Піднесення національно-визвольно боротьби у 1663-першій половині 1668 рр. Об`єднавчі проекти українських гетьманів

Трагізм становища козацької України у 60— 70-х рр, окрім усього іншого, полягав у різних зовнішньополітичних орієнтаціях урядів правобережного й лівобережного гетьманів та кошового Січі, що призводило до жорстокої міжусобної не лише політичної, а й дипломатичної боротьби. Але парадокс полягав у тому, що переважна більшість її учасників суб'єктивно прагнула домогтися однієї мети — припинення воєнних дій, єдності козацької України, збереження за нею територіальної цілісності та максимуму суверенітету.

Щоб зняти соціальну напругу, П. Тетеря наприкінці січня 1663 р. відправив до Варшави посольство із завданням домагатися збереження «усіх вольностей» Війська Запорозького, зокрема, права козакам проживати в шляхетських і церковних володіннях; повернення захоплених уніатами церков і монастирів православним, припинення знущань над православним духовенством; права на відносини з Валахією і Молдавією, визнання укладеної раніше угоди з Кримським ханством, звільнення з ув'язнення І. Богуна тощо. Однак головні з цих вимог польською стороною не були враховані. Ми поділяємо позицію Я. Дашкевича, що немає підстав характеризувати політичну діяльність П. Тетері через призму служіння інтересам Речі Посполитої, оскільки на першому плані в нього стояло завдання відновлення соборності козацької держави. Перші його кроки спрямовувалися на консолідацію старшини, досягнення порозуміння з Я. Сомком, зміцнення прерогатив гетьманської влади. Разом із тим серед населення поширювалися антигетьманські настрої. У травні спалахнуло велике повстання проти реанімації шляхетського землеволодіння й дореволюційних порядків у Паволочі та його околицях на чолі з колишнім полковником Іваном Гіопенком, придушення якого не призвело до очікуваної гетьманом стабілізації на Правобережжі. Тому П. їетеря вдається й до інших заходів. Зокрема, у листі до короля він підкреслював, що «чернь» рада кинутися в «московське рабство, щоб лише не мати панів», і переконував Яна Казимира в доцільності передачі староств, де проживали козаки, за певну платню у відання козацької адміністрації.

Правобережний гетьман підтримав наміри польського уряду розпочати воєнні дії проти Росії, сподіваючись за допомогою Польщі поширити свою владу на Лівобережжя. У жовтні 34—35-тисячне польське військо прибуло до козацької України. Як засвідчують джерела, значна частина козаків під різними приводами не захотіла взяти участь у поході. Через певні обставини відмовилися також Київський, Чигиринський, Канівський та Брацлавський полки. Тому лише 15 тис. українців приєдналися до короля. На початку листопада поляки розпочали переправу через Дніпро. Ян Казимир з основними силами пішов на північ, а на південний схід відіслав полки на чолі з Яном Собеським, кілька українських полків під проводом І. Богуна та частину татар. До кінця грудня друге угруповання захопило понад 50 міст, а 12 «непокірних» зруйнувало.

У другій половині листопада королівські підрозділи зайняли Остер, Козелець, Кобижчу та інші міста. Після майже місячного перебування в Острі наприкінці грудня Ян Казимир вирушив на з'єднання з литовським військом спочатку під Новгород-Сіверський, а згодом до Севська. Мужній опір жовнірам учинили жителі Салтикової Дівиці й Мени. Три дні захищався Короп. 22 січня 1663 р. авангард польського війська з'явився під Глуховом, залогу якого очолював В. Дворецький. Розпочалася двотижнева оборона міста. Велику допомогу його захисникам надавав І. Богун, котрий повідомив про плани польського командування. Втративши близько 4 тис. вояків, 9 лютого король зняв облогу Глухова і вирушив до Севська, де 17 лютого об'єднався з литовцями. Звідси польсько-литовське військо вирушило до Новгород-Сіверська, де 27 лютого зайняло вихідні позиції. Того ж дня король довідався про антиполь - ську діяльність І. Богуна. Його арештували і, за одними даними, через кілька днів стратили, за іншими — він помер від якоїсь хвороби, а можливо - під час тортур. На початку березня в околицях міста спалахнули бої з підрозділами Г. Ромодановського та українськими полками І. Брюховецького. Переконавшись у неможливості здобути перемогу, Ян Казимир відмовився від подальшого наступу й вирішив повернутися до Варшави. Частину підрозділів він послав у Правобережну Україну, де розпочалося повстання проти гетьмана і поляків.

