Создание украинского государства, его особенности и функции

Не спадала волна социальной и национально-освободительной борьбы. Хорошо понимая растущую угрозу втягивания Украины в водоворот междоусобной потасовке, Б. Хмельницкий стремился не допустить такого развития событий, любым образом избежать в этот невыгодный ДЛЯ У страны время столкновения с подразделениями польского войска. В лысые к королю от 25 февраля он, не скрывая своего беспокойства, подчеркивал провокационный характер действий польского командования: «Здесь кварцяное войско ицось замышляет, не только крестьянам, но и реестровым казакам по старинке досаждает, снова давая повод для бунтов ...» . Анализируя развитие событий, гетман пытался убедить Яна Казимира приложить все усилия, гцоб предотвратить новое обострение конфликта. Однако тревога Хмельницкого осталась незамеченной. Ослепленные социальным и национальным эгоизмом, правящие круги Речи Посполитой продемонстрировали свою удивительную политическую близорукость в способах решения «украинской проблемы». Полагаясь только на «аргумент меча», они таким образом делали невозможным ее решения политическим путем и втягивали оба народа в жестокую и кровопролитную борьбу, исторические последствия которого были для них трагическими.

Формирование независимого государственного организма в Украине началось в условиях отсутствия собственных управленческих структур (только в казацком регионе появились их зародыши) и неоформлености националинои государственной идеи. Основателем и создателем Украинского государства выступила не традиционная для тогдашнего европейского общества политическая элита

(Князья, магнаты и шляхта), а непризнанная де-юре в Речи Посполитой сообщество мелких рыцарей-земледельцев - казачество. ее утверждение происходило путем революционного перелома, а не приспособление к политическому развитию Украины речепосполитской государственных институтов. Темпы государства опережали интенсивность процессов становления собственно украинского общества и формирования государственной идеи. Государство возникло не на всем ареале этнических украинских земель, а лишь на его части. Исключительно деструктивную роль) В ее функционировании играл геополитический фактор.

Конституирования национального государственного организма происходит на территории казацкой Украины на средины 1650 г. ее территория (ок. 180 - 200 тыс. кв.км) охватывала Брацлавское, Киевское и Черниговское воеводства, в которых в середине 40-х годов XVII века. проживало, видимо, около 1,6-2 милл человек. Государственные границы проходили на западе (с Молдавией и Польшей) - по рекам Днестр, Мурафа, Мурашко и восточнее р Случь, на севере (с Великим княжеством Литовским) - вдоль р Словечна (на Правобережье) и вдоль р Ипути и далее по границе Черниговского воеводства (на Левобережье), на востоке (с Россией) - по линии древнего польско-российской границы, на юге (с Османской империей и Крымским ханством) - по нижнему течению Днепра и Диком Полю. В 1654-1657 гг пределы государства расширились: на западе - до рек Немия и Горынь, на севере и юго-востоке - за счет Пинского, Стародубского, частей Бихивського, Могилевского и Кричевского уездов. Таким образом, границы, лишенные природных барьеров, оставались уязвимыми для агрессии со стороны соседних государств.

В настоящее время определяются функции государства, утверждается ее своеобразное административно-территориальное устройство - полково-сотенный, органично сочетался с военно-территориальным. Каждый полк представлял собой одновременно военную единицу и административный округ. В пределах государства функционировало 16 полков (9 правобережных и 7 левобережных), большинство из которых сохранилась и в последующие десятилетия. В свою очередь каждый из полков делился на меньшие военные и административные единицы - сотни, а последние - на курени. Как уже отмечалось, весной 1650 г. Б. Хмельницкий реформировал устройство Запорожья.

Возникла собственная судебная система: действовали генеральный, полковые и сотенные суды, которые заменили собой Гродский, земские, подкоморских и барские, прекратившие существование. Казацким судам подлежали не только казаки, но и мещане и крестьяне, особенно в делах разбоя и убийств. В городах и местечках суд осуществляли коллегии лавочников и ратуши, в селах - войты и атаманы (в северных районах Левобережья действовали копни суды - суды сельской общины). Негативной стороной организации судебного дела было сочетание судебной и административной власти. Важную роль в функционировании государства играла армия, имевшая собственный военный устав. Была начата деятельность разведки и контрразведки.

