Перерастание социального протеста в крестьянскую войну, ее ход и последствия

К началу революции все без исключения группы крестьян и подавляющее большинство населения городов и местечек Украины имели веские основания для недовольства своим становигцем. Понятно, что в каждом регионе, уезде или даже поселении сложилась своя шкала стержневых и второстепенных причин формирования ненависти к существующему режиму. Однако все они в той или иной степени зарождались на основе усиления социально-экономического эксплуатации, национально-религиозного противостояния, подавление базовых инстинктов личности. Особую остроту социальное противостояние приобрело в казацком регионе. Поэтому неслучайно сведения о захвате в начале февраля казаками Б. Хмельницкого Сечи, распространяемые его агентами, а также их призывы готовиться к восстанию уже в марте вызвали здесь массовое движение низов, который начал первый этап Крестьянской войны (март-июль 1648 г.). Он проявлялся в демонстрациях неповиновения распоряжению шляхты и урядников, многочисленных жалобах, угрозах, закупки оружия, побегах на Запорожье. Масштабность этого движения можно представить из письма к королю великого коронного гетмана Николая Потоцкого, который был написан в конце марта. Шляхтичи, отмечал он, «страстными просьбами уговаривали, чтобы я своим присутствием и подкреплением спасал Украины и спешил погасить пагубное пламя, которое так разгорелось, что не было ни одного села, ни одного города, в котором бы не звучали призывы к своеволию и где бы НЕ замышляли на жизнь и имущество своих панов и арендаторов, ^ вавильно напоминая о своих заслугах и часто жалуясь на обиды и притеснения ». Опасаясь распространения восстания на все новые местности, магнаты и шляхта начали массовую конфискацию оружия у подданных и только в имениях князя Иеремии Вишневецкого изъяли около 60 тыс. самопалов. Однако подавить движение не удалось, он продолжался и в апреле, создавая «необходимые условия для первых военных успехов народной армии Хмельницкого ...».

Желтоводский победа украинского войска и его поход под Корсунь сыграли решающую роль в перерастании пассивных форм протеста в массовое вооруженное восстание поспильства Чигириницины, Черкасской, Корсуньщины. Поражение 26 мая поляков под Корсунем, продвижение украинский в Белую Церковь и розислання Б. Хмельницким казацких подразделений для организации борьбы обеспечили ее мощное развитие в казацком регионе и быстрое распространение на прилегающие территории Киевского воеводства и юго-схиднои Брацлавщины. Отличительными чертами участия в социальном протесте крестьян и мещан, все нарастал, стали его массовость и поголовное покозачення. Провозглашая себя казаками, жители городов и сел порывали со своим социальной средой и вливались в войска Б. Хмельницкого, нападали на шляхту, урядников, арендаторов и католическое духовенство, громили шляхетские усадьбы и т.д. К началу июня шляхтич Пеславський сообщал из Полонного «о неслыханных тревоги, которые будто молнии по всей Украине оказывают люди, особенно крестьянство, которое уже встает против господ, хуже врага Короны, а Хмельницкого называет отцом Родины и спасите - лем ...». Брацлавский воевода, который уже в конце мая увидел, что «чернь» «подвергает огня и мечу друга только благородное состояние», охарактеризовал украинскую события «ужасной крестьянской войной».

Ведущую роль в организации борьбы в казацком регионе Украины, особенно на его правобережных территориях, сыграли казаки. Поскольку здесь уже во время казацкого восстания 1637-1638 гг его руководители отстаивали права крестьян на «свободную жизнь», то, учитывая эту традицию, новые власти не чинили никаких препятствий «покозаченшо». Не менее интенсивно (как уже упоминалось) разворачивалась борьба крестьян и мещан в левобережной части казачьего региона. На середину июля всю территорию Левобережной Украины были освобождены от польских властей. Особой активностью в борьбе отмечались самые бедные слои сельского населения: пивовары, винники, могильники, будники, батраки, пастухи и т.д. Покозачуючись, крестьяне и мещане участие в развитии полково-сотенных органов власти казацкого государства (например, С. Марцинкевич обращал внимание на тот факт, что подданные «находятся в той надежде, что казаки будут их господами»).

