Поява нових соціальних орієнтацій. Зміна принципів формування соціальної лінії поведінки

Соціальні стереотипи, якими жило українське суспільство на зламі середньовіччя і нового часу, формувалися впродовж багатьох десятиліть. Окремі з них сягають ще княжої доби, інші виникли і поширилися у литовський і польський періоди української історії. Проте основні соціальні орієнтири, що детермінували поведінку різних суспільних верств населення і, по суті, перетворилися на невід'ємний елемент культурного буття українського народу, з'явилися у роки Української національноїреволюції. Остання внесла докорінні зміни у суспільну свідомість і спосіб мислення практично всіх верств українського суспільства. Для селянства це означало реалізацію на практиці заповітного гасла «землі та волі». Козацтво ж зі стану гнаного і переслідуваного перетворилося на провідну суспільну верству, через яку, по суті, трансформувались основні тенденції політичного, господарського та етнокультурного розвитку України. Відповідні зміни відбувалися й у становищі міщан, а також духовенства та шляхти.

Зіткнення соціальних інтересів землевласницької знаті й залежного від неї селянства, що адекватно відображали їх антагонізм у сфері поземельних відносин, більшою або меншою мірою позначалися на всіх рівнях суспільної свідомості. Істотно впливаючи на соціальну психологію, цей антагонізм водночас, в силу своєї довготривалості та стійкості, став тим фактором, який формував також ідеологічний рівень сприйняття залежним селянином навколишньої дійсності.

Які ж основні суспільні ідеали рухали величезними масами поспільства в умовах наростання національно-визвольної боротьби в Україні, яким чином вони взаємопов'язувалися із соціальною практикою революційної доби?

Як і на попередніх етапах, уже з появою перших ознак соціального протистояння в охопленому революцією суспільстві домінантою селянських вимог стало питання передачі землі в руки тих, хто її безпосередньо обробляє, а також ліквідації кріпосницької залежності. Уже перші місяці повстання засвідчили, що величезні маси українського селянства прагнуть «навіки не мати панів», «воліють всі загинути, ніж панам звикле послушенство віддавати». Водночас документальний матеріал яскраво переконує, що колишні кріпаки намагалися «бути вільними», «не платити ніяких податків». Характерно, що соціальне спрямування цих прагнень мало масовий, стійкий і тривалий характер.

Як ми вже зазначали, фундаментальні основи соціальної політики були закладені Б. Хмельницьким у перші місяці революції. Впродовж наступного часу вони зазнавали певних змін і трансформацій, але основне полягало у тому, що ця політика виявилася життєздатною і мала принципово довгостроковий характер. Вона втілювалася у життя в умовах розгортання небаченого досі збройного повстання та швидкого наростання широкої хвилі народного протесту. Тому гетьманові часто доводилося йти на певні поступки різним верствам і категоріям суспільства. Заходами, які вживалися, Б. Хмельницький насамперед прагнув не допустити наростання наявних у повстанському середовищі конфліктів.

Загроза розколу повстанського табору та реально існуюча тенденція переростання напруги у взаєминах між козаками і селянами у відкритий збройний конфлікт змушували Б. Хмельницького постійно вносити корективи у соціальну політику. Гетьман уміло застосовує метод «батога і пряника». З одного боку, час від часу видаються універсали, які залякували «бунтівників» смертною карою, з іншого — навіть під тиском польського уряду Б. Хмельницький не вдавався до відкритих репресій проти повсталих. Принципового кредо про те, що він звільнить «з лядської неволі народ весь руський», і в цьому йому допоможе «та чернь всяя по Люблин и Краков, которой я не одступлюсь, бо то права рука нашая», гетьман дотримувався до кінця свого життя. На відміну від попередніх соціальних рухів, коли селянство вже через досить незначний проміжок часу втрачало бажану волю та перерозподілену панську землю, дія соціальних результатів, досягнутих суспільством уже на початковому етапі Національної революції, виявилася значно тривалішою, глибшою та стійкішою. Фактично крізь їх призму переломлювалися всі реалії суспільно-політичного та економічного розвитку України другої половини XVIІ-XVIII ст.

