Политические отношения и нормы их регулирования

Фундаментальные преобразования на территории Гетманщины в сферах политического устройства, социальной структуры общества, форм собственности требовали выработки механизмов регулирования политических отношений, что существенно отличались от дореволюционных. Как ранее уже отмечалось, правовые нормы, существовавшие в Польской Короне, в своем большинстве утратили силу. И не только в связи с тем, что формировалась новая регулятивная подсистема украинской политической системы, но и потому, что менялись по - вединкы стереотипы в среде казачества и посполитых, отмирали или приобретали новый смысл их традиционные представления о правовых и нравственных ценностях, в частности , понимание таких понятий, как «право», «справедливость», «нравственность», «привыкшее послушенство», «древние права и вольности» и т.д. В этом смысле показательна ответ священников Литовижа (Луцкий уезд Волынского воеводства) слуге шляхтича: «... пусть ваш чертов господин не до польского права, но до пана Хмельницкого нас судится, потому что мы это права лядзького НЕ Боима [ся]!" Как мы имели возможность убедиться, крестьяне хотели лишь «по названию быть подданными», избавиться наименований «холопы», «мужики», «подданные» и т.д. Не случайно выписаны из казацкого реестра согласно условиям Зборовского договора лица не скрывали своих обид относительно того, что «их бедных людей и казаками не называли, а называли их мужиками». Значительная их часть, «покозачившись», вернула себе предыдущий статус. В Левобережье жители свободных военных сел начали называть себя горожанами. Распространялась общее название крестьян и мещан - «посполитые», одновременно с потребления исчезает наименование «холопы». По наблюдениям современных ученых, «новые нравственные понятия заставляли вести в соответствии с ними, часто вступая в конфликт с общепризнанными перед 1648 убеждениями и принятым законодательством. Поэтому населению страны приходилось признавать общеобязательной одну часть традиционных нравственно - правовых норм, необходимых для существования общества (поддерживая ее принуждением), вторую - отменять, а третью - подавать на индивидуальное рассмотрение ».

Реалии революционных изменений в обществе, в условиях отсутствия нового кодифицированного права, побудившие власть признать казацкое обычное право и судопроизводство действующими на территории всей Гетманщины, а не только В Запорожье и традиционном казачьем регионе. Производимое условиями повседневной жизни на прочной фундаменте естественных потребностей казаков и переселенцев-колонистов, не ограничиваемых средневековыми правовыми нормами, оно превратилось в основного регулятора поземельных отношений, социально-правового статуса крестьянства и казачества, взаимоотношений между ними, а также главное препятствие феодализации казацкой старшины и зажиточного казачества. Именно обычное право легитимизировало масштабный процесс перераспределения земли магнатов, шляхты, католической церкви и Польской Короны (королевщин) в пользу крестьян, казаков и мещан, который состоялся в форме «заимки». В частности, в беседе с российскими послами (конец 1662 - начало 1663) И. Брюховец - кий отмечал, что «кто где займет пустое место земли и лугов, и леса и огороды его или окопае и поселится со своей семьей », то может свободно проживать здесь и владеть ею.

Поскольку молодая политическая элита Гетманщины была ориентирована на правовое урегулирование отношений в новом обществе, которое формировалось, то вполне понятно, что она не могла ограничиться только сферой обычного права. Производя новые нормативы общественного поведения, она опиралась в значительной мере и на традиционные сборники права Литвы и Польши, которые не потеряли свою силу на территории казацкой Украины. Из них были почерпнуты и использовались политико-правовые нормы о неприкосновенности от ареста, заключения и невозможность лишения имущества без приговора, ориентация на аргументированность обвинения; такие принципы судопроизводства, как состязательность сторон, гласность и открытость судебных заседаний, коллегиальность при решении судебных дел и т.п. .

В процессе формирования украинской политической системы произошло существенное изменение субъектов политических отношений. Основными из них сталигосударство с его структурными элементами и органы местного самоуправления. В отличие от полиэтнического Речи Посполитой, украинский этнос, который составлял абсолютное большинство населения казацкого государства (поляки, евреи, татары, молдаване и другие этнические группы были мало - многочисленными), из объекта политических отношений превратился в его субъекта. Изменения произошли с благородным сословием, утратившим как монополию на власть в обществе, так и роль политической нации. Подавляющее большинство шляхты вынуждена была оставить территорию новообразованного государства (многие шляхтичей также легло в водовороте борьбы), а затем из состояния она превратилась в социальную группу, что существенно ослабило ее политический вес и сузило сферу влияния на содержание и характер политических отношений в обществе. Прекратилась деятельность католической, греко-католической и иудейской церквей как функциональных субъектов политической жизни, а их духовенство (за исключением незначительного количества католического) или погибли, или оказались за пределами Гетманщины. Вместе с тылу, как отмечалось, коренным образом изменился статус православной церкви. Она осталась единственной в казацкой Украины религиозной организацией и активно включилась в политическую жизнь.