Однак повернімося до подій на Правобережжі. Є підстави припускати, що восени 1663 р. серед старшини посилюється невдоволення політикою П. Тетері, яке поділяли також Ю. Хмельницький і новообраний київський митрополит Й. Тукальський. Цим вирішив скористатися І. Виговський, щоб перехопити булаву. Оскільки королю стало відомо про «визрівання бунту», 7 січня 1664 р. він видав універсал про створення під проводом полковника Себастіана Маховського комісії для розслідування справи. На початку лютого заарештовують Ю. Хмельницького. У кінці лютого розпочалося повстання в районі Торговиці під проводом Д. Сулимки, Семена Височана та інших ватажків. Воно згодом поширилося на інші райони. Загони повстанців захопили Лисянку і взяли в облогу Білу Церкву. 12 березня підрозділи С. Маховського та П. Тетері розгромили їх, а згодом оволоділи Лисянкою.

Полонені засвідчували бажання мати гетьманом І. Виговського. Скориставшись цим, П. Тетеря, гцоб усунути серйозного конкурента, наказав заарештувати екс-гетьмана. Це сталося 17 березня, а 26-го за вироком суду він був розстріляний під Вільховцем.

Невдовзі повстання охопило майже всю Брацлавщину, чому сприяв похід сюди загону запорожців на чолі з І. Сірком. Значними силами повстанців керували Василь Варениця та Мельник, котрі наприкінці квітня спробували оволодіти Баром. На їхній бік перейшов брацлав - ський полковник О. Гоголь. Повстанці оволоділи також Уманню, Вінницею, Меджибожем, Могилевом, Рашковом та іншими великими містами Подільського краю. І. Сірко вирішив зайняти гетьманську столицю — Чигирин — і пішов на з'єднання з загонами запорожців наказного кошового С. Турівця та російських підрозділів Григорія Ко - сагова. Проте на початку квітня на Правобережжі з'явилося 22—25-тисячне польське військо, очолюване київським воєводою Стефаном Чар - нецьким. Він негайно перейшов у наступ і взяв в облогу у другій половині квітня І. Сірка та Г. Косагова в Бужині. Лише після розгрому двома українськими полками, що їх направив на Правобережжя І. Брюховецький, корогв П'ясочинського біля Суботова 23 квітня С. Чарнсцький відійшов до Чигирина, а І. Сірко та Г. Косагов вирушили до Сміли.

Дочекавшись підходу орди Селім-Гірея та Ширин-бея, С. Чарнець - кий виступив до Сміли й узяв її в облогу. Розпочалися бої. Тим часом І. Брюховецький під Сокирною переправив свої основні сили (близько 10 тис. вояків) на Правобережжя й активізував військові дії. Його першим серйозним успіхом стало захоплення Черкас. Одержавши відомості про появу лівобережних козаків, київський воєвода відійшов до Городища. Проте І. Брюховецький діє невдало під Чигирином і з великими труднощами пробивається до Канева. Сюди ж підступає польсько-татарське військо. Відбуваються жорстокі бої. Зазнавши в них великих втрат, С. Чарнецький після того, як його залишили татари, знімає облогу Канева й відводить свої сили до Стеблева. Лівобережний гетьман не скористався сприятливою ситуацією для контрнаступу, тож київський воєвода мав час зміцнити залоги в Паволочі, Білій Церкві, Корсуні, Чигирині, Ставищах. Водночас він удався до політики масових репресій: вирізалися непокірні міста й села; були ув'язнені И. Тукальський та Г. Гуляницький.

Розправи жовнірів спричинили нове піднесення національно-визвольної боротьби. У першій декаді червня полковник С. Височан зайняв Капустяну Долину, полковники Пилип Стріла та Матвій Шульга — Лисянку, в околицях якої наприкінці місяця знову розгорілися бої. Міщани Стеблева спробували заручитися допомогою І. Брюховецького, але про це довідалися татари. Вони раптово увірвалися до міста, забрали в неволю чоловіків і жінок, а дітей і старих людей повбивали. Стеблев було вщент зруйновано.

Ще наприкінці квітня спалахнуло полум'я боротьби на Поліссі, де повстанців очолив овруцький полковник Василь Децик. Лише в другій половині травня полякам удалося завдати йому поразки, і він відступив за Дніпро. На початку липня повстали мешканці Ставищ, котрі знищили польську залогу. С. Чарнецький вирішив будь-що захопити місто і 7 липня зосередив під його стінами основні сили польської армії. Розпочалася героїчна оборона Ставищ, яка тривала аж до початку жовтня. Лише через гостру нестачу продовольства й боєприпасів, а також через епідемію козаки і міщани погодилися скласти зброю. Під час боїв із непокірним містом поляки втратили кілька тисяч вояків.

