Генерального секретариата первого состава (июнь июль 1917)

Бурные политические события в Украине марта начале июня 1917 г. достигли кульминации в одобрении текста 1го Универсала 10 июня 1917 Комитетом Украинской Центральной Рады. Главным мотивом документа, объявленного В. Винниченко делегатам 1го Всеукраинского войскового съезда, был лозунг, ставшее уже хрестоматийным: "числе сами будем творить нашу жизнь". В форме обращения ко всему украинскому народу, Центральная Рада вииклала свои главные политические цели:

- "Не отделяясь от всей России ... народ украинский на своей земле имеет право сам распоряжаться своей жизнью" через Всенародное Украинское Собрание (Сейм), избранные всеобщего, равным, прямым и тайным голосованием;

- Сойма належрить исключительное право пользования украинскими землями после издания закона Всероссийским Учредительным собранием о конфискации помещичьих, казенных, царских и других земель "в собственность народов";

В документе подчеркивалась необходимость тесных организационных связей каждой административной единицы с Центральной Радой. Им вводился специа. мальное налог в пользу Центральной Рады с 1 июля 1917 и наголошуваяась важность лосягнення соглашения с демократиями всех национальностей, что должно было стать основой совместной работы по развитию автономной Украини.1

Однако в этой программной декларации отсутствуют четкие формулировки конкретных притязаний и целей Центральной Радри. Это обусловлено тактиикою последней, метко определенной видомрш политичнитм деятелем М. Галаганом "ни бунта, ни покорности .., организационное, планомерное проведение в жизнь автономии Украины" .2

А уже через пять дней, 15 июня, Комитет Совета в своем закрытом заседании ухва. яив решение о создании Генерального секретариата Украинской Центральной Рады и передаче ему исполнительных функций. По свидетельству председателя Центральной Рады М. Грушевского, вопросы организации "екзекутивного органа" при Совете дебатировался еще во время подготовки текста 1го Универсала. Идея эта возникла в среде украинской партии социалистивреволюционерив (с. н) и впервые о ней председатель Совета услышал от члена Комитета ЦС И. Маевского (с. г.). Сам М. Грушевский не видел необходимости в создании такого органа сейчас же, считая, что Центральная Рада может работать и дальше, выполняя очередную организационную работу.

Именно Комитет Центральной Рады, избранный еще 8 апреля 1917 на первом общем собрании УЦР, был исполнительным органом Центрального Совета, который выполнял текущую работу: им избирались председатели комиссий, действовавших при УЦР, его секретари; формировалась повестка дня сессий УЦР; состояли проекты важнейших решений, он управлял финансами, сносился с местами.

Однако после издания 1го Универсала, что задекларировал начало закладывание фундамента автономной жизни Украины, вполне логично возникает необходимость в определенной институции, которая должна осуществлять право самостоятельного управления в Украине. Иными словами, по выражению М. Грушевского: "кто сказал а, должен сказать".

О создании Генерального секретариата М. Грушевский приложил на Уий сессии Центральной Рады в ее заседании 23 июня 1917 Сам факт появления нового органа не вызывал возражений со стороны членов Совета. Выступая по этому поводу от партии социалистивреволюционерив, М. Ковалевский сказал, что "фракция с. Г. считает его правомочным правительством, которое должно организовать Украина и вести ее к лучшей жизни" .3 Что же касается его компетенции, то определить ее может только жизнь в процессе текущей работы Секретариата. Против определения Генерального секретариата как правительства Украины высказался член Совета от партии социалистивфедералистив А. Шульгин, подчеркнув, что на момент обсуждения справп Центра. яьна Совет является органом национальным и не представляет интересов всего населения Украины. Взаимопонимание с национальными меньшинствами и вхождения их представителей в состав Совета еще впереди, да и вообще термин "урзд" предусматривает основания самостоятельного государства и его применение является ошибочным с точки зрения государственного права. По его мнению, Генеральный секретариат это краевой орган с определенными функциями (подготовка основ автономии Украины, составление устава этой автономии, создании украинской школы, решение экономических вопросов, которыми до этого времени Совет не занималась), что фактом своего существования не перечеркивает Временное правительство и в этой связи необходимо четко определиться с лозициею относительно последнего. Интересно, что и В. Винниченко высказывался в том смысле, что Секретариат не является местным правительством, но лишь "следствием потребности в местном органе, который бы виришав практгично изъяснял местные вопросы" .4

В дебатах была высказана. мнение, что утверждать Генеральный секретариат следует после согласия с национальными меньшинствами. В результате окончательное решение было отложено до видпння Секретариатом декларации о своей деятельности, а формула перехода указывала: "Приветствуя в принципе идею создания Генерального секретариата, утверждая состав его, ожидая скорее объявления декларации Секретариата, Центральный совет переходит к черговрих дел" .5 27 июня обсуждение "Декларлции Генерального секретариата", Центра. яьна Рада признала его "самым высоким народоправчим органом украинского народа и его высшей властью" .6

Несмотря на желание или нежелание членов Центрального Совета определять его "правительство ° м" »Генеральный секретариат имел именно правительственную построение и" должен быть прообразом такого для Украины ".7

После создания генератора. яьного секретариата Комитет Центральной Рады не ликвидировался, а реорганизовывался. По постановлению Совета от 28 июня 1917 Комитет Центра7иьнои Совета в составе 40 человек (22 от фракций ЦС, 9 от президиума ЦС, 9 от пленума; по 3 от каждой из Советов рабочих, крестьянских и солдатских депутатов) внзнавався постоянно действующим исполнительным органом по законодательными функциями, очередное собрание которого проходят раз в неделю. Между сессиями Совета Комитет должен заниматься созывом загаяьних очередных и внеочередных собраний Центрального Совета, подготовкой материалов к этим сборов, пополнением состава Генераяьного секретариата, решением срочных дел, которые принадлежали к колипетенции Центральной Рады с последующим их утверждением пленумом Совета. По инициативе М. Грушевского, Комитет был переименован в Малую Раду, а президиум Центрального Совета становилась одночасчно президиумом Малого Совета. В начале июля в нее вошло еще 18 членов представителей национальных меньшинств. 1 августа 1917 был утвержден регламент ее работы. Малый Совет состоял за приншшом пропорциональности между фракциями, которые входили в УЦР. На заседаниях последние 56 июля обсуждался вопрос разграничения функций Малой Рады и Генерального секретариата, в результате чего было ухваяено, что представители Секретариата не имеют права решающего голоса на заседаниях Малой Рады.