Образовавшаяся государство в полной мере использовала свое право на монопольное применение принуждения. Б. Хмельницкий и его преемники прибегали к нему (привлекая при необходимости и войско) с целью сохранения структурированности общества и существующей системы социально-экономических отношений, реализации принятых генеральным советом или гетманами постановлений, решения социально-политических конфликтов, подавление деструктивных выступлений и т.д. . Принуждение было положено также в основу выработки общепринятых правил поведения (их выполнение было обязательным или для всего населения или его отдельных групп и индивидов, или для должностных лиц), регулировались соответствующими нормативными актами.

Напомним, что поскольку процесс развития государства базировался на традициях Войска Запорожского, то на определенном этапе эта дефиниция начала распространяться на название казацкого государства. С 1654 г. в официальной переписке употреблялась дефиниция «Малая Русь», несколько позже, как отмечалось, утверждается название «Украина». Политической столицей государства стал Чигирин. Киев продолжал сохранять за собой статус традиционного духовно-культурного и религиозного центра. Происходило становление государственной символики. Функции герба выполнял герб Войска Запорожского - казак с саблей на боку и ружьем на левом плече. Специального флага как символа государства не существовало. Частично его роль выполняли гетманские знамена, которых было несколько и разных цветов. Первым из них был флаг собственно украинская (не подаренный котримось из властителей соседних государств) - полотнище белого цвета с кругом, посередине которого размещался крест (по форме весьма подобен крестов на саркофаге Ярослава Мудрого) в обрамлении восьми (по четыре с каждой стороны) золотых и двух красных звезд. Под крестом был изображен полумесяц, обращенный рогами вверх. В полках и сотнях существовали военные хоругви с различными эмблемами и богатым сочетанием красок (белой, красной, желтой, синей, малиновой и др.).

Украинское государство отмечалась специфической социальной моделью, которая сформировалась в годы революции на демократических принципах общественного устройства Запорожья и не имела аналогов в Европе. Незавершенность становления политической элиты привела слабость ее консолидации и жестокую междоусобную борьбу. В силу объективных обстоятельств важную роль в политической жизни государства играл милитаристский фактор. Отличительной чертой политического процесса (начиная с 1663 г.) стал полицентризм политической власти, обусловленный наличием трех государственных образований, которые часто отличались по своим внешнеполитическими ориентациями, однако составляли не отдельно стоящие, независимые друг от друга единицы, а составляющие единой политической системы казацкой Украины.

Все это, несомненно, влияло на эффективность выполнения государством своих функций, которые делились на внутренние и внешние. К первым принадлежали политическая, правовая, социальная, экономическая и духовно - культурная. Содержание политической функции заключался в определении стратегических целей и задач, обеспечении деятельности политической системы и сохранении политической стабильности. Понятно, что в эпоху раннего нового времени политические элиты не разрабатывали и не принимали стратегических планов развития общества. И все же есть все основания утверждать о наличии У старшины стержневых программных идей (что в зависимости от обстоятельств, претерпевали изменения), для реализации которых они прилагали максимум усилий. Прежде всего в государственную идею в форме то независимого соборного государства в пределах этнических украинских земель (за гетманом Б. Хмельницкого), то Великого княжества Русского качестве третьей составной Речи Посполитой (периода гетманства И. Выговского), то принятие номинальной протекции царя (за гетманом Ю Хмельницкого) или султана (за гетманом П. Дорошенко. Следующее программное положение - это постоянное отстаивание в отношениях с Речью Посполитой и Портой «прав и свобод» русского народа и православной церкви. Другой вопрос, ицо на все усилия, в результате поражения революции в 1676 г., со всех программных положений государству удалось реализовать только минимум - сохранить собственную политическую самобытность в форме автономии в составе России только на территории Левобережья.