Відмовившись від наступальних дій, І. Брюховецький направив 30 червня до Умані підрозділи на чолі з І. Сірком та Г. Косаговим. Вони розгромили чамбули татар у Капустяній Долині та під Уманню. Однак із невідомих причин (найімовірніше, через особисті амбіції та скарби П. Тетері, захоплені у Брацлаві й перевезені до Умані) І. Сірко та брацлавський полковник О. Гоголь не порозумілися, й кошовий із 2,5 тис. запорожців і 300 калмиками залишив Брацлавщину та вирушив по здобич до улусів бєлгородських і ногайських татар. Повертаючись назад, він зіткнувся наприкінці липня з З-4 тис. жовнірів і татар Вацлава Ліщинського, С. Маховського та Каммехмет-мурзи. У бою в Сараджинському лісі неподалік Чечельника українці та калмики були розбиті. До полону потрапили брат і син І. Сірка, а сам він дивом зумів прорватися до Торговиці, а звідти направився на Запорожжя. З другої половини липня знову розгортає свою діяльність на Поліссі В. Децик, котрому довелося вести боротьбу з племінником київського воєводи.

Із підходом з Криму нових чамбулів татар С. Чарнецький вдався до тактики проведення диверсійних актів на Лівобережжі, тим самим остаточно позбавивши І. Брюховецького ініціативи. Не отримуючи підтримки, населення Брацлавщини знекровлювалося в боротьбі, внаслідок чого восени 1664 р. повстання переживає глибоку кризу. На початку вересня на бік поляків разом із полком перейшов О. Гоголь. Здалися Ладижин, Немирів, Бершадь і Тростянець. Погіршилося становище В. Варениці в Кальнику. Після капітуляції Ставищ склали зброю захисники Боярки, Манківки, Іванька, Шавулихи, Романівки, Торговиці. На зламі жовтня—листопада полки С. Чарнецького розпочали облогу Лисянки. Оскільки залога вчинила запеклий опір, у першій декаді грудня київський воєвода відступив. Не вдалося полякам також захопити Медвин. До кінця року мужньо захищалися загони повстанців на Поліссі.

Отже, внаслідок непродуманих і несміливих дій І. Брюховецького, а також відсутності належної координації між керівниками повстання, воно практично було придушене. Населення Брацлавщини й Київщини зазнало величезних втрат. За підрахунками польського дослідника В. Маєвського, загинуло й було взято татарами в неволю щонайменше 70—120 тис. людей. Відоме й визнання самого С. Чарнецького, яке він зробив у листі від 23 серпня: «Сміливо напишу, що 100000 вже тут загинуло цього хлопства у цьому році».

Однак на початку 1665 р. здіймається нова хвиля національно - визвольної боротьби. Одними з перших повстали мешканці непокірних Ставищ. Спроба С. Маховського приборкати їх успіху не мала. Незабаром сюди прибув С. Чарнецький і раптовим ударом захопив місто. Було наказано всіх жителів вирізати, а Ставищі спалити до останку. В лютому активізував дії полковник Іван Сербин, котрий укріпився в Умані; в Поліссі В. Децику вдалося розгромити корогви Павлюковського. Наприкінці лютого — в березні на Брацлавщині успішно діяли загони повстанців, очолювані полковниками О. Гоголем, В. Дрозденком, І. Кияшком та Овдієнком, в руках яких опинилися головні міста-фортеці Східного Поділля.

Польські підрозділи, втративши талановитого полководця (С. Чарнецький помер у середині лютого), виявилися неспроможними опанувати ситуацію. 30 березня було розгромлено жовнірів під Торговицею. Польські корогви зазнали поразки під Гумельцями, Вільшанкою та Лисянкою. 14 квітня послані лівобережним гетьманом козаки полковника Григорія Гамалії та російські солдати Федора Протасьє - ва зайняли Корсунь. Цього ж дня В. Дрозденко розгромив у Брацла - ві віддані П. Тетері козацькі сотні, внаслідок чого вся територія Брацлавщини перейшла під контроль повстанців. Запеклі бої, під час одного з яких загинув І. Сербин, відбувалися в околицях Умані. Наприкінці травня під Білою Церквою українці завдали поразки корогвам С. Яблоновського. 9 червня сюди виступив з основними силами І. Брюховецький. Проте його спроби оволодіти містом зазнали невдачі, і він, довідавшись про наближення орди, 24 червня відступив. Тим часом П. Тетеря, прихопивши військовий скарб, клейноди, архів і корогви, знайшов притулок у Польщі. Правобережна Україна залишилася без гетьмана.

