Белое движение и Директория УНР

В течение 1918 года Добровольческая армия последовательно избегала официальных контактов с правительствами Украины. Отношение к ним было откровенно негативным, несмотря на то, были ли они консервативными или социал. яистичнимы, виступаяы за независимость или за федерацию. В то время как белые силы на момент окончания мировой войны не имели достаточной силы для военного вмешательства в украинские дела, то ихне руководство прилагало энергичные усилия, чтобы дискредитировать украинскую в глазах дипломатов и военных Антанты. В течение периода Центральной Рады они безжалостно обвиняли украинских лидеров как австронимицьких агентов, разо с большевиками были наняты, чтобы способствовать распаду Российской империи. Впоследствии и Скоропадский вместе с консерватпвнимы членами его правительства был показан оппортунистом, предавшего Россию для личных амбиций и классовых интересов. Директория в начале своего существования была представлена как союзников большевиков. Когда же развернулась война между большевиками и Директорией, и когда правительство Украинской Народной Республики недвусмысленно провозгласил ориентацию на Антанту, то этот аргумент был отвергнут, а вместо этого опять началось подчеркивание бессилия и неуверенности украинского политического руководства и армии.

Перспектива реальной помощи Антанты после конца мировой войны способствовала появлению оптимизма в рядах белого движения. Лидеры Добровольческой армии были уверены, что белая Россия должна быть единственным субъектом военной поддержки от Франции, Великобритании и Соединенных Штатов, бывших союзников России в войне. Они были уверены, что с помощью Антанты распространения влияния Добровольческой армии на всю Украину будет лишь вопросом времени. Именно это оптиимистичне ожидания способствовало образованию подготовительной комиссии по национальному вопросу с целью выработки плана управления и контроля над бывшими имперскими землями. Комиссия разделена на секции. Украинский, или, как говорили белые, "малороссийская" секция состояла из профессоров Новороссийского универсиитету (Одесса) И. Линниченка и М. Лиапунова. Специалист по аграрным делам профессор, А. Билимович и крайний русский национа. тиист из Киева А. Савенко также входрхяы в состав комиссии. Левый либерал С. Степанов и "эксперт" в украинских делах, бывший редактор "Киевлянина", в сутки гражданской вийнри, председатель секретной разведывательной организации Добровольческой армии "Азбука" В. Шульгин наблюдали за работой данной секции.52

С начала своей деятельности комиссия придерживалась принщшив нерушимости предвоенных границ России (за исключением Польши) и реконструкции унитарного состояния. Комиссия недвусмысленно отвергла федерацию, подчеркивая, что ее юридические основы нарушают принцип национального единства России и могли создать опасные прецеденты и непреодоленной проблемы для будущего всероссийского керивництва.53 Отказ от федерации на практике означала отрицание всех политических провозглашенных другими народами. Трудная задача, с которым комиссия столкнулась один на один, было согласование безкомпрбмиснои позиции по национальному вопросу с либеральными принципами, провозглашенными в политической программе Добровольческой армии. Решение этого вопроса было особенно важно, через неотложную потребность помощи от Франции, Великобрптании, Соединенных Штатов искренних поборников демократии и либерализма. Удобное решение этой дилеммы был найден в замене нпциональнои автономии региональным самоуправлением. Статья 4 политической программы Добровольческой армии предусматривала широкую децентрализацию власти через основание региональной (областной) автономии и местного самоврядування.54 Комиссия имела запевнитии, что такая региональная автономия специально разработана, чтобы ослабить центробежные силы в бывшей многонациональной империи. Так что, критерии, согласно которым автономные регионы (области) были разграничены, рассматривались из интересов "единой и нeпoдiльнoи,, России. ^ 5 Для Украины это означало, что этнические границы установлены Центральной Радой и гетманатом должны быть стерты, а территория разделена на три отдельные автономные области: Киевскую, Харьковскую и Новоросийську.56

Весной 1919 года народы Швничного Кавказа оказались под властью белых. Стратегия, которой придерживался ген. Деникин, заставила ииого перебазировать свою армию в направлении Царицына и на северо-запад на Украину. Вместо того чтобы сосредоточиться на северовосточном фронте, где добровольцы могли соединиться с силамии адмирала Колчака, который двигался в это время из Сибири в центр России, Деникин решил передвинуть ядро Добровольческой армии во главе с генералом МайМаевським на Украину.57 конце лета 1919 года Добровольческая армия продвигалась в направлении Киева.