В первый состав Генерального секретариата вошли: В. Винннченко председатель, генеральный секретарь внутренних дел (у. с. Д.), С. Ефремов генеральный секретарь национальных дел (с. ф), Х. Барановский генеральный секретарь финансовых дел (беспартийный), Б. Мартос генеральный секретарь земледелия (сд.), М. Статсюк генеральный секретарь продовольствию (непартийный социалист), С. Петлюра генеральный секретарь военных дел (с. д.), В. Садовский генеральный секретарь судебных дел (с. д. ), И. Стешенко генеральный секретарь образовательных сп]) ав (с. д.), П. Христюк генеральный писарь (с. г.).

Возглавил Генеральный секретариат Владимир Кириллович Винниченко, к тому времени уже известен как активный деятель УСДРП и та »лановитий писатель. Происходил из семьи зажиточного крестьянина, образование получил в Елисаветградской гимназии, затем в Киевском университете, но учебу не закончил был арестован как один из активных участников студенческого движения. Несколько лет провел в эмиграции. Автор многих рассказов, романов, пьес, перевел на украинский язык произведения известных деятелей европейской социалдемократии. Параллельно с плодотворной литературной работой занимался активной политической деятельностью член Революционной украинской партии, во Львове входил в Заграничное комитета РУП, с 1905 г. член УСДРП. Нелегально ловернувся в Россию перед первой мировой войной, жил и работал в Москве. Как вспоминал один из ведущих деятелей УЦР М. Ковалевский, В. Винниченко "целым своим существом ... был писатель, поэт и меткий обсерватор Он слишком подлежал волновым воздействиям событий и окружения" .8 Сам Владимир Кириллович, уже занимая пост главы Генерального секретариата , в своем дневнике в июле 1917 г. писал: "Хочется убежать. Поехать куда-то на хутор, взяться опять за перо, за дорогу, любую работу ... Страшно соскучился. Надзвичаиино Я хожу словно бы все время голодный или невыспавшийся. Б> ты свободным , независимым, творить жизнь по образу и подобию своему, с печалью и покорной тоской следить за капания дней в вечность, и с улыбкой думать о том, от чего так горю и ки теперь ".9 Может эта его натура митцяписьменника обусловила то, что" воспринимая глубоко внешний мир, он не мог поширитн свое революционное мышление на второй акт действие. Это было источником постоянных колебаний, изменчивости в решениях и внезапных изменений в оценке ситуации ".10

Секретарь по национальным делам Сергей Александрович Ефремов на время революции был известным украинским деятелем, литературным критиком. и автором ряда работ по истории украинской литературы. Происходил из семьи священника. Учился в Уманском духовном учплищи, Киевской духовной семинарии. Окончил юридический факультет Киевского университета, но всю жизнь занимался литературной критикой и публицистикой. Написал "Историю украинской литературы", которая до сих пор не потеряла своего научного значения. Активно работал в разных политических украинских организациях, член Киевской старой общины, украинский ДемократнчноРадикальнои партии, впоследствии тупую, а с 1917 г. лидер УПСФ. За свою деятельность неоднократно арестовывался царские правительством. По свидетельству людей, с которыми он работал и которые его хорошо знали, Сергей Александрович имел непростой, резкий характер, что приводило неравенство в отношениях с другими украинскими деятелями, но он пользовался исключительным авторитетом и большим иовагою среди украинского гражданства.

Христофор Антонович Барановский, назначен секретарем финансовых дел, походрив из крестьянской семьи. He имел даже среднего образования, а. яе благодаря природным способностям и плодотворной работе в украинском кооперативном движении, выдвинулся как талантливый финансист. Был основателем и директором Союзбанку в Киеве главного украинского банка мелкого кредита. По утверждению Д. Дорошенко, считался одним из лучших знатоков кооперативной дела. В 1917 г. занял должность главы управы Украинского Народного кооперативного банка. Уже упоминавшийся М. Кова. яевський отмечал, что практический стаж работы Христофора Антоновича как кооператора и "его глубокое знание народной жизни были ценным вкладом в труда первого украинского правительства" .11

Боргис Николаевич Мартос, что занял пост секретаря земледелия, происходил из старого казацкого рода на Полтавщине. Образование получил в Харьковском университете, по окончании некоторое время учительствовал, но за политическую деятельность (член РУП7 а с 1905 г. УСДРП) был лишен возможности заниматься преподавательской работой. Работал в различных кооперативных организациях Волыни, Полтавщины и Кубани. Занимал должность инспектора кооперации в Полтавском губернском земстве. Активно работая в этой области, приобрел практический опыт в деле кооперативного движения.

На должность секретаря продовольствию был назначен Николай Михайлович Стасюка, сына чиновника из Катеринославщияы. Он учился в Петербургском горном институте. Был членом главной студенческого совета украинских студенческих организаций, РУП, впоследствии активным деятелем УПСР. В 1917 г. заместитель го ловы и один из величайших проводников "Крестьянского союза". В своей громадськополитичний и научной работе настаивал на изучении и исследовании вопросы экономического состояния и развития Украины. Организовывал крестьянские союзы на Катеринославщиши. Несколько раз арестовывался. Работал в различных кооперативных учреждениях. По сведениям М. Ковалевского, происходил из "кооперативной школы Христофора Барановского и несколько лет работал под его руководством как инструктор кредитовой кооперации на Киевщине" .12 Параллельно проводил научную работу, вридав несколько работ в области экономики Украины. Николай Михайлович был первостепенным организатором в крестьянской и кооперативной делу, но при работе в Генеральном секретариате, как вспоминал М. Ковалевский, это ему не очень помогало. "Был очень неуравновешенных и принимал каждое дело очень близко к сердцу, не признавая холодного подчинения дел определенном разделения соответствии с их значением. Виисновкы он делал очень быстро и не всегда эти выводы были верны" .13 Но был очень честным, преданным делу человеком.

