Загострення суперечностей в основнихсферах життєдіяльності українського соціуму

Остання третина XVI ст., без сумніву, становить надзвичайно важливий період української історії, який проте (значною мірою через обмеженість джерельної бази) все ще залишається недостатньо розробленим в історіографії. Процеси, які відбувалися на українських землях у цей час, далеко неоднозначно оцінювалися на різних етапах розвитку історичної науки. Гострі дискусії між старшим і молодшим поколіннями вчених, фахове становлення яких відбувалося в різних суспільно-політичних умовах та світоглядних парадигмах, між представниками різних наукових шкіл і напрямів продовжуються і сьогодні. Ми не вдаватимемося в причини появи такого досить широкого оціночного спектра. В контексті нашого дослідження важливе інше — саме наприкінці 60-х — у 70-х рр. у суспільному житті започатковується той комплекс суперечностей у політичній, соціальній, економічній та культурно-духовній сферах, які на середину наступного, XVII ст. набули настільки високого ступеня концентрації своєї критичної маси, що спричинилися до небаченого ще в ранньомодерній Європі за своїми масштабністю і наслідками соціального та політичного вибуху. Щоб краще оцінити його сутність та значення для історичного поступу України, дозволимо собі зупинитися на окремих найбільш значущих подіях і явищах суспільно-політичного життя так званої дореволюційної доби.

У січні 1569 р. розпочалася робота Люблінського сейму, на який покладалося завдання підготувати акт проголошення унії Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського. Взявши курс на створення спільного державного організму, польський та литовський уряди намагалися тим самим розв'язати коло проблем як внутрішнього, так і зовнішньополітичного характеру. Так, правлячі кола Великого князівства Литовського за допомогою унії сподівалися запобігти загрозі втрати державної незалежності через невдачі, що спіткали Литву у війні з Російською державою та активізацією на південних рубежах країни войозничого степового елемента. З іншого боку, в умовах політико-адміністративних реформ 1564—1566 рр. помітно посилилися пропольські симпатії в середовищі литовської й української знаті, для якої ідеалом організації політичного життя слугував польський суспільний устрій. Щодо Корони Польської, ТО ДЛЯ її уряду і панівної верстви унія (до речі, вони домагалися її ще з кінця XIV ст.) ставала дієвим інструментом реалізації польської доктрини експансії на Схід. Причому одну із центральних її вісей становило розширення державних кордонів Польщі шляхом приєднання українських земель.

Цілком закономірно постає запитання: наскільки при цьому польська і литовська сторони враховували інтереси українців? Відповідь на нього може бути лише однозначно негативною. Як відомо, західноукраїнські землі, що входили до складу Королівства Польського, вважалися його невід'ємною територіальною складовою, без будь-яких політичних прав. Помітно складнішою виявилася доля тих українських земель, що перебували у складі Великого князівства Литовського. На перших порах українські князівства користувалися тут певною автономією, однак згодом правлячі кола країни взяли курс на її ліквідацію. Останнім автономним утворенням у межах Великого князівства Литовського було Київське князівство, яке припинило своє існування у 1474 р. Фактично відтоді український державотворчий процес переривається майже на два століття.

Те, що українська складова ніколи не становила рівнозначної литовській та білоруській політичної одиниці Великого князівства Литовського, підтверджують і праці сучасних білоруських учених. Згідно з поширеною в білоруській історіографії концепцією, вже на час утворення Великого князівства Литовського терміном «Русь» локалізувалася територія верхніх Подвіння і Подніпров'я. Окрім Литви (в тогочасному розумінні — території верхнього і середнього Гіонімання), ядро держави становили спочатку Полоцьке і Туровське князівства, згодом — Гродненське, Новогрудське й Слонімське. Українські землі внаслідок політики уряду Литовської держави увійшли до її складу лише в другій половині XIV ст.