Уже отмечалось, ицо вновь государство сыграло решающую роль как в процессе становления украинской политической системы, так и в обеспечении функционирования ее основных подсистем. Вследствие воздействия многих факторов, в том числе внешних, после смерти Б. Хмельницкого на передний план выдвигаются проблемы политической стабильности и территориальной целостности. Политическая элита, осознавая губительность тех деструктивных процессов, начинались в политической жизни Украины с конца 5 ()-х, все же оказалась неспособной мобилизовать ресурсы государства и предотвратить вспышки жестокого социально-политического противостояния и распада Гетманщины на несколько образований. Основная причина украинского феномена борьбы за единство государства (все без исключения гетманы и претенденты на булаву, а также старшинские группировки неизменно подчеркивали свою безусловную верность и преданность этой идее), вращающаяся лишь дальнейшим ее опустошением и углублением раскола, заключалась в ярко выраженном политическом эгоизме представителей элиты, в их ненасытному устрелллинни к власти. Паралич и разрушение государственных структур, которые имели место в 1674-1676 гг в Правобережной Гетманщине, привели к ликвидации здесь созданных политических институтов.

Государство осуществляло также, используя современную терминологию, правотворческую и правоохранительную функцию, пытаясь урегулировать общественные отношения и обеспечить «элементарный порядок в обществе». Реализовывалась она не только через судебную систему, но и центральные и местные органы исполнительной власти, имевшие пильигува - ты за соблюдением норм обычного и писаного права, постановлений генеральных и офицерских советов, распоряжений гетманов, генеральной 'канцелярии, генеральных старшин, полковников, сотников и т.д. . Эффективные меры по соблюдению правопорядка осуществляли правительства Б. Хмельницкого и П. Дорошенко. Необходимо иметь в виду также тот факт, что поскольку украинская государство находилось в отношениях протектората, то, соответственно содержанию заключенных договоров с сюзеренами, она вынуждена была вносить коррективы в собственной правовой системы.

В условиях формирования нового социума трудно переоценить значимость социальной функции. Незаурядные способности Б. Хмельницкого как государственного деятеля оказались в том, что, во-первых, ему удалось предотвратить вспышки гражданской войны в обществе (по его признанию, «войны Руси с Русью»), а, во-вторых, поняв пагубность политики обновления дореволюционной модели социально-экономических отношений, гетман пошел на признание социально-экономических завоеваний поспильства в годы Крестьянской войны. Считая казачество привилегированным сословием, а крестьянство - потенциально «пидданського», он вместе с тем не допустил их правового разграничения и не «закрыл» привилегированное сословие от других сословий и групп, противодействовал возрождению и развитию средневековых форм землевладения (за исключением монастырского), в частности, увеличению земельной собственности казацкой старшины.

Подобная политика проводилась и по гетьманувань ИО. Хмельницкого, П. Дорошенко и частично Д. Многогрешного. Несмотря на имеющиеся противоречия с мещанами (особенно в поселениях, которые пользовались магдебургским правом), гетманские правительства (за исключением Брюховецкого) в годы революции в целом поддерживали последних (освобождали от военных обязанностей, расширяли привилегии, защищали от беспредельщиков), способствовали развитию ремесел, промыслов, торговли. Шляхта, которая приняла участие в революции и стала важным социальным источником формирования старшины, несмотря на признание его «прав и вольностей» правительством, что было зафиксировано условиями договора 1654 г. с Россией, так и не смогла консолидироваться во влиятельную социальную группу, не говоря уже о состоянии. Иначе сложилась судьба духовенства, которое, пользуясь всесторонним поддержкой политической элиты, добилось заметного укрепления своего экономического и общественного положения и усиления духовного воздействия на украписький социум.

Начинается выполнение государством своей экономической функции. Во-первых, в Военный сокровища, которым распоряжались гетман и полковники, отошел земельный фонд изгнанных крупных землевладельцев, короливгцин и католической церкви. Вместе устанавливался контроль со стороны государства над процессом заимки, что должно было способствовать казачеству и поспольству в хозяйственном освоении земель. Во-вторых, государство играло заметную роль в регулировании поземельных отношений. В-третьих, проводила достаточно взвешенную налоговую политику (начиная с 1648 г., зарождается такая функция, как установление и взыскание с населения налогов к сокровищу, интенсивно заработала со следующего года). В-четвертых, занималась организацией финансов (имеем скупые свидетельства источников о чеканке Б. Хмельницким и П. Дорошенко собственной монеты).

