Українсько-польске воєнно-політичне протистояння зими-літа 1649

Уклавши з Польщею перемир'я, Б. Хмельницький повільно рухався зі своїм військом із-під Замостя на Київ. Визнання ним королівської влади Яна Казимира поставило на порядок денний цілий комплекс питань, від розв'язання яких залежали не лише характер відносин України з Річчю Посполитою, а й внутрішня політична стабільність в Україні, боєздатність її армії, доля союзу козацтва із селянством і міщанством. Напевне ж, залишаючи українські міста й села Руського воєводства, гетьман замислювався над тим, іцо спіткає їхніх мешканців після повернення сюди у супроводі жовнірських корогв шляхти... Не міг він не думати й над питанням: куди відводити козацькі полки, яку територію віддати полякам, а яку залишити під своїм контролем' А проблема неминучого конфлікту між шляхтичами та магнатами, котрі б забажали повернутися до своїх українських маєтків, та озброєним поспільством? А як можна було в умовах масового покозачення селян і міщан домогтися обмеження козацького реєстру (фактично козацького стану) 12-ма тисячами осіб?.. На жодне із цих запитань ніхто, й Б. Хмельницький у тому числі, не мав готових відповідей, водночас усі вони потребували свого нагального вирішення.

Уже під час переговорів із Я. Смяровським під Замостям Хмельницький висловив деякі міркування щодо взаємовідносин із польським Урядом, а також торкнувся своїх поглядів на шляхетське землеволодіння. Він рішуче заперечував проти передачі булави великого коронного гетьмана І. Вишневецькому, вимагав, щоб польське військо не просувалося на схід від Костянтинова (очевидно, Старокостянтинова), щоб «панята» (магнати) не з'явилися далі Білої Церкви, а також щоб усе Задніпров'я (Лівобережна Україна) «при них (козаках. — Авт.) залишалося». Він дозволяв шляхті повертатися до своїх маєтків, але за умови, щоб вони не претендували «на жодну зверхність». 1 грудня надійшов лист від короля, в якому перед українським урядом висувалася вимога повернути війська на «звиклі місця», випровадити з України татар, розпустити посполитих до їхніх домівок, а також прислати до Варшави своє посольство та очікувати на прибуття королівської комісії. Зі свого боку Ян Казимир обіцяв надіслати Війську Запорозькому булаву та корогву, залишити козаків при «давніх рицарських вольностях»; у принципі він погоджувався з тим, щоб козаки безпосередньо підлягали його владі. Подібні вимоги король висував і в своєму універсалі до козаків від 27 листопада.

2 грудня король відправив нового листа до гетьмана, в якому дякував за відхід із-під Замостя, «пробачав» Військо Запорозьке, запевняв, що надішле гетьманську булаву тільки Хмельницькому й нікому іншому, знову підкреслював свою готовність задовольнити прохання про безпосередню підлеглість Війська Запорозького королівській владі, а також про скасування унії, наголошував на тому, щоб гетьман розпустив «поспільство», яке приєдналося до нього, та розіслав суворі універсали до загонів повстанців в Україні та Білорусії з наказом само - ліквідуватися. Таким чином, король домагався відновлення в Україні становища, яке було перед початком революції. 12 грудня він видав універсал до населення Речі Посполитої, повідомляючи його про закінчення «козацької війни».

На початку другої декади грудня Хмельницький зі своїм військом прибув до Острога. Очевидно, тут його наздогнав шляхтич Гіжовський із листом Яна Казимира, в якому той повідомляв про обрання його королем, а також вимагав припинити воєнні дії, повернутися «на свої землі», обіцяючи за цс залишити козаків «у мирі та при давніх вольностях». У відповідь гетьман 12 грудня видав універсал до шляхти, повідомляючи про встановлення — за розпорядженням короля — тимчасового перемир'я і попереджаючи шляхтичів, щоб вони зі свого боку не йшли «проти волі й наказу його королівської м[илос]ті й не мали ніякої злоби ні до своїх підданих, ні до руської релігії, а, навпаки, зберегли до нас свою ласку і залишили нас у спокої, щоб уже більше не тішився ворог. І не дай Господи, щоб до нас дійшла звістка про те, що хтось упертий і злобливий знову почав проливати християнську кров і вбивати бідних людей, чим порушив би спокій і мир, установлений його королівською м[иліс]тю, і напевно привів би до ще більшого знищення Речі Посполитої, бо ми цього не бажаємо». Як видно зі змісту універсалу, Хмельницький посилав його спочатку до Львова, а звідти — до Кам'янця-Подільського, де також зібралося чимало шляхти. Отже, залишаючи західні райони України, він намагався стримати шляхтичів, які поверталися до своїх маєтків, від розправ над учасниками повстань і від переслідувань за віру, даючи зрозуміти, що розглядатиме такі дії як порушення перемир'я та виступить на захист переслідуваних.