Отже, офіційно ані Польща, ані Литва під час переговорного процесу не порушували питання про політичний статус українських земель в об'єднаній державі. Інша справа, що його могли підняти під час роботи сейму представники української еліти — князі та шляхтичі. Однак уже на середину XVI ст. вони практично втратили роль виразника й провідника політичних прагнень українського соціуму. Замкнувшись у сфері соціально-економічних інтересів своїх удільних володінь і маєтків, вони фактично зрікаються ідеї поновлення Руського (Українського) князівства.

Від самого початку засідання сейму набули вкрай гострого характеру, оскільки литовські посли домагалися створення федеративної держави, а польські — інкорпорації Литви до складу Польщі. Скориставшись тилі, що вночі 1 березня представники Литви на чолі з Миколаєм Радзивіллом залишили Люблін, посольська ізба і коронний сенат зажадали від польського короля Сигізмунда-Августа видати акти про приєднання до Польщі Волині й Підляшшя. Було також порушено питання про необхідність підготуватися до можливих воєнних дій проти Литви. 5 березня король видав привілей про прилучення обох згаданих земель до Корони. їхні представники мали з'явитися до Любліна й присягнути Польщі. Коли вони дещо затрималися з приїздом, їм пригрозили конфіскацією володінь. У такий спосіб питання швидко розв'язалося на користь Польщі.

Легкість, з якою було придбано великий масив українських земель, підштовхнула польську сторону до подальших кроків, спрямованих, зокрема, на приєднання Київщини і Брацлавщини. В цьому своєму намірі поляки знайшли підтримку з боку українських послів Волині й Підляшшя. Прикметно, що при цьому польські політики апелювали до нібито історичного права Польщі на українські землі. Зокрема, мар - шалок польської ізби Станіслав Чарнковський заявив, що здавна «Київ і Київське князівство належали до Корони і його князі всі були васалами короля й Корони...». 1 чи 2 червня король приєднав Брацлавщину, а 6 червня видав привілей про повернення до складу Корони Київщини. В ньому наголошувалося, що «Київ був і залишається головою і головним містом Руської землі, а вся Руська земля з давніх часів, починаючи від предків наших королів польських, була приєднана разом з іншими першими частинами до Польської Корони». Литовські посли зрештою змушені були погодитись із вилученням зі складу їхньої держави Волині, Брацлавщини, Київщини й Підляшшя.

1 липня укладається унія, згідно з якою Велике князівство Литовське і Польське Королівство об'єдналися «в одне нерозривне тіло» — федеративну державу «двох народів» Річ Посполиту. Вона мала управлятися єдиним загальнообраним володарем, котрий коронувався у Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втратила право на власні сейми й зовнішні відносини, і хоча окремі держазні інституції зберігалися і надалі (армія, уряд, законодавство, адміністративна й фінансова системи), фактично її роль У політичному житті об'єднаної держави помітно обмежувалася. Домінувала в усьому Польща.

Прикметно, що українські посли пасивно сприйняли рішення сейму про перерозподіл українських земель між Польщею та Литовською державою, навіть не намагаючись підняти питання про надання їм статусу політичної автономії, що фактично перетворило 6 Річ Посполиту на триєдину польсько-литовсько-українську державу. Вони обстоювали (особливо волинські князі О. Чарторийський, К. Острозький, Б. Корецький і К. Вишневенький) лише свободу віросповідання і вживання української мови у діловодстві. Польський уряд в основному задовольнив ці вимоги, тим більше, що ще у 1563 р. король Сигізмунд-Август видав православній шляхті Великого князівства Литовського привілей, яким зрівняв її у правах із католицькою. Згідно з отриманими привілеями, за українськими землями, включеними до складу Речі Посполитої, зберігалися «границі стародавні в цілості й непорушності»; проголошувалася недоторканність їх внутрішнього устрою; основним правовим кодексом залишався Литовський статут 1566 р.; населенню гарантувалося збереження майна, вольностей і свобод незалежно від релігійного сповідання; основною інституцією мали бути місцеві сеймики; надавався дозвіл на ведення ділової документації рідною мовою. Однак реалії виявилися дещо іншими.

