його думку, лише в 1655 —1656 рр. Б. Хмельницький відкрито проголосив мету — об'єднати українські землі й повалити польське правління. Справді, до початку революції ані стара еліта, котра денаціоналізувалася й втратила роль виразника й захисника національних інтересів, ані нова, що лише формувалася, не спромоглися сформулювати програми створення незалежної Української держави. У цьому сенсі рівень розвитку національної свідомості українців поступався португальцям чи нідерландцям.

І все-таки не варто недооцінювати роль національних потуттів, національної самосвідомості у житті української спільноти. Уже з кінця XVI ст. джерела фіксують поширення у ній критерію само - ідентифікаціі через поняття «вітчизни», «рідної землі», на якій вони проживають. Як підкреслювали львівські ремісники у 1599 р., «ми не пройдисвіти, але на Руській, рідній землі на підставі унії (мається на увазі Люблінська унія 1569 р. — Авт.) живемо спільно з поляками...». Вже під час повстання 1637—1638 рр. козацька старшина висунула програму, в якій робилася спроба поєднати гасла боротьби за «віру християнську» і козацькі «золоті вольності» з гаслами боротьби за ліквідацію владарювання польської шляхти на території «всієї України». В універсалі від 4 листопада 1637 р. до «козаків і черні» полковник К. Скидан титулував себе «опікуном всієї України».

Протягом літа—осені 1648 р. боротьба відзначалася яскраво вираженим національно-визвольним спрямуванням, на що першими звернули увагу І. Франко та В. Липинський. Як і в Нідерландах, загони повстанців намагалися знищити все, що було пов'язане з іноземним пануванням. Наприклад, міщани Клевані, руйнуючи садиби польської шляхти, промовляли при цьому: «Нехай і пам'ятка лядськая не буде». Подібних прикладів можна навести десятки. Національно-визвольний характер боротьби змушені були визнати й окремі представники політичної еліти Речі Посполитої. Зокрема, литовський канцлер Альбрехт Станіслав Радзивілл наприкінці липня 1648 р. звертав увагу сейму на необхідність дбати про збереження територіальної цілісності Речі Посполитої, пам'ятаючи приклади Голландії та Неаполітанського повстання. Цю думку активно підтримав канцлер Єжи Оссолінський. Анонімний автор «Дискурсу про сучасну війну козацьку чи хлопську» (осінь 1648 р.) застерігав урядові кола, що ця боротьба українців може привести до ситуації, коли вони «повністю виб'ються з підданства Корони Польської і собі створять нову козацьку Річ Посполиту чи Руське князівство».

Величезний розмах рухів за національне визволення, безперечно, відіграв визначальну роль у процесі розвитку державної ідеї. Отже, можемо стверджувати, що саме в першій половині 1649 р., а не в 1655—1656 рр., було сформульовано мету національно-визвольної боротьби, що засвідчило появу якісно нового етапу в розвитку політичної культури українців. Відомий дослідник Нідерландської революції російський учений О. Чистозвонов дійшов висновку, що хоча процес складання нідерландської нації ще був далекий від свого завершення, національна самосвідомість уже утверджувалася в ній, і іспанський деспотизм сприймався як форма національного зневажання. В українському випадку аналіз джерел дає змогу недвозначно стверджувати: вже в перші роки резолюції українці також добре усвідомлювали, хто є їхнім національним пригноблювачем і чого вони хочуть домогтися, ведучи боротьбу. Інше питання, що в наступні роки логіка розвитку революції, відмінність політичних позицій її керівників вносили корективи у зміст національної державної ідеї (до речі, англійський учений Ентоні Д. Сміт звернув увагу на складність процесу становлення в нідерландців відчуття спільної мети та ідентичності).

Навіть поверхове зіставлення роззитку Української і Нідерландської революцій (у національно-визвольному аспекті) дає змогу спостерегти низку спільних рис. Насамперед, впадає у вічі довготрива - лість боротьби за незалежність, нерівномірність її розвитку, імпульсивність, чергування періодів спадів і піднесення. Так, у Нідерландах масові революційні виступи мали місце у 1566, 1572, 1578 —1583 рр., і в підсумку в 1609 р. революція перемогла. Найвищого розмаху в Україні боротьба набирала у 1648-1649, 1651-1655, 1664-1668, 1671—1674 рр. Однак, на відміну від Нідерландів, революція тут завершилася поразкою.