В функционировании социальной основы существующей политической системы ведущая роль принадлежала казачеству. Возглавив процесс развития Украинского государства и заняв в ней привилегированное положение, оно превратилось в социальную элиту нового общества. Заметной трансформации подверглись традиционные казацкие «права и вольности», которые, легитимизувавшись с приходом казачества к власти, начали наполняться новым содержанием, что отразилось не только в соответствующих постановлениях, заявлениях и толкованиях гетманов и старшин, заключенным договорам с другими государствами, но и в представлениях «о их возможное идеальное состояние при условии максимальной политической субъектности ». Со временем они постепенно переросли в «малороссийские права и вольности». Хотя формирования казацкого состояния в основных чертах завершилось в 1648 г., вливание в его ряды в годы революции сотен тысяч посполитых и распад казацкой Украине на отдельные государственные образования тормозили процесс его внутренней консолидации, а затем между отдельными группами продолжали существовать определенные противоречия.

Возросла роль как субъекта политической жизни сословию мещан. Правда, несмотря на то, что собственно именно жители городов «начали русское культурное и национальное возрождение и первыми сформировали концепцию Руси как культурно-религиозно-исторической общности, они не имели ни достаточного богатства, ни вооруженной силы, ни единства, чтобы представлять русскую нацию». Другой вопрос, что мещане принимали активное участие в национально-освободительной и социальной борьбе (особенно в конце 40-х ~ в первой половине 60-х гг) и в отстаивании собственных сословных интересов.

Коренным образом изменился статус крестьянства, из объекта политических отношений в Речи Посполитой превратилось в их субъекта в Гетманщине. Приобретая личную свободу, права собственности на землю и вступления в казацкое сословие, оно своими действиями заметно влияло не только на политику правительства, но и в целом на политическое развитие государства, особенно в 1648 -1665 гг

Действенным субъектом политических отношений стала политическая элита, которая, однако, переживая процесс своего становления, не сумела консолидироваться, что вызвало к жизни проблему единства казацкой Украины. В субъект политики превратились и обездоленные, разоренные войной, частично или полностью злюмпенизовани массы казаков и простолюдинов, на настроения и действия которых должен был учитывать правительство.

Ни в коем случае нельзя игнорировать значимость такого субъекта политических отношений, как отдельный индивид. Понятно, что каждый из них принадлежал к определенной социальной общности, и собственно от политического поведения каждого из них зависела политическая активность или пассивность самого сообщества. В отличие от предшествующего периода, в годы революции политическая субъектность каждой личности как на социальном, так и на институциональном и персонифицированном уровнях проявлялась несравненно отчетливее. Впервые в Центрально-Восточной Европе лицо крестьянина вышла из сферы паройкиальнои (ограниченной интересами собственного дома и ближайшего окружения) политической субъектности. Впервые ее политическое поведение из закрытого (бездеятельного, иммобильной) типа сменилась открытый (действенный). Еще в большей степени это касается лица мещанина и особенно казака.

Важным для понимания механизмов функционирования коммуникативной подсистемы является выяснение отношений между социальными группами, которые составляют социальную основу любой политической системы. В Гетманщине сформировалась отличная от характерной для Речи Посполитой социальная основа политической системы. Так, после трагических событий межэтнического конфликта 1648 г., во время которого имели место проявления элементов этнических чисток (пострадали десятки тысяч евреев и поляков), в образованном украинском государстве межэтнические отношения (между украинским, с одной стороны, поляками и евреями - с другой) медленно теряют остроту противостояния и приобретают характер мирного сосуществования. Появилась новая тенденция в развитии украинского народа. Разделен между двумя социокультурными системами, он на речепосполитской территории теряет собственную политическую элиту (шляхту) как носителя русской политической культуры и переживает период национального упадка. Одновременно в Гетманщине наблюдаются бурные процессы осознания населением своей национальной идентичности. Казачество как репрезентант политической нации на протяжении 50-70-х гг. Неоднократно предпринимало попытки объединить народ в рамках единого государства, однако все они оказались неудачными.

Изменились роль и место шляхты. Если в социальной основе польской политической системы она занимала доминирующее положение, то в украинский, во-первых, потеряла статус социального положения, превратившись в общественную группу, а во-вторых, смогла только сохранить, и то преимущественно формально, свои привилегии, лишившись политической власти. Вследствие мощного сиротиву поспильства и казачества, все ее усилия, несмотря на поддержку со стороны отдельных гетманских правительств (частично Б. Хмельницкого, Выговского и особенно П. Тетери), восстановить дореволюционную модель социально-экономических отношений не оправдались. Как подчеркивал летом 1664 П. Тетеря, «Украина еще не пылала таким ужасающим бунтом как теперь», и селяне, несмотря на свою погибель, продолжают бороться, «чтобы не иметь господ», они не хотят, чтобы господа удерживали их «под своей властью »и пользовались« их трудом ».

