Українська революція у порівняльно-історичному аналізі

Оцінки визвольної боротьби, що охопила українські терени наприкінці 40-х — у середині 70-х рр., як революції цілком логічно спрямовують увагу дослідників на проблему її співвіднесення з революційними змаганнями європейців XVI—XVIII ст. Це питання є далеко не риторичним. Адже проведення такого порівняльно-історичного аналізу не лише уможливлює успішне вирішення багатьох дискусійних на сьогодні питань теоретичного осмислення центральної події національної історії та зав'язаного на неї комплексу проблем внутрішньої еволюції у країни, а и відкриває широкі перспективи щодо розуміння ролі українського фактора з процесі цивілізаційних змін у центральному і центрально-схїдному регіонах Європи.

Події, що відбувалися в Україні в середині — другій половині XVII ст., диктувалися всією логікою загального поступу європейської історії. Сьогодні вже аксіомою стало те, що європейський ранній новий час упевнено увійшов у світові аннали як епоха революційних потрясінь. Революції охопили захід і північний захід континенту, поширилися на його центральну й центрально-східну частини. Вони починалися там і тоді, де й коли для цього, здається, не існувало жодних, принаймні, видимих причин. Революції потрясали європейські країни із, здавалося 6, доволі усталеними суспільно-політичними системами. Революційні рухи охоплювали й невеликі територіальні анклави, які до цього навряд чи істотно впливали на політичну розстановку сил в Європі чи визначали шляхи її економічного розвитку. Більше того — зміни революційного характеру відбувалися і в сферах, здавалося 6, віддалених від політики (згадаємо наукову революцію XVII ст., промислову революцію, революцію цін, революцію у військовій справі тощо).

Процес їхньої чіткої градації суттєво ускладнюється загальною розмитістю меж раннього нового часу. В різних наукових концепціях до рангу революційних зараховуються гуситські війни 1419—1437 рр., Реформація і Селянська війна в Німеччині початку XVI ст., соціальні рухи в Шотландії, Нідерландська революція середини — другої половини XVI ст., Англійська революція середини XVII ст., французька Фронда, повстання 40-х рр. у Каталонії, Португалії й Андалузії, т. зв. дворова (безкровна) революція 1650 р. в Нідерландах, повстання Мазаньєлло в Неаполі 1647 р., Велика Французька революція кінця XVIII ст., а також революційні події в британських американських колоніях. Як приклад «великомасштабного регіонального повстання з обмеженим революційним потенціалом» згадується виступ під проводом О. Пугачова у Росії. Однак у переважній більшості запропонованих класифікаційних схем (за винятком 1-М. Берсе та Г. Камена) згадок про революційний рух на українських теренах ми не знайдемо. З цього можна зробити лише один невтішний висновок — завдячуючи попередній історіографічній традиції (польській, російській імперській та радянській) для зарубіжної наукової спільноти Українська революція залишилася де факто повною Гегга іпсо^піга.

За кілька останніх десятиліть в американській і європейській істо - ріографіях накопичено доволі значний досвід дослідження революційних рухів раннього нового часу, запропоновано різні методики і підходи. Причому найбільш оптимальних результатів було досягнуто на шляху міждисциплінарного поєднання методологічних засад різних суспільних дисциплін — історії, політології, соціології, історичної та соціальної психологій тощо. Зокрема, вже на початок 70-х рр. минулого століття американський історик П. Загорін відзначив існування трьох основних інтерпретаційних моделей революцій. При цьому, на його думку, найбільших успіхів було досягнуто в першій із них, а саме на шляху дослідження окремо взятої революції.

Друга модель засновується на порівняльному вивченні революцій, що дає змогу шляхом виявлення і зіставлення закономірних тенденцій і притаманних їм особливостей не лише визначити місце і значення кожної із них у загальнореволюційному русі, а й виділити характерні риси епохи ранньомодерних революцій у цілому.

Нарешті, в окремий різновид наукового інтерпретування вчений виділив теоретичне осмислення революцій, яке підпорядковане, на його думку, меті пояснення їхніх причин, перебігу і результатів, а також оціночній характеристиці тих кардинальних змін, до яких спричинилися ці революції. Прикметно, що саме на цьому рівні зарубіжні дослідники зіштовхнулися практично з тією ж сукупністю проблем, які стали «каменем спотикання» для української історіографії. Зокрема, в центр дискусій 60—90-х рр. було винесено такі ключові питання, як проблеми типології повстань і революцій XVI—XVIII ст.; змісту самого поняття «революція» та інших супутніх йому дефініцій і термінів; визначення хронологічних меж проблеми. Жваво обговорювалася також можливість побудови загальної моделі революцій, що дещо згодом почало ставитися у пряму залежність від розуміння механізму функціонування самої цивілізації нового часу.

На кінець XX ст. у зарубіжній історичній думці зусиллями таких науковців, як Е. Ледерер, Г. Лапдауер, Т. Гейгср, О. Розешпток-Хюссі, П. Загорін, К. Фрідріх, Ю. Каменка, С. Хантингтон, Ч. Тіллі, Ф. Риттбер - гер, X. Кенигсбергер, X. Гревор-Ронер, Дж. Еллютт, Р. Форстер, Дж. Грин, 1-М. Берсе, Е. Барнаві, Ш. Ейзенштадт та ін., по суті, було сформульовано загальну теорію революцій раннього нового часу. У категоріальному контексті — це «найінтенсивніший, насильницький і усвідомлений процес з усіх соціальних рухів», у якому найповніше сконцентровува - лися максимально виражена воля і глибина прагнень та почуттів мас, помножені на «небуденні організаційні здібності і високорозвинену ідеологію протесту». Показниками результативності революції стали насильницькі зміни існуючого політичного режиму та засад його легі - тимності; передача влади від однієї політичної еліти до іншої; значний модернізаційний потенціал змін у всіх найважливіших інституційних сферах, насамперед економічній і соціальних відносин; радикальний розрив із минулим; формування нової шкали політичних, моральних та духовних цінностей тощо.