Принимались меры и по урегулированию культурно-духовной жизни. Впервые за несколько последних столетий украинской истории государство способствовало развитию православных церквей и монастырей, что послужило толчком для развития архитектуры, иконописи, живописи. Б. Хмельницкий, Выговский, Ю. Хмельницкий, П. Тетеря и П. Дорошенко последовательно отстаивали «права и вольности» православной церкви в Речи Посполитой, а также православного населения (украинский и белорусов), обитавшее в ее пределах. Очень скупые свидетельства источников говорят о содействии властных структур развития образования. Количественное увеличение образованных людей в годы гетманства Б. Хмельницкого отметил в своих записках сын антиохийского патриарха Макария П. Алеппский, который с отцом проехал в 1654 г. всю Гетманщину с запада на восток. Значение образования хорошо понимал и П. Дорошенко. Он был твердо убежден, что «Русь учиться должна», поэтому в переговорах с Речью Посполитой добивался открытия академии в Киеве (с правами, которые имел Краковский университет), расширение сети школ и типографий; последовательно отстаивал использование украинского языка в функционировании государственных и судебных органов Речи Посполитой, официальной переписке с Войском Запорожским и т.д.

В годы революции сформировались и отмечались заметной эффективностью внешнеполитические функции государства (особенно за гетманом Богдана Хмельницкого). Из них следует прежде выделить оборонительную функцию, поскольку становление и существование Украинского государства происходили не только в условиях постоянной угрозы извне, но и перманентных военных действий, в частности, в конце 40-х - 50-х годов XVII века. Противниками выступали Речь Посполитая, Российская государство и Крымское ханство. Созданная Б. Хмельницким армия (100-110 тыс. человек) стала одной из лучших в Центральной и Восточной Европе. За годы его гетманства она потерпела лишь одно поражение под Берестечком (лето 1651 г.). Осознавая слабые стороны ее формирование на основе казачьего ополчения, гетман вынашивал намерения образовать пятидесятитысячный регулярное (профессиональное) войско, которое содержалось средствами казны. Не случайно именно он инициирует появление в составе украинской армии подразделений наемников (немцев, сербов, валахов). Несколько позже П. Дорошенко формирует сердюцких, а с 1669 г. в Левобережной Гетманщине возникают «Охотницьке» («компанейские») полки. С распадом казацкой Украине оборонная функция претерпевает существенные изменения. В то время, когда Левобережная Гетманщина теряет право как на проведение внешней политики, так и на собственную самостоятельную оборону, Правобережная продолжает защищать себя от агрессии Речи Посполитой и Крыма.

Важную роль в утверждении внешнего суверенитета играла дипломатическая функция. Благодаря ее эффективности казацкая Украина в середине XVII в. смогла успешно отстаивать национальные интересы на международной арене. В частности, состоялось утверждение новообразованного государства как влиятельного субъекта международных отношений в Центрально-Восточной Европе, удалось установить дипломатические отношения с рядом стран, нейтрализовать меры польской дипломатии, направленные на изоляцию Украины, на протяжении 1648 - 1653 р. поддерживать союзнические отношения с Крымом и дружелюбия взаимоотношения с Османской империей. Хотя договор с Россией 1654 г. деицо ограничивал внешний суверенитет Гетманщины (запрещались самостоятельные контакты с Речью Посполитой и Портой), Б. Хмельницкий де-факто проводил независимую от Москвы политику. Только после его смерти дипломатическая активность заметно снижается. Существенными просчетами украинской дипломатии оказалось заключения Переяславского договора 1659 г. с Россией и Чудновского договора 1660 с Польшей. С распадом казацкой Украины на две Гетманщины внешнеполитическая деятельность каждой из них приобретает отличительных особенностей.

На засадах співробітництва починає формуватися політика у сфері зовнішньої торгівлі. Попри воєнні дії, які велися з Річчю Посполитою, Б. Хмельницький обстоював інтереси українського купецтва. Наприклад, у грудні 1648 р. гетьман звернувся з проханням до віленського підкоморія звільнити ув'язнених київських купців «з їх товарами і грішми», 1650 р. добився звільнення заарештованих у Польщі І. Тетерівки та П. Котовича. Значною мірою він та владні структури прикордонних полків уможливили створення сприятливих умов для ведення торгових операцій із Росією. Вочевидь, 1650 р. укладається договір із Портою, що надавав українським купцям право вільної торгівлі на теренах всієї Османської імперії і звільняв їх від сплати мита, «оплат і податків». У травні 1654 р. гетьман видав універсал, яким урегульовувалися розміри мита на товари, що ввозилися іноземцями до козацької України. Принципів сприяння проведенню зовнішньої торгівлі дотримувалися й наступні гетьмани.