Семен Васильевич Петлюра, генеральный секретарь военных дел, из семьи полтавского мещанина, учился в Полтавской духовной семинарии, но учебу не закончил из-за участия в тайной украинской общине. Входил в РУП, впоследствии УСДРП. Занимался громадськополитичною деятельностью в Полтаве, Екатеринодаре (Кубань) здесь для заработка деякйй время работал в статистические бюро; впоследствии в экспедиции Ф. Щербины, который занимался впорядкуваиням архивов Кубанского казачества. Во Львове, Киеве сотрудничал в ряде периодических изданий. Некоторое время жил в Москве, работая бухгалтером и редактируя совместно с А. Саликовським журнал "Украинская жизнь". Март 1916 работал в Союзе земств, занимая должность заместителя уполномоченного этой организации на Западном фронте. Был председателем Украинского Совета Западного фронта и на 1 Украинском военном съезде избран председателем Украинского Генерального Военного Комитета, остался работать в Киеве. Как вспоминал М. Коваяевський, Симон Васильевич "был очень спокоен и овладел, редко давал себя впбиты из равновесия". Сознательно уклонялся от политических дискусиии в Центральной Раде и Генеральном секретариате. Владел ясностью оценки ситуации и не был подвержен влиянию окружения. Были хорошие организаторские способности, своим вхождением в Секретариат предоставил последнем "морального авторитета" .14

Назначен на должность генерального секретаря судебных дел Валентин Васильевич Садовский, происходил из семьи священлка на Волыни. Окончил два высших учебных заведения Киевский университет (юридический факультет) и Петербургский университет (экономический факультет). Был деятельным членом украинськпх студенческих общин в Петербурге. Поступил в УСДРП. После окончания учебы работал товарищем присяжного поверенного, п с 1915 г. работал в Киеве, где имел адвокатскую практику. Был очень образованным, эрудированным человеком. Валентин Васильевич никогда не работал в судопроизводстве, поэтому сначала на должность генерального Серкретар судебных дел имели призначитри кого, кто имел опыт работы в высших судебных органах. Яле, как отмечал М. Ковалевский, "выяснилось, что кроме Сергея Шелухина *, который категорически отказался от этой должности," не было ни одного сознательного украинский "15 в этой сфере.

Иван Матвийоврич Стешенко, генеральный секретарь образовательных дел, происходил из семьи военного на Полтавщине. Учился в Полтавской гимназии и на историкофилологичному факультете Киевского университета. Владел несколькими иностранными мовамии. Работал как переводчик, писатель, литературовед и преподаватель. Политическую деятельность начал еще в студенческие годы, входил в состав одной из первых украинских социалдемократичних групп, член Киевской старой общины, впоследствии, последовательно РУП, Украинской демократической партии, УСДРП. He имея права займптися преподавательской работой, работал в управлении южнозападного железной дороги, затем в Киевской городской думе. Активно занимался культурнической и просветительской работой. За два года до революции, в 1915 p., Иван Матвеевич возглавляет украинскую гимназию для беженцев в Киеве (Тетянинську гимназия). Был одним из украинских деятелей, которые с конца 19 в. работали "над подъемом украинской культурной жизни". По выражению М. Ковалевского, принадлежал к типу украинской интеллигенции передрево люцийнои эпохи "с ее народническим идеализмом, самопожертвованием и виддданистю украинскому делу" .16

Генеральный писарь Павел Аникеевич Христюк происходил из семьи козакахлибороба. Высшее образование получил в Киевском политехническом институте. Участвовал в студенческом и кооперативном движении (редактор кооперативного еженедельника "Компания", один из основателей Центра. Яьного украинский кооперативного комитета в Киеве). Он был самым молодым из членов Генерального секретариата. По характеристике М. Ковалевского Павел Христюк был добросовестным, пунктуа. яьним работником и имея ясный ум, очень ответственно подходил к порученных ему дел. Внешне стрпманий и неразговорчив, проявил себя очень способным публицйстом и критиком. Скрупулезность и точность в ведении всей великой к ментами Секретариата дапо повод другим его член Энам дать ему шутливое прозвищу "хранитель королевской печати".

Отже, Генеральний секретаріат складався з 9 осіб. За біографічними даними, що відомі на сьогоднішній день, загальна характеристика Генерального секретаріату така: середній вік секретарів складав приблизно 37 років (найстаршим був І. Стешенко 44 роки, наймолодшим П. Христюк 27 років). 5 членів (С. Єфремов, М. Стасюк, В. Садовський, І. Стешенко, П. Христкж) мали вищу освіту, 2 члена (В. Винниченко, Б. Мартос) за певних обставин не закінчили вищі учбові заклади. С. Петлюра навчався в духовній семінарії, Х. Барановський не мав середньої освіти. За спеціальностями члени Генерального секретаріату були юристамп, економістами, філологами. Двоє з них (В. Винниченко та С. Єфремов), маючи юридичну освіту, з успіхом займалися виключно літературною діяльністю; четверо членів (Х. Барановський, Б. Мартос, М. Стасюк, П. Христюк) активно працювали на ниві організації української кооперації, де набули практичного досвіду в цій справі*. С. Петлюра в залежності від обставин працював в різних установах, але досвід роботи в громадській організації набув вже під час Першої світової війни, працюючи в Союзі земств. Тільки В. Садовський та І. Стешенко у передреволюційні роки працювали, так би мовити, за фахом: перший займав посаду товариша присяжного повіреного, згодом мав власну адвокатську практику; другий присвятив життя викладацькій та науковій праці. Отже, в Генерпльному секретаріаті посаду, відповідно до свого фаху обійняв лгіше Х. Барановський. Об'єднувало всіх членів новоствореного українського органу участь в різних українських політичних організаціях, культурницькому русі, досвід партійної роботи та велике бажання працювати на користь української справи.