Зокрема, К. Фрідріх визначає політичну революцію «як несподіваний і насильницький злам встановленого політичного порядку». За Ю. Каменкою, «революція — це різка, несподівана зміна в соціальному характері влади, що знаходить свій вираз в радикальній трансформації процесу управління, офіційних основ суверенітету чи легітимності і концепції соціального порядку». За визначенням С. Хантингтона, під революцією слід розуміти «внутрішні швидкі, фундаментальні і насильницькі зміни з панівних цінностях і міфах суспільства, його політичних інститутах, соціальній структурі, керівництві, способах діяльності та політиці уряду».

Згідно із запропонованими концепціями, революціям раннього нового часу притаманні широкий розмах і динамізм повстанських рухів; їх тісний взаємозв'язок із сектантськими течіями, ідеологізо - ваними політичними рухами, які супроводжувалися боротьбою між елітами; інституалізація нових економічних, політичних і державних структур; перебудова ідеологічної, наукової, освітньої сфери; зміна кордонів політичних і культурних спільностей; коаліційність, диференційованість та масовість повстанського табору тощо. Причому сам революційний вибух провокувався «антагонізмами між соціальними групами, в тому числі і всередині еліти», недосконалістю політичних структур, «наступальними діями центральної влади, загальним невдоволенням режимом, участю у русі еліти», її внутрішньою трансформацією і поділом на нову та стару, «наявністю альтернативної ідеології і політичного інституту, здатних об'єднати всіх невдоволених і організувати опозицію».

Накладаючись на локальні модифікації політичного й економічного характеру, психологічну готовність суспільства до трансформації умов свого існування, геополітичний фактор і природно-географічну специфіку регіону, пі загальні чинники й обумовлювали динаміку та результативність як окремих складових, так і революцій у цілому.

Якщо стисло узагальнити напрацювання останніх років, можна побачити, що специфіка революцій раннього нового часу в загальноєвропейському масштабі полягала насамперед у поєднанні в одному революційному потоці всієї «множинності» накопичених соціальною практикою попередніх часів протестних форм і рухів, що і стало основою привнесення революційних за своєю сутністю інновацій у суспільне життя. Причому одним із основних і вирішальних, поряд із політичним, став соціальний струмінь, що залежно від відмінностей соціаль - но-економічних умов як різних європейських регіонів, так і окремо взятих країн, які виявилися втягнутими у загальноєвропейський революційний рух, набував більшої чи меншої масовості та характеру урбаністичного чи селянського протесту.

Ще однією із характерних прикмет революційних рухів XVI — XVIII ст. стало те, що вони супроводжувалися гострими конфліктами в християнській общині. На «релігійну клаптикову ковдру», за образним виразом Н. Девіса, перетворилася Німеччина. Особливий різновид католицизму, для якого було характерне тісне переплетення контрреформації з політикою панівної династії, виник у Австрії, втягнувши в свою орбіту Чехію, Західну Угорщину, Словаччину, Сілезію, Богемію, а дещо пізніше Західну Галичину. Рух за навернення до католицизму і не оминув Англійське королівство, «Швейцарію затопила ворожнеча католицьких і протестантських кантонів». Не уникла гострого релігійного конфлікту і толерантна Польсько-Литовська держава, яка довгий час являла собою аномалію на загальному тлі європейської віроне - тергіимості. Однак у роки правління Сигізмунда III Вази (1587—1632) у Речі Посполитій прокатолицька партія через орден єзуїтів починає все більше впливати на урядову політику в релігійній сфері.

Безумовно, не можна підводити під шкалу універсалізації результативність революційних рухів у різних європейських країнах (по суті, перемогою завершилися лише Нідерландська та певною мірою Англійська і Французька революції, а рівень трансформацій у межах кожного суспільства відрізнявся як за глибиною змін, так і за їх часовою протяжністю). Важливо інше. В революціях XVI—XVIII ст., ідеологічний потенціал яких ретранслювався через релігійні форми, відбувся цивілізаційний перехід від трансцендентного до секуляризованого суспільного простору, долучення «індивідів і спільнот до вищих макросоціальних і культурних цінностей». Причому «інтелектуальні рухи і революційне інакомислення» в них тісно «переплітались з повстаннями, політичною боротьбою в центрі і суперництвом між елітами». У сфері інституціональній революції раннього нового часу дали неоціненний досвід трансформацій політичного та суспільного устрою, створення централізованих політичних систем, будівництва національних держав та їх конституювання. Водночас було закладено основи формування ранньомодерних європейських націй. У сфері економічній вони започаткували формування індустріальної чи напівіндустріальної орієнтованої на ринок економіки, становлення нової форми економічного мислення — меркантилізму.

Варто відзначити ще одну характерну особливість ранньомодерних європейських революцій. Її вираженням стало посилення на еволюційний поступ європейських країн зовнішнього тиску, що набув свого втілення у війнах, суперництві між державами, формуванні міжнародних політичних і економічних систем. Його дієвість (поряд із внутрішнім тиском, що виявлявся у формуванні нових еліт із великими потенційними можливостями та зростанні рівня самосвідомості соціумів) проявилася у зміні режимів «у всіх суспільствах, де відбулися революції Нового часу» — Нідерландах, Англії, американських колоніях і Франції.