Вельми складні процеси відбувалися у становленні й еволюції форм державного правління. Як відомо, на 1648 р. козацьке самоврядування формувалося на основі республіканських засад. «Колективна воля» Війська Запорозького завжди реалізовувалася через загальну (генеральну) військову раду — форму прямого волевиявлення усіх її повноправних членів, котрі у будь-який час могли утворити радне коло. її ухвали були обов'язковими (під загрозою смертної кари) до виконання гетьманом, старшинами, козаками. Утвердилася практика виборності всіх старшинських посад. Виконуючи рішення рад, старшини завжди діяли від імені Війська Запорозького, й за них несла колективну відповідальність козацька спільнота. Остання жорстко контролювала дії гетьмана, часто караючи смертю винних у допущених прорахунках.

У лютому 1648 р. генеральна (загальна) козацька рада обрала гетьманом Війська Запорозького Б. Хмельницького й водночас, вочевидь, генеральних старшин і полковників. Упродовж першої половини року саме вона приймала ухвали з найважливіших питань і контролювала дії гетьмана. Влітку—восени на звільненій території обиралися полкові й сотенні органи влади та міського самоврядування. З іншого боку, окреслюється тенденція до обмеження ролі загальної ради (її функції починає перебирати на себе старшинська рада) й розширення з початку 1649 р., після ймовірного «вінчання» Б. Хмельницького на гетьманську владу, гетьманських повноважень.

Процес еволюції влади виборного й підлеглого «колективній волі» Війська Запорозького гетьмана в освячену Богом владу володаря, волі якого тепер мала підлягати «колективна воля» козацької спільноти (зокрема, в офіційному листуванні гетьман починає використовувати титул, що засвідчував божественне походження його влади: «Богдан Хмельницький, Божию милостью гетман з Войском Запорозьким»), суперечив виробленим козацтвом засадничим принципам політичного життя. Тим самим було покладено початок переростанню республіканської форми державного правління у монархічну. 22 лютого Б. Хмельницький заявив під час переговорів із польськими послами: «...мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержцем руським». Наступного дня, ведучи мову про українські землі, він назвав їх «своїм князівством». У свідомості населення формується погляд на Б. Хмельницького як на незалежного від польського короля володаря їхньої країни. У цьому сенсі показовим є звернення 21 серпня 1649 р. козаків до обложених у Збаражі поляків: «...ляхи не стріляйте, бо вже мир [настав]; наш гетьман з вашим королем їдуть в одній кареті». Водночас припиняється функціонування загальної військової ради, що заміняється старшинською; втрачає чинність принцип виборності генеральних старшин і полковників, їх відтепер призначав гетьман.

Джерела засвідчують, що з цього часу в руках гетьмана, котрому «належало розв'язання важливих справ» і який виступав «справжнім володарем», зосереджувалася вся повнота влади.

Після виборення козацькою Україною у червні 1652 р. незалежності пришвидшується формування підвалин монархічної форми правління. У статтях договору 1654 р. із Росією було зафіксовано право гетьмана на пожиттєве володіння булавою (до часу, коли «судом Божим смерть трапиться гетьманові»). Таким чином, юридично визнавалася легітимність влади Б. Хмельницького як єдиного й повновладного володаря козацької України. Цей факт однозначно засвідчують представники української церковної і політичної еліти: «їх країни начальник і володар» (митрополит С. Косов); «Всі супроти гетьмана говорити не сміли; а хто 6 де і промовив і той живим не був» (наказний гетьман А. Жданович); «володів усім один, гцо накаже, то всім військом і роблять» (переяславський полковник ГІ Тетеря). У квітні 1657 р. гетьман добився прийняття представницькою генеральною радою ухвали про спадкову передачу влади сину Юрію. Тим самим відбулася легітимація встановленої монархічної форми правління у вигляді спадкового гетьманату династії Хмельницьких. У цьому був певний позитив, оскільки п утвердження сприяло б консолідації еліти й нації навколо овіяного харизмою роду як символу законності верховної влади її носіїв і цілісності України.