Подобным образом разворачивалась борьба крестьян и мещан Правобережья и западноукраинских земель, хотя здесь наблюдались и ее определенные различия, обусловленные некоторой спецификой развития этих регионов. Значительно масштабнее, организованнее и упорнее была борьба крестьян и мещан в Брацлавском воеводстве - Восточном Подолье. Этому способствовали такие факторы, как значительный вес среди населения казаков и слобожанцев (хотя она и была меньше по сравнению с казацким регионом) и традиции вооруженной борьбы с татарами. Источники свидетельствуют сплошное покозачення местных крестьян и мещан, которые массово поступали в казацких рядов. Как констатировал ротмистр С. Калинский, «хлопское произвола, начав от Умани, такую побеждает, будто второе войско Хмельницкого».

Острие этого мощного крестьянского движения направлялось против шляхты (независимо от этнической принадлежности и вероисповедания последней), урядников, арендаторов, католического духовенства. При этом доминировали насильственные (преимущественно вооруженные) формы борьбы, сопро; илися массовыми жестокими расправами, погромами шляхетских усадеб, костелов, монастырей, захватом имущества, разрушением поселений, в которых солдаты и шляхта противились.

Добытая М. Кривоносом 26-28 июля победа над войском магнатов во главе с И. Вишневецким у Староконстантинова сыграла чрезвычайно важную роль в развертывании социальной и освободительной борьбы в Волынском, Подольском и Русском воеводствах, что фактически ознаменовало завершение процесса перерастания восстания поспильства в мощную Крестьянскую войну - составляющую национальной революции, ее типологическое сущность свидетельствовали охвата выступлениями большей части территории тогдашней Украине - Брацлавского, Киевского, Черниговского, Подольского, юга Волынского воеводств - с одновременной динамической тенденцией к их распространения на остальные украинских земель; поголовная участь крестьян и мещан (сотни тысяч) в борьбе против социальных притеснений, существующей модели поземельных отношений; чрезвычайное разнообразие форм социального протеста - от пассивных до активных (погромы имений, захват земли и имущества, открытые бои с противником) формирование собственных военных подразделений (сотни, полки) и соединений ( войско Кривоноса; отчетливое стремление ликвидировать фильваркову систему хозяйства и господства шляхты, освободиться от подданства, получить личную свободу, право собственности на землю и сельскохозяйственные угодья; тесное сочетание социальной борьбы с национально-освободительной и религиозной, что делало ее. составной революционного движения; антиправительственная и антигосударственная направленность действий восставшего низов, которое пыталось уничтожить существующие властные структуры, заменив их собственными, часто создаваемыми по казацкому образцу.

С августа 1648 начался второй период Крестьянской войны - ее кульминации (он продолжался до конца ноября). В течение августа и сентября нарастала массовость и сила выступлений крестьян и мещан в Волыни, особенно в п южной и центральной частях. Ожесточенный характер борьба крестьян и мещан набрала на территории Подольского воеводства. Она вспыхнула в его восточной части еще в последней декаде июня, когда повстанческие отряды, созданные по казацкому образцу, овладели Шаргородом. В конце июля повстанческое движение охватывает Летичевский и восточную часть Каменец-Подольского уезда, где самые отряды формировались по казацкому образцу в полки. Характерным для этой части украинских земель становится развитие крестьянской борьбы в форме Опры - шкивського движения, традиционными центрами которого с конца XVI в. были невысокие горы-товтры Медиборы (Недоборы), что прядью шириной от 3 до 25 км простирались в Подолье от Бакоты на Днестре до Са - танов и Скалата, а также в Поднестровье от Бакоты к Жван. Именно партизаны (левенцы) стали организационным ядром формирования здесь повстанческого движения.