Аналіз визвольної боротьби протягом першої половини 1664— 1665 рр, яка завершилася перемогою, дає підстави стверджувати, що її сильні сторони полягали в масовій участі населення, самовідданості й героїзмі повстанців, їх прагненні об'єднати козацьку Україну. Разом із тим існувало чимало негативного: відхід на другий план у свідомості суспільства державної ідеї; неспроможність повстанців створити керівний центр та єдину армію; відмова від участі у боротьбі значної частини козацтва й старшини; міжусобиці та вияви охлократичних настроїв. Без сумніву, можна погодитися з думкою Д. Дорошенка, іцо навесні 1665 р. Правобережна Україна перебувала в «стані загальної анархії». Стає традиційним втручання Запорожжя в політичне життя козацької держави. Влітку 1664 р. І. БрюховецькиЙ не без підстав скаржився цареві, що «отаман привласнює собі владу рівну гетьманській».

І все ж, незважаючи на глибокі суспільно-політичні суперечності в середовищі еліти з її орієнтацією на різні зовнішні сили та постійне втручання останніх у внутрішнє життя України, обидва її регіони зв'язувалися в єдиний державний організм політичною, етнокультурною, конфесійною та економічною спорідненістю. У свідомості населення ще жили спогади про звитяжні діяння Богдана Хмельницького. Не було також цілковито втрачено перспективу об'єднання козацької України. Яскравим представником національно-патріотичних сил, провідником ідеї сильної й соборної держави виступив обраний 28 серпня 1665 р. гетьманом П. Дорошенко. Його діяльність розпочиналася в дуже несприятливій внутрішній і зовнішній обстановці. Окрім того, що держава була практично розчленована на три частини, вона виявилася ще й надзвичайно спустошеною.

Геополітична ситуація склалася також сприятливо для поділу Української держави між Росією й Річчю Посполитою. Російський уряд під впливом О. Ордін-Нащокіна, котрий, перебільшуючи загрозу для Росії з боку Швеції, водночас переоцінював потенційні можливості Польщі та міцність її союзу з Кримом, погодився з планом встановлення кордону по Дніпру, про що офіційно було оголошено в липні 1664 р. польським послам. З огляду на це він відмовився надати дієву допомогу повстанцям Правобережжя й повів курс на утвердження своєї влади на Лівобережжі, всіляко намагаючись при цьому обмежити його політичну автономію. І. Брюховецькому, котрий прибув до Москви восени 1665 р., було нав'язано укладення нового договору — «Московських статей». Вони передбачали перебування воєвод із залогами майже в усіх великих містах; до їхніх рук передавалося збирання податків; вибори гетьмана могли відбуватися лише за присутності царського представника; гетьманський уряд позбавлявся прав на зовнішньополітичну діяльність, Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархату тощо. За ці поступки лівобережний гетьман отримав титул боярина, великі маєтки й право одружитися з донькою князя Дмитра Долгорукого. Старшини, його однодумці, здобули дворянство та маєтки. На початку 1666 р. призначаються воєводи до Стародуба, Сосниці, Остра, Глухова, Батурина, Лубен, іМиргорода і Прилук. Розпочався інтенсивний процес втягнен - ня Лівобережжя в бюрократично-політичну систему Російської держави. У березні І. Брюховецький отримав наказ «без затримки» передати воєводам міські ключі, гармати та запаси продовольства. Розпочалися перепис населення і збирання податків до російської скарбниці.

Тим часом Петро Дорошенко, зміцнивши до кінця 1665 р. владу на Правобережжі (спротив опозиції було зламано), стає на шлях обмеження впливу Польщі (відкрито не пориваючи з нею). Зокрема, він відмовився впустити її залоги до Брацлава й Могилева, зажадав, щоб жовніри залишили Білу Церкву. Старшинська рада прийняла рішення, «щоб в їх містах польських людей ніде не було, а які нині є, і тих би геть відіслати». У березні 1666 р. П. Дорошенко направив посольство до короля з низкою вимог: ліквідації унії; поновлення й захисту прав православної церкви; надання в сенаті місць представникам вищого духовенства, дозволу козакам проживати окремими хуторами в шляхетських маєтностях; визнання законності гетьманської влади; відкриття українських шкіл і семінарій у Києві тощо. Як і слід було очікувати, головні з цих вимог король відхилив. Заручившись підтримкою нового хана Аділь-Рірея, влітку гетьман почав добиватися від польського уряду відмови від збирання податків на теренах Брацлавщини. На жаль, йому не вдалося порозумітися з подільським полковником Костянтином, котрий на чолі 5 тис. козаків перейшов у Лівобережну Україну. І надалі залишалися гострими взаємини із Запорожжям.