Також звертають увагу на себе складність і суперечливість боротьби під час обох революцій. О. Чистозвонов зазначав, що непросте переплетення соціально-економічних, політичних і релігійно-ідеологічних суперечностей у Нідерландах нерідко ставило населення по різні боки барикад. Подібна ситуація неодноразово складалася в Україні, особливо наприкінці 50—70-х рр., коли селяни, міщани й козаки часто воювали проти української армії разом із польськими, російськими, кримськими чи турецькими військами.

В обох випадках мало місце переплетення національно-визвольної боротьби з соціальною, щоправда, оскільки Нідерландська резолюція була «революцією переважно міською», то селянський рух не набрав у ній загальнонаціонального характеру. В ході Української революції соціальна боротьба селянства переросла в могутню Селянську війну (1648-1652 рр.).

В обох країнах боротьба відбувалася в найрізноманітніших формах, включаючи воєнні дії, політичні й дипломатичні акції. На жаль, і в Нідерландах, і особливо в Україні сторони, що протистояли одна одній, часто проявляли нетерпимість, терор, жорстокість тощо, що призводило до численних невиправданих жертв.

Українська і Нідерландська держави утворилися не в межах усіх етнічних територій, а лише в окремих їхніх частинах, унаслідок чого кордони встановлювалися не за національно-мовним, а за географічним поділом. Гадаємо, що далеко не випадковою виявляється подібність соціально-економічних регіонів, що послужили ядром утворених державних організмів. Так, у Нідерландах держава виникла й відстояла незалежність у північних провінціях: Голландії, Фрісландїї, Дренті й інших, де зберігався значний прошарок вільних селян, котрі не знали особистої залежності, новий економічний порядок мав надійнішу основу, а селянсько-плебейський рух виявився організованішим. На терені України держава оформилася у південному і південно - східному регіонах, де також більшість селян залишалася незакріпаче - ною й зосереджувався козацький стан, котрий виступав організаційною і керівною силою революції. Тому уряди обох держав докладали багато зусиль, щоб домогтися включення до їхнього складу решти територій, проте безуспішно. Крім того, на відміну від Нідерландської держави, Українську, внаслідок загострення соціально-політичної боротьби й втручання сусідніх країн, у 1663 р. було розколото на Лівобережну й Правобережну Гетьманщини, чого так і не вдалося подолати.

Окрім того, брак єдності серед політичної еліти негативно позначився на ході визвольної боротьби. І якщо в Нідерландській державі все ж вдалося уникнути громадянської війни, то в Українській прорахунку еліти в оцінках соціально-політичної ситуації, різні (часто протилежні) зовнішньополітичні орієнтації спровокували громадянську війну у 1658—1665 рр. з усіма її трагічними наслідками для українського суспільства.

Нарешті, в історії обох революцій надзвичайно важливу роль (далеко не завжди позитивну) відігравав геополітичний фактор. Причому якщо ворогом незалежності Нідерландів була лише Іспанія, то проти виборення Україною суверенітету, окрім Речі Посполитої, виступали також Кримське ханство, Російська держава та Османська імперія. За таких обставин козацькій Україні не вдалося досягти незалежності. Отже, цілком слушним є зауваження Я. Дашкевича, що трагедія її полягала в тому, що «як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з прихильників - сусідів».

Відомо, що релігійний фактор відіграв важливу роль у розвитку Німецької, Нідерландської та Англійської революцій. Нідерландський історик 3. В. Снеллєр писав: «Нідерландська війна за незалежність, що б про це не говорили, була в той же час і релігійною війною». Важко переоцінити значення цього чинника і в Українській революції. З самого початку гасло захисту української православної церкви висувається на одне з чільних місць у політичній програмі повстанців. Незважаючи на те, що верхівка православного духовенства, очолювана київським митрополитом С. Косовим, прагнула залишитися осторонь визвольної боротьби й зберегти лояльність до Варшави (окремі з них виношували ідею «універсальної унії» з Ватиканом), на місцях чимало священиків взяли у 1648 р. найактивнішу участь у боротьбі поспільства.

Саме православна віра стала ідеологічним знаменом національно - патріотичних сил під час виборювання нез;ілежпості, в той час як католицизм асоціювався з політичним курсом протилежного табору. Подібну роль, до речі, відігравав католицизм під час революцій у Німеччині, Англії та Нідерландах. Інше питання, що з часом російський уряд намагався підпорядкувати українську православну церкву своїм політичним інтересам, перетворити її на знаряддя своєї політики щодо Української держави. Тому глибоко прогресивними виглядають заходи П. Дорошенка та И. Тукальського, спрямовані на створення окремого Українського патріархату як важливого політичного фактора утвердження самостійності козацької України.