Залишивши Острог, Хмельницький пройшов Заслав, а далі його шлях пролягав, імовірно, через Бердичів і Білопілля на Паволоч. Протягом цього часу він продовжував обговорювати з представниками польського уряду питання взаємовідносин Війська Запорозького з Польщею. За даними королівського посланця, було остаточно вирішено: шляхта й «панські слуги» мають право безпечно проживати як у районі Києва, так і за Дніпром. До кінця грудня Хмельницький розіслав універсали до українських селян і міщан, сповіщаючи їх про припинення війни та встановлення миру.

Загалом політична ситуація в Україні на зламі 1648 —1649 рр. складалася вкрай несприятливо для початку роботи королівської комісії. Існувала реальна загроза її зриву. Розвиток подій неминуче мав поставити перед Хмельницьким низку інших складних проблем як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. А тим часом Богдан, розпустивши ще 22 грудня 1648 р. з Білопілля більшість козацьких полків із наказом збиратися до нього в обоз після Масляної (в 1649 р. вона припадала на 14—20 лютого), у неділю 27 грудня прибув до Києва.

У діяльності гетьмана під час його перебування в Києві помітне місце займали стосунки з патріархом Паїсієм. На жаль, ми не знаємо всього змісту розмов гетьмана та патріарха на політичні теми, але вони мали важливе значення для самоусвідомлення Хмельницьким мети боротьби та зростання його авторитету серед різних прошарків населення. Проводив Паїсій розмови з ним і щодо взаємовідносин України з Росією. Не виключаємо, що під впливом цих бесід Хмельницький вирішив відправити до Москви посольство полковника С. Мужиловсь - кого з клопотанням перед царем надати воєнну допомогу та прийняти Військо Запорозьке «під свою руку».

Десь 8 січня гетьман провів Паїсія та Мужиловського у дорогу до Москви. Цього ж дня до нього з'явився гінець від короля та сенаторів із приводу майбутніх переговорів. Разом із ним Б. Хмельницький залишив Київ і вирушив до Чигирина, куди прибув, скоріше за все, 10 січня. Імовірно, у першій декаді лютого 1649 р. до нього почали надходити звістки про розправи польських і литовських корогв над мешканцями українських міст і сіл. Тому він надіслав універсал до козаків із наказом бути готовими виступити в похід. Довідавшись про захоплення жовнірами Бара, гетьман негайно вирядив туди подільського полковника І - Федоренка (Федоровича) із завданням не допустити «пролиття крові», а щоб уникнути воєнних дій у несприятливий для нього час, розіслав козацьким полкам розпорядження залишатися на «своїх місцях» і не йти на зближення з польськими військами. Водночас він відправив до хана посольство, яке мало добиватися збереження воєнного союзу. На початку другої декади лютого гетьман прийняв посланця від Я. Радзивілла й у розмові з ним підтвердив своє прагнення миру, однак зауважив: проти цього виступають селяни та козацькі низи. В лютому відбулися українсько-польські переговори у Переяславі. Гх перебіг, а також сформульовані українською стороною умози укладеного перемир'я засвідчили, що Б. Хмельницький розглядав їх лише як тактичний крок для того, щоб уникнути початку воєнних дій у невигідних для України обставинах, а також виграти час у дипломатичній боротьбі за створення антипольської коаліції.