У світлі вищесказаного спробуємо визначити, за якими показниками вписується в загальну схему європейської ранньонової революції українська складова. Адже залишати її надалі у ранзі другорядної події хутірського масштабу означає визнати власну неповноцінність не лише в історичній проекції, а й у перспективі європейського розвитку.

Насамперед акцентуємо увагу на з'ясуванні спільного и відмінного у визріванні причин української та європейських революцій. На середину XVII ст. Україна, як і Нідерланди напередодні революції 1566 — 1609 рр., не мала державної незалежності, її етнічні землі були поділені між Польським королівством і (у значно менших частках) Великим князівством Литовським, Молдавією, Австрією та Трансільванією. Здавалося б, таке очікуване об'єднання переважної більшості з них у межах одного державного утворення, тим більше з достатньо високим, як на той час, рівнем культури й політичної толерантності, відкриє перед українським соціумом широкі перспективи для рівноправного утвердження своєї етнічної самобутності як складової ранньомодерного культурно-духовного простору. Однак цього не сталося. Українці, котрі проживали в Речі Посполитій, починаючи з кінця XVI ст., відчували на собі наслідки зверхнього ставлення польської еліти до інших етнічних спільнот. В умовах рішучого наступу Контрреформації і поширення католицизму (в його польській моделі) православна церква і віра автоматично на державному рівні набували дисидентського статусу. Спроба частини верхівки православного духовенства знайти вихід зі скрутного становища, в якому опинилася українська православна конфесія, шляхом укладення в 1596 р. Берестейської унії зазнала невдачі, оскільки її не підтримала більшість українців й вона не привела до загальної унії обох церков, а спроби Ватикану і Польщі використати її у своїх політичних цілях сприяли загостренню конфронтації між православними й уніатами.

Трагічними наслідками цієї політики стали денаціоналізація більшості провідної верстви, розкол духовенства, усунення православних українців від керівних ролей в органах місцевого самоуправління та економічній діяльності, витіснення на маргінали річпосполитської цивілізації національної культури, мови, освіти тощо.

Особливо болісно більшість українського населення сприймала спроби впровадження неприйнятних для православного світогляду норм і цінностей у святая святих — сфери духовного життя й побуту, що ґрунтувалися на віковічних традиціях моральних устоїв, сформованих на основі православної віри. Львівський єпископ Гедеон Балабан у 1598 р. писав в одному з листів, що поляки «пильно стараються про це, щоб наш руський бідний народ унівець повернути і зовсім викорі - нити». Один із галичан у 1636 р. з гіркотою зауважував: «Король — лях, гетьман — лях, коли б ще Бог був лях, тоді б усім нам був кінець». Отже по суті, на українських теренах Речі Посполитої відбувався типовий для країн Центральної і Західної Європи процес наступу на неписані етичні норми, що співіснують у будь-якому суспільстві з державним правом і які французький юрист Рене Муньє назвав «фольклорним правом» (до речі, цей фактор відіграв далеко не останню роль у створенні вибухонебезпечної ситуації у найрозвиненіших на той час європейських країнах). Його глибокі корені у свідомості широкого загалу українців заклали фундамент спротиву поширенню католицизму. За таких обставин українське православ'я, православна церква набувають чинності центру «спільної спадщини історичних і культурних традицій, датованих часами Київської Русі. Саме ця церква, репрезентуючи виразно окреслені культурні традиції, уможливила швидке зростання рутенського національного почуття» в середовищі українців, «які посилено билися над витворенням нового образу самих себе». Тому не випадково православ'я, як і реформаційні ідеї в Німеччині та кальвінізм у Нідерландах і Англії, відігравало роль ідеологічного чинника у визріванні революції.

Боротьба протилежних тенденцій відбувалася в соціально-еконо - мічній сфері. Одні з них засвідчували проникнення на українські терени притаманних для цивілізації нового часу форм суспільних відносин (вони, починаючи з XVI ст., активно утверджувалися у Західній Європі, зокрема Нідерландах, Англії, Франції тощо), інші — зміцнення найвідсталіших підвалин суспільного устрою середньовічної доби.

Хоча за рівнем розвитку промисловості й торгівлі Україна відставала від Німеччини, Англії й Нідерландів, все ж на цей час уже окреслився процес розкладу цехового ремесла і в багатьох промислах відбувалося зародження початкових форм мануфактурного виробництва, що відкривало нові перспективи організації економічного господарювання.

Особливо виразно подих нової цивілізації насамперед проявлявся, на відміну від Німеччини й Нідерландів, не в розвитку промисловості й торгівлі, а в сільськогосподарському виробництві південного і південно-східного регіонів України, що якоюсь мірою віддалено нагадувало ситуацію в Англії. Сприятливі природно-кліматичні умови, наявність величезного фонду неосвоєних земель, традиційно слабкі впливи центру відіграли важливу роль у формуванні тут якісно нового типу господарства — козацького, яке за своєю суттю було фермерським.

Внаслідок того, що цей регіон України перебував в епіцентрі Великого Кордону, що власне розділяв європейську і кочову цивілізації, впливи останньої суттєво позначалися на способі життя місцевого населення: козакам доводилося зі зброєю в руках постійно захищати сім'ю, домівку й результати важкої, але вільної праці. Водночас вони мусили протистояти натиску з боку державного механізму Речі Посполитої, магнатів та шляхти. Так у горнилі «самопала й плуга» виковувалася відмінна від селянина, користуючись термінологією А. Гордона, «сукупна історична особа», наділена волею, розумом, здатністю не лише сприймати, а й генерувати ідеї й виявляти ініціативу в діях.