Із часом відбулися істотні зміни й у формі державного устрою козацької України. Держава формувалася й функціонувала за гетьманату Б. Хмельницького як унітарна. Проте в умовах громадянської війни 1658 —1663 рр. де-факто стався її розпад на дві Гетьманщини (Правобережну й Лівобережну) й квазідержавне утворення — Запорозьку Січ (Запорожжя). Враховуючи той факт, що кожна з них вважала себе складовою козацької України, припускаємо, що остання перетворилася на поліцентричне об'єднання, яке нагадувало конфедерацію. Зазначимо — лише нагадувало, бо такою за своїми ознаками не було. З другої половини 60-х — у першій половині 70-х рр. XVII ст. подолання політично-територіальної роздробленості перетворилося на одну з найголовніших проблем політичного життя України. Двічі, у 1668 і 1674 рр., вона возз'єднувалася, проте закріпити цей успіх (переважно через втручання сусідніх держав) не вдалося. У 1676 р. Правобережна Гетьманщина взагалі припинила своє існування.

Запорожжя мало курінно-кошовий устрій. Термін «курінь» означав одночасно і назву приміщення, де запорожці меншали, і назву певної військово-політичної одиниці. За межами Січі (з 1652 р. вона знаходилася на Чортомлицькому мисі біля впадіння р. Чортомлик у Дніпро) У розпорядженні козацького товариства перебували землі — Вольності Війська Запорозького, що в адміністративно-територіальному відношенні поділялися на округи (паланки). Відособлюючись від Гетьманщини, Запорожжя прийняло назву «Військо Запорозьке Низове».

Українська держава мала низку особливостей. По-перше, провідну Роль у її функціонуванні відігравав не шляхетський стан, а козацтво (дрібні землевласники-вояки), яке не визискувало інших прошарків, а жило за рахунок власної праці. По-друге, відкритість козацтва для вступу до його лав представників інших станів і груп, користування селян правами особистої свободи й розділеної з державою власності на землю істотно відрізняли соціальну структуру козацької України від інших європейських держав. По-третє, незавершеність становлення політичної еліти спричинила слабкість її консолідації, наявність гострих суперечностей між різними угрупованнями та жорстоку боротьбу за владу. По-четверте, винятково важливою була роль мілітарного фактора. Військові (старшини) обіймали всі керівні посади, гцо не могло не вплинути негативно на розвиток держави.

Чи існували перспективи для розвитку Української держави після 1654 р.? Юридичні реалії середини XVII ст. засвідчували, гцо Україна, прийнявши протекцію російського ціря, зберігла за собою широку політичну автономію. «Березневими статтями», укладеними між представниками української козацької старшини й царським урядом, обидві сторони урочисто декларували необхідність виконання взятих на себе зобов'язань. Такими були буква та дух усіх договірних статей.

Однак юридична реальність не завжди буває адекватною реальності історичній, що виразно підтверджують події суспільного життя України другої половини XVII—XVIII ст. І справа тут не в особистих якостях російських монархів чи українських гетьманів, а в об'єктивній дійсності того часу. Симбіоз республіканських і монархічних структур був протиприродний, і відносний паритет, який виник на гребені екстремальної ситуації середини XVII ст., незабаром було порушено, причому, природно, в бік сильнішого. Державні інститути Гетьманщини рано чи пізно повинні були розчинитися в загальноімперських органах управління. Так воно й сталося. Наступні (після 1654 р.) десятиріччя працювали проти Української держави. Йшов поступовий, але невблаганний процес втрати нею своїх етнічних рис, ліквідації окремих, а згодом усіх суспільних інститутів. Царизм не міг запозичити нічого з арсеналу політичної надбудови Української держави. У своїх відносинах із гетьманом він став на шлях більш простий і дієвий. Поступово загальноімперська стихія почала заповнювати весь суспільно-політичний організм козацької України.

