Типологізація, хронологічні межі, періодизація та соціальна база революційної боротьби в Україні

Слід зауважити, що в тематичному блоці дослідження революційних виступів українців за національне визволення на етапі раннього нового часу одним із найскладніших і найактуальніших залишається коло питань, пов'язаних з їхньою ідентифікацією. Як ми матимемо можливість переконатися, їх складність виходить далеко за межі внутрішньої проблеми національної історіографії і становить важливий зріз загальної теорії революцій. У цілому це питання акумулює у собі такі важливі складові, як віднайдення прикметних ознак для визначення сенсу подій середини XVII ст. в Україні; з'ясування їхпіх типологічних особливостей та внутрішньої багатогранності, їхнього співвіднесення з семантичним наповненням того понятійного апарата, який є сьогодні у розпорядженні дослідника.

Не заглиблюючись у причини появи й утвердження у вжитку науковців доволі широкого спектра понять, термінів та дефініцій щодо визначення суті подій, характеру національно-визвольної й соціальної боротьби, що розпочалася у 1648 р., спробуємо, виходячи з їхньої внутрішньої спорідненості, класифікувати їх таким чином:

повстання («козацьке повстання», «Руська ребелія», «хлопське повстання», «загальнонародне повстання», «Велике козацьке повстання», «Велике українське повстання», «Національне повстання» тощо);

війна («козацька війна», «селянська війна», «громадянська (домова) війна», «Велика війна 1648—1654 рр.», «польсько-козацька війна», «визвольна війна», «Національно-визвольна війна» тощо);

революція («козацька революція», «буржуазна революція», «Національна революція», «Національно-визвольна революція», «Українська революція», «Велика українська революція», «народна революція» тощо).

Зрозуміло, що кожне з цих понять («повстання», «війна», «революція») відбиває певний сегмент того складного соціально-політичного феномена, який покликали до життя українські історичні реалії середини — другої половини XVII ст. Втілюючись у конкретно-історичні події, наділені спорідненими рисами, це феноменальне явище, з іншого боку, характеризувалося їхнім безупинним розвитком та перетіканням з однієї форми в іншу. При цьому самі події збагачувалися новою сутністю, набували характеристичних відмінностей, що, своєю чергою, потребувало адекватного їх відображення в термінології. Отже, великою помилкою було б поставити такі поняття, як «повстання», «війна», «революція», в один синонімічний ряд. Адже кожне із них несе у собі своє особливе, відмінне від інших внутрішнє навантаження, а отже всі вони призначаються для розкриття змісту далеко не тотожних між собою виявів суспільно-політичного життя.

Зокрема, застосування терміна «повстання» є цілком доречним, коли йдеться про збройний виступ певної соціальної групи на захист своїх інтересів, заснованих насамперед на так званих базових інстинктах. Як правило, така форма протесту має локальний характер, відзначається слабкою організацією й організованістю, а його керівники формулюють у зародку, а частіше не висувають зовсім програму ліквідації існуючої соціальної ієрархії й захоплення політичної влади.

Поняття «війна» ідентифікує найжорстокішу, найорганізованішу й наймасовішу форму збройної боротьби між державами, націями (народами), соціальними станами, яка має політичний характер і спрямовується на розгром (знищення) противника й утвердження своєї волі. Як правило, при цьому боротьба позбавлена конструктивного навантаження (адже не йдеться про перетворення соціальної структури суспільства, суспільного й державного устрою тощо), а націлюється насамперед на запобігання агресії, утисків у національній чи духовній сферах, негативів соціально-економічної політики урядів тощо. Прикметно, що за певних обставин може відбуватися переростання повстання у війну.

Під дефініцією «революція», як правило, розуміється складне соціально-політичне явище, яке визріває й реалізується в критичні періоди суспільного розвитку, коли втрачається (через вузол загострених до краю суперечностей) можливість його поступового еволюційного перетікання від застарілих у більш розвинені, прогресивніші форми. Її сутність полягає у докорінній зміні (шляхом надзвичайно пришвидшених у часі перетворень) суспільного й державного ладу, панівного політичного режиму насильницьким методом (навіть у її мирному варіанті), що супроводжується одночасним зламом узвичаєних устоїв не лише суспільної, а часто й морально-побутової та духовної сфер.