Сведения о поражениях польских войск и выступления населения Волыни и Подолья, действия агентуры Б. Хмельницкого, появление беглецов - шляхты, чиновников, евреев, католического духовенства - уже в июне создали напряженную атмосферу на территории Русского и Белзкого воеводств. Активизировались действия повстанцев в Перемышльский и Санокский землях. Сеймики шляхты 15 и 17 июня в Белзе и Галиче отмечали, что своевольные кучи «хотят самовольно жить» и нападают на шляхетские дворы; подчеркивали наличие страха перед собственными подданными, которых казаки бунтуют из-за «шпионов». Поэтому посполитое рушение шляхты Киевского воеводства приняло постановление вести борьбу не только против казаков, но и «бунтов собственных крестьян».

Победа украинской армии под Пилявцами 21-23 сентября, ее поход на Львов и Замостье, розислання гетманом казачьих сотен в разные уголки западноукраинских земель сыграли решающую роль в массовом привлечении к национально-освободительной борьбы крестьянства Волыни. Особенно активно действовали крестьяне Ляховецкий волости, которые разорили все поместья и присвоили имущество их хозяев (иногда подобное случалось и с монастырскими землями). Значительно усилилась борьба крестьян в Луцком уезде, в организации которой заметную роль играли мещане Луцка, Звягеля, Клевань, Черторийска, Четвертные, Гоще, Ровно, колков, Александрии и др. Кроме уже упоминавшихся нами полков под руководством И. Куковского, Ф. Липки, М. Тишины, Стояновский войта С. Гирича, Саввы, успешно действовали крупные отряды «старшего сотника» крестьянина Федора с Клекотова, крестьянина Калюх Кайченяты, шляхтичей Енича и Гавриила Гуляницкого т.д. . Массовый характер набрала борьба крестьян и мещан во Владимирском уезде. На всей территории воеводства было приостановлено действие польских органов власти. Крестьяне ликвидировали крепостное право, завоевали свободу, перестали выплачивать налоги и выполнять повинности.

На западных территориях Галицкого Подолье провод крестьянским движением перебрали в свои руки мещане, именно они составляли организационный центр крупнейших отрядов, гцо образовывались по казацкому образцу и делились на сотни. Особой активностью отличались крестьяне Белой, Зеленой, Деренивка, Довгого, Кобыловолоки, Новоселки, Грицивкы, подгайчики, Косово, Косовка, Варваринець, Дарахова, Окна, Гримайлова т.д., начинавшие формирования новых органов самоуправления.

Большой размах приобрела борьба крестьян и мещан в Углу, массовое крестьянское движение развернулось в Долинском и Калушском староствах Галицкой земли, где избран полковником священник Иван с Грабовка создал Из четырёхтысячное Калушский полк из жителей более 80 деревень. Сформировали свои отряды и крестьяне Нижней Липицы и Славутина, Уьиздцив, Куничкив, Верхних Сернкив, Явчи, Васичина и других сел. Мещане Дрогобыча стали инициаторами формирования двухтысячного полка из крестьян окрестных деревень.