Щоб запобігти загостренню відносин із Польщею, він послав у Східну Волинь (до Гогці) наказного переяславського полковника Андрія Рома - ненка «для береганья собранья своевольного, чтоб на пограничье над Горьшью ни которого меж нами и ляхами поставленого договору в покое додержали». Та найбільше Богдана турбував розвиток подій на Поділлі, де кам'янець-подільський каштелян С. Лянцкоронський намагався розширити собі воєнний плацдарм за рахунок козацької території. На початку другої декади лютого розгорілася боротьба за «ключ» до східних районів Поділля — м. Бар. Посланий сюди Хмельницьким полковник І. Федоренко розгромив під Іванківцями корогви Яна Стри - жевського та зайняв місто. Лянцкоронський і Остророг, зосередивши під своїм керівництвом близько 12 тис. жовнірів, у першій декаді березня перейшли в наступ. Федоренко змушений був відступити до Шаргорода, однак спроба польських полків 13—14 березня здобути місто штурмом зазнала невдачі, й вони відійшли до Бара. Майже в цей час відбулися бої між козаками й жовнірами в Острозі та Заславі.

Хмельницький наказав Данилові Нечаю вирушити на допомогу Федоренку та спільними силами відкинути поляків за визначену в Переяславі лінію розмежування. Прибувши до Шаргорода, брацлав - ський полковник 22 березня звернувся з листами до Лянцкоронського та брацлавського старости, застерігаючи їх від порушення умов Переяславського перемир'я. Командування польського війська проігнорувало це попередження, тож наприкінці березня в околицях Бара знову спалахнули жорстокі бої. На початку другої декади квітня жовніри відступили до Меджибожа. Лянцкоронський намагався оскаржити перед гетьманом дії подільських полковників, однак у листі - відповіді до нього від 20 квітня Хмельницький суворо зауважив: стосовно «Федоренка, Стапка та інших полковників, про яких... пишеш, [то] вони повинні бути пильними, тому що в[аша] м[илість]„. із військом своїм до нас наближається всупереч умові, укладеній із милостивими панами комісарами». Наостанок каштелян одержав пораду відступитись від Бара.

Не виключено, що в цей час Хмельницький повідомив А. Кисіля про порушення польськими корогвами на Поділлі умов перемир'я та попередив: якщо ці неподобства не припиняться, він, гетьман, накаже своїм полкам «бути в цілковитій готовності». Мабуть, він послав у цей район своїх уповноважених, котрі мали спостерігати за тим, щоб виконувалися «військові накази», а також карати свавільників. У другій декаді квітня Хмельницький наказав Нечаю розпустити селян і міщан, набраних у полки, і повернутися до Брацлава, оскільки гетьман «сподівається комісії з поляками». Однак під впливом тривожних звісток він надіслав розпорядження козакам Поділля через два тижні зібратися під Морафу, а близько 25 квітня скликав таємну раду старшин, яка вирішила розпочати мобілізацію армії. Отже, українське керівництво не покладало особливих надій на місію Смяровського, котрий у другій половині квітня прибув до Чигирина.

На початку другої декади березня гетьман залишив Чигирин і виступив до Мошен. Нам не вдалося з'ясувати мету цього візиту. Згідно з деякими даними, за його розпорядженням обозний Війська Запорозького Іван Чарнота перевіз із Переяслава до цього міста ЗО гармат і боєприпаси до них. Тому можна припустити, що в Мошнах передбачалося збирати військо. Повернувшись незабаром до Чигирина, Хмельницький прийняв там ігумена одного з православних монастирів з-під Могилева (Білорусія) Павла, який приїхав до нього з монахами «заради своїх монастирських справ». Після розмов з ігуменом Богдан вирішив послати його до Москви з листом до Олексія Михайловича, а також із усним дорученням патріархові Паїсію (котрий перебував у столиці Росії), щоб той поклопотався перед царем прийняти гетьмана та козаків «под свою государскую вьісокую руку и помочь им учинил», бо козаки разом із татарами «хотят вести войну с поляки». В середині третьої декади березня до Хмельницького прибуло посольство від Я. Радзивілла, однак результати цих переговорів не відомі. Того ж місяця гетьман посилав Михайла Войтова на Дон по допомогу «на ляхов». Донці схвально відгукнулися на це прохання, й частина українців і білорусів, котрі мешкали там, у квітні вже була в Україні.

З третьої декади березня пожвавилися контакти з Кримським ханством. На початку квітня на запрошення Богдана до України прибули перші татарські загони (у районі Крилова, наприклад, з'явилися ногайські та азовські татари). 10 квітня Хмельницький звернувся з листом до кримського старшини Антимира, а наступного дня — до перекоп - ського старшини Пері-аги, повідомляючи їх про наступ жовнірів, які порубали козаків у Барі та Острозі, та прохаючи не зволікати з допомогою.