Як це не парадоксально звучить на перший погляд, усе ж є підстави висловити думку, що незважаючи на жорстоку боротьбу, в ході революції вперше в історії України в політичній та ідеологічній сферах започатковується практика утвердження гуманістичних ідеалів нової цивілізації. Як відомо, ані Б. Хмельницький, ані його наступники не були релігійними фанатиками і не вдавалися до розпалювання фанатизму в суспільстві. Очолюючи боротьбу народу проти іноземних поневолювачів, керівники Української революції були позбавлені почуття національної винятковості й нетерпимості до інших націй, представники яких проживали в Україні. Зокрема, національно-ре - лігійна толерантність Б. Хмельницького дала змогу заручитися у визвольній боротьбі підтримкою частини польських шляхтичів, міщан і селян. Окремі з них потрапили до козацького реєстру 1649 р. (не випадково до змісту Зборівського договору було внесено пункт про захист інтересів шляхтичів-католиків. котрі перебували в складі українського війська).

У цілому внаслідок виваженої політики Б. Хмельницького не відбулося серйозних конфліктів на етнічній та конфесійній основі з представниками інших народів, які проживали в козацькій Україні (виняток становлять події 1648 р.). Немало з них брало участь у революції на боці українців. До полків і сотень Війська Запорозького, як свідчить реєстр 1649 р., входили росіяни, молдавани, литовці, поляки, євреї, білоруси, татари, вірмени, грузини, серби, турки, чехи, німці...

Важливо також зазначити, що, з'ясовуючи суспільно-політичні погляди Б. Хмельницького, Ф. Шевченко звернув увагу на той факт, що він, віддаючи належне традиційному для середньовічної цивілізації положенню про те, що події і вчинки людей визначені «Божим провидінням» («Все на світі, — писав гетьман в одному з листів, — і добре, і лихе діється з волі Божої»), в ряді випадків, однак, вважав відповідальними за те, що відбувалося, самих людей. З цього погляду характерним є зроблене ним зауваження у листі до турецького султана від 28 листопада 1648 р.: «Неможливо всебічно і грунтовно визначити людські вчинки, не. враховуючи їх закономірностей та одвічної волі неба. Справедливість цього світу так розмірена, що в одних відбирає, а другим дає владу і мудрість. Кривда ж, гніт і неволя викликають сувору помсту з боку справедливості, щоб Божі настанови проявлялися у всьому на очах живих людей, задовольняючи обидві сторони, ~ як багатого, так і бідного».

Великий інтерес становить порівняння розвитку соціальної боротьби в Українській революції з соціальною боротьбою під час інших європейських революцій. На відміну від Нідерландів, де, як уже нами зазначалося, селянський рух не набрав загальнонаціонального характеру (хоча в Голландії і Фрісландії в 1572 р. діяли 5-тисячні загони, а в 1578-1579 рр. у Фландрії - 10~ 12-тисячні), в Україні влітку 1648 р. він вилився у Селянську війну, іцо тривала до літа 1652 р. Уже восени 1648 р. вона поширилася на всі етнічні українські землі. її масштаби справді були грандіозними і не мали собі рівних у Європі протягом XVI-XVII ст. (навіть Велика селянська війна в Німеччині 1524—1526 рр., що охопила майже всю територію країни і в якій взяло участь близько 200 тис. осіб, помітно поступалася українській кількістю учасників, організованістю, інтенсивністю, силою завданого удару по соціально - економічній структурі суспільства тощо).

Вивчення змісту й мети боротьби українських селян і залежних мешканців міст і містечок дає підстави стверджувати, що вона за своєю суттю нічим не відрізнялася від боротьби селян під час європейських революцій XVI—XVIII ст. Незважаючи на виразно окреслені в ряді випадків її розбійницький аспект (особливо в опришків - ському русі на території Подільського і Брацлавського воєводств протягом усієї революції), жорстокість, що часто досягала крайніх меж, основний її зміст, повторимося, полягав у ліквідації всіх різновидів особистої залежності й існуючих форм середньовічних соціальних зідносин, у виборенні особистої свободи і вільної (фермерського типу) власності на землю.