Еще один важный момент: шляхта могла остаться в домах, пользоваться земельными наделами (включая имениями с подданными) с разрешения властей, вступать в ряды войска и занимать в нем старшинские должности только при условии верной службы Войске Запорожском, т.е. Украинском государстве. Она должна отказаться от претензий на ведущую политическую роль в обществе и государстве, признав ее за казачеством. Как справедливо заметил в свое время Ф. Шевченко, «шляхта на Украине, находясь в Войске Запорожском, переходила на платформу казацкой старшины ...». Правда, пользуясь определенным преимуществом в офицерских кругах, она вынашивала намерения добиться легитимации своего привилегированного становигца в казацкой общине. Первая такая попытка датируется 1654 г., когда в январе во время переговоров с российским посольством В. Бутурлина группа старшин-шляхтичей втайне от гетмана поставила вопрос, чтобы «шляхта была среди казаков знатным, и судилась бы за своим правом, и имениям быть бы за ними по-прежнему. И приносили в письме имена свои, воеводства и правительства себе расписали ». Получив отказ, они просили не сообщать Б. Хмельницкому о своем ходатайства, объясняя это тем, что «мы где так писали по своим мнением». И хотя договор 1654 г. с Россией подтверждал права и вольности шляхты, она начинает пополнять прослойка так называемых знатных военных товарищей, интенсивно формировался в 50-70-х гг

Возглавив национально-освободительную борьбу, которая ликвидировала господство шляхты, казачество не заняло ее места в обществе. Играя в нем ведущую роль как правящее сословие, оно продолжало оставаться состоянию мелких землевладельцев-воинов, открытым для пополнения со стороны других сословий и групп (при условии выполнения свой счет военной повинности в пользу Войска Запорожского), прежде крестьян и мещан. Таким образом обеспечивалось функционирование сотворено вместо горизонтального (латерального) типа социальной мобильности, существовавший до 1648 г. и предусматривал наличие официальных барьеров для перемещения вверх ступенями социальной иерархии, вертикального (кстати, это был единственный случай в Центрально-Восточной и Восточной Европе ), что открывало путь социальной циркуляции (например, выходцы из поспильства становились не только казаками, но и старшинами). Существующая реальная возможность «покозачення», с одной стороны, простолюдинов, как с другой - «опосполичення» казаков (через обидниння часть тех, кто был не в состоянии далее выполнять свои средства воинскую повинность, добровольно переходила в сословие мещан) предотвращала возникновение острых социальных противоречий и открытых конфликтов между основными состояниями украинского общества.

Огромные потери в бесконечных военных действиях и постоянное пополнение казачьих рядов простонародьем стали ощутимым тормозом процесса консолидации казачества как сословия. Продолжали также существовать разногласия, которые перерастали в противоречия и политическую борьбу, между запорожцами и городовыми казаками, имели место, хотя и не такие острые как в 20-30-х гг, недоразумения и конфликты между реестровым и реестровых казачеством, между наследственными казаками и прослойкой знатного военного общества и покозачених вчерашними крестьянами и мещанами. Часто непримиримого характера набирало противостояния тех или иных группировок старшины со значительной частью казачества, что порождало политические конфликты, которые перерастали в кровопролитную борьбу (гражданская война 1658 - 1663 гг междоусобица в Правобережной Гетманщине 1668 - 1669 гг.) С конца 50-х гг начал вызревать межрегиональный конфликт между правобережной и левобережной казачеством. Однако имеющиеся разногласия внутри казацкого сословия отходили на второй план, когда речь шла о защите прав и свобод Войска Запорожского.

Отношения крестьян с мещанами и казаками, несмотря на определенные конфликты с казацкой старшиной, состояли, согласно современным политологическим представлениям, в форме социального партнерства. Последнее проявлялось прежде всего в совместных действиях, направленных на защиту сотворено государства, против возрождения дореволюционной системы социально-экономических отношений, феодализации старшины, за сохранение полученного в ходе революции нового социального статуса. Не случайно значительная часть крестьян стала называть себя горожанами, статус которых традиционно считался высшим, а большинство из них покозачувалася.

Анализ источников не подтверждает высказанной в историографии мнению, что покозачених поспольство составляло деструктивный «деклассированный элемент», который был «тормозом» в развитии государства. Не стоит путать покозачених крестьян и мещан с действительно «деклассированными» массами разоренных военными действиями и «выжатых» различными обстоятельствами из привычного ритма жизни и трудовой деятельности лиц (часто бессемейные) различного социального происхождения: крестьян, мпцан, казаков и т.д., которые только посягали «на чужое добро ». Со временем они превратились в довольно-таки активный деструктивный субъект политических отношений, который удачно использовался в политической борьбе старшинскими группировками. Первым на этот путь стал полтавский полковник М. Пушкарь, который в 1658 г., по данным летописца С. Величко, «собрал к себе пехотный полк из Винников, пивоваров, пастухов и человеческих батраков, назвав его Дейнека, и этот полк имел в себе мало общества с хорошим христианским совестью, т; й и оружия не имел пригожей к войне, а лишь рогатины, косы и кии, зато имел готовы к убийству и грабежам человеческих имений сердца ».