За партійною приналежністю склад Генерального секретаріату був таким: домінуюче положення займали члени УСДРП 5 осіб, 1 соціалістфедераліст, 1 соціалістреволюціонер, 2 члени були позапартійними. Відповідно до парламентських норм, українська партія соціалістівреволюціонерів, що мала більшість в Центральній Раді, мала б зберегти цю більшість і в Генеральному секретаріаті. Але за свідченням вже цитованого М. Ковалевського, партія не мала достатньої кількості кваліфікованих кадрів, на відміну від соціапістівфедералістів та соціалдемократів, що мали більш досвідчені сили. Провід соціалдемократів мав майже два десятка років політичної роботи, а члени, хоч і невеликої за кількістю партії сюціаліслівфедералістів, були відомими українськими діячами, що висунулися завдяки культурницькій праці тл були носіями традицій сщрої громади. Усвідомлюючи це, як писав М. Ковалевський, керівники партії соцалістівреволюціонерів відмовилися від більшості в Генеральному секретаріаті. Як згадував голова Центра. яьної Ради, українські соціалдемократи, що скяадаяи більшість Секретаріату, "рішучо були противні всяким... "узурпаціям" і стояли на тім, що Генеральшій секретаріат має тільки "підготовити підвалини" автономному ладові, а не братися до нього".17 Тому, на його думку, Секретаріат мав складатися по діловому принципу, незалежно від всяких "процентів і національних рахунків".

Таким чином, до Генерального секретаріату увійшли досить \юлоді, зважаючи на важливість та відповідальність посад, люди, що представляли українську наукову, літературну, викладацьку та кооперативну інтелігенцію, і які мали дуже небагато, або зовсім не мали ніякого досвіду роботи у вищих державних установах, виконавчих органах влади чи організаціях і, відповідно, не мали досвіду адміністративної діяльності. В червні 1917 р. їм довелося стати, фактично, до державницької роботи.

Які ж цілі і завдання ставив перед собою Генеральний секретаріат? В "Декларації" Секретаріату, опублікованій 27 червня 1917 p., твердиться, що Тенеральний Секретаріат як виконавчий орган Центральної Ради" розуміє своє призначення в прискоренні та допомозі процесу "перетворення моральної влади в публічноправову, повномочну, з усіма властивими їй компетенціями, функціями і дпаратами".18 Обгрунтовується це положення тим, що сама Рада з виразника. суто національнополітичних домагань потрохи перетворюється на національний Сойм, "в якому мають освітлюватігся і розрішатись всі ті питання, які висуває життя".19 Тому робота була поділена між секретарствами* таким чином.

Генеральний секретар внутрішніх справ мав займатися організацією народних мас, агітацією і пропагандою для підвищення політикосюціальної і національної свідомості мас. В ньому "мають бути сконцентровані різні громадськоадміністративні апарати, утворені українською демократією до сього часу", оскільки "організація і освідомлення мас є перша, необхідна підвалина дальшо го будівництва".20 Слідуючим завданням є перебудова місцевої і загальнокрайової адмінїстративної влади. Малися на увазі сільські, волосні, міські адміністративні органи. Останні, за мовною атрибутикою документу, малрі увійти "у тісний контакт з Центральною Радою", або, просто кажучи, підпорядковз^ватися Раді для "організації єдиної крайової автономної влади в порозумінні з демократіями інших національностей на Україні".21 Отже, головним завданням секретарства внутрішніх справ було не створення нових, а пристосування вже діючих місцевих оргпнів влади до побудови підвалин автономного устрою України.

Метою створюваного секретарства фінансових справ було вироблення фінансової політики на майбутнє, коли Україна в цій справі стане на державний грунт. До цього моменту робота Секретарства мала "обходитись поки що засобами, які мають в своїй основі майже виключно моральну силу".22 Як бачимо, секретаріат фінансів мав зосередитися поки що на підготовчій праці та формуванні засад майбутньої системи фінансів автономної України.

Спрямуванням у майбутнє відзначалася і праця генерального секретарства суду, завданням якого, поперше, була українізація та демократизація судових інституцій і, подруге, підготовка законопроектів, які б визначили судову систему автономної України.

Секретарство національних справ мало зосередитися на об'єднанні всіх національностей бувшої Російської імперії для роботи по перетворенню останньої на автономнофедеративну республіку, для чого ставилася мета скликання з'їзду представнііків народів та областей Росії, і підготовка матеріалів та документів для обговорення на цьому з'їзді. Напрямком роботрі секретарства в Україні було порозуміння з представниками національних меншин для надання Центральній Раді статусу представника інтересів не тільки українського народу, але й всього населення краю.

Українізація шкільної освіти, видання нових підручників, підготовка кадрів вчителів та допомога в організації останніх на професійному грунті, сприяння роботі культурних товариств нлйважливіші напрямки роботи генерального секретарства освіти. Для здійснення цих завдань мала бути створена Всеукраїнська шкільна рада, побудована за територіальним принципом. "Декларацією" вводилися посади комісарів народної освіти.

Секретарство земельних справ в своїй роботі ма. тіо зосередитися на наступних заходах: організація волосних, повітових, губернських земельних комітетів в Україні та керування їх діяльністю; створення Українського крайового земельного комітету. В компетенцію секретарства входило також утворення українських кооперативних центрів. Секретаріат мав зайнятися розробкою проекту земельного закону на основі рішень Всеукраїнського селянського з'їзду. Окремо наголошувалось, що в передбачуваному законопроекті обов'язково має бути розділ, що обгрунтував би розмежування компетенції "Всеросійського парламенту і Українського Сойму" в земельних справах".23

Завданням секретаріату продовольчих справ було створення Всеукраїнського центрального продовольчого комітету для забезпечення автономності продовольчої справи в Україні; об'єднання роботи існуючих продовольчих органів та забезпечення нормальної праці українських хліборобів.

Дуже коротко, трьома рядками, в декларації визначалася мета роботп військового секретаріата зебезпечення умов українізсщії військових частин в тилу і, по можливості, на фронті. Спрямування роботи військових округів в Україні на потребу українізації. Цим компетенція секретаріату військових справ вичерпувалася. На відміну від інших секретарств ніяк не визначалася праця в напрямку підготовки підвалин його роботи в майбутньому.

Передбача. яось створення канцелярії для впорядкування діяльності Генерального секретаріату. Очолювати її мав генеральний писар, в компетенцію якого входило завідування справами всього Генерального секретаріату та здійснення внутрішнього зв'язку иіж окремими секретаріатами. Всю інформацію про діяльність вико навчого органу Ради мало давати періодичне видання останнього.