Накануне вступления в украинскую столицу, два выдающихся кадеты, глава управления образования Особого совещания И. Малинин и видомпй юрист, проф. Московского университета П. Новогородцев, были уполномочены составить от имени Деникина торжественное обращение, которое должно характерное название: "Обращение главнокомандующеп ^ к нлселенню Малоросиы" .58 Ha конец августа 1919 года оно появилось на страницах газет, выходивших на территориях захопленнх белыми. Главной целью Добровольческой армии, как провозглашалось в обращении, была реставрация единой России, обязательная для сохранения независимости страны, для нормального функционирования и полноценного развития ее экономики. Враги России, как объяснялось в документе, желают ослабить страну и поэтому поддерживают движение, имеет целью отделить от России девять южных губерний и объединить их в Украинском государстве. "Стремление отделить от России малороссийский ветвь русского народа не оставлено до сегодня", предупреждалось в воззвании. "Бывшие ставленники немцев Петлюра и его сподвижники, заложив основы для расчленения России, продолжают до сих пор свою позорную дело создания самостоятельной" Украинского государства "и борьбу против возрождения Единой России". Но этот предательский движение, направленное на раздел России, объяснялось в обращении, должен быть четко видмежованпй от местных усилий, которые "вдохновляются любовью к родному краю, его особенностей, к его древности и до его местной народной речи". Русский язык оголошуваяась государственным, вжйваною во всех правительственных учреждениях и государственных школах. Одновременно для желающих гарантировалось использование местной "малороссийской" языка в частных школах, в учреждениях регионального сллговрядування и местных судах. Была гарантирована полная свобода прессы. Тогда, как распределение Украине на три отдельные области не был упомянут, щирокий децентрализация и учреждение местных учреждений самоуправления были обещаны.

Обращение адресовано прежде всего к простых крестьянских масс, а также к аполитичных, консервативных мелких земтевласникив, которые, как верили белые, до сих пор были глубоко преданы местным традициям и языку, но не симпатизировали борьбе украинского движения за независимость. Белые надеялись, что ограниченные культурных правах, обещанные в обращении, вызовут доверие крестьян и предоставят им энтузиазма поддержку землевладельцев.

Интересно, что на время обнародования обращения большевики все еще занимали Киев, но они в нем упоминаются лишь вскользь. Весь пафос воззвания направлен против Директории и особенно ее лидера Симона Петлюры. Это было обусловлено многочисленными соображениями, а в частности тем, что летом 1919 года именно Армия УНР, a не красные представляла наибольшую угрозу на пути достижения главной цели белых: единой и неделимой России. В то время, когда Добровольческая армия подходила к Киеву с востока, силы Директории стремительно продвигались с запада, освобождая Правобережье от большевиков. Меморандум был объявлен именно тогда, когда две армии должны были встретиться.

