Українсько-російський договір 1654 р. Та геополітичне становище української держави у другій половині 1650-х рр

18 січня 1654 р. у Переяславі відбулася розширена старшинська рада, яка ухвалила рішення про прийняття протекції царя. Подальші переговори ледь не зірвалися через відмову росіян присягнути від імені Олексія Михайловича, що той не порушуватиме прав і свобод українського населення й не поверне його у підданство короля. І тільки усвідомлення неспроможності власними силами обстояти незалежність спонукало гетьмана й старшину скласти односторонню присягу. Після ради уряд розробив проект договору з Росією - «Прохання» з 23 статей, з якими до Москви 27 лютого виїхало посольство С. Богдановича-Зарудного й П. Тетері. Під час складних переговорів до змісту статей було внесено поправки, й головніші з них увійшли до документа з 11 статей, що дістав назву «Статті Богдана Хмельницького». Інші з відповідними виправленнями були підтверджені царськими грамотами. 6 квітня українським послам вручили «Статті Богдана Хмельницького», «Жалувану грамоту» Б. Хмельницькому й Війську Запорозькому, «Жалувану грамоту» шляхті й інші документи, що і склали зміст українсько-російського договору.

Він передбачав збереження форми урядування й політичного ладу Української держави, її кордонів, адміністративно-територіального устрою, суду й судочинства, фінансової та фіскальної систем, соціальної структури суспільства й характеру соціально-економічних відносин. Підтверджувалися права і привілеї козацтва, шляхти, духовенства й міщан, незалежність уряду у проведенні внутрішньої політики. Посаджений у Києві російський воєвода з кількатисячним підрозділом мав надавати українцям у разі зовнішньої загрози військову допомогу. Чисельність козацького реєстру встановлювалася у 60 тис. осіб, визначилися розміри платні російського уряду козакам і старшині. Росія зобов'язувалася вступити у війну проти Речі Посполитої й надавати допомогу козацькій Україні у відбитті нападу татар. Зі свого боку, український уряд визнав протекцію царя, погодився виплачувати кожного року певну суму данини до російської скарбниці, втратив право на самостійні дипломатичні контакти з Річчю Посполитою й Портою. За своїми формальними правовими ознаками договір передбачав встановлення відносин номінальної васальної залежності або протекторату. Він юридично оформив факт виходу Української держави зі складу Речі Посполитої, слугував правовим визнанням її внутрішнього суверенітету й відкрив перспективу досягнення перемоги над Річчю Посполитою, а відтак об'єднання українських земель у межах соборної держави.

Правова невизначеність характеру відносин між обома державами, різне бачення політичного смислу договору їхніми урядами несли в собі зерна майбутніх непорозумінь. Адже якщо українська сторона розглядала його радше як військово-політичний союз для здобуття перемоги над Річчю Посполитою, то російська — як акт включення козацької України до складу своїх володінь, як реалізацію імперської ідеї «збирання руських земель», концепції «Третього Риму». Відмінність позиції обох держав почала виразно відбиватися у стратегічних планах ведення воєнних дій. Намагаючись оволодіти Білоруссю й Литвою та закріпитися у Прибалтиці, російський уряд вирішив завдати основного удару в цьому напрямі. Але ж головну військову силу Речі Посполитої становила не литовська, а польська армія, з якою за такого перебігу подій випадало битися самим українцям. Окрім цього, внаслідок укладення в липні польсько-кримського договору про «вічну приязнь» стала реальною небезпека вторгнення в Україну 40-тисячної орди. Отже, виникла загроза ведення війни на двох фронтах та ще й силами ослабленої армії, бо на вимогу царя до Білорусії відправлялося 20 тис. вояків.