Попри увесь свій трагізм, революції, на відміну від воєн, насамперед характеризуються своєю конструктивною суспільною функцією. Означаючи «зміну в поведінці людей, їх психології, ідеології, віруваннях і цінностях», революція, за визначенням П. Сорокіна, «знаменує собою зміну в біологічному складі населення, його відтворення і процесів відбору... це деформація всієї соціальної структури суспільства», що супроводжується одночасним «зрушенням у фундаментальних соціальних процесах». Ще складніше історичне явище становить національна революція, коли поряд із змінами суспільного устрою відбувається, в умовах боротьби за незалежність, процес ліквідації вироблених в інших політичних культурах структурних основ організації політичного життя й заміни їх національними. Не випадково у їхньому перебігу часто спостерігається суперечливе переплетення громадянської та національно-визвольної воєн, що надає боротьбі виняткової жорстокості Й величезного кровопролиття.

У світлі вищесказаного, як на наш погляд, широко вживані в польській історіографії і перейняті звідти окремими українськими науковцями терміни «козацьке повстання», «козацька війна», «польсько - козацька війна», «селянська війна» тощо є однозначно неприйнятними в застосуванні щодо українських реалій середини - другої половини XVII ст., оскільки акцентуються лише на їхніх окремих сторонах, помітно звужуючи формат явища в цілому і зводячи його сутність до внутрішнього соціального конфлікту в Речі Посполитій. При цьому повністю ігнорується національно-визвольний аспект тогочасних подій, який полягав у прагненні українців до створення незалежної соборної держави і боротьбі за її суб'єктивізацію в існуючій на той час системі міжнародних відносин.

Не точною є й широко використовувана дефініція «козацька революція», оскільки також абсолютизує лише соціальний момент. Не повною мірою відбиває зміст українського феномена й означення «визвольна» або «національно-визвольна війна», яке набуло доволі широкого поширення. Як цілком слушно зауважував свого часу Я. Ісаєвич, в них не відбивається насаліперед той факт, іцо з украінсько-польською війною тісно поєднувалася і перепліталася доволі гостра соціальна боротьба всередині самого українського суспільства; окрім того, поза увагою залишаються процеси державотворення, зміни системи суспільно-політичних відносин і соціально-економічної моделі в Українській державі.

Дійсно, розпочавшись як типове повстання, в якому, щоправда, акумулювався весь раніше набутий досвід соціально-політичної боротьби козацтва, помножений на авторитет і політичну мудрість його керівництва, цей потужний протестний рух уже після перемог українського війська біля Жовтих Вод і під Корсунем набуває загальнонаціональних масштабів, поширившись практично на всі етнічні українські землі, що перебували у складі Речі Посполитої, та втягнувши у свою орбіту значні маси населення. Джерела одностайно засвідчували, що повстала «вся Русь». За цими показниками позначена яскраво вираженим національно-визвольним, релігійним і соціальним характером боротьба, що розгорнулася в Україні влітку—восени 1648 р., не мала собі рівних в Європі. Вона велася, по-перше, за витворення незалежної Української держави на всьому історичному ареалі етнічних українських земель і, по-друге, за ліквідацію річпосполитської політичної системи й середньовічних форм соціально-економічних відносин та утвердження натомість нових національних моделей, побудованих на засадах козацької державотворчості, в яких реалізовувалися значно прогресивніші тенденції організації суспільного життя.

Всеукраїнський характер руху поспільства за національне і соціальне визволення зберігався і після 1 649 р., незважаючи на втрату західного регіону та обмеження умовами Зборівського договору територіального ядра козацької держави, а отже локалізації боротьби надалі в основному теренами Брацлавського, Київського, Чернігівського та Летичівського повіту Подільського воєводств (хоча могутній виплеск її за ці межі мав місце навесні 1651, у 1652, 1655, 1664—1666 рр.).

Тісне взаємопереплетення таких напрямів боротьби, як національно - визвольний, релігійний і соціальний (принаймні, Ф. Сисин підкреслював притаманність «повстанню Хмельницького» багатьох характерних «рис війни за незалежність (або горизонтальної революції), протона - ціональної революції та регіонального руху»), надавало їй максимальної напруженості, з іншого боку — спричинювало виплески жорстокості й ксенофобії, помножені на випадки застосування новою адміністрацією внутрішнього терору як засобу зниження соціальної напруги. Однак ці явища залишалися поодинокими і, принаймні, не виступали визначальними щодо загальної спрямованості й характеру боротьби.