Впадає у вічі разюча подібність вимог українського селянства з вимогами селян не лише під час Німецької чи Англійської революцій, а й значно пізнішої в часі Французької кінця XVIII ст. Зокрема, німецькі селяни відмовлялися від платежів і робіт, заявляючи, що не дозволять чинити над собою утисків, як це мало місце за попереднього часу. Нападаючи на маєтки й замки, вони стверджували, що «не будуть виконувати жодних доручень» і «взагалі не хочуть більше мати панів». Причому в охоплених повстанням районах селяни створювали зародки державної влади. Під час Англійської революції вони вимагали повернення до старого маноріального звичаю, до низьких рент, до фіксації і полегшення файнів (платежів за допуск до держань), ліквідації станового верховенства і привілеїв дворянства й духовенства; прагнули також повернення обгороджених земель, а в общинне користування — лісів, парків, місць для мисливства й рибної ловлі. В селах велися розмови про те, що «джентрі довго були нашими господарями, а тепер ми маємо нагоду самим стати господарями» (Оксфордшир, 1642 р.); «уже в цьому році ми не побачимо в Англії жодного дворянина» (Нор - земптоншир, 1643 р.). В роки Французької революції селяни заявляли, що «вони хочуть повної зідмови від десятини і феодальних зобов'язань», щоб «не було більше ні сеньйорів, ні володільців десятини». Один із керівників селян в області Бурбонне (1790 р.) говорив: «Ми тепер господарі», бо «вже прогнали частину дворян до чужих країн».

Цього ж добивалися українські селяни. Вже наприкінці травня 1648 р. польські урядовці звернули увагу на те, що селянський протест спрямовується лише проти шляхетського стану. Як ми зможемо переконатися, специфіка селянського руху в Україні полягала в тому, що селяни масово покозачувалися й запроваджували на місцях «козацький присуд» і «козацькі порядки», тобто створювали власні органи управління (подібне явище мало місце під час Селянських війн у Німеччині, Росії та Китаї), які було покладено в основу державного інституювання. До кінця 1648 р. у соціальній структурі Української держави, що формувалася, вперше в європейській історії не знайшлося місця для панівного в середньовічному суспільстві стану.

Ліквідувавши типові для середньовічної доби феодальну форму власності на землю й повинності, селяни в наступні роки зі зброєю з руках рішуче захищали свої завоювання, що відкривали шлях до розвитку їхніх господарств козацьким (фермерським) шляхом.

Урешті-решт український уряд після розгрому польського війська під Батогом (червень 1652 р.) пішов на визнання головних завоювань селянства на терені Української держави (поразка революції у західному регіоні призвела до реставрації й консервації тут дореволюційної аграрної структури, як це мало місце на півдні Нідерландів), чого не можна сказати про Селянські війни в Німеччині та Росії. Навіть у роки Англійської революції було збережено держання-копігольд (воно поширювалося на 60 % селян) і всі пов'язані з ним селянські повинності та права лордів-Міанорів; уціліла також десятина. Лише в часи Французької революції відповідно до законів від 17 липня 1793 р. та 18 травня 1794 р. знищувалася «всяка повинність чи рента, заплямована найменшою ознакою феодалізму», і селянин став вільною рівноправною особою, вільним власником своєї землі. Хоча з правового погляду в Україні уряд подібних указів не видавав, фактично український селянин домігся в 1652 р. приблизно такого самого становища, як у Франції, тільки майже на півтора століття раніше. Відомі великі виступи селян і міщан на захист своїх здобутих завоювань наприкінці 1657—1658, 1664— 1666 рр. Не без підстав анонімний автор на початку 1664 р. наголошував, що «вільні люди не могли терпіти» зловживань із боку панів, тому і спалахували повстання.

Ще одне зауваження. З аналізу політичного розвитку України та Англії під час революцій випливає спільна тенденція — зміцнення особистої влади їх вождів (відповідно Б. Хмельницького та О. Кромвеля) й еволюції республіканської форми правління в монархічну (в Україні в 1657 р. запроваджено спадковий гетьманат, а в Англії у 1653 р. — протекторат Кромвеля). Курс Б. Хмельницького на утвердження монархії у формі спадкового гетьманства визначався розумінням історичної перспективи розвитку національної держави; його реалізація сприяла б консолідації еліти й суспільства навколо державної ідеї, розвитку національної свідомості, запобіганню міжусобній боротьбі за булаву. Не випадково після його смерті всі більш-менш визначні українські володарі рано чи пізно доходили висновку про необхідність зміцнення гетьманської влади, запровадження принципу її спадковості. Все ж, на відміну від Англії, в якій у 1660 р. відбулася реставрація монархічної форми правління, в Українській державі збереглася республіка.

Отже, викладений матеріал дає змогу стверджувати, що Українська революція 1648 —1676 рр., попри свої відмінності, типологічно належить до одного ряду з європейськими революціями XVI—XVII ст. Вона становила важливу складову процесу зародження й утвердження на континенті нових суспільних відносин, нової цивілізації.