В цілому праця Генерального секретаріату мала стояти на засадлх "демократичної влади, яка іде знизу, а не згори", опертої на "різні формації української демократії".24 А сам виконавчрш орган мав охоплювати всі потреби українського народу.

Отже, не дивлячись на певну обережність у визначенні засобів і компетенції Генерального секретаріату, його діяльність мала здійснюватись у таких основних напрямках: 1) опанування вже діючими громадськими та державними установами та підпорядкування їх Центральній Раді; 2) створення нових всеукраїнських координуючііх орагнів; 3) підготовка основних законопроектів та вироблення концепції діяльності державних структур майбутньої автономної України.

Як вказував О. Юрченко, на той момент, керування адміністративними і. місцевими органами зосередилося в руках органів самоврядування та їх представників, що давало змогу Центральиій Раді сподіватися на "порівнюючи легкий перехід місцевого урядування до рук їх відпоручників".25

При обговоренні "Декларації" Генерального секретаріату 2627 червня в засіданні Центральної Ради, її член, М. Ковалевський, наголосив на важливості проведення фінансової та економічної політики; необхідності визначення кінцевої мети роботи військового секретаріату (перетворення постійної армії на народну міліцію); скликанні Українських Установчих зборів. Ф. Крижановський вказував на невизначеність завдань секретаріату продо вольчих справ, координації дій окремих секретарів; відношення до Тішчасового уряду, відсутність справи галичан, важливість загальної освіти, українізації мирового суду. В ході дебатів виступаючі в цілому схвалювали цей програмовий документ, не стільки критикуючи його, скільки намагаючись доповнити і конкретизувати завдання виконавчого органу. Обговорення скінчилося ухвалою досить млявої формули переходу. Висловивши в ній довір'я Генеральному секретаріату, Центральна Рада поставила перед своїм виконавчим органом перше завдання: "маючі на увазі, що в інтересах українського трудового народу взагалі являється скликання Українських Установчих зборів", вважає необхідним, "щоб Генеральний секретаріат в чергову сесію Центральної ради представив доклад про Українські Установчі зборрі".26 В цьому ж засіданні Генеральному секретаріату було доручено взятися до справрі порозуміння з національними меншинами.

За оцінкою відомого дослідника О. Юрченка, цією "Декларацією" Центральна Рада та її Генеральний секретаріат врійшли з рамок керівників певного суспільного руху й почали переходити идо сфери діяльності властивої органам публічної, правно підбазованої і юридично оформленої влади".27

Характеризуючи "Декларацію" в своїй праці, П. Христюк писав, що "порівняно з Універсалом вона видається д&геко менш радикальною", однак "своєю конкретною програмою декларація все ж давала виразну канву для майбутньої організаційнодержавної роботи Генерального секретаріату", а з утворенням Генерального Секретаріату в Україні вже були присутні всі складові державності "народ, територія і влада, ... причому влада, як і у всіх державах, була поділена на верховну, законодавчу Центральна Рада і виконавчу Генеральний Секретаріат".28 Але на червень 1917 р. цей висновок виглядає дещо передчасним. Територія, як покажуть подальші події, спочатку не буде визначена, згодом обмежена ггятьма губерніями. Орган законодавчої влади ще знаходився в стадії формування тільки в липні Центральна Рада була доповнена представниками національних меншин та представниками Всеукраїнського робітничого з'їзду. Виконавчий орган тільки починав свою роботу і для початку не мав елементарних засобів для нормальної праці помешкання та коштів.

Одразу після організації Генерального секретаріату перед ним та Центральною Радою постало два найголовніших питання, що вимагали скорішого вирішення: порозуміння з Тимчасовим урядом та поповнення Ради представниками національних меншин.

Видання 1го Універсалу, створення Генерального секретаріату переконливо довели, що політика відвертання від українського иитання та відкладання його розгляду до скликання Всеросійських Установчих зборів з боку Тимчасвого уряду, якої він дотримувався до середини червня 1917 p., було помилкою. Звернення Тимчасового уряду до українського народу від 16 червня накреслило ловорот у ставленні центру до України. А останні три дні червня (2830) 1917 р. увага Центральної Ради та її Генерального секретаріату була цілком зосереджена на переговорах з офіційною делегацією Тимчасового уряду у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі, що прибули до Києва 28 червня. В результаті досить складних, напружених переговорів делегації з членами Центральної Ради, Генерального секретаріату, представниками презіідій виконавчріх комітетів київських громадських організацій, членами УГВК, представниками політичних партій були досягнуті слідуючі домовленості:

Генеральнрій секретаріат, доповнений представниками національних меншин є органом крайового управлення України, відповідальним перед Центральною Радою;

склад Генерального секретаріату має затверджуватися урядом;

- з сфери компетенції Секретаріату виключалися військові справи;

- Центральна Рада мапа розробити проект Статуту автономії України для його подальшого розгляду та затвердження Всеросійськими Установчими зборами;

- на затвердження пленуму Ради буде внесений, обговорений за участю міністрів, текст Пго Універсалу, що буде оприлюднений одночасно з декларацією Тимчасового уряду.

Ввечері 30 червня в пленарному засіданні Центральної Ради з доповіддю про переговори з міністрами Тимчасового уряду виступттв голова Секретаріату В. Винниченко. Він зачитав проект Пго Універсалу Центральної Ради. Голосувати за нього пропонувалося без ознайомлення з декларацією Тимчасового уряду та внесення змін у текст універсалу, що за словами виступаючого, могло порушити досягнуті домовленості. Після гострих дебатів простою більшістю голосів проект Універсалу був затверджений.

A 3 липня, через три дні, в Києві отримали з Петрограду телеграму на ім'я В. Винниченка за підписами О. Керенського, І. Церетелі та М. Тарещенка про згоду Тимчасового уряду на досягнуті у Кіієві домовленості. Це рішення, до речі, призвело до урядової кризи в Петрограді, міністри кадети вийшли з складу уряду, не погодіівшись із виробленими в Києві домовленостями, які, на їх думку, фактично санкціонували здійснення української автономії явочним порядком.