Унаслідок соціально-економічної політики І. Брюховецького, зловживань із боку російських чиновників, перепису ними населення загострилася обстановка на Лівобережжі. Наприкінці липня тут почалося велике повстання проти влади гетьмана та воєвод, під час якого було вбито полковника Данила Єрмоленка та інших старшин. Повстанці звернулися по допомогу до П. Дорошенка, і той негайно направив туди підрозділи серденят, а сам виступив до Сокирної. На початку серпня правобережний гетьман звернувся до мешканців Лівобережної України з універсалом, в якому, схваливши дії переяславців, закликав їх підтримати повстанців, щоб об'єднатися і щоб між ними «більше кровопролиття не було». Також було надіслано листа до канівського полковника Якова Лизогуба з розпорядженням підтримати переяславців, щоб усі були у «возз'єднаній братській любові одного стада овечки». Проте І. Брюховецький діяв рішуче, й повстання до кінця серпня було придушено.

П. Дорошенко чимраз глибше починає усвідомлювати, що, по-перше, гасло об'єднання України під верховенством Польської Корони не має підтримки більшості населення, а по-друге, Річ Посполита не поспішає надавати дієву допомогу в справі поширення його влади на Лівобережжя. Є дані, що він отримав правдиву інфорліацпо про хід російсько-польських переговорів в Андрусові й зрозумів: обидві держави домовляться про розподіл України. Уже влітку 1666 р. правобережний гетьман попросив допомоги в хана проти Польщі, мотивуючи це тим, що «запорозьких чигиринців з товаришами великий государ уступив польському королю, а Переяслав великий государ забрав собі». Вочевидь, саме це й підштовхнуло П. Дорошенка до пошуку шляхів зближення з Портою. У джерелах знаходимо повідомлення, іцо в Чигирині приязно зустріли посольство від султана, яке запропонувало гетьманові прийняти турецьку протекцію, обіцяючи перетворити «Малоросійський край» на удільну державу на таких умовах, якими користувалося Кримське ханство, а також у разі необхідності надіслати козакам на допомогу татар. У кінці першої декади жовтня старшинська рада прийняла ухвалу про укладення договору з Кримом, що передбачав поновлення військово-політичного союзу. Заручившись підтримкою хана, гетьман спробував у жовтні підпорядкувати с обі Лівобережжя, але зазнав невдачі.

Водночас було вжито заходів, аби змусити польські залоги залишити міста Брацлавщини. Гетьман вирішив також не допустити розташування тут 16-тисячного війська С. Маховського, жовніри якого почали спустошувати міста й містечка. 19 грудня у битві під Браїловом за допомогою татар він ущент розгромив противника, після чого повернувся до Чигирина й розпочав облогу польського підрозділу, що засів у замку, а в лютому 1667 р. — польської залоги у Білій Церкві. Ці кроки засвідчили остаточний розрив П. Дорошенка з Польщею.

На початку 1667 р. істотно змінюється міжнародне становище України. Наприкінці січня укладається російсько-польський Андрусівський договір, який передбачав встановлення на 13,5 року перемир'я, закріплення за Росією Сіверщини й Лівобережної України та на 2 роки Києва, а за Річчю Посполитою — земель Білорусії та Правобережної України. Запорожжя потрапляло в спільне володіння обох монархів. Отже, договір відображав компроміс між двома державами, що стався за рахунок розподілу козацької України і мав надзвичайно трагічні наслідки для долі українського народу. Ситуація, що склалася, створювала незборимі труднощі на шляху консолідації українських земель у межах національної держави. На тривалий час, як засвідчили подальші події, загальмувався й деформувався процес розвою нації, її політичної свідомості, культури тогцо.

Передовсім Петро Дорошенко вживає заходів для зміцнення Правобережної Гетьманщини. У лютому його підрозділи оволоділи Корсунем. На бік гетьмана перейшли поселення в околицях Білої Церкви (основного опорного пункту поляків, де перебувала двотисячна залога), після чого він розпочав її облогу. Рішуча боротьба з розбоями дала змогу стабілізувати ситуацію у ряді районів. Дізнавшись про укладення Андрусівського договору, гетьман 11 березня звернувся з універсалом до козацтва України, повідомляючи про домовленість Росії й Речі Посполитої, а також про загрозу наступу польського війська. Оскільки, за його словами, йшлося про «нашу шкуру», він закликав козаків, селян і міщан готувати зброю, боєприпаси та продовольство, щоб за його наказом змогли виступити у похід. Переконавшись у підтримці паво - лоцького полковника, гетьман направив йому на допомогу полк Левка Переяславця, щоб спільними силами Поліські краї «в зичливості до них утверджував».