Ігнорування українських інтересів змусило гетьмана наполегливо переконувати російський уряд у необхідності якомога швидше надіслати на допомогу потужне військо. Однак ці дипломатичні зусилля зазнавали невдач, оскільки росіяни на них не реагували. Наприкінці листопада почалися бої, і лише впродовж грудня гетьман шість разів звертався до Олексія Михайловича та його воєначальників із проханням надати допомогу. Оскільки ті не поспішали з рішенням, польські підрозділи захопили Брацлавщину, а на початку 1655 р. об'єдналися з татарами. І тільки 23 січня 1655 р. Б. Хмельницький нарешті дочекався прибуття 10—12 тис. росіян й негайно виступив у похід. Охматівська битва 29 січня — 1 лютого переможця не виявила, а відтак польські й татарські підрозділи до кінця березня перебували у Брацлавіцині, яку перетворили на пустелю.

Трагічні наслідки кампанії літа 1654 ~ зими 1655 рр. засвідчили неефективність укладеного договору з Росією й змусили Б. Хмельницького переглянути характер відносин із нею у бік проведення самостійнішого курсу, зокрема, активізувати пошук нових союзників. Під час походу в Галичину (літо—осінь 1655 р.) він не приховував невдоволення жорстоким ставленням російського воєначальника до населення Поділля й Галичини, а під час облоги Львова відхилив його наполягання штурмувати місто й домагатися капітуляції міщан та їх присяги цареві, обмежившись викупом. І це не випадково, бо гетьман розглядав звільнені землі складовою не Російської, а Української держави. У розмові з посланцями львівського магістрату І. Виговський підкреслив, що Б. Хмельницький тепер став володарем усієї Руської землі, якою нікому не поступиться.

Протягом 1655 р. визначилася ще одна сфера, де визрівало зіткнення інтересів України й Росії, — Білорусія. Дії українських полків під проводом І. Золотаренка у районах, де проживало багато українців, отримали підтримку не тільки з їхнього боку, а й частини білорусів. Зайняті терени підпорядковувалися українській владі, тоді як російський уряд прагнув включити їх до своїх володінь. Тому у вересні 1655 р. царські титули набули доповнення «великий князь Литовський і Білої Русі, і Волинський, і Подільський», що означало обмеження території Української держави («Малої Русі») лише землями Брацлавщини, Київщини та Чернігівщини. В 1656 р. Білорусія опинилася в епіцентрі відкритого воєнного протистояння між Україною та Росією за поширення на неї своїх впливів.

Із кінця 1655 р. окреслилися контури принципових розбіжностей зовнішньополітичних курсів України та Росії. Уряд останньої, стурбований успіхами Швеції у Прибалтиці й Литві, вирішив піти на зближення з Річчю Посполитою, тим більше, що плекалася надія на обрання царя польським королем. Шведському посольству було відмовлено у переговорах. Наприкінці травня 1656 р., не заручившись підтримкою жодного із союзників й не уклавши вигідного договору з Річчю Посполитою, цар оголосив війну Швеції. Довідавшись про зміну напряму російської зовнішньої політики, Б. Хмельницький зрозумів, що російсько-польське замирення може статися лише за рахунок України. Тому в листах до царя намагався переконати його у помилковості нового курсу, радив у випадку, якщо переговори все-таки розпочнуться, домагатися згоди на визначення кордону з Україною вздовж Вісли аж до Угорщини.

Для захисту державних інтересів у польсько-російських переговорах, гцо розпочалися в серпні у Вільно, Б. Хмельницький направив посольство Р. Гапоненка, яке, однак, не було на них допущене російськими дипломатами. Під час дебатів росіяни погодилися на зменшення теренів козацької України (відповідно до Білоцерківського договору). Укладене перемир'я передбачало спільні воєнні дії проти Швеції й Бранденбурга, вибори царя майбутнім сеймом на польський трон із застереженням, що він зможе його зайняти лише після смерті Яна Казимира; згоду Росії, щоб козацька Україна, статус якої мав бути визначений переговорами російських, польських та українських комісарів, залишалася у складі Польщі. Відверте нехтування українськими інтересами обурило Б. Хмельницького й старшину. Гетьман зібрав старшинську раду, на якій порушив питання про розрив договору з Росією й пошук нових союзників. Хоча відповідної ухвали прийнято не було, а роз'яснення російським послом змісту перемир'я дещо пом'якшило напруженість, усе ж із цього часу зовнішня політика України набуває незалежного від Москви характеру.