У цілому динаміка революційних змін засвідчує, що реалізація планів розбудови національної держави виявлялася найбільш ефективною, коли збігалася у часі з розв'язанням проблем соціально-економічного характеру в інтересах широкого українського загалу. Натомість ігнорування останніх гетьманськими урядами завжди призводило до загострення соціальної боротьби, спалахів повстань, одне з яких весною 1658 р. переросло у громадянську війну з усіма її трагічними наслідками. Слід зауважити, що за будь-якого розкладу політичних та соціальних сил, надання на певних етапах переваги тим чи іншим методам і спрямуванням боротьби, в ній завжди превалювало виборення незалежності, оскільки лише це відкривало перед українською спільнотою перспективу входження у нову європейську цивілізацію.

Боротьба, що точилася в Україні у середині — другій половині XVII ст., відзначалася доволі широким спектром своїх формовиявів. У соціальній сфері вони з основному зводилися до відмов від виконання визначених традиціями і середньовічним правом обов'язків; проявів непослуху; подання скарг; залишення місць проживання і переселення до інших районів; захоплення земель, сільськогосподарських угідь тощо; покозачення; індивідуальних та організованих збройних виступів (як локальних, так і таких, що мали значне територіальне охоплення); Селянської війни, спрямованої на злам існуючих соціальних відносин; застосування економічної блокади щодо окремих регіонів тощо.

Аналогічні форми використовувалися і в політичній сфері для боротьби за національне визволення. Поряд із ними траплялися випадки диверсій та терористичних актів, етноконфесійних чисток (особливо у 1648—1652, 1654—1655 рр.). Широко застосовувалася така форма вирішення зовнішньополітичних проблем, як дипломатична боротьба. Найскладнішим з усіх формовиявів була війна (проти Речі Посполитої у 1648-1674 рр., з Кримським ханством у 1654-1657, 1668-1669 рр., з Молдавією у 1650 р., з Молдавією і Валахією у 1653 р., з Російською державою у 1658-1659 рр., з Османською імперією у 1674 р.).

Внутрішньополітична боротьба точилася у таких формах, як дискусії на старшинських і козацьких радах; дискредитація супротивників; інтриги та змови; усунення опонентів із посад; перевороти; збройні виступи; громадянська війна, яка мала місце у 1658 — 1663 рр. Причому між соціальною і політичною боротьбою не існувало застиглих меж — вони розвивалися, змінювалися, переходили з однієї в іншу, накладалися одна на одну.

На підставі викладеного цілком правомірно говорити про те, що багатовимірне суспільно-політичне явище, яке було започатковане на українських теренах Речі Посполитої захопленням на початку 1648 р. у результаті козацького повстання Запорозької Січі, за своєю масштабністю (у територіальному та людському вимірах), змістом, формами і характером боротьби, якісними змінами, іцо трансформували політичну, соціальну, економічну і духовну сфери, без будь-яких натяжок та перебільшень підпадає під ідентифікацію його як революції. Оскільки вістря боротьби спрямовувалося не лише на виокремлення України з державно-політичних структур Речі Посполитої, а й на відстоювання незалежності заснованої українським соціумом держави від посягань з боку Росії, Криму і Порти, то за своєю суттю ця революція мала насамперед чітко виражений національний характер, хоча на її окремих етапах апофеоз боротьби зав'язувався навколо соціальної, етнічної чи релігійної складових.

В історіографії доволі довгий час залишалася відкритою проблема визначення хронологічних меж Української революції. Як відомо, в 30~80-х рр. минулого століття усталена на офіційному рівні концепція історичного розвитку України в кінці XVI—XVIII ст. унеможливлювала будь-які дискусії з цього приводу, отже тенденція датувати революційну добу 1648-1654 роками, яка окреслилася на початку 50-х рр. у зв'язку з широкоформатним відзначенням 300-річчя ради в Переяславі, залишалася безальтернативною протягом майже чотирьох десятиліть.

Певні зрушення в цьому питанні намітилися в українській історичній науці на зламі 80—90-х рр., коли започатковувалося переосмислення багатьох вузлових проблем національної історії. Саме в цей час переважною більшістю українських істориків як граничні для національно-визвольних змагань українців середини XVII ст. були визначені 1648~1657 рр. Висловлювалося також припущення, що Національно - визвольна війна тривала протягом 1648—1658, 1648—1660 рр. Поряд із цим історичній науці було запропоновано гіпотезу (вона походила не з професійного середовища істориків), згідно з якою Визвольна війна фактично завершилася у 1678 р. зі знищенням турками Чигирина, а своєї юридичної чинності цей акт набув закріпленням Вічним миром між Росією і Річчю Посполитою з 1686 р., яка проте, через брак належної аргументації, не була сприйнята фахівцями.