Люблінська унія не лише поширила на більшість українських земель, що опинилися під зверхністю Польської Корони, чинність польської політичної системи та юрисдикції, впровадила притаманні польському суспільству соціальну та економічну моделі. Значно більш далекосяжним наслідком цього політичного акту стало те, що в межах об'єднаного королівською владою територіального утворення вступили в суперечність дві відмінні світоглядно-духовні цивілізації — репрезентована католицизмом (панівна на власне польських теренах релігія) західна і заснована на православ'ї східна (саме в її силовому полі протягом кількох попередніх століть формувалися засади суспільного життя української спільноти). В умовах несекуляризовано - го на перехідному від середньовіччя до нового часу періоді соціокуль - турного простору, коли «у всіх ділянках тогочасного суспільно-політичного та культурного життя винятково важливу роль відігравало духовенство», саме «складність стосунків різних християнських конфесій» виявилася фатальною для державно-політичної єдності Речі Посполитої. На українських теренах, де православ'я виступало символом не лише релігійної, а й національної ідентичності, конфлікт між прихильниками латинського та візантійського обрядів, підсилюваний офіційним курсом Варшави на дискримінацію православних спільнот, досить швидко вийшов за межі полемічних диспутів і спричинився до консолідації православного українського етносу навколо православної церкви та козацтва як захисника її інтересів та традиційної віри предків.

Між тим, зворотний процес спостерігається в середовищі української еліти. Українські магнати й шляхта одержали такі самі права та привілеї, що й польські та литовські, а тому в основному безболісно й порівняно швидко інтегрувалися разом із ними у панівну верству Речі Посполитої. Як слушно зауважував М. Грушевський, «українське панство Волині, Побужжя, Полісся починає рішуче прощатися зі своєю патріархальною старосвітчиною, старається себе, а коли не себе, — хто старший був і уважав свою життєву кар'єру скінченою, — то своїх Дітей способити до нових вимог, втручатися в круг політичних і культурних інтересів, якими жила польська шляхта, входили в ближчі зв'язки й зносини з репрезентсши польських фамілій, впливовими магнатами, з королівським двором, з коронним трибуналом».

Цей процес супроводжувався переходом традиційної української еліти (насамперед князівських і найзаможніших шляхетських родів) у католицьку віру. Упродовж останньої третини XVI — початку XVII ст. у католицизм перейшли майже всі князівські родини українського чи білоруського походження: Пронські, Слуцькі (Олельковичі), Збаразькі, Вишнсвецькі, Масальські, Острозькі, Ружинські, Заславські, Чарторийські, Корецькі та ін. Відомо, що на початку XVII ст. із 29 польських сенаторів «руського» походження тільки один був православним, а решта ~ протестантами (7) і католиками (21). Трагізм цієї ситуації полягав у денаціоналізації економічно найпотужнішої, політично найзпливовішої та найкраще організованої верстви українського суспільства, яка. задля збереження й наступного зміцнення своїх власних позицій не лише не підтримала боротьбу українського поспільства за національне визволення (не кажучи вже про тс, щоб очолити цю боротьбу), а й відкрито виступила на боці її противників. Характерно, що процес денаціоналізації охопив не лише панів - католиків, а й православних, позиції яких залишалися досить міцними на Брацлавщині й Київщині.

Восени 1596 р. в умовах гострого протистояння в Бересті було проголошено церковну унію. Слід зауважити, що перші джерельні згадки про наміри її укладення припадають на 1588 — 1589 рр. Уже у першій половині 90-х років існувало три програми, які регламентували процедуру проведення цього акту. Згідно з римо-католицьким варіантом мало відбутися не об'єднання церков, а приєднання української та білоруської гілок православ'я до інституту католицької церкви. Проектом К. Острозького пропонувалося канонічно рівноправне об'єднання обох церков, реформування православної церкви, гарантувалося збереження православного обряду, передбачалися шляхи досягнення порозуміння в справі унії зі східними патріархами, московським царем та молдавським господарем. Третя програма, яку розробили українські та білоруські єпископи, спрямовувалася на об'єднання церков у межах Речі Посполитої, без участі патріархів та без реформування церковного життя в Україні та Білорусії.