Ставка Вооруженных сил Юга России в Екатеринодаре, через широкую сеть агентов, была снабжена подробной информацией о боеспособности армии Директории, работы украинских дипломатов на Западе, настроений в украинском сели.59 Согласно информации от агентов, находившихся между украинскими социалреволюционерамы, а эта партия активно сотрудничала с селянамиповстанцямы, на Украине действовало около 250 000 партизан.60 Хотя агенты не выявили прямого организационной связи между крестьянским повстанческим движением и Директорией, но его возможность не исключалась в связи с прекрасно поставленной агитацией Директории на селе. В доказательство можно использовать один из отчетов, в котором подчеркивается высокая организация пропаганды и агитации Украинский. В отчете предупреждалось, что, когда сеть пропаганды Добровольческой армии скоро не достигнет села, то "укРаинДИ станут господарямп в Кневи" .61 Немалое роста сил Петлюры наблюдалось в течение литаосени 1919 года в это время срилы армии УНР, по данным разведки Деникина, составляли от 45 000 до 120 000 чол.62

Эта растущая мощь армии Петлюры очень беспокоила Деникина, особенно потому, что в это время он узнал, что белое движение вопреки его надеждам не будет единственным получателем помощи от Антанты. Франция и Великобритания начали проявлять значительный интерес к Директории. Поэтому в переговорах с представителями военных миссий государств Антанты Деникин изо всех сил пытался занизить боеспособность армии УНР, рисуя ее слабой, ненадежной, изолированной. Постоянные утверждения Деникина о безснлля Петлюры заставили двух военных представителей Великобритании, которые посещали Ставку Добровольческой армии, повидомитп, что Деникин слабо информирован о военной силе Директории. "Петлюра гораздо сильнее, чем он [Деникин] себе представляет", подчеркивали английские агенти.63 Согласно французских источников информации, украинская армия имела прриблизно 55 000 регулярного вийська.64

Под впечатлением военных успехов Директории летом 1919 года, Великобритания и Франция усилили свои усилия в антибольшевистской борьбы. Для достижения успеха они видели необходимым виступпты за установление дружеских отношений между Деникиным и Петлюрой. По приказу Клеменс фактическое выполнение задания "О налаживание сотрудничества между Деникиным и Петлюрой" 65 было поручено генералу Филиппу Петен, французском военном представителю в Румынии. Благодаря его усилиям представителями УНР и белых в Румынии было заключено временное соглашение. Благодаря ей Добровольческая армия смогла свободно войти в Киев 3.1 августа 1919 года, тогда как армия УНР уже владела мистом.66

He будучи знаком с реальной силой Украинской армии, Деникин, прородно, желал избежать вражды с Петлюрой за такие критических обстоятельствах для белого движения. В то же время он не собирался создавать постоянный военный альянс с Директорией, на что надеялись лидеры Антанты. Вскоре после вхождения в украинскую столицу, директивы командующего Вооруженными силами Юга России в своих полевых командиров были такие же непохптни в украинском вопросе, как и перед киевским епизодом: "Добровольческий войскам я дал указания самостоятельной Украине не признаю. Петлюровцы могут либо оставаться нейтральными и в этом случае немедленно сложить оружие и разойтись по домам: либо ~ должны присоединиться к нам, признав наши лозунги одно из которых широкая автономия окраин Если петлюровцы не удовлетворяют этим условиям, то их следует считать таких врагов, как и большевики ".67

Деникин продолжал стоять на этой бескомпромиссной позиции по украинским, несмотря на давление Франции и Великобритании, а также других центров белого движения, прежде адмирала Колчака. Уинстон Черчилль, военный министр Великобритании, выражая свое уважение к украинскому освободительному движению, обращался к Деникину и призвал его "идти, насколько это возможно, навстречу украинским сепаратистичним тeндeнцiям,, 68, так же и Василий Макьлаков, посол Временного правительства во Франции, что неофицииино представлял интересы России в Париже в 1919 году, также отмечал, что следует избегать конфликтов с украинцямри.69 Постииино встречая жесткое противостояние в этом вопросе, российский дипломат пытался повлиять на Деникина через своих политических единомышленников в либеральном лагере, через правое крыло партии кадетов, которые были в хороших отношениях с политическими лидерами Добровольческой армии в начале сентября 1919 Маклаков направил личное письмо через посредство Арнольда Марголина, бывшего заместителя министра иностранных дел УНР, к Михаилу Челнокова и Федора Родичева с просьбой к этим двум надзвичаиино влиятельных кадетов, чтобы они использовали свое влияние на Деникина, с тем чтобы он признал крайней мере некоторые требования Директории и пошел на открытые переговоры с Петлюрою.70 В своем ответе Челноков информировал Маклакова, что союз с Петлюрой или с любым другим сепаратистским правительством немыслим Опыт доказал, уверенно заявил кадетский политик , что позиция Деникина в национальном вопросе является единственно верной. итоге, утверждал он, большевики смогли нанести поражение Украинская (в феврале 1918 г.) "исключительно потому, что они подняли флаг" Большой единой и неделимой РосиГ. Челноков дальше твердо заявлял, что он и Родичева были уверены в том, что "Деникин под влиянием Астрова, Федорова, Чебушева и Челищева [все члены партии кадетов] найдет способ предоставить хохлам право использовать их язык, учреждать национальные школы, театр, народные коллективы и т.д., т.е. предоставить им право на культурное самоопределение ".71