Революція внесла значні зміни в уявлення української людності щодо принципів формування соціальної лінії поведінки. Від 60 до 80 % населення проголосило себе козаками, що, природно, давало їм значні переваги у різних сферах господарського, політичного та культурного життя. Боротьба за реалізацію козацького ідеалу сформувала у селян погляд на себе як на вільних людей, рівноправних із козаками. У їхньому уявленні шляхетському стану не залишалося місця в суспільстві, яке створювалося на їхніх очах та безпосередньо за їхньої активної участі. Зокрема, ідеал справедливого суспільного устрою відбився у одній із тогочасних народних пісень, у якій є такі слова:

Та немає лучче, та немає краще, як в нас на Вкраїні,

Та немає ляха, та немає пана, не буде ізміни.

Процес покозачення практично не припинявся протягом тривалого часу і втягував у свою орбіту десятки тисяч людей. Переходом у козацький стан селяни в ід реагували як на зміни у напрямах і формах соціальної політики гетьманських урядів, так і на інші політичні події, що відбувалися на українських землях у другій половині XVII ст. (вони ж, як відомо, були досить бурхливими та неоднозначними). Ці процеси мали місце під час так званої «чорної» ради у Ніжині 1663 р., після укладення Андрусівського договору про перемир'я 1667 р. Так зване шукання козацтва на Лівобережжі та Слобожанщині протягом багатьох десятиліть виступало однією із найбільш поширених і самостійних форм соціального протесту селянських мас. Більше того: воно, як правило, ставало важливою ланкою на шляху до збройних повстань та виступів. Слід, очевидно, враховувати також специфіку соціально-ста - нової структури Лівобережжя і Слобожанщини, де козацтво становило значний прошарок населення.

На відміну від Запорожжя, де основним родом занять козаків були військові походи, в Правобережній, Лівобережній і Слобідській Україні у 60~70-х рр. козаки, як представники привілейованого стану, володіли (в першу чергу заможні) землею; їм належали промислові підприємства; вони вели досить великі за обсягами торгозі операції тощо. Таким чином, тут козацтво було пов'язано як із традиційним укладом життя, аналогічним, як правило, Запорожжю, так і з соціально-економічними реаліями того часу, які репрезентували нові тенденції розвитку, що визначали суть формування типового для економіки нового часу укладу.

Здобуття козацького імунітету у свідомості поспільства закріпилося як універсальний засіб звільнення від усіх форм продукованої епохою середньовіччя соціальної залежності, отримання прав власності на землю та сільськогосподарські угіддя. Незалежно від умотивування соціальних виступів другої половини XVII ст., програмних засад їх керівництва та зовнішньої оболонки лозунгів, під якими вони відбувалися, у них домінували вимоги про вільне, нерегламентоване гетьманським законодавством володіння земельними наділами та переведення селян у козацький стан. Ці вимоги присутні в усіх програмних матеріалах, які вийшли з-під пера селян і рядових козаків, висловлювалися ними у розмовах із царськими посланцями в Україні (наприклад, це зафіксовано у статейному списку стольника Ф. Ладиженського, який побував на Лівобережжі у грудні 1662 — січні 1663 р.), під час переговорів запорозьких послів у Посольському приказі тогцо.

З'явилась і набула надзвичайного поширення така форма козацького та селянського землеволодіння, як займанщина. Захоплення на основі усталених звичаїв землі (після вигнання шляхти її було достатньо) та її наступний обробіток стали чи не нормою господарського життя України. Характерно, що здобуті у такий спосіб землі козаки і селяни вважали своєю власністю, якою могли вільно розпоряджатися: здійснювати операції купівлі-продажу, обмінювати, дарувати, заставляти тощо.