Таким чином, результатом трьоденних переговорів стали два документи. Перший Пий Універсал Центральної Ради, підписавий і оприлюднений 3 липня 1917 р. Ним оголошувалося: про найблпжче поповнення складу Центральної ради представниками інших народів, що проживають в Україні; утвердження статусу Української Центральної Ради як єдиного вищого органу революційної демократії; новий склад Центральної Ради мав створити відповідальний перед нею орган новий Генеральний секретаріат, який став би носієм вищої крайової влади Тимчасово уряду в Україні; про підготовку Радою у згоді з представниками національних меншин проекту автономного устрою України, який мав бутрі внесений на затвердження Всеросійськими Установчими зборами; що Центральна Рада стоятиме на позиції невідокремлення від Росії і тому виступає проти самочинного "здійснення автономії країни до Всеросійських Установчих Зборів"; про призначення представників Радіі для роботи при кабінеті військового міністра, Генеральному штабі та Верховному головнокомандуючому, на яких покападалася безпосередня організація українських військових частин.29

Другий документ постанова (декларація) Тимчасового уряду про затвердження Генера. яьного секретаріату. Нею Секретаріат призначався вищим органом "для керування крайовими справами на Україні"; його склад мав визначатися урядом у згоді з Центральною Радою; санкціонувалася розробка останньою положення про національнополітичне становище України та форми розв'язання в ній земельного питання; констатувалося, що уряд сприятиме комплектуванню окремих українських частин, для чого за угодою з Центральною Радою при кабінеті військового міністра,, Генеральному штабі та Верховному головнокомандуючому будуть призначені делегатиукраїнці.30

Таким чином, діяльність Генерального секретаріату, як вищого органу краю, на початок липня 1917 р. була санкціонована Тимчасовим урядом, який вилучив з його компетенції тільки військові справи. Генеральний секретаріат ставав носієм крайової влади юридпчно. Регламентація його роботи та вироблення положень щодо стосунків з центральною владою були ще попереду. В обох документах зовсім не розглядається питання територіальних меж влади Секретаріату. На думку П. Христюка, саме цей момент значно знизіів значення обох документів. Причинаі полягала в тому, що "оця віра одної сторони до другої, віра в демократію. В кращі її ідеали, і була причйною "юридичної неграмотності"».. обох документів'.31 Наголос робився (членами Центральної Ради та особами, що вели переговори) на самому факті досягнення угоди і порозуміння між українською та загальноросійською демократією, яка ще кілька тижнів тому здавалася неможливою. Обидві сторони брали на себе певні зобов'язання, втілення яких було ще попереду.

Питання території розглядалося в ході переговорів Ради з урядовою делегацією, але за свідченням І. Церетелі, конкретне визначення етнографічних меж території України у такий короткий термін було неможливим, через необхідні зміни в адміністративному поділі країни. За браком часу, для найскорішого просування загальної справи вперед, Центральна Рада погодилася не вказувати в угоді межі української території. Як вказував І. Церетелі, іішлося про фактичне визнання "територією українського крайового управління дев'яти... основних українських губерній*, які cyan представлені в Центральній Раді як губернії з більшістю украшського населення і де зосереджувалися головш украшські нацональні організації".32

За свідченням М. Грушевського, результати угоди не вдовольняли Центральну Раду та українське громадянство, але "не було ні можливості, ні охоти загарбати "захватним порядком" функції імперської адміністрації і приймати на свою голову всі дефекти її і всі тягарі тодішньої розрухи, і урядові сфери, і неукраїнська людність дуже підозріло і насторожено ставились до всяких симптомів "узурпації Ц. ради" в сфері публічно правовій і дражнити їх Генеральному секретаріатові нескільки не хотілось".33

Обіідва документи, і 11ий Універсал, і декларація Тимчасового уряду отримали дуже полярні оцінки, як з боку української громадськості, так і з боку російської. Від схвальних характеристмк: ьіВін (11рій Універсал Авт.) доказує не тільки силу тодішнього українства, яка примусила чотирьох петроградських міністрів приїхати до Києва і переговорювати з представниками УЦР в площині рівного з рівним, але й почуття політичного реалізму тодішніх українських керівників, які мусіли рахуватися з дійсною ситуацією в Україні в половині 1917 р."34; до цілком негативнмх: "Його (Тимчасового уряду Авт.) міністри приїхали, як переможені шукати порозуміння, а виїхали як переможці, забравши зобов'язання від Центральної Ради відректися від дотеперішнього свого національнореволюційного шляху політики, який давав їй величезну моральну і фактичну силу, а стати на шлях порозумінь, компромісів і угодовства".35

Все ж таки, незважаючрі на те, що петроградський уряд піпюв на зустріч Раді не з доброї волі, а був змушений до цього попередніми діями останньої, а результаті з'явилася надія на подальшіій конструктивний діалог з Росією для запровадження в життя головних завдань українського руху. Фактично Центра/іьна Рада не отримала нового правового статусу, Тимчасовим урядом визнавався лише Генеральний секретаріат, але ухвалюючи затверджувати останній у порозумінні з Радою, уряд визнав факт співучасті Центральної Ради у керуванні справами в Україні. На думку О. Юрченка, це було "виняткової ваги моментом".36

Другим завданням, як вже вказувалося вище було остаточне порозуміння з представниками національних меншин та входження останніх до складу Центральної Ради. На час створення Генерального секретаріату, який фактично мав виконувати урядові функції, і як передбачалося для управління всіма українськими губерніями, Центральна Рада була незаперечно авторитетною організацією, що представляла інтереси українських організацій та партій. Тому проблема переведення її у площину представництва всього населення України стало на порядок денний її діяльності і треба було вжити негайних заходів, щоб домовитися з представннками національних меншин, точніше з представниками організацій та партій, що їх представляли в Україні. В своїх засіданнях Рада неодноразово зверталася до цього питання. 28 червня О. Шульгин доповідав про нараду в цій справі під керівництвом М. Суковкіна, що відбулася за участю представників соціалістичнпх партій, кадетів, виконкому рад робітничих і солдатських депутатів. Нарада мала приватний характер і засвідчйла мо'жливість згодіі шляхом входження предетавників національних меншостей та партій конституційних демократів до Центральної Ради без утворення окремого крайового органу. Вона обговорила також проект відповідної реорганізації Центральної Ради, підготовлений Генеральним секретаріатом. Спочатку неукраїнська демократія претендувала на 50% місць в Раді, що, зрозуміло, не влаштовувало оо танню. 2 липня була створена комісія по справі переговорів з національними меншинами з 5 осіб. В результаті обговорення і. цєї с прави в засіданнях Малої Ради 2, 3 та 4 липня було вирішено надати нацменшинам 30% місць в Раді та її органах. Генеральному секретаріату доручалося розробити план його реорганізації згідно цього рішення. Вже 11 липня відбулося перше засідання Малої радн за участю представників національних меншин. В привітанні голова Центральної Ради висловив впевненість, що "наша спільна праця виведе Україну на шлях розцвіту і повної згоди".37 Всього до складу Малої ради увійшло 18 представників нацменшин*.