Конфронтаційні настрої з обох боків з'явилися одразу ж після січня 1654 р. та були пов'язані зі спробами Москви втручатися у внутрішні справи України, зміною зовнішньополітичних планів тощо. Однак поки у фокусі цих подій перебувала сильна особистість Б. Хмельницького, царський уряд змушений був рахуватися як із настроями самого гетьмана, так і з політичними реаліями того часу. Ситуація змінилася після смерті Б. Хмельницького. По суті, це був рубіж, після якого почався відлік часу іншого порядку, тобто поступового, але неухильного обмеження автономних прав України й заміни її політичних структур із самобутніми етнічними рисами на загальнодержавні, загальноімперські. Це був далеко не прямолінійний процес. Тут прослідковуються певні відступи, відбувалися відлиги, робилися поступки. Проте тенденція визначилася досить чітко й виразно. Як відомо, при виборах кожного нового гетьмана укладалися особливі договірні статті. їх аналіз дає можливість зробити низку цікавих висновків. По-перше, в управлінні Гетьманщиною збільшується питома вага царських воєвод. По-друге, поступово обмежуються економічні прерогативи гетьманської влади. По-третє, незабаром було остаточно втрачено право зовнішніх зносин гетьманів з іноземними державами. І все ж це був далеко не однозначний процес. Залежно від політичної кон'юнктури російські царі часом відступали від загальнодержавної лінії та йшли назустріч українській старшині.

Укладений у 1654 р. договір із Росією та вступ у 1655 р. Швеції у війну проти Речі Посполитої дали шанси на реалізацію програми возз'єднання всіх українських земель у межах держави, що відкривало перспективу виборення повної незалежності. Ці фактори в поєднанні з централізаторською політикою Б. Хмельницького та курсом на встановлення спадкового гетьманату дещо послабили негативні тенденції попереднього часу. Як ніколи раніше, протягом другої половини 1655 ~ першої половини 1657 рр. через політичні акції уряду неухильно проводилася ідея необхідності домогтися соборності Української держави.

І все ж не варто перебільшувати названих позитивних змін, оскільки вони не набули незворотного характеру. їм протидіяли деструктивні фактори величезної руйнівної сили. По-перше, еліта розпадалася на кілька угруповань, які посідали діаметрально протилежні позиції у підході до створюваної моделі соціально-економічних відносин, політичної форми правління, що приховувало небезпеку спалаху громадянської війни. По-друге, значна частина старшини, мріючи про владу, протистояла династичним планам гетьмана й очікувала на його смерть, щоб розпочати боротьбу за булаву. По-третє, позбавлена контролю з боку державного апарату, генеральна та полкова старшина, зосередивши в руках виконавчу й судову (військову й цивільну) владу, дбала не стільки про національно-державні інтереси, скільки про особисті. При послабленні гетьманської влади цей процес розвитку старшинського самовладдя міг вийти з-під контролю й призвести до паралічу центральної влади.

Непомірне збагачення старшин (чимало з них через голову Б. Хмельницького спромоглися одержати від російського уряду царські грамоти на маєтки), посилення їх соціального егоїзму, ігнорування на місцях соціально-економічних інтересів не лише селян, а й козаків (особливо виразно це стало виявлятися в період хвороби гетьмана) вели до загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві. Маси знедолених, скривджених і невдоволених людей стікалися на Запорожжя, що ставало в соціально-політичну опозицію до горо - дової України.

Великий гетьман помер 6 серпня 1657 р. Український народ втратив справді видатного державного діяча, полководця й дипломата. Залишена ним держава була цілком життєздатним організмом із великими потенційними можливостями для самостійного розвитку, які, однак, через об'єктивні та суб'єктивні причини реалізовані не були. Поряд із централізаторською політикою царизму, вже з кінця 50-х рр. XVII ст. в Україні почалася жорстока міжусобна боротьба між окремими гетьманами та претендентами на гетьманську булаву. Наростання соціально-політичних суперечностей у суспільстві, прорахунки у внутрішній політиці уряду та втручання в українські справи Москви призвели до розв'язання в березні 1658 р. громадянської війни, гцо тривала до літа 1663 р. й стала для козацької України великою трагедією.