Вследствие массового отъезда инонациональных и окатоличенным горожан, которые принадлежали к привилегированной группы населения, в городах были ликвидированы почву для национально-религиозных противоречий и конфликтов. Впрочем, продолжала существовать определенная социальная напряженность во взаимоотношениях между казацкими и мещанскими общинами или их представителями, которая, однако, не перерастала в открытое противостояние между ними. Мещане и казаки вместе боролись против угрозы возобновления польского господства или установления российского, превращение городов на частные владения шляхты и старшин, ограничения их сословных прав и свобод - Иначе складывались отношения со старшиной, которая вмешивалась в городское самоуправление, посягала на городские земельные владения и т.п. и тем самым провоцировала конфликтные ситуации.

Зросла суспільна вага православного духовенства, права, свободи і привілеї якого розширювалися й послідовно обстоювалися гетьманською владою, а особлива роль у житті тогочасного суспільства забезпечувала визнання легітимності його привілейованого статусу з боку усіх станів і соціальних груп. У нижчого духовенства, яке брало активну участь у революційних подіях, а за своїм способом життя і матеріальними статками мало чим відрізнялося від козаків і рядового поспільства, не існувало з ними конфронтації, хоча, зрозуміло, окремі випадки зіткнень їхніх інтересів мали місце. Водночас не тільки збереження, а й помітне зростання маєтностей монастирів і вищого кліру, в яких використовувалась праця залежних селян і міщан, породжували з боку останніх різні форми соціального спротиву, зламати який часто вдавалося лише завдяки активному втручанню з боку центральної влади, насамперед в особі гетьманів.

Становлення нової соціальної основи політичної системи проходило одночасно із формуванням якісно відмінної від існуючої у Речі Посполитій моделі політичних відносин державної влади із соціальними спільнотами. Із самого початку революції очолюваний Б. Хмельницьким уряд намагався запобігти етнічним чисткам і масовому винищенню іновірців. Гетьман рішуче засудив здійснені влітку 1648 р. підрозділами М. Кривоноса погроми, стративши при цьому деяких його старшин. У листі до польських комісарів від 19 серпня 1648 р. Б. Хмельницький підкреслював: «...хоч ми й нижчі з народження (йшлося про порівняння з князем І. Вишневецьким. — Авт), але про господа Бога краще пам'ятаємо, бо жоден з панів поляків, хто потрапив до наших гетьманських рук, не замордований, і всі живі, як старі, так і молоді, і ті, кого я тепер у полках застав...». Виданий гетьманом 2 серпня 1650 р. наказ білоцерківському полковнику застерігав старшин і козаків не вчиняти шкоди «ляхам, які знаходяться тепер у наших краях». Відомі також гетьманські універсали 1651—1652 рр. до Польського поспільства й поляків, «співчуваючим русинам», із засвідченням доброзичливого ставлення до них.

Виявлені нами джерела не фіксують антипольського спрямування внутрішньої політики і в наступників Б. Хмельницького. Щодо євреїв, то за умовами Зборівського договору їм заборонялося проживати на землях козацької України. Пізніше таких обмежень не існувало. Тому, хоч і у невеликій кількості, поляки та євреї продовжували мешкати у ряді місцевостей (переважно українського Правобережжя). Зокрема, інвентар Білоцерківського староства 1652 р. зафіксував господарювання Яська Ляха у с. Острейки та Юзефа Ляха в Ольшанці. У Барі, що через своє прикордонне розташування перебував у одночасному підпорядкуванні як Гетьманщини, так і Польщі, у 1667 р. мешкало ЗО євреїв. Маємо цінне свідчення німецького дворянина Ульріха фон Вердума, котрий у складі польського війська восени 1671 р. пройшов козацькою Україною, що у місті сусідували українці, поляки та євреї, а в Шаргороді «поміж козаками живуть різні євреї, а також римо - католики».