Остаточні 33 артикули проекту умов унії (до речі, в них не було враховано основні пропозиції К. Острозького, що змусило його до відкритого протесту) ухвалюються 1 червня 1595 р. на соборі в Бересті. Вони стверджували незмінність східних обрядів, літургії (їх виконання мало відбуватися українською мовою), богослужбового чину, форми таїнства хрещення, православних свят і спрямовувалися на зрівняння в правах православного духовенства з католицьким. 33-й артикул уповноважував посланців до папи погоджуватися на унію тільки після письмового «ствердження й запевнення» її умов папою й королем. Однак під час урочистої церемонії проголошення унії, яка відбулася у Римі 23 грудня 1596 р. у присутності папи Климента VIII, було оприлюднено зовсім інший варіант артикулів, який не був погоджений із представниками православного духовенства. Згідно з ним питання унії ставилося у пряму залежність від визнання православною українсько-білоруською церквою догматів католицької церкви й прийняття католицького богослов'я. Отже, римська курія розглядала унію не як об'єднання церков, а лише як «повернення народу руського до Римської Церкви». При цьому збереження східних церковних обрядів допускалося за умови, якщо вони не вступають у суперечність із канонами католицької віри.

У середині червня 1596 р. з'являється королівський універсал про скликання 16 жовтня собору для вирішення питання прийняття унії Київською митрополією. Православний клір розділився на дві частини: в роботі православного собору взяли участь К. Острозький, екзарх царгородського патріарха Никифор Парасхес, представник алексан - дрійського патріарха Кирило Лукарис, Г. Балабан, М. Копистенський, 9 архімандритів, близько 200 протоієреїв та монахів; в унійному — митрополит і п'ятеро єпископів, троє архімандритів, троє католицьких єпископів, представники Риму, короля та єзуїтського ордену. Останні 18 жовтня підписали декларацію, а наступного дня урочисто проголосили унію з римською церквою. 15 грудня король своїм універсалом затвердив це рішення. При цьому ані в Берестейській декларації, ані в королівському універсалі не згадувалися артикули ієрархів. Православна церква була поставлена поза законом.

Ідучи на визнання унії, правлячі кола Речі Посполитої сподівалися зміцнити внутрішню єдність країни, а водночас відвернути православне населення від можливої орієнтації на православну Російську державу. Водночас перед католицькою церквою відкривалися широкі перспективи розширення сфери свого впливу. Для православного ж духовенства згода на унію стала вимушеним кроком, який був продиктований внутрішньою кризою церковного життя. В цілому ж ця акція вмотивовувалася не стільки потребами віри, скільки політичними інтересами. Замість суспільної злагоди, консолідації нації, об'єднання церкви унія спричинила розкол українського соціуму на конфесійній основі, що вміло використовували Варшава та Москва.

У другій половині XVI ст. виразно окреслюється тенденція до загострення вже існуючих і появи нових суперечностей у соціально - економічній сфері. Зокрема, у 50—80-х рр. відбувається підведення юридичної бази під закріпачення селянства. Селяни позбавлялися прав самостійно виступати у суді та повністю підпадали під юрисдикцію доменіального (вотчинного) суду. Помітно ускладнилися умови їхнього виходу від господаря. Магнатерія та шляхта здобували не лише право протягом 20 років розшукувати та повертати до своїх маєтностей утікачів. Віднині вони, згідно з новими юридичними нормами, регламентували всі повинності та розпоряджалися майном кожного підданого, що, по суті, перетворювало навіть особисто незалежного селянина на кріпака. Таким чином, панівний стан отримав правове обґрунтування як для тотального наступу на економічні й соціальні інтереси селян і залежних міщан, так і розпоряджатися їхнім життям.