Однако оскорбительные эпитеты были зарезервированы не только для украинском. Российский либерал был не доволен не только предложениями Маклакова по украинским проблемы, но также и выбором посредника в лице еврея Арнольда Марголина, бывшего дипломата УНР, известного в дореволюционной России юриста. Именно о нем Челноков писал: "Я лично хочу посоветовать вам, что переговоры должны вестись лицами, менее похожи на малороссов, а не петербургскими юристами или врачами галичанами, или московскими или еврейскими крамарямри, что захваченные лишь получением министерских портфелей и автомобилей, и которые сейчас демонстрируют себя под видом "украинский" .72

В начале сентября, давление на руководство Добровольческой армии по сотрудничеству с антибольшевистскими украинскими силами усилился с неожиданной стороны: от адмирала Колчака, которому по настоянию Антанты Деникин номинально подлежал с июня 1919 В телеграмме Деникина Колчак сообщал, что он был обизнаниий с вредной природой сепаратистской деятельности Петлюры, ВЛЭ советовал, что "в данный момент, когда цель нашей работы сполучитги все элементы, способные помочь в борьбе против большевиков, желательно установить сотрудничество на местах, что никаким образом не предрешает будущую структуру России" .73 Колчак предлагал проложить демаркационную линию между зонами действий Добровольческой армии и сил Петлюры в соответствии с фактически контролируемых армиями территорий. Следовательно, требования Петлюры к территориям оккупированных Добровольческой армией не должны быть признаны, отмечал Колчак, но и добровольцы не должны пытаться занять города, которые находятся в руках Петлюры. Такая политика, объяснял Колчак, должна получить поддержку Антанты, а вместе с тем не нарушит принцип единства Росии.74 Российский адмирал в Омске, так с <шо как и посол Маклаков в далеком Париже, был отграничен от растущего российского национализма, который все больше охватывал территории, отделившиеся с распадом империи. I Колчаку, и Маклаков было трудно понять упорство в национальном вопросе ближайшего окружения Деникина, особенно, когда военная стратегия сама собой диктовала сотрудничество с украинским.

Никакое количество убеждений и одна попытка давления не могла повлиять на Деникина. В переговорах с эмиссарами Великобритании он продолжал подчеркивать, что Великобритания и Франция должны перестать оказывать поддержку украинским и категорически заявить Петлюре, что он больше никогда не получит от них допомогу.75 украинский лидер, как утверждал Деникин, это шовинист и безпринцигший оппортунист, с румынской поддержкой , немецкими деньгами и ореололх важности, появился лишь благодаря французскому признанию, собрал в одном углу Украине то чуть больше, чем толпа. Деникин требовал, что ради мира в Европе движение Петлюры ни в яко м случае не должен поддерживаться или заохочуватися.76