Неоднозначною була політика центральної влади щодо релігійних спільнот. Усебічно підтримувалася православна (де-факто православ'я у козацькій Україні відігравало роль державної релігії) церква, причому всі гетьмани вважали своїм обов'язком послідовно обстоювати інтереси і православного населення тих українських земель, котрі залишалися у складі Польщі й Литви. Не підтримувалося, хоча й не заборонялося функціонування у Гетьманщині католицької спільноти. Б. Хмельницький був переконаний, що «є один Бог і одна християнськавіра», і дотримувався принципу: «хто і як хоче, хай вірить». Подібні погляди поділяли й інші гетьмани. Вони допускали діяльність і католицьких чернечих орденів, за винятком єзуїтського. Так, У. Вердум помітив у ряді міст і містечок співіснування церквів і костьолів (Бар, Шаргород, Керниця, Іллінці), зокрема, у Барі діяли 3 костьоли, 2 церкви й синагога, а в Шаргороді — костьол із францисканським монастирем, у якому був один чернець. Хоча Б. Хмельницький, І. Виговський та П. Тетеря за певних обставин допускали можливість існування греко-католицької спільноти, фактично її не було, як і іудейськоїІз початку революції (до середини серпня 1648 р.) Б. Хмельницький покладав певні надії на можливість залучення на бік Війська Запорозького не лише шляхти, а й магнатів, а відтак гарантував недоторканність їхнього майна і маєтків. Переконавшись у марності своїх сподівань, гетьман змінив політичну тактику: під захист бралися лише ті із них, котрі приєднувалися до повстанців. Після укладення Замостянського перемир'я (21 листопада 1648 р.) він дозволив шляхті «як релігії польської, так і грецької» повернутися до «дідичних маєтностей» за умови визнання чинності української влади. Під час лютневих переговорів 1649 р. із посольством А. Кисіля Б. Хмельницький підкреслював: а захоче «хліба котрий з нами їсти, нехай же Вой - ску Запорозькому послушний будет...». Проте внаслідок масового спро - тиву поспільства гетьман відмовився від реалізації проголошеного курсу. Відповідно до умов Переяславського перемир'я (кінець лютого 1649 р.), до початку роботи нової комісії (23 травня) шляхті заборонялося повертатися до своїх володінь. Змушений виконувати умови Зборівського і Білоцерківського договорів, Б. Хмельницький сприяв відновленню статусу шляхти, вимагаючи при цьому «скромного поводження» з підданими й зберігаючи у суспільстві політичне домінування козацтва. Спроби повернення до дореволюційної люделі відносин у соціальній основі існуючої політичної системи зазнають повного краху не лише через масове повстання населення козацької України у червні 1652 р., а й не меншою мірою через небажання молодої української еліти віддавати владні повноваження шляхті й усвідомлення нею необхідності визнання основних соціально-економічних результатів Селянської війни.

Хоча уряд Б. Хмельницького, як нами вже наголошувалося, і вважав законними соціальні права і привілеї шляхти (володіти маєтками з приписаними до них селянами, мати власні станові земські й грод - ські суди та ін.), іцо дістало підтвердження в умовах договору 1654 р., він украй неохоче йшов на надання їй земельних володінь і намагався уникати втручання у стосунки з підданими, котрі відмовлялися виконувати «звикле послушенство». Через свою нечисленність, втрату владних важелів і необхідність пристосовуватися до нової державної структури (обіймання тієї чи іншої посади передбачало перехід на козацьку політично-ідеологічну платформу) шляхта позбавлялася ролі політичного лідера суспільства. Як зазначалося, уряди І. Виговського та П. Тетері зробили спроби за допомогою Польщі поновити дореволюційне правове становище шляхти, проте вони виявилися зірваними потужним спротивом козацтва й поспільства. А відтак до кінця революції шляхта продовжувала залишатися лише привілейованою соціальною групою — складовою еліти Гетьманщини.

Незрівнянно більше уваги приділялося урядом козацтву. З самого початку розбудови Української держави її центральні й місцеві органи влади формувалися власне з його представників. Тому не випадково Уряди всіх гетьманів (за певним винятком І. Виговського й П. Тетері) дбали перш за все про обстоювання станових інтересів' козацтва та легітимацію його ролі політичного лідера нового суспільства. Перед ними стояло кілька складних проблем, які виникли в ході революції і потребували свого розв'язання. Насамперед це правове розмежування з масами покозаченого поспільства. Першу спробу у цьому напрямі влітку 1650 р. зробив Б. Хмельницький, намагаючись обмежити склад козацтва 40 тисячами реєстровиків. «Кождий нехай із свого ся тішить, — підкреслював він 10 серпня у наказі ніжинському полковнику П. Шумейку, — козак нехай свого глядить і своїх волностей посте - регаєт, а до тих, котори не суть приняти до реєстру нашого, аби дали покой...». Однак опір нереєстрових козаків, покозачених селян і мііцан, постійна загроза продовження воєнних дій спонукали українського володаря відмовитися від свого наміру. Наступні гетьмани також виношували плани відокремити козацтво від покозачених мас.