Восстание охватило также западные, северные и юго-западные районы Русского воеводства и все Белзское воеводство. Особенно активно действовали отряды из крестьян Опарова и Рипчичив, Мошкова, Савчина Завишни, Тартаков, Тартаковець, Рогалина, Спаса, Первятичи, Колпитова и других сел. На конец ноября при содействии казацких подразделений восстания крестьян и мещан охватило огромную территорию от г. Береста и г. Нурець (левый приток Буга) на севере до Перемышля - Жешув на юге: Берестейщину, Подляшье, Холмщину и Надсяння. Следовательно, второй период Крестьянской войны характеризовался массовым участием в национально-освободительной борьбе крестьян и мещан Волыни, Западного Подолья и западноукраинских земель. Покозачуючись, они, как и в других регионах Украины, формировали отряды, громили шляхетские замки и дворы, расправлялись со шляхтой, католическим духовенством (а иногда и просто с католической паствой), евреями и надзирателями, захватывали имущество. Для сравнения: если с 1600 по 1638 г. на территории Русского и Белзкого воеводств повстанцами были убиты 83 и ранены 953 шляхтича, то в 1648 г. убит почти 2 тыс. шляхтичей и урядников, разрушено около 400 шляхетских дворов, 50 замков и крепостей, их действия отличались жестокостью, разрушением, грабежом, что В совокупности с произволом и вымогательством татар и подразделений украинской армии привело к большому ужаса и потери в западноукраинских земель. И все же эти ярко выраженные деструктивные аспекты повстанческого движения не должны затенять основного - его цели, которая заключалась в ликвидации польского господства, фильварковой системы хозяйства, крепостничества, личной зависимости от шляхты, а также в возвращении свободы православного вероисповедания.

Невиданно активное участие крестьян и мещан в Крестьянской войне 1648 сыграла решающую роль в победном продвижении революции по всех этнических украинских землях, предопределила крушение (за исключением Каменца-Подольского - ского, Львова и еще нескольких городов) польской политической модели, ликвидацию существующей системы поземельных отношений, вследствие чего на середину ноября возникли чрезвычайно благоприятные условия для выделения этих земель из состава Речи Посполитой в самостоятельное государственное образование.

После отступления из западного региона армии Б. Хмельницкий 12 декабря король обратился к «подданных» с приказом прекрати ™ бунта и выполнять «привыкшее послушенство», угрожая непокорным наказанием. 19 декабря региментарь (военачальник) Анджей Фирлей отдал приказ армии выступить «для сноса и искоренения куч своевольных, которые и это есть в разных местах ...». Вступая на территорию восставшей Украине, военные подразделения, частные хоругви магнатов и шляхта, переполнены жаждой мести, часто наталкиваясь на сопротивление крестьян и миицан, «огнем и мечом» возобновляли дореволюционные порядки. Например, в конце декабря подразделения шляхтича Даниила Маковского залили кровью Калушское староство: было казнено более 200 крестьян из 10 сел. Около сотни людей солдаты вырезали в Заболотови. В Подольском воеводстве хоругви С. Лянцкоронского полностью разрушили Дунаевцы. На Волыни массовым репрессиям подвергали местных жителей отряды князей В. Заславского и С. Корецкого. В Берестейщине, на юге Белоруссии и Сиверщине над повстанцами расправлялись подразделения литовского войска.

Начался третий период Крестьянской войны, продолжавшийся до заключения в августе 1649 Зборовского договора. Крестьяне и мещане пытались защитить свои завоевания, однако, лишены поддержки украинских подразделений, терпели неудачу. Гиокозачени крестьяне и мещане Волынского и Подольского воеводств, в которых интенсивными темпами происходило становление казачьих органов управления, наотрез отказывались признавать власть короля и выполнять «привыкшее послушенство» в пользу шляхты. Как констатировал 21 января А. Кисель, который во главе польской комиссии ехал на переговоры с гетманом, «начав от Случи и в Чигирин расположено войско Хмельницкого и весь плебс доселе остается вооруженным в казацком титуле и предпочитает подлежать самому Хмельницкому, чем своим господам (которым и в дома не имеет как приезжать) ».

При сопротивления крестьян и мещан положение шляхты и возобновляемых польских органов власти на большей части территории Волыни оставалось неопределенным. Шляхта Волынского воеводства в инструкции послам на сейм отмечала, что «своевольное хлопство» совершает убийства и «невиносими грабежи», и приняла созвать посполитое рушение для борьбы с повстанцами. Подобная ситуация складывалась и в Галичине, где происходили отдельные выступления крестьян и мещан (Юнашков, Городница, Говсте и др.). На сеймике в Галиче 14 марта шляхта приняла решение создать военный. Подразделение по 900 человек «для обеспечения границ от постороннего врага, внутреннего покоя от домовых, доселе не утолен, мятежников и для вкладываемые пидданського сердец в древней послушание".