Через три дні, 14 липня, в засіданні Малої ради обговорювався представлений Секретаріатом проект про розширення свого складу до 14 секретарів за рахунок організації нових секретарств: пошт і телеграфу, шляхів, промисловості, праці та віросповідань. Справа розширення меж роботи Секретаріату та доповнення його складу представниками національних меншин викликала багато суперечок і знов остаточно розібратися доручили спеціально створеній для цього комісії. Наступного дня М. Ткаченко (с. д.) голова Українського правничого товариства, запропонував від імені комісії доповнити Генеральний секретаріат секретарем шляхів (В. Голубовііч), торгівлі і промисловості (В. Дрелінг), пошт і телеграфів (О. Зарубін), державний контролер (М. Рафес), секретаріат міжнаціональних справ (О. Шульгин) доповнити посадами товарпшів голови: від євреїв М. Зільберфарб, від поляків М. Міцкевпч і від росіян (кандидатура не визначена).

Другий склад Секретаріату був затверджений в такому вигляді: В. Винниченко голова та секретар внутрішніх справ; Х. Барановський фінансових справ; В. Садовський судових справ; О. Шульгин національних справ; С. Петлюра військових справ; М. Стасюк продовольчих справ; Б. Мартос земельних справ; І. Стешенко ~ освітніх справ; О. Зарубін пошт і телеграфу; М. Рафес державний аконтролер; П. Христюк генеральнрій писарь. На посадах товаришів секретаря національних справ були затверджені: від євреїв М. Зільберфарб (єврейське об'єднаБня соціалістичних партій); від поляків М. Міцкевич (польський демократпчний централ).

Посаду представника Генера.7іьного секретарьіату при Тимчасовому урядьі посьів П. Стебницький*. Вакантними залищилися посади секретарів праці, торгівлі і промисловості.

Отже, до другого складу Генерального секретаріату увійшло 6 нових членів, 4 з якііх представляли в ньому нацменшини.

3 посади секретаря з національних справ пішов С. Єфремов. ()дночасно він припинив і активну діяльність в Центральній Раді, бувши одним з ініціаторів її створення. На думку авторів видання "Діячі Української Центральної Ради" цей факт треба пов'язувати з незгодою поступовоі украшськоі штелігенвді, що залишалася на позиції поміркованості політичних методів боротьби в межах національнокультурницьких традицій і до якої належав С. Єфремов, з загальним курсом Центральної Ради під проводом М. Грушевського, та складними особистими стосунками Сергія Олександровича з головою Ради. В своїх "Споминах" МХрушевський писав: "становище цих кругів ("старого українства" Авт.), що групувались навколо соціалістівфедералістів, не було таке, щоб заохочувати до праці на скріплення їхніх впливів. Знеохотившись до Ц. ради від початку, вони не хотіли працювати в ній. Як тільки удалось відновити стару "Раду" під назвою "Нової Ради", так вони перейшли на редакційну працю в ній".38

Отже, секретарем з національних справ став Олександр Якович Шульгин. Ще молода людина 30 липня йому виповнюваяося тільки 28 років походив з дворянської родини, що сповідувала давні козацькі традиції. Його батько був відомим істориком, належав до Київської старої громади. Середню освіту Олександр Яковіїч отримав в кігївській гімназії, вищу в Петербурзькому університеті. Після закінчення університету залишився при кафедрі всесвітньої історії, готувався до наукової та педагогічної праці. Активно співробітничав в журналі "Украинская жрізнь", був членом гуртка українознавства, молодіжної громади ТУПу. Після лютневих подій в Петрограді увійшов до складу Української Національної ради і був делегований від неї до Центральної Ради. Член партії соціалістівфедералістів, стояв на позиції побудови автономної України, але легальним шляхом; виступав за децентралізацію Росії та її перебудову на федералістичних засадах. !3ауважимо, що О. Шульгин за своїми поглядами був справжнім наступнііком С. Єфремова, ліде'ра української партії соціалістівфедералістів.

Всеволод Олександрович Голубович очолив новостворений секретаріат шляхів. 32річний член партії соціалістівреволюціонерів увійшов до складу Центральної Ради в липні 1917 р. належав до Одеського комітету УПСР та був активним членом Одеської української громади. Освіту одержав в духовній семінарії та Київському політехнічному інституті. Досвід роботи здобув на посадах інженера Швденної залізниці та начальника відділення воднііх, шосейних та грунтових шляхів Румунського фронту.

Ще четверо нових членів Генерального секретаріату увійшли від неукраїнських політичних партій:

російський соціалістреволюціонер Олександр Миколайович Зпрубін, асистент фізикоматематичного факультету Київського університету, гласний Київської міської думи, комісар Київської поштовотелеграфної округи 33 роки);

один з керівників Польського демократичного централу Meчислав Міцкевич, київський адвокат (38 років);

член Єврейської об'єднаної соцалістичної пратії Мойсей Ісакович Зільберфарб (41 рік);

єврейський політичний діяч та член ЦК Бунду Мойсей Григорович Рафес (34 роки).

Таким чином, партійна база складу Генерального секретаріату була розширена до нього увійшли представники УСДРП, УПСР, УПСФ, російської, польської та двої єврейських партій. Як і в першому складі Секретаріату, середній вік його членів складав прнблизно 36 років для державної роботи досить молодий.