Не простою, як ми могли переконатися, виявилася і проблема внутрішньої консолідації козацького стану. Найуспішніше у цьому напрямі діяв Б. Хмельницький, котрий, з одного боку, запобігав загостренню суперечностей, а з іншого — ефективно протидіяв спробам окремих груп козацтва, зокрема, запорожців і голоти, домогтися реалізації своїх намірів шляхом внутрішньостанової боротьби. Ситуація докорінно змінилася після його смерті, коли внаслідок помилок І. Виговського спалахнув збройний конфлікт між городовими козаками і запорожцями й окреслилося регіональне протистояння правобережного й лівобережного козацтва, що під впливом геополітичного фактора стало однією з найважливіших причин розпаду козацької України на три державні утворення, а в кінцевому підсуліку і поразки революції.

Існувала також проблема єдності козацької старшини, зберегти яку спромігся лише уряд Б. Хмельницького. Попри зусилля його наступників, особливо П. Дорошенка, так і не вдалося згуртувати старшин навколо стрижневої програми — реалізації державної ідеї. Різні соціальні й зовнішньополітичні орієнтації, перевага регіональних, групових і вузькоегоїстичних інтересів втягували їх у братовбивчий вир міжусобиць, що стали першим цвяхом у домовину самостійності й цілісності козацької України.

Феодалізація старшини і заможного козацтва, що започаткувалася в останні роки гетьманування Б. Хмельницького, помітно посилилася за сприяння уряду Лівобережної Гетьманщини з початку 70-х рр. XVII ст. Цей процес відбувався шляхом перетворення козацької старшини на землевласників, котрі набували земельні володіння або у формі тимчасової власності «на ранг», як винагороди від гетьмана й царя за службу у Війську Запорозькому, або приватної власності («зуполне», «на вспартя дому», «на подпору дому», придбаної за допомогою купівлі). До останньої належали й маєтки, надані Польською Короною. Гим самим козацький стан, з одного боку, роз'їдався з середини через те, що ця група козацької верхівки, пориваючи з традиційними козацькими політичними цінностями, зближалася зі шляхтою, а з іншого, створювалися сприятливі умови для наростання суперечностей у середині козацької спільноти, іцо породжувало гострі соціальні конфлікти. Недостатнє усвідомлення урядом цих небезпек послаблювало консолідацію козацтва, таку необхідну в умовах боротьби за збереження держави.

Як відомо, намагаючись опертися на підтримку православного духовенства, Б. Хмельницький відразу ж повів політику на захист його інтересів. Під загрозою смертної кари він заборонив не тільки поспільству, а й козацтву втручатися «в справи духовниє церковниє свящєн - ническиє» чи ображати «свягценников духовних отцов своїх». Він же щедро обдаровував монастирі земельними володіннями, зобов'язуючи підданих виконувати «звикле послушенство». Таку саму політику проводили й інші гетьмани.

Допускалося духовенство й до політичної діяльності, зокрема, воно могло брати участь у роботі військових і старшинських рад, старшинських з'їздів тощо. Проте лише Б. Хмельницькому й П. Дорошенку вдалося спрямувати цю діяльність у конструктивне русло. Як зазначалося, перший зумів переконати С. Косова відмовитися від втручання у функціонування полково-сотенних органів влади й проведення самостійної політики щодо Речі Посполитої й Російської держави, а другий знайшов повне порозуміння з Й. Тукальським щодо перспектив розвитку козацької України. В інших випадках взаємини між урядом і вищим духовенством складалися досить неоднозначно, що негативно позначилося на функціонуванні політичної еліти.

Не простими були відносини центральної і місцевої влади з міщанами. Попри те, що гетьмани (за винятком І. Брюховецького, який зробив невдалу спробу позбавити міста самоврядування, аби підпорядкувати їхніх жителів своїй юрисдикції), починаючи від Б. Хмельницького, дотримувалися політики збереження магдебурзького права, підтримували міське самоврядування й залучали час від часу війтів і бурмистрів до роботи старшинських рад, на місцях спостерігалася тенденція, що засвідчувала прагнення полково-сотенної влади поставити у залежність від себе жителів магдебурзьких і ратушних міст, обкладати їх податками, змушувати виконувати різні повинності тощо. Навіть у період гетьманування Б. Хмельницького великі міста (Київ, Переяслав, Чернігів, Ніжин), які традиційно володіли магдебурзьким правом, не вірили у можливість гарантій з боку української влади недоторканності їхніх привілеїв. Не випадково вони зверталися у 1654— 1655 рр. безпосередньо до царя з проханнями підтвердити чинність магдебургії з тим, щоб відповідними грамотами «захищатися» і не мати над собою «більше панів». У наступні роки подібні клопотання перед російською стороною порушувалися й громадами інших міст (переважно Лівобережжя). Однак наміри російської адміністрації поширити у 1666—1668 рр. компетенцію воєводського правління на міське населення (окрім козацтва) Лівобережної Гетьманщини, яке мало виплачувати податки до царської скарбниці, були зірвані.