Тим часом командувачі підрозділів коронного війська Фірлей та Лянцкоронський вирішили зайняти вигідні позиції для наступу на Півдєнно-Східну Волинь. 7 травня вони зустрілися в Ляхївцях і домовилися, що полки Фірлея розташуються між Ляхівцями та Заславом, а Лянцкоронського — між Чорним Островом і Базалією. 9 травня Ян Казимир видав перше й друге віці шляхті, наказуючи готуватися до походу, та розіслав листи до частин регулярного війська, визначивши день походу — 22 травня. З метою ізоляції України на міжнародній арені відповідні посольства виїхали до правителів Порти, Франції, Росії, Трансільванії та до римського пагіи. Заграючи з Польщею, молдавський воєвода В. Лупул клопотався про викуп польських гетьманів із татарської неволі, надіслав велику грошову суму для ведення воєнних дій проти українців своєму зятеві Я. Радзивіллу, а також заборонив продавати коней татарам.

У такій непростій ситуації Хмельницький покладав певні надії на підтримку Росії. Однак, як засвідчили переговори Паїсія та Мужи - ловського з російським урядом у першій половині лютого 1649 р., Москва не поспішала йти назустріч проханням володаря України. Цар звелів передати патріархові, що не може надіслати до Війська Запорозького своїх «ратних людей» та прийняти його під свою протекцію. Отже, московський уряд фактично відмовився обговорювати питання про надання військової допомоги козацькій Україні силами росіян чи, принаймні, донських козаків.

Для кращого з'ясування політичної ситуації в Україні російський уряд вирішив відрядити туди посольство у складі Григорія Унковського та піддячого Семена Домашнєва. Зі своїх розмов із російськими послами гетьман переконався, що царський уряд не має наміру втручатися у війну України з Польщею. І все ж, будучи певним у необхідності дальшого розвитку політичних відносин із Росією, вирішив відправити до Москви посольство на чолі з чигиринським полковником Вешняком. Воно мало засвідчити готовність Війська Запорозького служити «великому государю» та знову порушити клопотання про направлення російського війська на допомогу Україні. 2 травня він написав листа до Олексія Михайловича, в якому дякував за грамоту, привезену Ун ковським, за дозвіл українським купцям вільно торгувати на території Росії та прохав якнайшвидше розпочати наступ на Річ Посполиту в районі Литви; водночас висловлював побажання, щоб цар, «яко правдивий и православний государь християнский, єдиним государем нам, слугам своим, бьіл...». Ці ж думки Хмельницький розвинув у листі до царя від 13 травня. Він прохав належним чином прийняти посольство Вешняка, наказати російській армії перейти в наступ на Польщу й нарешті «нас под милость и оборону свою и всю Русь, нине гю милости Божий протиз ляхов совокупляючуся» взяти. Так уперше було чітко сформульовано клопотання до російського можновладця прийняти в підданство не лише Військо Запорозьке, а «всю Русь», тобто всі землі Речі Посполитої, на яких проживало українське населення.

З червня посольство Вешняка прибуло до Москви, а 15 червня полковника прийняв цар «по большому чину». 23 червня йому було дано відпускну аудієнцію. В грамоті до Війська Запорозького цар дякував за готовність служити, однак повідомляв: тепер він не може розпочати воєнних дій проти Речі Посполитої, бо «вечное докончанье» з польськими королями «нарушить немочно».

Невдача гетьмана в політичних зносинах із Москвою, на жаль, навесні 1649 р. виявилася далеко не останньою. Справа в тому, що дедалі чіткіше окреслювалася тенденція до відходження трансільванського князя Дьєрдя II Ракоці від плану утворення союзу з козацькою Україною. Не виключено, що ця політика певною мірою зумовлювалася тим, що князь побоювався негативної реакції віденського двору щодо українсько-трансільванського зближення та сильної опозиції в самій Трансільванії. Єдиним союзником українського уряду залишався кримський хан. Наприкінці першої декади травня від нього до Хмельницького з'явилися гінці з повідомленням про готовність виступити в похід. Однак татарам теж не можна було йняти віри: як засвідчили наступні події, Іслам-ГіреЙ, намагаючись укріпити Кримське ханство за рахунок входження до його складу Астраханського та Казанського ханств, замислив включити до сфери свого впливу й Україну. А для цього йому потрібно було, по-перше, не допустити створення на її землях незалежної сильної держави, а по-друге, намагатися максимально ослабити як Україну, так і Річ Посполиту, щоб у зручний для себе час нав'язати обом свою волю.