Несравнимо более острый характер приобрело противостояние польских подразделений и поспильства в Летичевском уезде Подольского воеводства. Здесь с помощью повстанцев, действовавших «под видом казаков», всестороннюю поддержку крестьянам и мещанам в борьбе со шляхтой оказывали казацкие подразделения подольского полковника И. Федоренко (Федоровича).

Чтобы предотвратить прорыва врага в Брацлавщину, Б. Хмельницкий направил туда брацлавского полковника Д. Нечая. В боях, разгоревшихся в районе Бара, с обеих сторон приняло участие примерно ЗО тыс. человек. Большую помощь казакам полков Д. Нечая, И. Федоренко, Степка и, очевидно, И. Александренко оказали жители города и крестьяне окрестных сел. Понеся ощутимые потери, польские подразделения отступили.

Если на территории Белзкого, Русского, Волынского (за исключением юго-восточной части), Подольского (кроме восточного района Летичевского уезда) воеводств крестьяне и мещане боролись против возобновления национально-конфессиональных притеснений, функционирования польских органов власти и дореволюционной модели отношений в социально - экономической сфере , то в межах Української держави (Брацлавське, південно-східна частина Волинського, східна частина Летичівського повіту Подільського, Київське й Чернігівське воєводства) вони рішуче обстоювали свої соціально-економічні завоювання (особисту свободу, права вступу до козацького стану й власності на землю й сільськогосподарські угіддя , скасування шляхетського землеволодіння, кріпацтва й всієї системи середньовічних соціальних відносин), а відтак відразу ж дали зрозуміти новоствореній козацькій адміністрації, що не допустять шляхту до маєтків. У листі від 11 лютого до короля брацлавський воєвода повідомляв: «...нікому не вільно до своєї маєтності. І ми, котрі маємо тут маєтки, лише здалека на них дивимося». Львівський підкоморій В. Московський констатував, що «рушило з нами було немало київської шляхти зі своїм каштеляном, але жодного з них власні хлопи до їхніх домівок або, швидше, до попелищ не пустили, не дають навіть самому пану воєводі ані хліба, соломи і навіть дров». Джерела засвідчують, іцо ці настрої селянства тісно перепліталися з радикалізмом його позицій щодо замирення з Річчю Посполитою. В одному з листів членів польської комісії, створеної для переговорів із гетьманом, зазначалося, що «бунтівні селяни, яких манить надія на здобич, не бажають м^ру, а швидше постаралися б убити Хмельницького». М. Голінський занотував: «Хлопи почали бушувати й збиратися до купи. Не хочуть згоди і їхні священики не дозволяють на неї, бо хлопи не хочуть бути підданими панів, а хочуть бути собі вільними».

Навесні посилилася боротьба й в окупованих Польщею районах Волині. Зокрема, загони повстанців обложили на деякий час корогви С. Корецького у Корці. Селяни Чорнижа відмовлялися виконувати повинності, а селяни Верби побили слуг власниці маєтку. Враховуючи розмах спротиву поспільства, воєводський сеймик шляхти у середині травня прийняв ухвалу створити підрозділ у 1,5 тис. осіб для захисту володінь від бунтівників. Як повідомляв наприкінці місяця мозир - ський підкоморій Теодор Обухович, «звідусіль сигіляться роі збунтованого поспільства і ним заповнений тракт між Горинню і Случчю». Чинилися протидії поновленню старих порядків і в Галичині, зокрема, селяни Кам'янки Струмилівського староства відмовлялися виплачувати чинш, податки й виконувати повинності. Відбувався інтенсивний процес покозачення селян і міщан Овруцького повіту, північних районів Чернігівського воєводства та Пінського й Мозирського повітів Великого князівства Литовського. Повстанці Чернігівщини висловлювали певність, що «є такий універсал Хмельницького аби всі, хто в Бога вірує, збиралися до громади як чернь, так і козаки, запевняючи, що вже потім панів не буде і ми є на тому, щоб жодного шляхтича не було і на мир дозволити не хочуть».