У 1992 р. автори цієї праці запропонували нову концепцію Визвольної війни в Україні, в якій обґрунтовувалося її закінчення 1676 р., а саме ліквідацією державних національних інституцій у Правобережній Україні, що збіглося у часі з відреченням від влади Петра Дорошенка. Прикметно, що таке датування не викликало у фахівців серйозних заперечень (хоча й не було сприйнято одностайно). Навіть за критичного ставлення до концепції в цілому І. Рибалка, зокрема, констатував, що можна погодитися з авторами в тому, що події 1648 — 1676 рр. «становлять собою ланки єдиного процесу боротьби українського народу за створення національної держази, п незалежність і територіальну цілісність».

Правомірність існування (поряд з іншими) запропонованої нами точки зору на це складне теоретичне питання, яке, без сумніву, потребує своєї подальшої розробки, підтвердили і віднайдені останніми роками в польських архівосховищах і бібліотечних фондах документи. Принаймні, вони утверджують у тому, що події 1648—1676 рр. підпорядковані одній основній меті — звільнення з-під зверхності чужоземного політичного режиму, проголошення Української держави та об'єднання в її межах етнічних українських земель, її унезалежнення й визнання повноправним суб'єктом міжнародних відносин, а також утвердження революційних інновацій у соціально-економічній та куль - турно-духовній сферах.

До речі, сучасники й учасники національно-визвольної боротьби 60-х — першої половини 70-х рр. XVII ст. також розглядали їх як продовження війни, що почалася у 1648 р. Зокрема, у листі до запорожців від 22 лютого 1671 р. городові козаки нагадували, що напередодні козацького повстання на Січі поляки «важким ярмом підданства обклали наш народ Український; а якщо було перед війною добре, то не потрібно було ніколи Війську Запорозькому з ними воювати. Тепер же двадцять і кілька літ воюємо, у багатьох битвах багато крові пролили і голів своїх наклали». 28 березня того ж року П. Дорошенко писав до курфюрста бранденбурзького Фрідріха Вільгельма, що, починаючи від Б. Хмельницького, Військо Запорозьке «і весь народ Руський борються проти польського ярма, і тепер поляки розділили наш край на дві частини: одну продали Московії, а другу хочуть перетворити у Дике Поле».

Справді, після смерті Б. Хмельницького у серпні 1657 р. боротьба за розв'язання найголовніших завдань революції не припиняється, хоча внаслідок загострення соціально-політичних суперечностей і прорахун - ків уряду вона протікала у значно складніших умовах. І все ж на Правобережжі поспільство продовжувало чинити затятий спротив відновленню польських політичних і господарських структур, що переріс у масштабне повстання 1664—1665 рр., в якому узяли участь сотні тисяч українців. Одночасно на Лівобережжі точилася боротьба проти спроб російського уряду звести нанівець українську автономію.

Перегляду потребує державотворча діяльність таких українських гетьманів, як П. Дорошенко, Д. Многогрішний та І. Самойлович. Особливо виразно прагнення унезалежнити Українську державу проявилося у П. Дорошенка, який наполегливо намагався домогтися возз'єднання козацької України й визнання її політичної самобутності Урядами Речі Посполитої та Російської держави. Однак розпочатий із 1674 р. інтенсивний процес руйнування національних політичних структур на Правобережжі, який завершився у 1676 р. їх ліквідацією, ознаменував кінець революції та її поразку. Адже в наступні десятиріччя (попри всі спроби І. Самойловича, Ю. Хмельницького, І. Мазепи, С. Палія та П. Орлика) відновити її функціонування у цьому регіоні, як і добитися його приєднання до Лівобережної Гетьманщини, не вдалося. В іншому, регресивному, руслі почав розвиватися і суспільно - політичний процес у Лівобережній Україні, що на кінець XVIII ст. призвело до її повного поглинення імперською системою.

У перебігу революції можна виокремити п'ять періодів.