Но в своем ответе как к Колчаку, так и к Маклакова, Деникин, однако, не пытался зганьбитри или оклеветать Петлюру. Он не ставил ударений ни на "бессилии", ни на "оппортунизме" украинского движения. Его объяснение нежелания союза с Петлюрой было четким и яснримы: "Относительно сотрудничества с украинским, никакого соглашения с нашей стороны с ними не может быть Признать Петлюру и пойти на сотрудничество с ним означало бы признать разделение России" .77

Как было сказано выше, самая низкая цифра численности отрядов Директории, по донесениям разведки Добровольческой армии, составляла 45 000. Вместе с новой информацией относительно прямых связей между Директорией и крестьянскими восстаниями, которые происходили осенью 1919 року78, это сделало украинский силой, с которой следовало считаться. Но Деникин не слишком беспокоила эта возрастающей угрозой из Украины, значноью мере потому, что был уже уверен, что усилия его агентов ослабить украинскую армию изнутри путем отлучения от нее Украинской Галицкой Армии увенчаются успихом.79

Всі донесення білої розвідки, байдуже як вони змальовували боєздатність українців, звертали увагу на дисципліну і відмінну підготовку частин УГА. Між тим, підкреслювалася наявність серйозного внутрішнього тертя між двома частинами української армії, яке корінилося у підозрах галичан, що Петлюра може пожертвувати їхньою батьківщиною Східною Галичиною задля угоди з Польщею. На вересень 1919 року чуток навколо такого союзу ставало все більше80, саме в цей момент Денікін і вирішив відлучити Петлюру без його найкращих вояків. Накази встановлювати "дружні стосунки з галичанами з метою відокремити їх від Петлюри"81 були направлені відразу до польових командпрів Добровольчої армії в Україні. Цей непередбачений крок був зроблений лише після тривалих роздумів в ставці Збройних Сил Півдня Росії, де галичан завжди розглядали як закоренілих русофобів. Тому угоду з галичанами, незважаючи на її користь з військової точки зору, у білій армії сприйняли з емоційним роздратуванням політично небезпечною. Василь Шульгін намагався використати весь свій вплив, щоб запобігти цій угоді, і коли її було укладено, він побачив в цьому договорі підступний "німецькнй план, спрямований на загострення стосунків між Росією і Польщею".82 Подібні побоювання були висловлені і генералом Геруа, представником білих у Бухаресті, який попереджав Денікіна, що союз з галичанами може серйозно загострити стосунки білого руху з Польщею.83

Навіть якщо спочатку Денікін і розглядав ці попередження серйозно, та одразу, як тільки новина про фактичне перемир'я між Польщею і більшовріками досягла Катеринодара на початку листопада 1919 року84, головнокомандуючий Збройними силами Півдня Росії наказав, щоб угода з УГА була укладена якнайшвидше.

Від галичан Денікін не вимагав ні прийняття гасла Добровольчої армії про неподільну Росію, ні входження до складу його армії, тобто тих вимог, які категорично ставилися Директорії. Відповідно до угоди, укладеної у листопаді 1919 року, УГА визнавала Денікіна головнокомандуючим, але мала власну автономію, на чолі з диктатором ЗУНР, Євгеном Петрушевичем, зберігала право направляти і контролювати внутрішнє своє життя. Політичні відносини між урядом Галичини і Добровольчою армією, також як і доля Східної Галичини, мали бути вирішені в близькому майбутньому шляхом переговорів. УГА була надана гарантія, що її не будуть використовувати проти військ Петлюри.85

Угода з УГА найбільше була вигідна для Денікіна з військового боку. Без галичан Петлюра ледве міг витримати напади як більшовиків, так і добровольців, але ця угода жодним чином не вплинула на головні засади білого руху. Галичани, хоча і воювали за спільну з Петлюрою мету незалежну Україну, але представляли іншу політичну категорію, відмінну від решти Української Армії. Східна Галичина, населена українцями, ніколи не була частиною Російської імперії. Хоча Росія і мала на меті анексію цієї території, та все ж таки Добровольча армія прагнула головним чином реставрації територіа. тіьної єдності Росії в традиційних межах. Тимчасове визнання уряду ЗУНР на чолі з Петрушевичем і військовий союз з УГА не порушували принцип територіа;7іьної цілісності Росії.