Підписання угоди під Зборовом фактично завершило третій період Селянської війни, впродовж якого, по-перше, розпочався процес реставрації дореволюційної моделі соціально-економічних відносин й, по-друге, на теренах Гетьманщини покозаченому поспільству вдалося обстояти свої завоювання. Укладений договір прирікав на остаточну поразку зусилля селян і міщан західноукраїнських земель домогтися якісного поліпшення свого становища й перетворював сферу їх взаємовідносин з владою у козацькій Україні на основний чинник соціальної напруги. Розпочинався заключний, четвертий період Селянської війни.

Зрозуміло, що зміст договору не міг не викликати гострого невдоволення з боку поспільства, особливо покозаченого. Важливою причиною цього слугував уже сам факт замирення з Річчю Посполитою, що зводив нанівець сподівання на перемогу. Окрім цього, за приблизними підрахунками, влітку 1649 р. у складі українського війська перебувало щонайменше 140—160 тис. осіб, а тепер у ньому мусило залишитися всього 40 тис., решта ж втрачала козацький статус і мала виконувати «звикле послушенство».

На настрої поспільства Волинського, Руського, Подільського воєводств в оцінці кримсько-польського договору суттєво вплинула та обставина, що його шоста (таємна) стаття дозволяла татарам брати ясир в українських землях. Понад 70 міст і сотні сіл вони «захопили і висікли і випалили все без залишку». Оскільки траплялися випадки, що татари брали ясир у присутності козаків, котрі їх супроводжували, то у свідомості значної частини населення утверджувалося переконання, що винуватцем трагедії є Б. Хмельницький.

За таких обставин уже у вересні спалахують перші виступи проти повернення шляхти до своїх володінь. За свідченням А. Кисіля, «плебс не припиняє своїх дій і в цілому тепер ще гірший, ніж був у минулому році. Не звертає уваги на жодні листи і хоч ми їхали з козаками, але у кількох місцях затримувалися і перебували у великій небезпеці». В'їхавши у межі Київського воєводства, він 20 жовтня поскаржився Б. Хмельницькому, що «кругом застав ще хлопство невгамовним, хоча воно до Коростишева не належить до козацького титулу». Певне світло на причини несприйняття поспільством укладеного договору проливає М. Голінський: «хлопи не хочуть дозволити на згоду, лише [хочуть] аби були собі вільними й не були б нікому підданими і щоб не мали над собою дідичних панів. Не хочуть до домівок своїх повертатися, [чому] — називають хлопи такі причини: перша, що бояться своїх панів аби їх не карали за ці бунти й повстання; друга, не має пощо до домівок йти, бо все спустошене, не має жодної худобини в оборі, нічого у стодолі і в полі засіяного; третя, у них татари забрали жінок і дітей, челядь вигинула, худоба, не має чим робити».

Мужній спротив відновленню польської влади й дореволюційних соціально-економічних відносин чинило покозачене населення Кам'янецького й Летичівського повітів, що, вочевидь, входили до складу Барського полку. Воно, попри домагання шляхти, утримувало за собою терени, розташовані східніше лінії м. Сатанів — р. Студениця. Сам король змушений був звернутися з універсалом до полковника, старшини й «молодців» полку, що зосередився у Барському старостві, наказуючи звільнити його. Лише на вимогу Б. Хмельницького козаки відійшли за р. Мурашку й частково потрапили до реєстрів Шар - городської, Мурафської та Чернівецької сотень Брацлавського полку. Продовжувалися спорадичні виступи селян Волині, Овруцького повіту й Руського воєводства.