Козацтво виявило великі потенційні можливості и динамізм у процесі самоорганізації не лише власного стану, а й у становленні нових суспільних відносин. Опустивши, за влучним висловом О. Компан, «ідею свободи з небес на землю», козаки спромоглися виробити на цій основі кодекс «козацьких прав і вольностей» — неписаних етичних правил, природних прав і правових норм, які визначали їх статус у суспільстві (до речі, він не визнавався державним правом Речі Посполитої). Саме цей різновид «фольклорного права» стає суспільним ідеалом для селянства. Не випадково з кінця XVI ст. прагнення селян і незаможних прошарків міщанства до здобуття козацького імунітету набуває масштабів загальноукраїнського явища. За даними гетьмана Івана Петрижицького, у березні 1632 р. чисельність козаків уже становила 60 тис.

На відміну від російського аналога, українське козацтво, переживаючи бурхливий еволюційний процес, дуже швидко почало виконувати «історичну місію національного речника українського народу». Внаслідок цього середня Наддніпрянщина стає територіальним ядром формування національної держави. Вже у 1625 р. польський король Сигізмунд III змушений був визнати, що «зовсім призабувши віру й підданство, козаки вважають себе окремою Річчю Посполитою...». Саме козацька спільнота виступила тим суспільним середовищем, в якому прагнення визволитися з-під іноземної залежності, продуковане також духовенством та інтелігенцією, набуло найвищого ступеня своєї кристалізації.

З іншого боку, на відміну від тих європейських країн, де ліквідація особистої кріпацької залежності в її найважчих формах передувала революціям, в Україні з кінця XVI ст. спостерігається зворотній процес. Охопивши суцільно північний та західноукраїнський регіони, елементи заснованої на кріпацтві організації сільськогосподарської сфери поширюються на ті області, де проживали ще не закріпачені селяни і козаки. Отже, якщо, наприклад, у Нідерландах визріла глибока суперечність між динамічним характером внутрішнього розвитку суспільства та інерцією існуючих владних структур і установ, то в Україні вододіл між старим та новим проходив у соціально-економічній сфері й вилився у зіткнення двох господарських систем — козацької (фермерської) як носія інноваційних форм господарської організації та традиційної панщинно-фільваркової.

Не можна обійти увагою того факту, що Українська революція почалася, набрала найбільшого розмаху й організованості, а також найдовше тривала в регіонах, де сформувався козацький стан і зберігався прошарок незакріпачених селян (центральні й південні райони Київського, східні райони Подільського воєводств, Брацлавське воєводство). Подібне спостерігалося й під час революції в Нідерландах, а також Великої французької революції кінця XVIII ст.: там також найінтенсивніше боротьба точилася в районах, де найбільше збереглися позиції селянського господарства і селянської власності на зел^лю.

Ще кілька спостережень. По-перше, французький історик І. Берсе, вивчаючи народні рухи у Франції XVII-XVIII ст., дійшов важливого висновку: «бунтівники» ніколи не виступали ініціаторами — їхні дії завжди були відповіддю на агресію ззовні: з боку держави, церкви, аристократії. Як свідчать праці В. Голобуцького, М. Грушевського, К. Гуслистого, П. Жуковича, І. Іванцова, С. Леп'явка, В. Марочкіна, П. Михайлини, В. Сергійчука, В. Щербака й інших дослідників, подібним чином з кінця XVI ст. до середини XVII ст. розгорталася соціальна і визвольна боротьба в Україні. її вістря спрямовувалося на захист соціальних, релігійних, національних прав, які опинилися під загрозою наступу на них соціальних інститутів і державних структур Речі Посполитої.

По-друге, французькі вчені, сферою зацікавлень яких стала соціаль - но-економічна історія, з'ясовуючи природу народного насильства, слушно звернули увагу на роль притаманного народній свідомості міметизму (наслідувальності), гцо проявлявся під час виступів у копіюванні дій державного репресивного механізму. Ця закономірність мала місце і в Україні. Чим жорстокіше влада поводилася з учасниками рухів (уперше польські жовніри вдалися до масових розправ над обеззброєними повстанцями та їхніми сім'ями у Солоницькому таборі у 1596 р.), чим нестерпнішими ставали визиск і знущання з боку шляхтичів і орендарів, тим більші насильства здійснювалися з боку повстанців.

У розвитку революції у Німеччині, Нідерландах та Англії важливу роль відіграли реформаційні ідеї. Не варто ігнорувати їхнього значення і у визріванні ідеологічних передумов Української революції. По-перше, специфічною формою реформаційного руху були братства, діяльність яких сприяла розвитку освіти й культури. По-друге, чимало православних полемістів у своїй діяльності використовували елементи реформаційної ідеології. По-третє, Реформація стала важливим провідником ренесансно-гуманістичної європейської думки, що поширювалася в Україні. По-четверте, протестантські громади приділяли помітну увагу розвитку освітньої справи, зокрема, вивченню рідної мови. У зв'язку з цим є підстави стверджувати, що ідеологія Реформації позитивно вплинула на процес розвитку національної ашосвідомості українців, почуття патріотизму, підготувавши таким чином ґрунт для розробки національної державної ідеї, оскільки «руська знать інкорпорованих до Польщі земель так і не дала політичної програми для руського національного існування».