Чимало зусиль П. Дорошенко докладав для досягнення взаєморозуміння із Запорожжям, щоб домогтися консолідації національно - патріотичних сил. Наприкінці квітня він направив на Січ посла, пропонуючи бути заодно і запобігати воєнним зіткненням із його союзниками — татарами. Рада виявила існування розколу в козацькому середовищі: одна група виступала на підтримку правобережного гетьмана, друга ~ російського царя. Все ж приймається рішення на користь Петра Дорошенка, й до нього вирушив гонець із повідомленням про готовність скласти йому присягу. Відправивши до запорожців свого представника, гетьман у листі до них обіцяє ті самі вольності, що їх вони мали за часів Б. Хмельницького. Знову скликається рада, яка вирішує відмовити в підтримці І. Брюховецькому, залишитися з П. Дорошенком і разом із ним не підлягати ані царю, ані польському королю, «лише самим бути з ордою». За свідченнями одних джерел, запорожці склали присягу гетьману, за іншими — погодилися зробити це тоді, коли він приїде на Січ. Проте в умовах загострення відносин із Москвою (січовики вбили російського посла до кримського хана) запорозька старшина, намагаючись порозумітися з царем, ухилилася від виконання рішення ради. Ускладнювала відносини П. Дорошенка із запорожцями також позиція популярного і впливового серед них І. Сірка, котрий почав переорієнтуватися на Польщу.

Не виключаємо, що цієї пори правобережний гетьман не відкидав можливості прийняття російської протекції, якщо б при цьому надавалися гарантії об'єднання козацької України. Щоб заручитися підтримкою більшості козацтва, П. Дорошенко висунув ідею скликання на Росаві козацької ради для обрання єдиного гетьмана, обіцяючи покласти на ній булаву, бунчук і корогву. Він висловлював готовність погодитися з будь-яким її рішенням, «лише б військо з'єднати разом». До запорожців, козаків і гетьмана Лівобережжя були відправлені листи з проханням з'явитися на раду й узяти участь у її роботі. До речі, в зверненнях до лівобережного козацтва правобережний гетьман радив ім вигнати з міст російські залоги: «...своєю де волею вони малоросійських міст мешканці великому] г[осударю] били чолом, своєю ж де волею і під началом бути не хочуть».

Ініціатива П. Дорошенка знайшла підтримку не лише у правобережного козацтва, а й на Лівобережжі та Запорожжі. Запорожці запросили на раду й І. Брюховецького. Оскільки серед населення Лівобережної України зростало невдоволення його гетьмануванням та політикою воєвод, симпатії почали звертатися в бік правобережного гетьмана. Польський посол до російського царя Венславський зазначав, гцо на Лівобережжі козаки обтяжені податками, горнуться під знамена П. Дорошенка, «то собі обіцяючи, гцо при татарській приязні їх з польської і московської неволі мають визволити...». Однак через спротив І. Брюховецького та більшості лівобережної старшини скликати генеральну раду не вдалося.

У травні на допомогу П. Дорошенку з'явилися татарські підрозділи, які він відіслав у західні райони Поділля та на Волинь. Як і в минулому, українські землі, які перебували за межами козацької держави, розглядалися татарами як складова частина Польщі. А оскільки вони становили своєрідну буферну зону між традиційним козацьким регіоном та власне польськими теренами, то легко перетворювалися на об'єкт постійних руйнувань із боку Кримської та інших татарських орд. Отже, складалася парадоксальна ситуація: захисником населення західноукраїнського регіону від союзників українського гетьмана ставала польська армія. На жаль, П. Дорошенко не врахував цього важливого аспекту і не став на захист інтересів українців західного регіону. Доводиться погодитися з польським дослідником В. Маєвським, що в травні—червні 1667 р. гетьман припустився серйозної політичної помилки, відмовившись від походу в західноукраїнські землі, який міг підняти на визвольну боротьбу місцеве населення. Віддавши їх на поталу татарам, котрі, до речі, набрали чимало ясиру, він втратив потенційний союзницький ресурс. Цим напрочуд вдало скористався талановитий польський воєначальник польний гетьман Ян Собеський, котрий для відбиття ймовірного наступу українсько-кримського війська зумів заручитися підтримкою частини українських селян і міщан Галичини.