Аналіз форм боротьби селян і міщан Брацлавщини й інших регіонів козацької України весною 1650 р. промовляє, що найпоширенішими серед них були: покозачення, відмова впускати шляхту до маєтків, ігнорування розпоряджень шляхти, її слуг та органів влади визнати своє «підданство» й виконувати повинності, наймання на службу до козаків, переселення в інші райони та у Слобожанщину (терени Російської держави), розправи над шляхтою, створення загонів із кількох поселень тощо.

Не припинявся спротив відродженню у Гетьманщині дореволюційних порядків і влітку. В червні спалахували всюди «бунти» у Київському воєводстві. Особливо сильний виступ відбувся в околицях Киселева, де повстанці розташовувалися обозом. У північних районах Брацлавщини з покозачених селян і міщан сформувався полк під проводом Волошина. Значного розмаху набрав опришківський рух у Кам'янецькому повіті. Не припинялися окремі виступи у Волині. Джерел про спротив селян поновленню типових для польської соціально-економічної системи порядків у Галичині нам виявити не вдалося.

Новий потужний спалах боротьби селян у Лівобережжі та правобережній частині Київського повіту, внаслідок якого, за визнанням А. Кисіля, «все Задніпров'я облилося невинною шляхетською кров'ю», стався в останній декаді серпня — у вересні. Приводом до нього послугували мобілізаційні заходи Б. Хмельницького. Розвитку повстання сприяли дії полковників М. Небаби, П. Шумейки, новопризначеного чернігівського полковника Івана Богуна й інших старшин. Є дані джерел, що саме І. Богун зорганізував 16 тис. покозачених осіб, з якими вирушив до Києва. Вони захопили переправи через Дніпро й упродовж тижня контролювали місто та його околиці, розправляючись із шляхтою.

Дізнавшись про повстання, Б. Хмельницький діяв рішуче — він відправив Київський полк для його придушення, універсалом від 30 вересня дозволив шляхті разом із полковниюіми карати бунтівників смертю. У цілому ж до кінця вересня його основні вогнища вдалося загасити.

Нового поштовху активізації селянського руху надала поява 20 лютого 1651 р. польського війська у Брацлавіцині. Попри розгром Брацлавського полку та смерть Д. Нечая у Красному, селяни разом із козаками, міщанами й опришками спромоглися затримати просування противника на місяць, що дало змогу Б. Хмельницькому завершити мобілізацію війська й перейти у контрнаступ. До складу козаків поголовно приймалися селяни й міщани не лише козацької України, але й Житомирського, Овруцького й Летичівського повітів, серед населення яких поширювалися відозви гетьмана підніматися на боротьбу.

Джерела промовляють, що помітну роль у виступах селян Галичини у травні—червні відіграли пропагандистська й організаційна діяльність розісланих гетьманом агентів та його універсали-звернення «до хлопства». Зокрема, в останніх Б. Хмельницький закликав селян до боротьби, обіцяючи кожному з них «усілякі вольності під час володарювання свого...». Є дані, що «цими універсалами Хмельницький дуже бунтує хлопів і Русь збунтував, обіцяючи їм всілякі вольності від роботизни (панщини й інших трудомістських повинностей. — Авт), аби тільки виплачували чинш щороку. Хлопам дуже засмакувала ця вольність і так, що живе з хлопів пішло до домового повстання». Особливої сили воно набрало у Покутті. Активізувалися дії селян у Волині.

Особливо масового й запеклого характеру набрала боротьба в центральній й східній частинах Подільського воєводства та західній — Брацлавського (між ріками Дністер й Південний Буг). Шляхта Брацлавського воєводства послала по допомогу до М. Потоцького, бо «хлопи не хочуть впускати їх до маєтків.., все спалили біля Вінниці й Брацлава». У його східній частині з козаків і покозачених селян і міщан формували полки І. Богун та Йосип Глух. Розгорталася боротьба і в Київщині. «Почавши від Фастова, — читаємо в одному з листів, — всі хлопи стоять таборами разом з козаками з усім своїм майном і живністю».