Отже, причини, що призвели до Української національної революції, без перебільшення, становлять одну із ланок визрівання процесу соціальної і визвольної боротьби, що охопила низку європейських країн у 40—70-х рр. XVII ст. 'Гак, у 1640 р. розпочалася революція в Англії; цього ж року спалахнули всенародне повстання португальців проти іспанських поневолювачів і «війна женців» у Каталонії за збереження автономії. В 1647 р. розгорнулась антиіспанська боротьба у Південній Італії та Сицилії, в ході якої Неаполь було проголошено республікою. Високою була соціально-політична напруга у Данії; визрізали Фронда у Франції та масові селянські повстання в Австрії, Росії, Швеції, Швейцарії тощо. Головне полягало в тому, що середньовічна цивілізація все більше втягувалася в період кризи, яка супроводжувалася зародженням і розвитком нової цивілізації.

Повстання в Україні спалахнуло в лютому 1648 р. і, поступово трансформувавшись у свою вищу форму — революцію, тривало, як на наш погляд, до вересня 1676 р. Революція спрямовувалася на розв'язання таких основних завдань, як визволення з-під панування Польщі; створення в етнічних межах України соборної держави й відстоювання її незалежності; ліквідація феодальної власності на землю, фільваркової системи господарства, кріпацтва й утвердження в сфері аграрних відносин козацького типу господарства. Певною мірою вони нагадують завдання Нідерландської революції, що передбачали вибо - рення національної незалежності й встановлення нових соціальних відносин. Таким чином, спільним для обох революцій стало поєднання соціальної боротьби з національно-визвольною, чого не можна сказати про революції в Німеччині та Англії. Щодо соціального складу учасників, то Українська революція типологічно є ближчою до двох останніх, ніж до Нідерландської, бо в ній головною і керівною силою виступало козацтво й активну участь взяло селянство, за меншої активності міщан і вкрай слабкої ролі міської економічної еліти (яка лише зароджувалася і за своїм етнічним складом значною мірою була інонаціональною) й інтелігенції. В Нідерландах же, внаслідок значного розвитку типових для нового часу соціальних відносин у містах (особливо в сфері торгівлі), провідну роль відігравали міщани, очолювані індустріально заангажованою знаттю, хоча участь у боротьбі брали також селяни й частина дворян.

Звертає увагу на себе той факт, що грандіозний розмах визвольної і соціальної боротьби народних мас України у 1648 р. збігся у часі з початком Другої громадянської війни в Англії, що завершилася стратою у 1649 р. короля Карла Стюарта; спалахом антиабсолютистського руху (Фронди) у Франції; повстанням міщан і селян у Російській державі, Австрії, Білорусії тощо. Польський підканцлер Гієронім Рад - зейовський зазначав у розмові зі своїм співбесідником французом: «Ми бачили Данію і Англію на один крок від загибелі, потім зараза перекинулася до Франції, і ваші заворушення ще не були заспокоєні, як вони вже перекинулися до Польщі». Шведський уповноважений посол на Вестфальському конгресі (осінь 1648 р.) Сальвіус повідомляв урядові: «Видається якимось великим дивом, що в усьому світі чути про повстання народу проти правителів, як-от у Франції, Англії, Німеччині, Польщі, Московії, Турції, Великій Татарії, Китаї».

Поза сумнівом, у середині XVII ст. на європейському континенті відбувалися дві рівноцінні події реформаційного змісту — Англійська й Українська революції. Мабуть, не випадково окреслилася тенденція до встановлення політичних взаємин між її керівниками. Зокрема, у 1649 р. англійський уряд (не виключено, що в особі самого Олівера Кромвеля) звернувся із відозвою до українського гетьмана як союзника у боротьбі проти спільного ворога, а в 1656 р. О. Кромвель направив до Бранденбурга генерала Джефсона, котрий повинен був встановити зв'язок із Б. Хмельницьким із метою створення «великої антиримської, антигабебурзької і антиконтрреформаційної коаліції». Не варто забувати той факт, що сучасники подій порівнювали Б. Хмельницького та О. Кромвеля як «двох найбільших бунтівників», державних діячів, котрі не поступалися один одному у честолюбстві, хоробрості та спритності.

Ф. Сисин слушно поставив питання про значення національного чинника в період найвищого розвитку революції в Україні (1648 — 1657 рр.), звернувши увагу на те, що, «на відміну від Португалії чи Каталонії», тут не існувало королівства або регіональних інституцій, які б традиційна еліта захищала як втілення «нації». На його думку, лише в 1655 —1656 рр. Б. Хмельницький відкрито проголосив мету — об'єднати українські землі й повалити польське правління. Справді, до початку революції ані стара еліта, котра денаціоналізувалася й втратила роль виразника й захисника національних інтересів, ані нова, що лише формувалася, не спромоглися сформулювати програми створення незалежної Української держави. У цьому сенсі рівень розвитку національної свідомості українців поступався португальцям чи нідерландцям.

І все-таки не варто недооцінювати роль національних потуттів, національної самосвідомості у житті української спільноти. Уже з кінця XVI ст. джерела фіксують поширення у ній критерію само - ідентифікаціі через поняття «вітчизни», «рідної землі», на якій вони проживають. Як підкреслювали львівські ремісники у 1599 р., «ми не пройдисвіти, але на Руській, рідній землі на підставі унії (мається на увазі Люблінська унія 1569 р. — Авт.) живемо спільно з поляками...». Вже під час повстання 1637—1638 рр. козацька старшина висунула програму, в якій робилася спроба поєднати гасла боротьби за «віру християнську» і козацькі «золоті вольності» з гаслами боротьби за ліквідацію владарювання польської шляхти на території «всієї України». В універсалі від 4 листопада 1637 р. до «козаків і черні» полковник К. Скидан титулував себе «опікуном всієї України».