Укладаючи у 1654 р. договір із Росією, український уряд не міг до кінця усвідомити масштабів його впливу на зміну співвідношення сил у Східній і Південно-Східній Європі, а відтак передбачити всі негативні для геополітичного становища козацької України тенденції. І все ж найголовнішу з них було визначено одразу. Вона полягала у небезпеці створення військово-політичного союзу Речі Посполитої з Кримом. Тому протягом лютого — першої половини березня гетьман направляє до Бахчисарая два посольства, що мали повідомити про прийняття царської протекції козацькою Україною й бажання українського уряду зберегти союз із Кримом. Реакція ногайських та кримських беїв і мурз виявилася неоднозначною. Якщо Іслам-Гірей та частина кримської знаті сприйняли цей факт негативно, то чимало ногайських і окремі кримські мурзи поставилися до нього спокійно й ратували за збереження союзу з Б. Хмельницьким.

Ураховуючи наявність проукраїнських настроїв серед мурз, неузгодженість власних і польських планів ведення майбутньої війни з Росією та позицію Порти, кримський уряд протягом квітня-1травня схиляв гетьмана до розриву договору з Москвою й нейтралітету у війні з нею Криму й Польщі. Українська дипломатія (в окремих випадках вона співпрацювала з російською) домагалася збереження дружніх відносин, надання військової допомоги проти Польщі та прагнула утримати Крим від укладення союзу з останньою. Аргументи української сторони виявилися менш переконливими, ніж польської, які було підкріплено виплатою сотень тисяч злотих упоминок за попередні роки. Крим пішов на укладення у липні «вічного договору» з Річчю Посполитою, що передбачав спільні воєнні дії проти України й Росії. Щоправда, смерть Іслам-Гірея та боротьба за владу дали Б. Хмельницькому можливість розірвати його, і гетьман зробив усе можливе, щоб реалізувати шанс, але зазнав невдачі. Призначений султаном хан Мегмед-Гірей 22 листопада ратифікував договір.

Однак дипломатичні контакти з окремими представниками кримської еліти усе ж підтримувалися. Саме завдяки їм Б. Хмельницькому вдалося порозумітися з Каммамбет-мурзою, а відтак урятувати армію від катастрофи у боях під Охматовим. Успішні дії українців і росіян у боях із татарами під Заложцями й Озерною, присутність у ставці Б. Хмельницького турецького посла Шагін-аги, котрий привіз згоду султана прийняти Україну під протекцію, й дипломатичний хист українського посла С. Богдановича-Зарудного сприяли укладенню 22 листопада 1655 р. українсько-кримської Озернянської угоди. Вона передбачала визнання Кримом чинності українсько-російського договору, нейтралітет Криму у війні України та Росії з Річчю Посполитою, заборону татарам нападати на українські й російські зелллі, а українцям і донським козакам — на Крим і Порту, обмін військовополоненими. Впродовж 1656 — першої половини 1657 рр. українські посланці й посли неодноразово засвідчували Криму наміри уряду зберігати з ним дружбу, однак відмовляли йому у вимогах надати допомогу Польщі. Через дії хана щодо підтримки Яна Казимира весною 1656 р. воєнний конфлікт з Україною відновився.

Помітне місце в українській дипломатії й надалі посідали відносини з Портою, оскільки власне її позиція визначала зміст і спрямованість зовнішньої політики Криму, зокрема, щодо України й Речі Посполитої. У березні 1654 р. було відправлено посольство до Стамбула, яке мало переконати Порту в тому, що царська протекція не змінить дружніх відносин із нею українців, а також порушити клопотання щодо заборони хану допомагати Польщі й повернення до влади В. Лупула. Османська еліта негативно зреагувала на прийняття Українською державою московської протекції, однак великий візир вирішив не змінювати усталених відносин, плекаючи надію домогтися розриву її союзу з Москвою. Мегмед-Гірей отримав доручення схиляти Гетьманщину до антиросійської ліги, що відповідало інтересам ханства.