У системі відносин державної влади із соціальними спільнотами важливе місце посідала політика уряду щодо селянства. На перших порах (червень—липень 1648 р.) Б. Хмельницький намагався безуспішно взяти під контроль розгортання соціальної боротьби селян, вважаючи за можливе збереження існуючої моделі відносин між ними і шляхтою. Однак ураховуючи потужний спротив поспільства відродженню дореволюційних порядків, він визнав козацькі права за покозаченими селянами і міщанами, залишаючи їх у війську. Зокрема, з волинського «хлопства, котре перед цим ніколи не бувало у козацтві», було сформовано полк І. Донця. Його керівництво у листі до князя С. Корецького (січень 1649 р.) засвідчувало, що «гетьман кожного з нас за рівного собі має і не відокремлює нас від давніх реєстрових [козаків]...».

Відсутність у Війську Запорозькому механізмів щодо легітимного врегулювання соціального статусу селянства, що перестав відповідати чинному законодавству (зокрема, Литовським статутам), залишала правові підстави для відродження традиційної для попереднього часу соціальної структури, що викликало потужний соціальний спротив. Зокрема, спроби реалізації тих статей Гадяцького та Чуднівського договорів, що утверджували шляхту в своїх дореволюційних правах, ставили під удар авторитет гетьманської влади І. Виговського та Ю. Хмельницького. Останній, аби запобігти спалаху масового селянського повстання, наприкінці 1661 р. розпорядився усунути з маєтків державців, старост і підстарост, однак у квітні наступного року під тиском Варшави знову погодився на їх повернення.

Розпад козацької України 1663 р. на дві Гетьманщини зумовив певні відмінності у політичних відносинах влади з селянством у кожній із них. У Лівобережжі, попри те, що окремі старшини, шляхтичі й монастирі набували маєтності, уряд не вживав заходів, спрямованих на позбавлення селян попередніх завоювань (зроблений під тиском Москви перепис 1666 р., що встановлював норми оподаткування, став однією з причин нової хвилі покозачення, заворушень і повстань поспільства, які у кінцевому підсумку нівелювали його наслідки). Хоча й відбувалося певне обмеження прав окремих груп, зростання податків, відродження особистої залежності (приватні, монастирські й рангові селяни), все ж до кінця революції переважна більшість селянства користувалася здобутими свободами.

Грохи інакше ці відносини складалися у Правобережжі. Курс П. Тетері на відновлення шляхетського землеволодіння й підданства селян паням спричинив тут у 1664—1665 рр. масове повстання, яке коштувало йому гетьманства. Враховуючи непримиренність позицій поспільства, новий гетьман П. Дорошенко, всупереч статям Піідгаєцьких пактів (осінь 1667 р.), відмовився впускати до володінь шляхту й урядників під тим приводом, гцо вже понад 20 років козаки «без дідичних панів, старост і урядників жили і в жодному випадку не можуть бути у підданстві й послушенстві панів». Король М. Вишневецький улітку 1671 р. обурювався тим фактом, іцо П. Дорошенко «не хоче, аби пани свої власні володіння, свої дідичні маєтки в Україні відібрали й тримали...». Анонімний автор трактату «Думка певної особи» (бл. 1668 р.), описуючи становище селян Правобережної Гетьманщини, підкреслював, що «там жодної панщини ніколи не буде, бо і тепер її там немає і так кажуть: "Раз її нам вважай господар наш великий, Хмельницький, батько наш так викоренив, то й до судного дня її не буде, бо він нас з неволі, ніби фараонової, вивів"». Проте в результаті воєнних дій першої половини — середини 70-х рр., що вщент зруйнували Правобережну Гетьманщину, чисельність місцевого селянства зменшилася майже у 20 разів порівняно з 1648 р., і воно перетворилося на невелику соціальну групу.

Помітний вплив, незважаючи на своє вторинне після відносин між соціальними спільнотами значення, на становлення й розвиток української політичної системи справляли відносини між політичними інститутами. Перетворення унітарної держави на поліцентричне об'єднання Правобережної й Лівобережної Гетьманщин та Запорожжя породило гостру проблему взаємин між ними. Попри те, що їхні політичні еліти усвідомлювали згубність розколу й прагнули домогтися возз'єднання у межах єдиної держави (аби переконатися у цьому, варто ознайомитися хоча б зі змістом «війни звернень» гетьманів і старшин Лівобережжя й Правобережжя упродовж осені 1663 — весни 1664 рр., пройнятих благородною ідеєю єдності населення козацької України: це один «християнський малоросійський народ», «єдиноутробні брати», котрі мають спільну Вітчизну «матір нашу» тощо), регіональні інтереси, помножені на амбіції політиків, розпалювані ззовні, виявилися сильнішими за загальнонаціональні пріоритети політичного розвитку. Возз'єднання Гетьманщин 1668 і 1674 рр. залишалося формальним, оскільки обидва державні утворення продовжували жити власним політичним життям і не припиняли міжусобної боротьби за «єдність України» під своєю гегемонією.