Основна причина цих явищ полягала у зацікавленості великих землевласників у пришвидшенні темпів розвитку фільваркового господарства, що зумовлювалося різким зростанням попиту на хліб та іншу сільськогосподарську продукцію на ринках Центральної і Західної Європи. Тим самим сільськогосподарське виробництво потрапляло у все більшу залежність від обсягів товарно-грошового обігу. Намагання шляхти й магнатів отримати якомога більший грошовий прибуток спонукало їх до перетворення маєтків на фільварки, що засновувалися на праці закрігіачених селян. Унаслідок цього із середини XVI ст. помітно пришвидшується процес зростання панщини, повинностей і податків, що супроводжувався обезземеленням селян, перетворенням їх на позбавлений будь-яких прав інструмент нарощування продуктивності фільварку, предмет дарування, продажу та купівлі.

Економічне, соціальне і правове становище селян, попри місцеві особливості, різко погіршилося на середину XVII ст. на всьому ареалі українських земель. Найважчим воно було у Белзькому, Берестейському, Підляському, Волинському, Руському, західній частині Подільського, центральній і північній частинах правобережного регіону Київського воєводств, де панщина досягала 3—6 днів на тиждень. У Белзькому, Руському і Подільському воєводствах лише 15 % селян мали наділ, більший за половину лана, близько 33 % — півлана (у 60-х рр. XVI ст. півланових налічувалося 41,3 %), близько 32 % - чверть лана і до 20 % — менше чверті лана. В цілому ж по Україні малоземельне та безземельне селянство становило 30-40 %.

Процес обезземелення українського селянина супроводжувався зміцненням позицій середнього й особливо великого (магнатського) землеволодіння. Зокрема, у Брацлавськоліу воєводстві в 1629 р. в руках 14 родів перебувало 86 % селянських і міщанських господарств (димів); із них роди Збаразьких, Заславських і Калиновських володіли 59 % усіх димів. У Волинському воєводстві магнати розпоряджалися 80 % Київському - 68 %, Белзькому — 60-65 %, Руському - 80—82 % поземельного фонду. Більше уявлення про розміри економічної потуги окремих із них дають такі дані: в 1620 р. Острозькі володіли 80 містами і 2760 селами, князь Ієремія Вишневецький мав 230 тис. підданих, а коронний гетьман Станіслав Конецпольський — 120 тис.

Украй тяжке становище селянства визнавали сучасники, зокрема, іноземці. Дворянин короля Яна Казимира француз Каспер де Тенде згадував, що європейців шокувало ставлення шляхтичів до селян, котрі перебували у їхній власності, як до худоби, привласнення собі права розпоряджатися їхнім життям та смертю, що суперечило «засадам Євангелії». Французький інженер Г.-Л. де Боплан, котрий прожив майже 20 років в Україні, описуючи умови життя селян Середнього Подніпров'я, зазначав, що вони «надзвичайно бідні, бо мусять тричі за тиждень відбувати панщину своїми кіньми і працею власних рук. Крім того, залежно від розмірів наділу, повинні давати відповідну кількість зерна, безліч каплунів, курей, гусей і качок перед Великоднем, Зеленими Святами і на Різдво. До того ж мають возити своєму панові даром дрова та відбувати багато інших робіт... Ще вимагають від них грошових податків. Крім того, десятину з баранів, поросят, меду, усяких плодів, _ а що три роки — й третього волика». Підкреслюючи безмежну владу над ними знаті, Боплан констатував, що селяни опиняються у гіршому становищі, ніж «каторжани на галері». Промовистим є також визнання литовського канцлера Альбрехта Станіслава Радзивілла: «...ніхто ж бо не пригноблює підданих дужче, як наша Польща».

Особливої гостроти суперечності, викликані спробами поширити кріпацтво, фільварковий тип господарювання й утвердити магнатське землеволодіння, набули на сході Подільського, у Брацлавському, південній і південно-східній частинах Київського воєводств. Сталося це тому, що ані уряд Речі Посполитої, ані магнати й шляхта, ані місцеві органи влади не врахували особливостей цього регіону, в якому ще в XIV ст. започатковується й набуває швидких темпів процес становлення нового соціального стану. Чи не найбільший вплив на еволюцію українського козацтва справляли два фактори: наявність Великого Кордону та влиття до лав козаччини нижчого прошарку шляхетського стану ~ негербованої дрібної шляхти й бояр-слуг, позбавлених урядами спочатку Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої лицарських прав. Важливим результатом політичної еволюції козацтва стало витворення на рубежі 70—80-х рр. за дніпровими порогами першої Запорозької Січі, що почала відігравати провідну роль у формуванні основних принципів його суспільно-політичної організації.