Протягом літа—осені 1648 р. боротьба відзначалася яскраво вираженим національно-визвольним спрямуванням, на що першими звернули увагу І. Франко та В. Липинський. Як і в Нідерландах, загони повстанців намагалися знищити все, що було пов'язане з іноземним пануванням. Наприклад, міщани Клевані, руйнуючи садиби польської шляхти, промовляли при цьому: «Нехай і пам'ятка лядськая не буде». Подібних прикладів можна навести десятки. Національно-визвольний характер боротьби змушені були визнати й окремі представники політичної еліти Речі Посполитої. Зокрема, литовський канцлер Альбрехт Станіслав Радзивілл наприкінці липня 1648 р. звертав увагу сейму на необхідність дбати про збереження територіальної цілісності Речі Посполитої, пам'ятаючи приклади Голландії та Неаполітанського повстання. Цю думку активно підтримав канцлер Єжи Оссолінський. Анонімний автор «Дискурсу про сучасну війну козацьку чи хлопську» (осінь 1648 р.) застерігав урядові кола, що ця боротьба українців може привести до ситуації, коли вони «повністю виб'ються з підданства Корони Польської і собі створять нову козацьку Річ Посполиту чи Руське князівство».

Величезний розмах рухів за національне визволення, безперечно, відіграв визначальну роль у процесі розвитку державної ідеї. Отже, можемо стверджувати, що саме в першій половині 1649 р., а не в 1655—1656 рр., було сформульовано мету національно-визвольної боротьби, що засвідчило появу якісно нового етапу в розвитку політичної культури українців. Відомий дослідник Нідерландської революції російський учений О. Чистозвонов дійшов висновку, що хоча процес складання нідерландської нації ще був далекий від свого завершення, національна самосвідомість уже утверджувалася в ній, і іспанський деспотизм сприймався як форма національного зневажання. В українському випадку аналіз джерел дає змогу недвозначно стверджувати: вже в перші роки резолюції українці також добре усвідомлювали, хто є їхнім національним пригноблювачем і чого вони хочуть домогтися, ведучи боротьбу. Інше питання, що в наступні роки логіка розвитку революції, відмінність політичних позицій її керівників вносили корективи у зміст національної державної ідеї (до речі, англійський учений Ентоні Д. Сміт звернув увагу на складність процесу становлення в нідерландців відчуття спільної мети та ідентичності).

Навіть поверхове зіставлення роззитку Української і Нідерландської революцій (у національно-визвольному аспекті) дає змогу спостерегти низку спільних рис. Насамперед, впадає у вічі довготрива - лість боротьби за незалежність, нерівномірність її розвитку, імпульсивність, чергування періодів спадів і піднесення. Так, у Нідерландах масові революційні виступи мали місце у 1566, 1572, 1578 —1583 рр., і в підсумку в 1609 р. революція перемогла. Найвищого розмаху в Україні боротьба набирала у 1648-1649, 1651-1655, 1664-1668, 1671—1674 рр. Однак, на відміну від Нідерландів, революція тут завершилася поразкою.

Також звертають увагу на себе складність і суперечливість боротьби під час обох революцій. О. Чистозвонов зазначав, що непросте переплетення соціально-економічних, політичних і релігійно-ідеологічних суперечностей у Нідерландах нерідко ставило населення по різні боки барикад. Подібна ситуація неодноразово складалася в Україні, особливо наприкінці 50—70-х рр., коли селяни, міщани й козаки часто воювали проти української армії разом із польськими, російськими, кримськими чи турецькими військами.

В обох випадках мало місце переплетення національно-визвольної боротьби з соціальною, щоправда, оскільки Нідерландська резолюція була «революцією переважно міською», то селянський рух не набрав у ній загальнонаціонального характеру. В ході Української революції соціальна боротьба селянства переросла в могутню Селянську війну (1648-1652 рр.).

В обох країнах боротьба відбувалася в найрізноманітніших формах, включаючи воєнні дії, політичні й дипломатичні акції. На жаль, і в Нідерландах, і особливо в Україні сторони, що протистояли одна одній, часто проявляли нетерпимість, терор, жорстокість тощо, що призводило до численних невиправданих жертв.

Українська і Нідерландська держави утворилися не в межах усіх етнічних територій, а лише в окремих їхніх частинах, унаслідок чого кордони встановлювалися не за національно-мовним, а за географічним поділом. Гадаємо, що далеко не випадковою виявляється подібність соціально-економічних регіонів, що послужили ядром утворених державних організмів. Так, у Нідерландах держава виникла й відстояла незалежність у північних провінціях: Голландії, Фрісландїї, Дренті й інших, де зберігався значний прошарок вільних селян, котрі не знали особистої залежності, новий економічний порядок мав надійнішу основу, а селянсько-плебейський рух виявився організованішим. На терені України держава оформилася у південному і південно - східному регіонах, де також більшість селян залишалася незакріпаче - ною й зосереджувався козацький стан, котрий виступав організаційною і керівною силою революції. Тому уряди обох держав докладали багато зусиль, щоб домогтися включення до їхнього складу решти територій, проте безуспішно. Крім того, на відміну від Нідерландської держави, Українську, внаслідок загострення соціально-політичної боротьби й втручання сусідніх країн, у 1663 р. було розколото на Лівобережну й Правобережну Гетьманщини, чого так і не вдалося подолати.

Окрім того, брак єдності серед політичної еліти негативно позначився на ході визвольної боротьби. І якщо в Нідерландській державі все ж вдалося уникнути громадянської війни, то в Українській прорахунку еліти в оцінках соціально-політичної ситуації, різні (часто протилежні) зовнішньополітичні орієнтації спровокували громадянську війну у 1658—1665 рр. з усіма її трагічними наслідками для українського суспільства.