Із середини серпня визвольна й соціальна боротьба помітно посилюється. 18 серпня А. Московський повідомляв брату короля: «Ворог не хоче впускати нас за Білу Церкву... тепер ми оточені ворогом звідусіль — попереду, з боків і позаду. Селяни руйнують за нами мости й переправи, погрожуючи нам: "Якщо б ви і хотіли втекти, то не втечете"». Розгорталося полум'я повстання на Чернігівщині, внаслідок чого литовське військо, що зайняло Київ, було відрізане від баз у Білорусії. Активізувалися дії загонів покозачених селян та опришків у Подільському воєводстві, які, за свідченням сучасника, «по усьому Поділлю лютують й беруться за Кам'янець...».

У грудні 1651 р. у Лівобережжі спалахнули перші виступи «випи - щиків» і поспільства, спрямовані власне проти володаря булави. Вони, зауважував С. Освенцім, «іншого собі гетьмана, якогось Удовиченка, обрали...». Хоча Б. Хмельницькому вдалося швидко придушити цей виступ, проте невдовзі частина бунтівних селян і козаків звернулася до нього із застереженням: оскільки «ти від нас відступив і побратався з ляхами, то ми оберелю собі іншого гетьмана й будемо воювати, а працювати до панів своїх не підемо...». Масового характеру взимку 1652 р. набрали у Подільському воєводстві переселення селян і міщан на терени Молдавії та опришківський рух. Поява наприкінці лютого 1652 р. польських підрозділів у Чернігівщині спровокувала тут нову хвилю виступів поспільства, яке залишало міста й села. Виникають великі слободи на Миргородщині, Полтавщині й Гадяччині. Помітно зростає переселення селян, козаків і міщан на російську територію. Якщо вірити даним шляхтича Грабовського, лише весною туди перебралося 20 тис. українців.

Батозька перемога ознаменувала завершення четвертого періоду Селянської війни. Українська влада фактично визнала основні соціально-економічні завоювання селянства на теренах Брацлавського, Київського и Чернігівського воєводств. На решті українських земель селянський рух зазнав поразки. Особливостями Селянської війни стали її всеукраїнський характер; тісна взаємогюв'язаність із національно-визвольною та конфесійною боротьбою; спрямованість не лише на злам дореволюційної системи соціальних відносин, а й проти соціально-економічної політики українського уряду, коли остання скеровувалася на її реставрацію; взаємопов'язаність і взаємої іереїілетіння між собою пасивних та активних форм боротьби.

Селянська війна відіграла вирішальну роль у докорінній зміні форм земельної власності, становленні нової моделі соціально-економічних відносин, якій були властиві такі риси, як відсутність (за окремими винятками) великого й середнього шляхетського землеволодіння, фільваркової системи господарства; перехід у власність державного скарбу більшості земельного фонду шляхти, королівщин і католицької церкви; зростання землеволодіння православної церкви; започаткування гетьманського і козацького землеволодіння; утвердження селянського землеволодіння як окремішньої від державної форми власності на землю.

Відбулися істотні зміни в соціальній структурі суспільства: було ліквідовано стан великих і середніх землевласників; різко скоротилася чисельність дрібної шляхти, водночас зросла її політична вага в державі; керівна роль у політичному житті держави перейшла до козацької старшини; поліпшилося становище селянства, котре здобуло особисту свободу, право власності на землю і право вступу до козацького стану; зміцнився статус православного духовенства; провідну роль у житті міст почали відігравати етнічні українці; пришвидшився процес формування нової еліти.

Водночас деструктивні складові перебігу Селянської війни, поряд з іншими чинниками (безкінечні воєнні дії, свавілля військових підрозділів, кримський фактор, епідемії, голод тощо), стали однією з важливих причин руйнування поселень, їх обезлюднення, особливо за межами козацької України).