Як би не розвивалися події, Хмельницький не гаяв часу й активно готував українську армію до майбутньої кампанії проти Речі Посполитої, розраховуючи захопити Кам'янець. Ми вже зазначали, що він не вірив у можливість миру з Польщею. І справді: 6 травня Ян Казимир повідомив гетьмана листом, що члени комісії не можуть розпочати свою роботу у визначений час (23 травня), і назвав нову дату - 21 червня. Король обіцяв прибути особисто «в руські краї» й «подарувати всім нашим підданим» мир, згоду та «милість панів у відношенні підданих... і взаємне вічне й невимушене підданство панам». На початку травня гетьман одержав листа від А. Кисіля, в якому той переконував Богдана в доцільності проведення найближчим часом комісії. Відповідаючи 13 травня, Хмельницький погоджувався з київським воєводою, але при Цьому слушно зауважував: «Дуже нас усіх дивує те, що Польща утримує такі великі війська, завербовані й коронні, й тому все наше Військо Запорозьке непокоїться і боїться, щоб, не дай Боже, не закінчили цю Комісію так, як рік тому: тут про згоду, а тут про що інше думали».

Фактично відмовившись від переговорів, польський уряд активізував підготовку до наступу на Україну. 22 травня Ян Казимир наказав виконувачу обов'язків польного гетьмана Анджеєві Фірлею знайти зручне місце для розташування армії, а також надав йому великі повноваження у веденні воєнних дій. Королю сподобався план Фірлея об'єднати польські й литовські військові сили, переправивши литовців у козацьку Україну через Прип'ять або Дніпро. Польний гетьман пропонував й інший варіант — щоб Я. Радзивілл ударив у тил українського війська. Зваживши на ці пропозиції, король звелів Радзивіллові направити частину своїх військових підрозділів на з'єднання з польськими. 25 травня сенат вирішив, щоб Фірлей розташував своє військо у таборі між Старокостянтиновом і р. Горинню. Водночас Ян Казимир спішно намагався сформувати ще одну армію.

Тим часом у козацькій Україні успішно відбувалася мобілізація козацьких полків. Уже в перших числах травня Гадяцький, Полтавський і Миргородський полки вирушили до гетьмана. 18 травня Хмельницький направився до Києва, в околицях якого збиралися основні сили українського війська. Перед «святами» (очевидно, 21 —22 травня) він учинив йому «попис». Було 30 полків. Звідси гетьман із полками вирушив на традиційне місце перебування козацького війська - Росаву. Тоді ж він послав розпорядження козацьким полкам, розташованим на Поділлі та Чернігівщині, підготуватися до активних дій проти поляків. Не виключаємо, що гетьманська канцелярія розсилала листи також до селян і міщан, закликаючи їх «збиратися до громади» та обіцяючи скасувати над ними зладу панів. За даними деяких джерел, у 20-х числах травня Хмельницький особисто виїжджав на р. Інгулець назустріч татарським загонам, які підходили на допомогу. Успішно діяла його розвідка (в листі від 28 травня до короля литовський канцлер Альбрехт Станіслав Радзивілл повідомляв: Хмельницький має «своїх шпигунів і знає, що тут робиться»).

Тим часом Фірлей вирішив розпочати наступ на Україну. Наприкінці травня підрозділи 18—20-тисячного польського війська з'явилися на Південно-Східній Волині. Так було зірвано умови Переяславського перемир'я. Полки І. Донця, Андрія Романенка, Гараська Яцкевича, Кривоносенка й Таборенка разом із селянами та міщанами намагалися затримати противника. Запеклі бої відбулися неподалік Засла - ва, у Сульжинцях, Звягелі, Острополі та в інших містах і містечках. Жовніри вогнем і мечем відновлювали старі порядки. Десятки міст і сіл було перетворено на руїни. Корогви Чарнецького повністю знищили Шепетівку, Судилків та інші «бунтівні гнізда». Південно-Східна Волинь була залита кров'ю. Основні сили польського війська почали зосереджуватися під Старокостянтиновом.