На думку козаків і селян, земля належала їм на цілком законних підставах. Адже вони завоювали право власності силою зброї, а не одержали його з рук сюзерена. Не випадково ці погляди широко побутували у народному середовищі навіть наприкінці XVIII ст. Матеріали «Генерального опису Лівобережної України 1765~1769 рр.» фіксують, наприклад, численні факти, згідно з якими селянські й козацькі поля, городи, сіножаті кваліфікуються як «свои власниє», «свои собственньїе», «свои жилие» тощо. У ряді випадків особи, які продавали ґрунт, вважали за потрібне підкреслити, що земля «отцу своєму наследная... в спокойном владении его донине состоящая».

Характерний також інший бік цього питання. У купчих, оформлених у ратушах, сотенних та полкових канцеляріях, підкреслюється, що земельні угіддя продаються козаками і селянами «в вечное владение», «в потомственное владение», «в спокойное владение», «вечно и безповоротно».

Зберігалися також традиційні погляди на займанщину як реальну основу справедливого вирішення земельного питання. Зокрема, під час судової тяжби за землю з Новгород-Сіверським монастирем представники громади с. Покошиці заявляли, що коли «малороссіяне з гетма - ном Богданом Зеновіем Хмельницким кровіе своєю освободили Малую Россію от ярма лядского и от держави польских королей, а пришли в подданство всероссийского монарха... в тую пору по обоих сторонах Днепра вся зеллля бьіла малороссіян сполная и общая, потамисть, пока - мисть они первее ~ под полки, а во полках под сотне, а в сотнях под местечка, села и деревне, а в оньїх под свои жилища, двори, доми и футори осягли и позаймали и потому сталися все добре малороссіянам бьіть властивім чрез займи. Оніе ж займы свои малороссіяне разними означали способами: одни обурували, другие концами обносили и рвом окопували, кляками ограничили и что хотели в тех займах строили, гай возращали и сади заводили, футори, слободи, деревне, села на своє имя селили, к себе в користь приводили, на болотах, где видели у строєний мельниц места, там оніе строили». Цей випадок не був поодиноким. Матеріали сотень сторінок «Генеральних слідств про маєтності», які проводилися у різних полках Гетьманщини у 1720—1730 рр., засвідчують незмінність традиційних поглядів козаків і селян на займанщину.

Стійкість, з якою українське поспільство доводило своє право на землю і волю (спираючись не лише на документи, а й на усталені норми звичаєвого права), пояснюється соціально-економічними та політичними реаліями, що почали складатися в Україні з кінця 50-х рр. XVII ст. У психології старшини з'явилися і поступово набували дедалі стійкішого характеру елементи соціального егоїзму. Вже наприкінці століття козацька еліта як справжній курйоз сприймала згадку про те, як 1657 р. П. Тетеря (тодішній переяславський полковник) у Москві випрошував для себе та І. Виговськогограмоти на маєтності, та розмову, що сталася між ним і московськими боярами. Тоді П. Тетеря заявив, що «хотя царское величество его писаря (І. Виговського. — Авт.) і отца его, и братью и пожаловал, только они тем ничем не владеют, опасаясь от Войска Запорожского». Здивовані бояри відповіли, що посли, які незабаром відвідають Україну, «о тех маетностях, чем кого царское величество пожаловал, обьявят, и им мочно будет, с ведома Войска Запорожского, тем всем владеть свободно». Занепокоєний такою відповіддю полковник почав переконувати бояр не робити цього «потому, что про то и гетман Богдан Хмельницкой не ведал; а только де в войске про то сведают, что он писарь с товарищи упросили себе у царского величества такие великие маетности, и их де тотчас побьют», оскільки в «Войске Запорожском владеть им ничем нельзя». Більше того, документи фіксують випадки, коли старшина одержані з рук московського уряду пожалування на земельну власність, побоюючись козацького гніву, змушена була закопувати у землю.

Смерть Б. Хмельницького розв'язала руки тій частині козацтва, яка здавна мріяла про збагачення й закріплення за собою великої земельної власності та закріпачення селян. Егоїзм частини старшини та поступова поляризація соціальних сил суспільства, зрозуміло, не залишилися непоміченими у Москві, яка використала сприятливу ситуацію у своїх цілях. Роздаючи землю, різні угіддя, промислові місця, царський уряд тим самим поглиблював суперечності, що існували не лише між козаками і селянами, а й у середовищі самого козацтва. Він ішов назустріч соціальним домаганням старшини, відволікаючи її від боротьби політичної.