Оскільки польсько-кримські війська наприкінці 1654 — на початку 1655 рр. завдали удару не по Росії, а по козацькій Україні, турецький уряд занепокоївся можливим посиленням Речі Посполитої, тому в лютому 1655 р. направив розпорядження ханові припинити воєнні дії, а сілістрійському паші - порозумітися з гетьманом. У березні до Чигирина вирушило посольство Шагін-аги з пропозицією прийняти протекцію Порти. Б. Хмельницький погодився, але за умови заборони татарам нападати на українські землі. І в другій половині травня султан узяв під протекцію козацьку Україну на умовах, тотожних тим, іцо існували стосовно Молдавії й Валахії. До гетьмана виїхало посольство Ш агін-аги. Б. Хмельницький зустрів його під Львовом, але не поспішав присягати на вірність султанові. В грудні він відіслав посольство Шагін - аги з листом, в якому констатував готовність служити султанові, однак обійшов мовчанкою питання принесення присяги Військом Запорозьким. Така позиція Б. Хмельницького внесла охолодження у відносини, що склалися 1656 р. Однак у другій половині березня 1657 р. гетьман направив Л. Капусту до Стамбула засвідчити «стару приязнь і щиру вірність» козацької України до Порти, повідомити про відмову від участі в антитурецькій коаліції, створюваній Австрією, та згоду залишатися в протекції султана. Посольство прийняли прихильно, й турецький уряд підтвердив намір тримати гетьмана «під опікою».

Провал воєнних кампаній навесні та восени 1654 — взимку 1655 рр., визрівання конфлікту зі Швецією спонукали польський уряд у травні вдатися до пошуку шляхів відновлення дипломатичних відносин з Україною. Король звернувся з універсалом до Війська Запорозького, в якому обіцяв амністію, надання козакам «шляхетських вольностей й прерогатив», переведення селян і міщан на виплату легкого чиншу. Наприкінці червня сейм уповноважив комісарів розпочати переговори з гетьманом про укладення угоди. Вона мала проголосити амністію, гарантувати права православній церкві й повернення ЇЙ захоплених храмів і майна, визнання чисельності реєстру у 40 тис. осіб, надання шляхетства 6 тис. козаків, дозвіл проживати їм у староствах півдня Київського воєводства тощо. Проте переговори не відбулися. Другу спробу порозумітися з Б. Хмельницьким король зробив у жовтні 1655 р. Посол С. Лубовіцький прохав гетьмана повернутися у підданство Польщі, обіцяючи від імені Яна Казимира нобілітацію козакам, на що той зауважив, що готовий укласти з Річчю Посполитою угоду, але за умови відмови від претензій «до всього Руського князівства» й визнання його за козаками в кордонах по Володимир, Львів, Ярослав і Перемишль.

Із лютого 1656 р. українсько-польські дипломатичні контакти набули постійного характеру. Польська сторона пропонувала розпочати переговори про мир, розірвати союз із Росією та надіслати на допомогу Речі Посполитій 10-тисячне військо. Б. Хмельницький відхилив ці пропозиції, заявляючи, що допомогти не зможе, поки не буде укладено миру, чого наразі не можна зробити через відсутність старшини. Травнева ж старшинська рада взагалі прийняла ухвалу припинити дипломатичні відносини з Річчю Посполитою. Польський уряд звернувся з проханням до австрійського імператора посприяти укладенню угоди з Військом Запорозьким. Той погодився, і в січні 1657 р. на Україну вирушило посольство П. Парцевича, котре мало запропонувати посередництво й гарантії імператора у переговорах із польським урядом. Водночас поляки направили до Чигирина посла С. Беневського домагатися укладення «Вічного миру» на основі проекту 1655 р., розриву українсько-трансільванського союзу й відкликання з походу корпусу А. Ждановича. Переговори з П. Парцевичем завершилися наприкінці квітня згодою гетьмана прийняти посередництво Австрії, але за умови, «якщо тільки не буде заподіяна ніяка кривда безпеці і цілості нашої держави». Однак він не поспішав приймати польські пропозиції, тому місія С. Беневського зазнала невдачі. Як припускає М. Грушевський, цілком імовірно, що під час обміну думками українська сторона висловилася за перетворення козацької України на Велике князівство Руське на зразок Великого князівства Литовського.