Та Кисіль даремно сподівався, що успішні дії поляків на Волині зроблять гетьмана поступливішим і спонукають до переговорів на умовах переможців. Зустрівши на Інгульці частину татарської орди, Хмельницький подався до Умані, де «для остереганья неприятелей на Украине» залишив б тис. козаків і чотирьох мурз із декількома тисячами татар на чолі з полковником Ф. Коробкою, а сам із військом вирушив у напрямі Животова. За його задумом, удар по Польщі мав завдаватися з двох боків: головними силами через терени України у напрямі Варшави й допоміжними (під проводом наказного гетьмана Іллі Голоти) — на Вільно з подальшим виходом до Вісли, де українські війська мали об'єднатися. Водночас у наступ на Меджибіж рушили подільські полки. Щоб утримати це місто у своїх руках, фірлей послав йому на допомогу кілька тисяч добірних жовнірів на чолі з Лянцкоронським. Проте останній запізнився: здобувши Меджибіж, козаки вже штурмували замок. Кам'янецький каштелян атакував їх, однак зазнав невдачі. Йому здалося лише вивести із замісу частину обложених жовнірів і разом із ними повернутися під Старокостянтинів. Втрата міста сплутала плани Фірлея, який мав вказівку з Варшави розташувати військо під Новим Костянтиновом.

Маючи дані про район дислокації сил противника, Хмельницький, очікуючи на підхід хана, неквапом рухався через Старий Животів, Старий Пиків, Хмільник, Сеняву на Старокостянтинів. 23 червня неподалік Пилявців його наздогнала Білгородська орда. Через два дні він зупинився під Пилявцями. По дорозі продовжував розсилати мобілізаційні універсали до українського населення, наказуючи вступати до лав козацького війська. Поява Хмельницького в околицях Старокостянти - нова виявилася цілковитою несподіванкою для поляків. За наказом Фірлея жовніри відступили через Чолганський Камінь до Збаража. Звідсіля 30 червня польний гетьман звернувся з універсалом до шляхти, намагаючись заспокоїти її з приводу раптового відступу армії. Сюди ж підійшли підрозділи А. Сенявського, І. Вишневецького та інших магнатів. На кінець першої декади липня чисельність польських військ під Збаражем становила понад 24—26 тис. осіб.

У середині 20-х чисел червня Хмельницького особливо турбував литовський фронт: він побоювався можливого удару Я. Радзивілла в напрямі Києва й виходу його таким чином у тил українського війська. Дійсно, вже на початку місяця литовські війська різко активізували бойові операції в Білорусії. Козаки змушені були залишити Лоїв і Гомель, а у битві під Жагалем (що відбулася 17 червня) литовський стольник Вінцентій Корвін Гонсевський завдав тяжкої поразки полку І. Голоти. Сам, полковник і 1600 козаків полягли на полі бою. Цьому розгромові сприяла зрада товариша Голоти — шляхтича з-під Києва Дубини. Ще одної серйозної невдачі повстанці зазнали недалеко від Річиці, де литовський стражник Григорій Мирський розбив полк Головацького. Самого полковника схопили та посадовили на палю. Наприкінці першої декади липня до Радзивілла прибув гонець від Фірлея з проханням вдарити на Київ, а трохи згодом подібний наказ

надійшов від Яна Казимира. Ще не знаючи про ці поразки в Білорусії, Б. Хмельницький інтуїтивно відчув потребу негайно послати гуди свіжі сили. 30 червня — 1 липня на литовський фронт вирушив київський полковник С. Кричевський, а вже 8 липня він стояв у Чорнобилі. Незабаром до нього приєдналися козаки Чорнобильського та Овруцького полків, а також полку брата І. Голоти — Григорія. Як показали наступні події, цей захід українського гетьмана виявився надзвичайно своєчасним.

Очікуючи на підхід хана, Хмельницький, маючи у своєму розпорядженні 80-90-тисячне військо, не кинувся відразу ж переслідувати Фірлея. 21 червня він пройшов повз Базалію, понад тиждень простояв під Чолганським Каменем. Імовірно, саме тут 9 липня до нього підійшла ЗО-40-тисячна кримська орда, очолювана Іслам-Гіреєм. Під час спільної воєнної наради вирішили наступати на позиції поляків під Збаражем, причому наперед вирушала татарська й українська кіннота, а обоз із піхотою мав рухатися позаду. Не гаючи часу, авангард українсько-татарського війська виступив у похід.