Перший — лютий 1648 — червень 1652 ~ характеризується найбільшим розмахом й інтенсивністю національно-визвольної і соціальної боротьби. Відбувається бурхливий процес становлення національних державних інститутів, оформлення державної ідеї, формування політичної еліти. Успішно завершується Селянська війна.

Другий — червень 1652 — серпень 1657 — відзначається погіршенням економічного й геополітичного становища козацької України та активними пошуками союзників на міжнародній арені з метою розгрому Речі Посполитої й возз'єднання в межах держави всіх етнічних українських земель. У політичній сфері започатковується утвердження монархічної форми правління у вигляді спадкового гетьманату.

Третій — вересень 1657 — червень 1663 — характеризується різким загостренням соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну. її трагічним наслідком став розкол козацької України на дві Гетьманщини (Правобережну та Лівобережну) та виокремлення Запорожжя в автономну політичну одиницю.

Четвертий — липень 1663 — червень 1668 _ ознаменувався прагненням польського і російського урядів поділити Українську державу (Андрусівський договір 1667 р.) та відчайдушною боротьбою національно-патріотичних сил за соборність козацької України.

П'ятий — липень 1668 — вересень 1676 — позначений новим загостренням політичної боротьби (1668 —1669, 1674), посиленням втручання іноземних держав у внутрішні справи України. Відбувається ліквідація державних інституцій у Правобережжі, якому довелося пережити спустошливі вторгнення польських, кримських, турецьких і російських військ.

Важливим теоретичним питанням будь-якої концепції революції є окреслення її соціальної бази. Окрім іншого, від правильного визначення того, який саме соціальний елемент вирішальним чином вплинув на перебіг революції, значною мірою залежить і розуміння типологічного характеру явища в цілому. В українському варіанті з-поміж соціальних верств найважливішу роль у подіях кінця 40-х ~ середини 70-х рр. відігравало козацтво, котре міцно тримало у своїх руках провід і винесло основний тягар боротьби. Ця порівняно нечисленна соціальна верства, яка мала у своєму розпорядженні державотворчий потенціал і досвід воєнної організації, опинилася в епіцентрі колосального соціального катаклізму, в який раптово переріс селянський протест проти покріпачення.

Участь козацтва надала селянським виступам осмисленості, поставила перед повсталими масами завдання створити етнічну державність, основану, по-перше, на власному політичному потенціалі, по-друге, на традиціях давно пригаслої в пам'яті народній Київської Русі. Нарешті, союз із селянством дав можливість козацтву створити військо, здатне протистояти регулярній армії Речі Посполитої. Досить швидкими темпами в Україні пройшла ліквідація шляхетського землеволодіння та польського адміністративно-територіального устрою, а отже, по суті, відбулася радикальна зміна власності та влади.

У молодій Українській державі козацтво становило кістяк національної армії, соціальну основу формування нової політичної еліти, чинило найорганізованіший спротив феодалізації соціально-економічних відносин, оскільки виступало станом повноправних землевласників. Невипадково термін «козацький» у другій половині XVII — на початку XVIII ст. акумулює у собі й асоціюється у суспільній свідомості з націо - творчими та політичними явищами загальнонаціонального характеру, щодо яких вживаються означення: «козацька Україна», «козацький руський народ», «козацька мова» тощо.

Надзвичайно активну участь у революційних подіях (особливо у 1648-1652, 1654-1655, 1658-1659, 1664-1668 рр.), як зазначалося, взяло селянство. У 1648 р. в етнічних межах проживання українців фактично не залишалося району, який би не був охоплений селянським виступом. Джерела постійно наводять свідчення сучасників про масову участь селянства у боротьбі: «У Литві і у Білій Русі хлопство — Русь збунтувалося проти своїх панів»; «і з Покуття, і з Підляшшя утікала шляхта наша»; «хлопська повінь опанувала всю Україну» тощо. Генератором соціальної активності селянства виступав козацький ідеал, і боротьба за здобуття козацького імунітету набула загальноукраїнського масштабу, реалізуючись у масовому покозаченні. Селянство боролося за збереження за собою козацьких прав і вольностей, проти відновлення дореволюційних порядків як із боку польського і російського урядів, так і українських владних структур. Після придушення виступів у західному регіоні обезкровлені й позбавлені підтримки місцеві селяни, починаючи з літа 1651 р., відходять від активної участі у революції. Трагізм їхнього становища полягав у тому, що, залишившись за межами Української держави, вони перетворилися, особливо з середини 60-х рр., на об'єкт пограбувань та джерело ясиру для татарських чам - булів. Частина селян у пошуках захисту від цього лиха переходить на бік поляків та бере участь у боротьбі проти своїх співвітчизників, союзниками яких виступало Кримське ханство.