Розмиті на першому етапі боротьби станові рамки поступово почали входити у звичайне для того часу русло. Вже «Березневі статті» 1654 р. чітко визначили прерогативи тієї чи іншої станової групи населення. Як зазначалося, привілейоване місце у суспільстві посіли козацтво та лояльна до нового режиму шляхта («шляхта, которые в Россіи обретаются и веру, по непорочной заповеди христове, чтобе великому государю нашему... учинили, чтоб при своих шляхетцких волностях пребывали и меж себя старших на урядьі судовьіе обирали и добра и волности имели, как при королех полских бывало»). Разом із тим не викликав будь-якої іншої інтерпретації пункт українсько-російського договору про те, гцо «кто пашенной крестьянин, той будет должность обьіклую... отдавать, как и прежде сего». Юридична норма, закріплена у перших договорах українських гетьманів із російськими царями, згодом дістала дальший розвиток у наступних договірних статтях. Причому нові статті надавали старшині широкі, а пізніше й необмежені можливості у соціальній сфері.

Нова епоха, породжена соціально-економічними реаліями XVII ст. та визвольними рухами українців, викликала до життя низку явищ, що є справжнім етносоціальним витвором української людності (зрозуміло, що це не виключало загальних тенденцій господарського розвитку, характерних для всього Європейського континенту). Державно-приватна власність на зелшо, яка утвердилася в роки революції, поступово відійшла на другий план. Натомість виникли і значно поширилися такі форми власності, як рангова («на ранг», «на уряд») та приватна («зупол - не», «вічне» володіння). До першої форми належали маєтки, які надавалися старшині замість грошового пожалування і володіння якими обмежувалося певними часовими рамками. Формально вони вважалися власністю Війська Запорозького. Із часом одержані як винагороду за службу землі старшина почала перетворювати на спадкову власність. Спроби гетьманів обмежити прогресуючий процес поступового зменшення фонду земель, що надавалися старшині «на уряд», були, як правило, малоефективними. Не випадково офіційна «Ведомость о мало - российских рангових маетностях» засвідчує на 1764 р. півтораразове зменшення рангових маєтків.

Перетворенню старшини на привілейований стан українського суспільства сприяла відверто протекціоністська політика Москви. Обмежуючи політичні права, російські самодержці водночас розпалювали соціальні апетити козацької еліти. Гонитва за маєтностями і посадами нерідко ставала чи не основним сенсом життя цього найосвіченішого і господарськи міцного прошарку населення України. Документи фіксують появу в середовищі старшини настроїв щодо можливості здобуття нею статусу російського дворянства. Відомо, наприклад, що ще 1665 р. московський уряд надав звання боярина лівобережному гетьману І. Брюховецькому. Дворянство одержали генеральні обозний, писар, осавули, хорунжі, полковники.

Рівень духовного стану будь-якого суспільства визначається ставленням його правлячої еліти до найприниженішої частини населення Держави. В Україні, як і в інших тогочасних європейських країнах, до такої категорії належало селянство. На жаль, ані Б. Хмельницький, ані його наступники у розв'язанні селянського питання не змогли вийти за межі соціальних установок, що існували у середньовічному суспільстві. Лише екстремальні умови війни змусили Б. Хмельницького скоригува - ти напрями соціальної політики.

Поступки з рук правлячих станів селяни виривали силою зброї. Ліквідація великих латифундій, панщини і кріпацтва стала наслідком Селянської війни, яка відбувалася паралельно з національно-визвольним рухом. Перестановка політичних сил у ході війни й угода з Москвою дали змогу Б. Хмельницькому чітко й недвозначно зафіксувати у «Березневих статтях» принципове положення про послушенство як форму соціального визиску селян України. Ця юридична формула (до речі, вона з'явилася ще в перших універсалахгетьмана) визначала політику Української держави щодо селян упродовж багатьох наступних десятиліть XVII—XVIII ст. Звичайно, зміни, які відбувалися під час розгортання революції у становищі селян, були такими разючими, що про швидке відновлення послушенства не могло бути й мови. Цей процес розтягся на багато років і відзначався суперечливістю й глибоким внутрішнім драматизмом.