Нарешті, в історії обох революцій надзвичайно важливу роль (далеко не завжди позитивну) відігравав геополітичний фактор. Причому якщо ворогом незалежності Нідерландів була лише Іспанія, то проти виборення Україною суверенітету, окрім Речі Посполитої, виступали також Кримське ханство, Російська держава та Османська імперія. За таких обставин козацькій Україні не вдалося досягти незалежності. Отже, цілком слушним є зауваження Я. Дашкевича, що трагедія її полягала в тому, що «як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з прихильників - сусідів».

Відомо, що релігійний фактор відіграв важливу роль у розвитку Німецької, Нідерландської та Англійської революцій. Нідерландський історик 3. В. Снеллєр писав: «Нідерландська війна за незалежність, що б про це не говорили, була в той же час і релігійною війною». Важко переоцінити значення цього чинника і в Українській революції. З самого початку гасло захисту української православної церкви висувається на одне з чільних місць у політичній програмі повстанців. Незважаючи на те, що верхівка православного духовенства, очолювана київським митрополитом С. Косовим, прагнула залишитися осторонь визвольної боротьби й зберегти лояльність до Варшави (окремі з них виношували ідею «універсальної унії» з Ватиканом), на місцях чимало священиків взяли у 1648 р. найактивнішу участь у боротьбі поспільства.

Саме православна віра стала ідеологічним знаменом національно - патріотичних сил під час виборювання нез;ілежпості, в той час як католицизм асоціювався з політичним курсом протилежного табору. Подібну роль, до речі, відігравав католицизм під час революцій у Німеччині, Англії та Нідерландах. Інше питання, що з часом російський уряд намагався підпорядкувати українську православну церкву своїм політичним інтересам, перетворити її на знаряддя своєї політики щодо Української держави. Тому глибоко прогресивними виглядають заходи П. Дорошенка та И. Тукальського, спрямовані на створення окремого Українського патріархату як важливого політичного фактора утвердження самостійності козацької України.

Як це не парадоксально звучить на перший погляд, усе ж є підстави висловити думку, що незважаючи на жорстоку боротьбу, в ході революції вперше в історії України в політичній та ідеологічній сферах започатковується практика утвердження гуманістичних ідеалів нової цивілізації. Як відомо, ані Б. Хмельницький, ані його наступники не були релігійними фанатиками і не вдавалися до розпалювання фанатизму в суспільстві. Очолюючи боротьбу народу проти іноземних поневолювачів, керівники Української революції були позбавлені почуття національної винятковості й нетерпимості до інших націй, представники яких проживали в Україні. Зокрема, національно-ре - лігійна толерантність Б. Хмельницького дала змогу заручитися у визвольній боротьбі підтримкою частини польських шляхтичів, міщан і селян. Окремі з них потрапили до козацького реєстру 1649 р. (не випадково до змісту Зборівського договору було внесено пункт про захист інтересів шляхтичів-католиків. котрі перебували в складі українського війська).

У цілому внаслідок виваженої політики Б. Хмельницького не відбулося серйозних конфліктів на етнічній та конфесійній основі з представниками інших народів, які проживали в козацькій Україні (виняток становлять події 1648 р.). Немало з них брало участь у революції на боці українців. До полків і сотень Війська Запорозького, як свідчить реєстр 1649 р., входили росіяни, молдавани, литовці, поляки, євреї, білоруси, татари, вірмени, грузини, серби, турки, чехи, німці...

Важливо також зазначити, що, з'ясовуючи суспільно-політичні погляди Б. Хмельницького, Ф. Шевченко звернув увагу на той факт, що він, віддаючи належне традиційному для середньовічної цивілізації положенню про те, що події і вчинки людей визначені «Божим провидінням» («Все на світі, — писав гетьман в одному з листів, — і добре, і лихе діється з волі Божої»), в ряді випадків, однак, вважав відповідальними за те, що відбувалося, самих людей. З цього погляду характерним є зроблене ним зауваження у листі до турецького султана від 28 листопада 1648 р.: «Неможливо всебічно і грунтовно визначити людські вчинки, не. враховуючи їх закономірностей та одвічної волі неба. Справедливість цього світу так розмірена, що в одних відбирає, а другим дає владу і мудрість. Кривда ж, гніт і неволя викликають сувору помсту з боку справедливості, щоб Божі настанови проявлялися у всьому на очах живих людей, задовольняючи обидві сторони, ~ як багатого, так і бідного».

Великий інтерес становить порівняння розвитку соціальної боротьби в Українській революції з соціальною боротьбою під час інших європейських революцій. На відміну від Нідерландів, де, як уже нами зазначалося, селянський рух не набрав загальнонаціонального характеру (хоча в Голландії і Фрісландії в 1572 р. діяли 5-тисячні загони, а в 1578-1579 рр. у Фландрії - 10~ 12-тисячні), в Україні влітку 1648 р. він вилився у Селянську війну, іцо тривала до літа 1652 р. Уже восени 1648 р. вона поширилася на всі етнічні українські землі. її масштаби справді були грандіозними і не мали собі рівних у Європі протягом XVI-XVII ст. (навіть Велика селянська війна в Німеччині 1524—1526 рр., що охопила майже всю територію країни і в якій взяло участь близько 200 тис. осіб, помітно поступалася українській кількістю учасників, організованістю, інтенсивністю, силою завданого удару по соціально - економічній структурі суспільства тощо).