Улітку П. Дорошенко посилює облогу Білої Церкви та Чигиринського замку, який капітулював у середині серпня. Із підходом орди калгисултана Крим-Гірея він вирішив завдати удару по польській армії й поширити свою владу на західноукраїнський регіон (уперше після смерті Б. Хмельницького український володар наважився реалізувати ідею соборності козацької держави за допомогою воєнної акції). За визнанням Я. Собеського, козаки мали намір іти аж до Вісли. На початку вересня похід розпочався. Основні сили українців рухалися через Старокостянтинів на Тернопіль, а допоміжного удару з боку Подільського Подністров'я завдавав О. Гоголь. Я. Собеський поспішно залишив Кам'янець-Подільський і відійшов до Підгайців. б жовтня тут з'явився П. Дорошенко. Хоча він мав перевагу (близько 20 тис. козаків разом із татарами проти 10 тис. жовнірів, на боці яких були українські селяни і міщани), однак, зваживши на дуже вдале розташування захисних позицій противника, він вирішив обмежитися облогою, слушно вважаючи, що витримати її протягом тривалого часу жовніри не зможуть. Водночас до міщан Львова було направлено листа, в якому пропонувалося визнати владу гетьмана і здати місто.

Поза сумнівом, ця тактика зрештою принесла б успіх, однак воєнне щастя виявилося на боці Я. Собеського. Річ у тім, що ще в січні 1667 р. під час перебування І. Сірка у Львові з ним було домовлено, що в разі появи татар на теренах Речі Посполитої він організує атаку козаків на Крим. На початку вересня, будучи харківським полковником, І. Сірко разом із кошовим Іваном Рогом вирушив у похід значними силами. їм удалося прорватися через Перекоп і нанести Кримському ханству великі спустошення. Стурбований хан послав Крим-Гірею наказ негайно повертатися, тому останній пішов на укладення угоди з Я. Собеським. Поставлений у скрутне становище своїм союзником (як це сталося з Б. Хмельницьким під Зборовом 1649 р.), П. Дорошенко змушений був 19 жовтня підписати договір, який передбачав визнання підданства королю; дозвіл шляхті повертатися до маєтків на території козацької України; надіслання українського посольства на сейм для розгляду вимог Війська Запорозького; зменшення чисельності польської залоги в Білій Церкві та заборону жовнірам займати українські міста, де проживали козаки до прийняття комісією відповідного рішення тощо. Таким чином, короткозора політика згаданих козацьких старшин зірвала реалізацію програми П. Дорошенка. Можна лише уявити, яким великим розчаруванням, яким ударом для нього став «такий фінал кампанії, до якої він старанно приготовлювався цілий рік з напруженням усіх своїх сил».

Дії запорожців помітно ускладнили взаємини гетьмана з ханом, тим більше, що в середині листопада І. Сірко на чолі 6 тис. козаків здійснив новий похід на Крим. Унаслідок цього посли Г1 Дорошенка, які в грудні прибули до хана, потрапили під домашній арешт. Водночас кримська верхівка з прихильністю зустріла польське посольство, погодившись звільнити частину в'язнів, і серед них С. Маховського. Щоб убезпечити себе від можливого підступного кроку з боку Аділь-Гірея, гетьман спорядив нове посольство до султана. Звертає на себе увагу той факт, гцо Мегмед IV іце влітку застерігав Яна Казимира, аби той не завдавав шкоди козакам, котрі, перебуваючи в минулому в його підданстві, тепер «заховалися під опіку султана».

Чимало уваги наприкінці 1667 ~ на початку 1668 рр. гетьман приділив переговорам із Росією, уряд якої восени звільнив з полону його брата Григорія, а також послав на зустріч стряпчого Василя Тяпкіна. Водночас київський воєвода направив до гетьмана ротмістра І. Рославлєва та дворянина В. Лубенського. Переговори з ними П. Дорошенко вів разом із своїм найближчим соратником, палким прибічником української незалежності київським митрополитом Й. Тукальським. Вони відхилили вимогу Москви порвати з Кримом, аргументуючи своє рішення тим, що, по-перше, агресивну політику щодо України проводить Річ Посполита, а по-друге, татари, у разі розриву відносин із ними, завдадуть великих спустошень українським землям. Торкнувшись відносин із Росією, гетьман і митрополит висловили своє бажання, щоб під царським скіпетром була «у возз'єднанні Україна вся». У розмові з іншим посланцем воєводи Ф. Чекаловським П. Дорошенко підкреслив, що має відбутися не лише об'єднання Правобережної України з Лівобережною, а всіх етнічних українських земель — всієї колишньої території Руського князівства, враховуючи Перемишль, Ярослав, Львів, Галич і Володимир.