Проте започаткована ще наприкінці 50-х рр. XVII ст. тенденція щодо збільшення різних форм залежності селян і посилення їхнього соціального визиску з часом набрала стійкого й динамічного характеру. Причому це стосувалося всіх категорій селянства. Насамперед за декілька десятків років на Лівобережжі істотно зменшилася кількість дворів так званих вільних військових сіл (з 24604 у 1666 р. до 1100 у 1764 р.). За цими цифрами прихована втрата цілого соціокультур - ного явища в історії України. Воно виникло в роки Національної революції і значною мірою визначало шляхи еволюції господарства Лівобережної та Слобідської України. Села, що перебували у підпорядкуванні Військового скарбу, перетворилися на своєрідний земельний фонд, з якого поповнювала свої володіння українська старшина. Відповідно змінювався і статус мешканців цих сіл. За короткий час вони пройшли шлях від вільних виробників до залежних (у різних формах) селян.

Величезний документальний матеріал доніс до нас погляди селян на свій попередній соціальний статус як мешканців «вільних» військових сіл. Зокрема, частина «Генеральних слідств...» розпочиналася такими словами старожилів: «По изгнаніи ляхов гетманом Богданом Хмель - ницким з Малой Россіи стало бьіть то будьіше войсковое свободное» (с. Лакома Буда Стародубського полку); «А за гетмана Богдана Хмел - ницкого, свободное бьіло войсковое, а не бьіло не в чіем подданстве и послушаніи» (с. Білокопита Ніжинського полку); «А за гетмана Богдана Хмелницкого осталося свободное войсковое и не в чіем подданстве и владении не бьіло» (с. Уланів Ніжинського полку). Це не поодинокі згадки у документах, у різній формі ця думка домінує на сторінках багатьох інших свідчень селян, які вони давали у полкових канцеляріях. Перехід мешканців «вільних» військових сіл в інші категорії селян гце більше ускладнював їхнє соціальне становище. Адже селяни приватних, монастирських і рангових маєтностей, по суті, перетворювалися на залежних виробників матеріальних благ. Поступово зростали повинності й побори.

Звичайно, соціальна лінія поведінки тих чи інших станів суспільства в різних регіонах України була далеко не однаковою. Вона залежала від багатьох факторів, серед яких у середині XVII ст. чи не найголовнішим був політичний. Як зазначалося, наслідки Селянської війни найсильні - ше відчувалися на Лівобережжі та Слобожанщині й у менш стійкому вигляді спостерігалися на західноукраїнських землях. У Правобережній Україні ці процеси впродовж 60-х рр. XVII — початку XVIII ст. переломлювалися крізь призму масових національно-визвольних рухів. Незважаючи на підрив продуктивних сил, викликаний безперервними воєнними діями, вторгненнями кримських орд, турецьких, польських і російських підрозділів, а також глибокою кризою економіки, зумовленою громадянською війною, господарське життя у краї не завмерло. У другій половині XVII ст., як і в інших українських землях, тут відчувалися глибокі зрушення, набуті на першому етапі Національної революції: зменшилося число великих землевласників, знищено панщину й особисту залежність селян, ліквідовано великі магнатські латифундії. На значній частині Правобережжя продовжували діяти правові норми молодої козацької держави.

Так тривало до середини 70-х рр. XVII ст. Падіння П. Дорошенка знаменувало початок нової сторінки в історії правобережних українських земель. В їхніх межах почалася поступова реставрація польських порядків. Насамперед це проявилося у відновленні діяльності владних структур Речі Посполитої і спробах повернення магнатів та шляхти до проведення характерної для попереднього часу соціальної політики.