Прагнення російського уряду скористатися політичною дестабілізацією в державі для позбавлення її внутрішнього суверенітету й перетворення на складову Росії викликало спротив із боку гетьмана й старшини, частина якої почала схилятися до думки про можливість повернення козацької України до складу Речі Посполитої як її третього члена (нарівні з Польщею й Литвою). Розгромивши в червні 1658 р. під Полтавою основні сили опозиції, яку підтримувала Москва, І. Виговський активізує переговори з Польщею й укладає Гадяцький договір. Він передбачав перетворення козацької України на Руське князівство, що входило до складу «єдиної і неподільної Речі Посполитої», відновлення дореволюційних органів влади, адміністративно-територіального устрою, суду, соціально-економічних відносин і скасування права на проведення зовнішньої політики. В умовах воєнних дій проти царських військ навесні наступного року українська еліта зробила невдалу спробу домогтися від Варшави включення до складу Руського князівства решти українських земель і встановлення спадкового гетьманату. В травні 1659 р. сейм затвердив Гадяцький договір у несприятливому для української сторони варіанті (унія залишалася, чисельність козацького реєстру скорочувалася з 60 до 30 тис. тощо).

Більшість старшини, не кажучи вже про рядове козацтво, виступала проти умов вихолощеного змісту договору й політики І. Виговського. Тому навіть перемога над росіянами в липні 1659 р. під Конотопом не зміцнила його становища, й у вересні він зрікся булави на користь Ю. Хмельницького. Останній спробував порозумітися з Москвою на основі укладення нового договору, виведення російських військ і воєвод, виборення права на проведення самостійної зовнішньої політики тощо. Однак, удавшись до шантажу, російські воєводи у Переяславі нав'язали гетьману й старшині такі умови договору, що позбавляли козацьку Україну внутрішнього суверенітету й перетворювали її на автономну одиницю Росії.

Такий розвиток подій не лише не викликав співчуття в козацьких масах, а й, навпаки, до краю загострив соціальні, політичні та релігійні суперечності. Події 1663 р. лише підтвердили історичну реальність — територіальна єдність України була порушена. Лівобережжя перебувало в складі Росії. Правобережжя знову відійшло до Польщі. Але це був лише один із епізодів перманентної зміни гетьманів на обох берегах Дніпра та їхньої боротьби за цю найвищу державну посаду. Громадянська війна, що коштувала життя сотням тисяч українців і призвела до спустошення та обезлюднення цілих регіонів, також украй негативно позначилася на політичній свідомості еліти, серед якої зміцнилася тенденція відмови від програми створення незалежної соборної держави. Серед старшини, козацтва, духовенства й міської верхівки Лівобережжя зароджуються ідеологія та психологія «малоросійства», прикметними ознаками чого стали національне самозречення, прислужництво, крайній егоїзм, постійна готовність пожертвувати духовними чи суспільними цінностями в ім'я кар'єри тощо. Невипадково, виражаючи інтереси цього кола осіб, анонімний автор трактату «Пересторога Україні» (1669) дорікав борцям за національну незалежність, посилаючись на нездатність українців жити в незалежній державі. Далека від політичної стабільності ситуація ускладнювалася постійним втручанням зовнішніх сил у внутрішні справи України. Гетьманська булава за Допомогою цих сил легко здобувалася, але з такою ж легкістю і втрачалася.

Політичне становище ще більше ускладнилось у 1667 р., коли після багаторічної війни між Росією й Польщею обидві сторони Підписали Андрусівський договір про перемир'я. Українські землі накрила нова хвиля політичних негараздів. Із 1665 р. розвиток політичних подій значною мірою був пов'язаний із діяльністю Петра Дорошенка. Це була наймогутніша постать з-поміж усіх гетьманів України після Б. Хмельницького. Взявши курс на об'єднання всіх українських земель у складі єдиної держави, П, Дорошенко спромігся віднайти оптимальний варіант поєднання сильної гетьманської влади з функціонуванням генеральних і старшинських рад. Як основу для замирення з російським урядом він висунув вимоги про ліквідацію Московських статей 1665 р., Андрусівського перемир'я 1667 р. й визнання його гетьманом усієї України. На жаль, спроба П. Дорошенка за допомогою Порти домогтися витворення соборної держави зазнала невдачі. Відречення його від влади (вересень 1676 р.) збіглося з ліквідацією Правобережної Гетьманщини, що фактично означало поразку Національної революції. Центр державного життя перемістився на Лівобережжя.