Погодився П. Дорошенко і на безпосередні переговори з В. Тяпкі - ним, котрого запросив на початку 1668 р. прибути до Черкас. Оскільки той почав ухилятися від зустрічі, гетьман відправив до нього брата Григорія й писаря Л. Бускевича, вповноваживши їх від свого імені вступити в переговори з російським послом. Вони відбулися у середині січня й показали, що гетьман згоден прийняти царську протекцію лише за низки умов, якими передбачалося виведення російських залог, воєвод та урядників з українських міст і містечок, дотримання козацьких прав, обмеження розмірів оподаткування населення тощо. Гетьманом обох берегів Дніпра мав стати П. Дорошенко; І. Брюхо - вецькому як компенсацію за відмову від булави пропонувалося надати боярство і маєтки. Однак російська сторона не погодилася на такі вимоги, й переговори було перервано.

Значних зусиль правобережний гетьман докладав до пошуків порозуміння із Запорожжям та І. Брюховецьким. Важливо відзначити, що протягом 1665—1667 рр. у лівобережного гетьмана відбувалася серйозна еволюція політичних поглядів. Відмовившись від орієнтації на Москву, він усвідомлює згубність для України міжусобної боротьби та розколу, перестає загравати з «черню» і проводить курс на зміцнення прерогатив гетьманської влади. Тому І. Брюховецький прихильно зустрів пропозицію П. Дорошенка розпочати підготовку до повстання проти російських залог, щоб розірвати Московський договір 1665 р. і прийняти протекцію Порти. На початку 1668 р. лівобережний гетьман зібрав таємну раду полковників і відкрив їм свої плани. Заручившись її підтримкою, він направив посольства до султана та хана. Наприкінці січня — на початку лютого П. Дорошенко скликає старшинську раду, в роботі якої взяли участь представники І. Брюховецького та Ю. Хмельницький, котрий повернувся до політичної діяльності. За даними шляхтича Сєножацького, який перебував у Чигирині, рада вирішила, що «з обох сторін Дніпра жителям бути у возз'єднанні і жити б окремо і давати данину турському цареві та кримському ханові, так як волоський князь платить, а щоб під рукою великого государя і королівської величності в жодному разі не бути».

На початку лютого на Лівобережжі почалося повстання, вістря якого спрямовувалося на виведення краю з-під російської зверхності. І. Брюховецький розіслав низку листів до жителів міст і козаків, повідомляючи про розрив із Росією, яка разом із Польщею вирішила «згубити Україну вітчизну нашу». До середини березня більшість території Лівобережжя було звільнено від російської присутності. Тим часом рішучішими стають дії Порти, спрямовані на встановлення протекції султана над козацькою Україною. У березні великий візир Мустафа - паша і каймакан попередили канцлера і підканцлера Речі Посполитої, що султан бере козаків під свою опіку й не дозволить їх кривдити. У квітні, прийнявши посольство від І. Брюховецького, уряд Туреччини погодився також узяти під протекцію Лівобережну Україну, якщо на її теренах не буде російських залог.

Дочекавшись підходу татар і заручившись підтримкою значної частини лівобережної старшини, ГТ Дорошенко вирішив усунути І. Брюховецького й об'єднати під своєю булавою всю козацьку Україну. У кінці травня він, переправившись з військом через Дніпро, через Говтву та Решетилівку попрямував навперейми лівобережному гетьману і зупинився неподалік Опііпні біля с. Будища. Сюди ж підійшов й І. Брюховецький, котрий став обозом біля Зінькова. За свідченням джерел, 17 червня П. Дорошенко направив до І. Брюховецького 10 сотників із вимогою віддати клейноди, однак той відповів відмовою. Сотників було заарештовано й відіслано до Гадяча. Коли наступного дня військо правобережного гетьмана наблизилося до табору супротивника, козаки, які ненавиділи І. Брюховецького, схопили його й привели до П. Дорошенка. Останній почав докоряти бранцеві за відмову здати гетьманську владу. Вражений таким поворотом подій, І. Брюховецький відмовчувався. Достеменно не відомо, гцо послугувало приводом до того, але козаки накинулися на лівобережного гетьмана й вбили його. Козацька рада обирає П. Дорошенка гетьманом возз'єднаної козацької України. 20 червня він повідомив Я. Собеському, що «всі тамтешні полки і люд посполитий, відхиливши російську протекцію і регімент Брюховецького, повністю під стародавній регімент з належним до мене послушенством схилилися».

Здавалося, заповітна мрія цього визначного державного діяча здійснилася. Розіслані ним підрозділи до середини липня звільнили Лівобережну Україну. Практично всі стани й соціальні групи українського суспільства підтримували його програму. Митрополит 14. Тукальський розпорядився в церквах Лівобережної України поминати не царя, а «благочестивого і Богом даного гетьмана Петра». Однак подальші події перекреслили всі сподівання гетьмана.