Лідери Директорії зазначали, що дезертирство УГА відбулося саме в той час, коли відповідно до плану дій Генерального штабу, українські вояки мали добрий шанс оточити і знищити Добровольчу армію.86 Після відходу галичан українська армія ніколи повністю не відновилася. Незабаром Генеральний штаб армії УКР змушений був видати наказ про закриття регулярного фронту і створити загін для повстанських дій в тилу Денікіна на чолі з ген. М. ОмельяновичемПавленком. На початку грудня Петлюра виїхав до Варшави, де з кінця літа 1919 року готувався грунт для угоди з Пілсудськіім.

На середину осені, ще до сепаратної угоди УГА, Петлюра був категорично проти будьяких форм замирення з білими. Поперше, український лідер знав, що звірства, які чинилися білими проти українців в Одесі і Києві, настільки обурили українців, що "тепер вони навіть і чути не хочуть про угоду з москалями"87, а, подруге, українські соціалреволюціонери, найбільша за чисельністю партія в Україні, загрожували об'єднатися з більшовиками, якщо буде укладена угода з Денікіним.88

28 жовтня, у листі до Жана Пелісіє, відомого французького журналіста і свого особистого друга, голова Директорії апелюізав до французів з метою схилити їхній уряд до підтримки українського руху, привернути увагу до того факту, що генерал Денікін, замість того, щоб воювати з більшовиками, повернув про тгі українців артилерію і гвинтівки, які він отримав від Антанти. Добровольча армія зазначав Петлюра, використовує ті ж методи терору, що і більшовики щодо українців, і тим самим вона грає на руку більшовикам.89

На той час Франція відмовилася від інтервенції в Росію і вирішила зосередитися на допомозі Польщі та іншим регіонам на західних кордонах Росії "для того, щоб зупинити російську повінь і стримати Німеччину".90 Прем'єрміністр Великобританії Лойд Джордж також виступив за припинення допомоги білій армії. Він відверто почав сумніватися чи дійсно "єдина і неподільна" Росія, якої так прагнули білі, була в інтересах його країни.91 У приватннх бесідах він визнавав, що був за розчленування Росії і визнання держав, що входили до її складу.92

Небезпека припинення допомоП'і від Антанти і можливість польськоукраїнського союзу який з'явився на російському горизонті, був важким ударом для білого руху. Перебуваючи під постійними атаками більшовиків на Лівобережній Україні і на Східніії Волині, несучи великі втрати від нападів селянських повстанських загонів і партизан ОмеляновичаПавленко у тилу, добровольці були змушені відступати у напрямі до їхньої чорноморської бази у Новоросійську взимку 19191920 років.

Денікін згодом визнавав, що Добровольча армія вчинила багато грубих помилок в Україні через своїх ставлениківадміністраторів, \т якгіх викликали підозріння навіть найменші невинні прояврі українства. Між тим він доводив, що загальний напрям політики білгіх щодо національного руху, а також їхні головні принципи буліі вірними. Він вважав безглуздим, що російська мова могла бути визнана іноземною у Києві, або в будьякому іншому регіоні Російської імперії. Українські школи і культурні установи Денікін розглядав як ворожі політичні інструменти, зброю спрямовану проти Росії і, таким чином, виступав за законну їх ліквідацію. Він знав, що не має значення наскільки широко буде проголошена свобода культурного самовизначення, адже це мало що змінить в Україні, через те, що культурне самовизначення не зможе зпдовольнити українських самостійників, в той час як федералісти, на його думку, були слабими і не мали впливу.93

Чого Денікін не зміг визнати, в його спробі виправдати жорстку лінію Добровольчої армії у національному гштанні, так це те, що білий рух чинив такий же рішучий опір федерації як і ідеї незалежності.