Важливими завданнями зовнішньої політики уряду було розладнати антиукраїнську коаліцію, відновити союзницькі відносини із Трансільванією та Молдавією й доброзичливі із Валахією. Провал намірів Польщі розгромити Українську державу й домогтися її капітуляції, укладення нею договору з Росією викликали сильне занепокоєння у їхніх володарів. Водночас посилюється прагнення Дьєрдя II Ракоці оволодіти польським троном. Тому з початку 1654 р. розпочався новий виток у пошуках порозуміння з гетьманом. Зі свого боку, Б. Хмельницький зробив крок назустріч: звільнив полонених молдавських вояків і повідомив, що смерть сина не повинна перешкоджати розвитку дружніх відносин між країнами. Щоправда, лукавство НІ. Георгіци та військова підтримка ним дій польських підрозділів у березні—квітні підштовхнули гетьмана до проведення дипломатичної акції щодо повернення на трон В. Лупула. Впродовж весни — літа 1654 р. стають постійними дипломатичні відносини з Трансільванією й окреслилася тенденція поліпшення взаємин із новим валаським господарем К. Щер - баном. На початку липня гетьман урочисто зустрів посольство Швеції (контактів з її урядом він шукав з 1649 р.), яке запропонувало розпочати переговори про спільні воєнні дії проти Речі Посполитої. Б. Хмельницький погодився на пропозицію і відправив до Стокгольма посольство І. Макарова, водночас зробивши спробу схилити до союзу зі Швецією Олексія Михайловича.

Воєнні дії осені 1654 — зими 1655 рр. затримали процес зближення козацької України з Придунайськими державами та Шведським королівством. Новий імпульс йому було надано упродовж весни—літа 1655 р. Наприкінці травня гетьман отримав листа від нового шведського короля Карла X Густава з повідомленням про готовність розпочати війну проти Речі Посполитої. У середині серпня під стінами Кам'янця-Подільського було укладено українсько-шведську угоду, що передбачала проведення українцями наступу до західних кордонів України, включення звільнених земель до складу держави й зобов'язання шведів не переходити на правий берег Вісли. Прийняв Б. Хмельницький і трансільванське посольство, яке запевнив у бажанні зберігати дружбу з князем.

Досягнення узгодженості дій зі Швецією створювало сприятливі умови для поширення влади гетьмана на західноукраїнські землі. Однак вражаючі успіхи шведів у боротьбі з поляками викликали у Карла X переоцінку власних сил. Вважаючи Річ Посполиту переможеною, він втратив зацікавленість у збереженні союзу з козацькою Україною і вирішив прилучити до своїх володінь Белзьке, Волинське, Подільське й Руське воєводства, а тому звернувся до Б. Хмельницького з вимогами зняти облогу Львова й відступити у козацьку Україну. Зважаючи на вторгнення хана й на те, іцо Польща ще не здолана, гетьман прийняв слушне рішення поступитися, не розриваючи дипломатичних відносин зі Швецією.

Окупація шведами Польщі підштовхнула Придунайські держави до зближення з Україною. На початку 1656 р. до Чигирина з'явилися посли Молдавії та Валахії, котрі засвідчили гетьманові бажання їхніх володарів «бути з ними у мирі». Б. Хмельницький попросив їхніх володарів не допомагати ані польському, ані шведському королям. Він прийняв також посланця Дьєрдя II Ракоці, від якого дізнався про згоду князя не надавати допомоги ворогам України й укласти з нею союз. 20 квітня гетьман направив посольство І. Брюховецького до трансільванського князя, щоб обговорити умови майбутнього договору й схилити до воєнних дій проти Польщі.