Вже 15 липня делегація Генерального секретаріату у складі В. Винниченка, Х. Барановського та М. Рафеса виїхала до Петрограду, сподіваю. чись на швидке вирішення справи затвердження нового складу Секретаріату та "Статуту вищого управління України". Як бачимо, українська сторона послідовно виконувала домовленості кінця червня 1917 р. та розраховувала на адекватні дії з боку Тимчасового уряду.

За короткий період від створення Генераяьного секретаріату до формування його другого складу, найбільш виразно простежується робота секретарства фінансових справ. Це пов'язано, насамперед, з однією з перших проблем, що постала перед Генеральним секретаріатом яким чином матеріально забезпечити свою роботу. Першим кроком секретаріату фінансів стало вироблененя загальних основ своєї роботи та норм оподаткування населення. Перебачалося, що:

- всі податки вводимуться після затвердження їх пленумом ЦР;

- всі витрати виплачуються по затвердженні пленумом ЦР, або за дозволом останнього, Комітету ЦР та ГС;

- Генеральний секретаріат залишає за собою право робити грошові позики для задоволення потреб Центральної Ради (на строк більше одного року з дозволу пленуму ЦР, менше одного рсжу Комітету Ради та ГС);

- Генеральний секретаріат має скласти договір з однією з банківських установ для забезпечення діяльності Центральної Ради;

- Контроль за фінансовими справами має здійснювати ревізійна комісія, обрана пленумом Центральної Ради та підзвітна останній.

За найкращу систему державного оподаткування населення України, був обраний прогресивний прибутковий податок з. викорнстанням норм, встановлених російським урядом, але зменшивши ставку податку в 4 рази. Одночасно, з огляду на те, що збір загальноросійських податків мав розпочатися не раніше 1го серпня 1917 p., a потреба в коштах виразно стояла на порядку дня, секретарством фінансів пропонувалося ввести одразу й тимчасовий посімейний податок в розмірі 3 крб., з урахуванням цих внесків при введенні прибуткового податку. Збір податків мали здійснювати кооперативи, земські, банківські та інш. установи за дорученням Генерального секретаріату.39

Доклад про вищепереліковані пропозиції секретарства фінансових справ зробив Х. Барановський в засіданні Центральної Ради 27 червня. При обговоренні докладу питань з приводу загальних оо нов найближчої роботи секретарства, прибуткового податку та механізму переведення оподаткування не виникло. Однак,'виявилося, що більшість членів Ради заперечували введення посімейного податку, як непопулярного виду оподаткування серед населення і наголошували на тому, що він заперечує податок, встановлений 1гім Універсалом і який є кращим за представлений*.

Доцільно звернути увагу на те, що посилання на Універсал здається неконструктивним і ось чому. Поперше, Універсал апелював до "організованих громадян" (що малось на увазі?) та укрлїнської людності, а не до всього населення України; подруге, подпток визначався словами "на рідну справу", що не є характеристикою одного з видів оподаткування; потретє, вводився він з 1го липня і кошти пропонувалося вносити "негайно і регулярно". Для Універсалу декларації по своїй суті така невизначеність цілком зрозуміла (він не ставив перед собою завдання точно окреслити поняття "особливий податок", ця справа була лише задекларована). А вже для визначення норм оподаткування ця формула була цілком неприйнятна.

Для перегляду проекту норм оподаткування була обрана фінансова комісія у складі 10 осіб під головуванням Х. Барановського. Наступного дня Центральна Рада ухвалила представлені комісією видіі податків. Встановлювалися:

- на 1917 р. прогресивноприбуткові податки у розмірі 1/4 загальноросійського податку на користь Центральної Ради для всіх громадян України;

- поземельний податок (в 1917 p. no 10 коп. з десятини) з усіх форм власності землі (для сільських землевласників що мали більше 1ої десятини);

- разовий заробітний податок, якому підляг&ло все населення України, а також ті українці, що мешкали поза межами України.40

Отже, система оподаткування, принаймні на 1917 p., була визначена, але, як зазначав сам секретар фінансів, апарату для збирання податків в розпорядженні секретаріату не було, а намір оподаткування українців, що мешкали поза межами України, розраховував, очевидно, на "національну свідомість" останніх і виглядав досить сумнівно.

Після створення Генерального секретаріату одразу ж виникло питання і про його помешкання. На перших порах він розташувався в коридорах будівлі Педагогічного музею, де кілька помешкань займала і Центральна Рада. До того часу вже робилося кілька спроб перевести розташовану тут же школу льотчиків (вона займала більшу частину будинка), але безрезультатно. Тому, як згадував М. Грушевський, Секретаріатові довелось "розташувати свої "столи" забрані від Центральної ради в тім же коридорі Центральної радй один стіл означав секретаріат освіти, другий секретаріат земельних справ.., а одна з убиралень Педагогічного музею була обернена на президіальний покій секретаріату".41 Пізніше Генеральний секретаріат розташувався в будинку на розі Хрещатика і Фундуклеївської, згодом за адресою Інститутська, 3.

Таким чином, з 15 червня по 14 липня 1917 р. період робо тп Генерального секретаріату першого складу останній встиг одночасно і багато, і замало. Секретаріат був визнаний з боку центральної 'влади, як вищий орган Тимчасового уряду "для керування крайовими справами на Україні". Провів певну роботу по врегулюванню питання входження представників національних меншин, що проживали на території краю до складу Центральної Ради та її органів і відповідно змінив свій склад, включивши до Секретаріату представників російської, польської та двох єврейських партій. Визначився із системою оподаткування населення на 1917 р. Основні зусилля члени Генерального секретаріату зорієнтували на легалізацію своєї діяльності з боку Тимчасового уряду, що заважало секретарям працювати з поточнііміі справами та здійснювати конкретні завдання, окреслені в його ж "Декларації". Остаточне визначення сфери його повноважень було ще попереду.

В цілому, Генеральний секретаріат не був сильною виконавчою владою. Це обумовлювалося, з одного боку, його складом і орієнтованістю на легалізацію з боку центру; з другого, процесуальною підпорядкованістю Українській Центральній Раді та залежністю від рішень та постанов останньої.