Опозиція до ідеї федерації яскраво висвітилась у відмові Денікіна від угоди з Директоріею або з будьяким іншим урядом. 3 численних звітів російських послів і агентів з європейських столиць, з запевнень емісарів Антанти з ставки Збройних сил Півдня Росії Денікін знав, що коли союзники Росії підтримували ідеї автономії для національних меншин, то втой же час вони були проти поділу імперії. Він був впевнений, що зусилля українських самостійників були марними без визнання їх Антантою та її військо вої допомоги. Союз з Директорією особливо через посередніщтво Антанти міг би суттєво збільшити кількість прихильників федерації серед українців. Якщо б така угода була укладена, то звичайно, що Україна отримала б спеціальний статус в складі Російської федерації, враховуючи її заслуги у антибільшовицькій боротьбі, але вимога України щодо її незалежності була б відкинута. При таких обставинах федералісти мали всі шанси на успіх, якби вони були підтримані білим рухом.

Для Денікіна і кадетів з Особливої наради, які були головними укладачами національної програми білого руху, федерація, особливо "федерація знизу", за якою кожна складова частнна Росії повинна була бути сполучена з центром на засадах рівності, означала перший крок до дезінтеграції Росії. Право кожної національності на вільний культурний розвиток при ліберальгсому уряді в центрі, рано чи пізно привело б до заміни домінуючої російської культури місцевими культурами, і, таким чином, підірвало б підвалини єдності країни. Це привело б до появи місцевої інтелігенції, яка не була б задоволена лише культурними правами. Саме тому біле керівництво так запекло критикувало всіх, хто прилучався до шднесення украшськоі освіти і культури, навіть тих, хто протягом періоду гетьманату не визначилися щодо державного статусу України. У одній з статей "Великой РоссиіГ, наприклад, стверджувалось, що українські культурні устпновтт, зокрема, Українська Академія Наук, були засновані "через те, що українці дуже добре розуміли, що якщо у малоросійського народу у складі єдиної російської нації, буде власна культура, то це підготує засади для інших вимог, включаючи і ізимогу державної незалежності".94

Денікін і його політичні радники зустрілися лицем до лиця з тією ж дилемою, яка спіткала російських лібералів перед і протягом революції і яка продовжує їх непокоїти вже в наші дні, після падіння радянського режиму: бажання створити демократпчну і в той же час об'єднану Росію. Білі генерали розглядпли захист єдності Росії як святий обов'язок, закріплений військовою присягою, яку вони склали перед революцією. Російські ліберали сприймали це як вагому причину для боротьби в ім'я прогресу. їхня емоційна прив'язаність до величі Росії почуття, з якпм багато людей стали обізнаними лише протягом революції і громадянської війни, зробила їх твердими і рішучими в своїй відмові укласти угоду з національними меншинами, навіть коли обставини і здоровий глузд вказували на необхідність співпраці. Щойно пробуджений в огні та бурі революції націоналізм російських лібералів викував з них найбільш послідовних і запальних учасників кампанії боротьби за неподільну Росію.

До кінця командування Денікіна білий рух залишався насамперед поборнріком єдності Росії. У одній і з своїх останніх інструкцій Особливій нараді в кінці 1919 року Денікін знову зазначив, що відновлення "єдиної і неділимої" Росії було головним завданням Добровольчої Армії95. Лише за наступника Денікіна генерала Врангеля політичне і військове керівництво Добровольчою армією було цілком змінене, і монархісти зі "старої школи державних діячів", які "не були готові зв'язати свою долю з революцією'', посіли місце лібералів денікінської Особливої нарадп96, боротьба з більшовизмом стаяа головною метою білого руху. Після цієї зміни стала бажаною і формула федерації, схвалена булими принаймні теоретично. Але на той час було вже занадто пізно говорити про будьяке плідне співробітництво. Профедералістичні течії серед національних меншостей з часом практично перестали існувати.