Переорієнтація Росії на підтримку Речі Посполитої підштовхнула український уряд активізували зусилля із формування антипольської ліги. Воєнні невдачі Карла X спонукали його шукати порозуміння з Україною.

Слід зазначити, що восени 1655 і в 1656 рр. бранденбурзький курфюст Фрідріх Вільгельм та вождь англійської революції Олівер Кромвель робили спроби встановити дипломатичні зв'язки з Б. Хмельницьким. Процес формування союзу козацької України, Трансільванії й Швеції був складним, бо кожна зі сторін прагнула досягти власних інтересів. Як засвідчує хід переговорів, Карл X і Дьєрдь II Ракоці, домагаючись воєнної допомоги з боку Української держави, водночас побоювалися зміцнення її потуги й плекали надії прихопити західноукраїнські землі. Зокрема, у травні 1656 р. шведський король погодився віддати трансільванському князеві Галицьку і Львівську землі та частину Поділля, а в серпні — Сяноцьку, Перемишльську і Белзьку землі. Розроблена у вересні інструкція шведському послу до Б. Хмельницького передбачала визнання України «повністю вільною державою», але тільки у межах Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств. Проблему належності західного регіону порушено не було. Не випадково підписаний у грудні 1656 р. у Радноті шведсько-трансільванський договір передбачав його входження до володінь Дьєрдя II Ракоці.

За таких обставин гетьман уважно стежив, іцоб у текстах укладених із союзниками договорів фіксувалося визнання ними західних земель складовою Української держави. Спершу вдалося порозумітися й укласти договір про союз і взаємодопомогу з Трансільванією. Вочевидь, у додатку до нього зазначалося, що «міста по Віслу ріку і в яких проживали руські люди благочестиві і церкви були, і їм бути до міст... Війська Запорозького». В листопаді укладаються аналогічні договори з Молдавією та Валахією. На допомогу Дьєрдю II Ракоці на початку січня 1657 р. вирушив корпус А. Ждановича. Складнішим виявився шлях до укладення договору зі Швецією. В лютому 1657 р. було відхилено запропонований Карлом X проект на тій підставі, що він не передбачав входження західноукраїнських земель до складу Української держави. Під час переговорів у червні зі шведським послом Г. Лілієнкроною останнього повідомили про вимогу уряду «отримати всю країну між Віслою й тутешніми місцями». Трансільванському послу Ф. Шебеші нагадали, що не може бути й мови про передачу князеві українських земель, розташованих на схід від Вісли. Водночас гетьман позитивно сприйняв пропозицію Фрідріха Вільгельма «скласти дружбу» між Бранденбургом і козацькою Україною.

Смерть Б. Хмельницького 6 серпня помітно, хоча й не одразу, вплинула на зміст і напрями зовнішньої політики уряду. Поліцентризм політичної влади, що започатковується вже за гетьманування І. Виговського, відповідно породив і поліцентризм зовнішньої політики. Кожне з державних утворень — Лівобережна і Правобережна Гетьманщини та Запорожжя — розробляло власний зовнішньополітичний курс і формувало свою дипломатичну службу, що різко послаблювало міжнародне становище Української держави загалом і створювало для урядів інших країн оптимальні можливості використовувати таку ситуацію у своїх зовнішньополітичних інтересах. Друга прикметна риса зовнішньої політики полягала у відсутності координації між діями згаданих державних утворень на міжнародній арені. Оскільки погіршення геополітичного становища Української держави та послаблення її ролі у сфері міжнародних відносин не давали змоги гетьманським урядам виступати ініціаторами створення коаліцій (як це мало місце за гетьманування Б. Хмельницького), то основні їхні зусилля спрямовуються на зіштовхування інтересів Речі Посполитої, Росії, Криму й Порти та використання суперечностей між ними. Основним завданням зовнішньої політики став постійний пошук оптимального варіанта протекції.