У першій половині 90-х рр. XVI ст. у розвитку козацтва розпочався новий етап, гцо характеризувався його «оселяненням», тобто масовим вступом до нього селянства й міщанства. Покозачення поспільства південного регіону України не припинялося впродовж першої половини XVII ст. й слугувало постійним невичерпним і потужним резервуаром поповнення козацького товариства. Уже 1616 р. у таких містах, як Чигирин, Канів, Богуслав, Данилів, Корсунь, Черкаси, Говтва, Іркліїв, Стеблів, Переяслав, Боровиця, Біла Церква, козаки становили понад 70 % мешканців. Саме вони відігравали провідну роль у господарському освоєнні півдня й сходу України, щедро поливаючи потом і кров'ю кожний гектар землі, відвойований у Дикого Поля. Відтоді «вільний труд на вільній землі став невіддільним від самої суті козацтва й становить одну з його фундаментальних рис». Окрім землеробства, «городові» козаки займалися розведенням худоби й риби, бджільництвом, виробленням горілки й пива, продажем надлишків продукції. Заможніші з-поміж них удавалися до використання вільнонайманої праці. Таким чином, відбувалося становлення господарства якісно нового типу _ фермерського за своєю суттю.

Із останньої чверті XVI ст., унаслідок зростання військової потуги козацтва й ефективних дій польського війська, створюються сприятливіші умови для заселення краю. До середини XVII ст. тут виникли сотні міст і містечок, тисячі сіл. Зокрема, лише у Брацлавському й Київському воєводствах з'явилося понад 300 міських поселень. У 40-х рр. XVII ст., за обрахунками М. Крикуна, на Брацлавщині мешкало 450—500 тис. осіб, Київщині — 500—550 тис.

За своїми інтенсивністю й масовістю колонізація півдня та сходу України не мала собі рівних у Європі й багато в чому випередила всесвітньо відому колонізацію «дикого» заходу Америки. Основний контингент переселенців становили втікачі з панських маєтків, тобто найбільш сміливі, енергійні, вольові й рішучі мешканці сіл і міст Галичини, Волині, Західного Поділля (Подільського воєводства), півночі Київського воєводства. Масового характеру втечі набувають у першій половині 90-х рр. XVI ст. під час козацького повстання, яке очолювали Криштоф Косинський та Семерій Наливайко. За даними дослідників, тільки луцькі гродські книги за 1593 р. містять 211, за 1594 - 259, а за 1595 — 132 документи про втечі селян. У першій же половині XVII ст. У переселенський рух втягуються вже десятки тисяч людей. Зростанню кількості колоністів сприяла запроваджена тут практика слобід — звільнення землевласниками поселенців від податків і повинностей на термін Від 10-15 до 30 років.

Інтереси господарства фермерського типу, яке інтенсивно утверджувалося на півдні й південному сході України, виступали антиподом інтересам фільварковою господарства, яке в 20—40-х рр. намагалися насадити тут шляхтичі, підтримувані місцевими органами влади. На думку дослідників, таке зіткнення двох моделей економічного розвитку, заснованих на діаметрально протилежних засадах вибудови соціальних відносин, підсилюване водночас політичними чинниками, створювало в краї вибухонебезпечну ситуацію.