Вивчення змісту й мети боротьби українських селян і залежних мешканців міст і містечок дає підстави стверджувати, що вона за своєю суттю нічим не відрізнялася від боротьби селян під час європейських революцій XVI—XVIII ст. Незважаючи на виразно окреслені в ряді випадків її розбійницький аспект (особливо в опришків - ському русі на території Подільського і Брацлавського воєводств протягом усієї революції), жорстокість, що часто досягала крайніх меж, основний її зміст, повторимося, полягав у ліквідації всіх різновидів особистої залежності й існуючих форм середньовічних соціальних зідносин, у виборенні особистої свободи і вільної (фермерського типу) власності на землю.

Впадає у вічі разюча подібність вимог українського селянства з вимогами селян не лише під час Німецької чи Англійської революцій, а й значно пізнішої в часі Французької кінця XVIII ст. Зокрема, німецькі селяни відмовлялися від платежів і робіт, заявляючи, що не дозволять чинити над собою утисків, як це мало місце за попереднього часу. Нападаючи на маєтки й замки, вони стверджували, що «не будуть виконувати жодних доручень» і «взагалі не хочуть більше мати панів». Причому в охоплених повстанням районах селяни створювали зародки державної влади. Під час Англійської революції вони вимагали повернення до старого маноріального звичаю, до низьких рент, до фіксації і полегшення файнів (платежів за допуск до держань), ліквідації станового верховенства і привілеїв дворянства й духовенства; прагнули також повернення обгороджених земель, а в общинне користування — лісів, парків, місць для мисливства й рибної ловлі. В селах велися розмови про те, що «джентрі довго були нашими господарями, а тепер ми маємо нагоду самим стати господарями» (Оксфордшир, 1642 р.); «уже в цьому році ми не побачимо в Англії жодного дворянина» (Нор - земптоншир, 1643 р.). В роки Французької революції селяни заявляли, що «вони хочуть повної зідмови від десятини і феодальних зобов'язань», щоб «не було більше ні сеньйорів, ні володільців десятини». Один із керівників селян в області Бурбонне (1790 р.) говорив: «Ми тепер господарі», бо «вже прогнали частину дворян до чужих країн».

Цього ж добивалися українські селяни. Вже наприкінці травня 1648 р. польські урядовці звернули увагу на те, що селянський протест спрямовується лише проти шляхетського стану. Як ми зможемо переконатися, специфіка селянського руху в Україні полягала в тому, що селяни масово покозачувалися й запроваджували на місцях «козацький присуд» і «козацькі порядки», тобто створювали власні органи управління (подібне явище мало місце під час Селянських війн у Німеччині, Росії та Китаї), які було покладено в основу державного інституювання. До кінця 1648 р. у соціальній структурі Української держави, що формувалася, вперше в європейській історії не знайшлося місця для панівного в середньовічному суспільстві стану.

Ліквідувавши типові для середньовічної доби феодальну форму власності на землю й повинності, селяни в наступні роки зі зброєю з руках рішуче захищали свої завоювання, що відкривали шлях до розвитку їхніх господарств козацьким (фермерським) шляхом.

Урешті-решт український уряд після розгрому польського війська під Батогом (червень 1652 р.) пішов на визнання головних завоювань селянства на терені Української держави (поразка революції у західному регіоні призвела до реставрації й консервації тут дореволюційної аграрної структури, як це мало місце на півдні Нідерландів), чого не можна сказати про Селянські війни в Німеччині та Росії. Навіть у роки Англійської революції було збережено держання-копігольд (воно поширювалося на 60 % селян) і всі пов'язані з ним селянські повинності та права лордів-Міанорів; уціліла також десятина. Лише в часи Французької революції відповідно до законів від 17 липня 1793 р. та 18 травня 1794 р. знищувалася «всяка повинність чи рента, заплямована найменшою ознакою феодалізму», і селянин став вільною рівноправною особою, вільним власником своєї землі. Хоча з правового погляду в Україні уряд подібних указів не видавав, фактично український селянин домігся в 1652 р. приблизно такого самого становища, як у Франції, тільки майже на півтора століття раніше. Відомі великі виступи селян і міщан на захист своїх здобутих завоювань наприкінці 1657—1658, 1664— 1666 рр. Не без підстав анонімний автор на початку 1664 р. наголошував, що «вільні люди не могли терпіти» зловживань із боку панів, тому і спалахували повстання.

Ще одне зауваження. З аналізу політичного розвитку України та Англії під час революцій випливає спільна тенденція — зміцнення особистої влади їх вождів (відповідно Б. Хмельницького та О. Кромвеля) й еволюції республіканської форми правління в монархічну (в Україні в 1657 р. запроваджено спадковий гетьманат, а в Англії у 1653 р. — протекторат Кромвеля). Курс Б. Хмельницького на утвердження монархії у формі спадкового гетьманства визначався розумінням історичної перспективи розвитку національної держави; його реалізація сприяла б консолідації еліти й суспільства навколо державної ідеї, розвитку національної свідомості, запобіганню міжусобній боротьбі за булаву. Не випадково після його смерті всі більш-менш визначні українські володарі рано чи пізно доходили висновку про необхідність зміцнення гетьманської влади, запровадження принципу її спадковості. Все ж, на відміну від Англії, в якій у 1660 р. відбулася реставрація монархічної форми правління, в Українській державі збереглася республіка.

Отже, викладений матеріал дає змогу стверджувати, що Українська революція 1648 —1676 рр., попри свої відмінності, типологічно належить до одного ряду з європейськими революціями XVI—XVII ст. Вона становила важливу складову процесу зародження й утвердження на континенті нових суспільних відносин, нової цивілізації.