Масового характеру набула у 1648 р. участь у боротьбі міщанства (хоча останнім часом в історіографії відомі спроби поставити цей факт під сумнів). Саме за сприяння мігцан вдалося опанувати найміцніши - ми містами-фортецями. Вони відіграли провідну роль в організації боротьби в окремих районах Поділля, у Житомирському і Луцькому повітах, Руському воєводстві. На їхні плечі, нарівні з розташованими у містах залогами української армії, падав увесь тягар боротьби із зовнішнім супротивником (поляками, росіянами, татарами, турками). В західному регіоні їхня доля склалася не менш трагічно, між у місцевого сільського населення.

Досить помітну роль у розвитку революції, особливо протягом 1648—1663 рр., зокрема, у веденні національно-визвольної боротьби, створенні державних структур, формуванні еліти, виробленні політичної програми уряду тощо відігравала частина української шляхти. Однак, потрапляючи до складу генеральної і полкової старшини, шляхтичі проявляли схильність як до копіювання в процесі державотворення політичних структур польського суспільства та підвалин його соціально-економічних відносин, так і до відновлення дореволюційних форм власності на землю й сільськогосподарські угіддя, у зовнішньополітичній діяльності — до пошуків порозуміння з польським урядом на платформі надання Українській державі у складі Речі Посполитої статусу суб'єкта федерації чи автономії. Цей політичний курс призводив до загострення соціально-політичної боротьби, що вкрай негативно позначалося на розбудові держави.

Помітну роль у революційних подіях (особливо 1648 р.) відігравало православне духовенство, переважно його низи. Джерела фіксують непоодинокі випадки, коли священики і дяки виступали організаторами й проводирями повстанських загонів, прибираючи собі подеколи титули сотників і полковників. Верхівка ж православного кліру (за винятком київського митрополита Й. Тукальського, відомого своєю активною державотворчою діяльністю) в цілому займала обережну позицію, інколи брала на себе посередницькі функції у переговорах польського уряду з гетьманом, а у 1651 р. сприяла захопленню Києва литовським військом. З укладенням у 1654 р. договору з Російською державою розпочалася еволюція поглядів вищого духовенства від відкритої опозиції до тісного співробітництва з російською адміністрацією.

Повстанський табір відзначався доволі широким етнічним представництвом учасників. Зокрема, у їхніх лавах перебувало чимало поляків, молдаван, росіян, євреїв, сербів, вірмен, білорусів, литовців, представників інших етносів, які сповідували різні віровчення. Однак абсолютна більшість повсталого населення належала до православних українців.

За переважання в настроях задіяної в революційному русі людності загальної толерантності й віротерпимості, часто боротьба все ж набирала надзвичайно жорстокого характеру й інколи виливалася в етнічні чистки з усіх втягнутих у її вир сторін (української, польської, російської, кримської, турецької). Вони проявлялися з українського боку стосовно поляків і євреїв улітку й восени 1648 р., квітні— червні 1649 р., першій половині 1657 р.; з боку поляків до українців — у травні—липні 1648 р., грудні 1648 — лютому 1649 р., червні 1651 р., березні—квітні 1653 р.; поляків і татар до населення українських теренів — у січні—березні 1655 р., 1664 — першій половині 1665 р.; росіян до українців — у березні—червні 1659 р.; турків до українського етносу — влітку 1674 р. Оскільки воєнні дії (за незначним винятком) велися в Україні, то саме українці зазнали найбільших втрат.

Водночас суттєві еволюційні зміни відбулися на ментально-свідо - місному рівні. Зокрема, українське суспільство вже на початок 1648 р. вважало себе окремішньою від сусідніх спільнотою. В ході революційної боротьби у свідомості й політичній культурі українців прискорюється розвиток елементів національної ідентичності, ідеї спільності етнічного походження, зокрема, власної «рідної Землі», «батьківщини», культури (переважно мови, звичаїв, традицій), віросповідання. Розпочатий у першій половині 1649 р. украй складний процес утвердження національної державної ідеї послужив основою відновлення перерваного експансією сусідніх країн процесу національного державотворення.