Її визріванню сприяли також й інші фактори. Зокрема, в соціально - економічній сфері почав зав'язуватися вузол суперечностей, зумовлений зародженням нових виробничих відносин у промисловості. З кінця XVI ст. у колонізованих районах швидкими темпами засновуються нові поселення міського типу, розвиваються й «старі» міста. Всього на середину XVII ст. в Україні нараховувалося близько 1000~ 1200 міст і містечок, в яких проживало щонайменше 20 % населення. Незважаючи на те, що господарський сектор переважної більшості з них відзначався землеробським характером (до речі, це було типовим і для Німеччини, Нідерландів, Англії, Польщі та інших країн), все ж їх поява сприяла активізації розвитку ремесла і торгівлі. В цілому на початок революції в Україні налічувалося 270 ремісничих професій (у середніх за розмірами містах працювали ремісники 20—30 спеціальностей).

Хоча за рівнем розвитку промисловості й торгівлі Україна і поступалася розвиненим країнам Західної Європи, все ж нові європейські тенденції починають поступово опановувати її економікою. Зокрема, протягом першої половини XVII ст. окреслився процес розкладу цехового ремесла і в багатьох промислах зароджуються початкові форми мануфактурного виробництва (залізорудне, папероробне, винокурне, пивоварне, лісопильне, соляне, поташне, селітроварне та ін.). На українських теренах уже працювало 120 рудень, 250 винокурень, 100 пивоварень, 50 поташних буд (у Київському й Брацлавському воєводствах), 15 типографій, 10 парових млинів тощо. Однак панування середньовічних суспільних відносин, промислова політика польського уряду, свавілля власників міст і містечок гальмували становлення господарського укладу нового часу.

При цьому далеко не останню роль відігравало посилення впливів на життя українського соціуму іноетнічних елементів. Зокрема, помітно зміцнилися, особливо на Волині й Центральній Київщині, позиції польського магнатства. Шляхом прибирання до своїх рук адміністра - тивно-намісницьких урядів останнє (родини Калиновських, Конецполь - ських, Аюбомирських, Жулкевських, Казановських та ін.) посіло панівне становище на Брацлавщині, півдні й південному сході Київщини.

Позиції поляків, а також представників інших етносів, помітно посилювалися і в українських містах Речі Посполитої. Зокрема, почастішали випадки усунення українців, які сповідували православ'я, з керівних посад в органах міського самоуправління. Масового характеру набувають обмеження та заборони міщанам — українцям за походженням — займатися ремеслами, промислами, торгівлею. Наприклад, у підготовленому Львівським братством на початку 1609 р. проекті промови на сейм зазначалося: «...утяжені єстесьмо ми, народ руський, от народа польського ярмом над єгипетськую неволю, же нас леч без меча, але горій ніж мечем з потомством вигублять, заборонивши нам пожитков і ремесел, обходом вшеляких, чем би толко чоловік жив бити могл, того неволен русин на прирожоной земли своей руськой уживати...». А волинський посол на Варшавському сеймі (1620 р.) обурювався тим, що у Львові «хто додержує грецької віри і не перейшов в ушю, той не може проживати в місті, міряти ліктем і квартою, і бути прийнятим у цех». За обставин, коли на українських теренах у міській економіці спостерігалося зародження продиктозаних викликами раннього нового часу якісно нових форм організації промислового виробництва, така політика властей таїла загрозу витіснення українців на узбіччя магістрального поступу нової цивілізації, їхньої ізоляції в межах середньовічного села й консервації як «селянської нації».

Із нарощенням у першій половині XVII ст. в економічному секторі мануфактурного виробництва та поширенням товарно-грошових операцій помітно зміцнюються позиції іноетнічного елемента і в лихварській справі, торгівлі, операціях з орендою староств, млинів, маєтків тощо. Наприклад, за визнанням Н. Ганновера, Захарій Собіленко орендував у шляхтича Чигирин «подібно всім євреям у Русі, котрі у такий спосіб стали там повсюдно управляючими і господарями». Прикметно, що такий стан речей не викликав заперечень із боку центральних та місцевих адміністративних структур Речі Посполитої.

За таких обставин козацтво, покозачеш селяни й міщани, слобожани півдня та південного сходу України пов'язували різке погіршення свого становища, зародження й поширення фільваркового господарства та елементів кріпацтва з появою тут поляків, утвердженням чужоземного режиму.