Важливу роль каталізатора у розвитку деструктивних внутрішньополітичних процесів відіграв геополітичний фактор. Уряди Росії, Польщі й Криму, підтримуючи того чи іншого претендента на гетьманську булаву, свідомо провокували внутрішньополітичну боротьбу за владу.

Якою виявилося 6 «непоправною втратою для Р[ечі] П|осполитоі], — підкреслював один із польських сановників у вересні 1671 р., — коли і б Ханенко (кошовий гетьман Війська Запорозького Низового, претендував на владу у Правобережній Гетьманщині. - Авт.) з Дорошенком порозумілися й об'єдналися», бо «та ворожнеча між ними є до цього часу порятунком для Республіки». Власне розкол політичної еліти й деструктивний характер відносин державних утворень, на які роз - | палася козацька Україна, стали одними із головних причин руйнації її політичної системи.

Складними й суперечливими були відносини між центральними органами державної влади, а також між ними та місцевими адміністративними установами. Центральною віссю суперечностей виявилася, з одного боку, сфера розмежувань владних повноважень гетьмана та генеральної ради; старшинської ради й генеральних старшин, з іншого. В умовах формування авторитарного режиму Б. Хмельницького вся повнота влади зосереджувалася у його руках, що викликало невдоволення (у відкритій чи прихованій формі), особливо у 1648—1651 рр., з боку частини козаків, покозаченого поспільства, старшин тощо. І ак, влітку 1648 р. деякі козаки скаржилися, що гетьман із черню не має ради (себто не скликає «чорної» ради), «чого перед цим не бувало, бо завжди чернь домагалася того, аби з нею радилися...»; виник конфлікт із наказним гетьманом М. Кривоносом, котрий відмовився виконувати його розпорядження під приводом, що «ти не є нашим присяглим гетьманом...». Відомо також, що у першій половині 1651 р. Б. Хмельницький наштовхнувся на сильний спротив старшини (його вдалося подолати лише за допомогою зібраної у травні «чорної» ради), після чого він змінив на посадах деяких полковників.

Свідоме звуження І. Виговським прерогатив гетьманської влади, що розглядалося ним як тактичний хід у боротьбі за булаву, підштовхнуло запорожців і покозачені маси поспільства до дій, спрямованих на відновлення чинності «чорної» ради у її класичній формі, а старшин — до розширення своїх владних прерогатив. Ці обидві тенденції стають визначальними за гетьманування Ю. Хмельницького (1659 1663), коли реальна влада у державі зосереджується у руках певного кола генеральних старшин і полковників, а гетьманські повноваження набувають номінального характеру. Розбалансованість владних повноважень інституцій центральної влади негативно позначалася на політичному процесі. З великими труднощами П. Дорошенку у Правобережжі, а Д. Многогрішному й І. Самойловичу у Лівобережжі вдалося нормалізувати ситуацію, відновивши стабільність гетьманської влади, припинивши чинність класичної «чорної» ради й поновивши функціонування представницької генеральної і старшинської рад.

У ході революції виникали ситуації, за яких помітно ускладнювалися відносини між центральними та місцевими органами влади. Якщо Б. Хмельницький, витворивши жорстку вертикаль державного управління, домігся швидкого й неухильного виконання полковими й сотенними урядами розпоряджень центральних владних структур, то після його смерті розпочався трагічний за своїми наслідками процес паралічу місцевих органів влади, іцо супроводжувався анархізацією суспільно - політичного життя. За свідченням коронного обозного А. Потоцького (осінь 1659 р.), в Україні панувало «свавілля з боку некерованої черні»: «Тепер уже самі себе поїдають: містечко проти містечка воює, син батька, а батько сина грабує». Влітку наступного року І. Брюховецький нарікав на той факт, що запорозький кошовий отаман «привласнює собі владу рівну гетьманській...». Подібна ситуація склалася і в Правобережній Гетьманщині. «Дійшло до того, ~~ констатував восени 1664 р. полковник О. Гоголь, — що кожен козак був полковником, а кожен сотник — гетьманом». За оцінкою Д. Дорошенка, на весну 1665 р. Правобережна Україна перебувала у «стані загальної анархії». Цей процес завершився лише у 1666 —1667 рр., коли зусиллями правобережного і лівобережного гетьманів поновилося нормальне функціонування полкових і сотенних урядів.

Щодо характеру взаємин центральних і місцевих органів влади й міського самоврядування, то слід зазначити, що гетьмани (за винятком І. Брюховецького) прагнули не втручатися у сферу повноважень останнього, однак полкові й сотенні органи влади нерідко намагалися підпорядкувати собі населення міст із магдебурзьким правом і жителів ратушних міст.