Облога збаража. Зборівська битва

Збараж був потужною фортецею: укріплення його замку, спорудженого в 30-х роках XVII ст., являли собою квадрат із високих валів, обмурованих тесаним камінням, із казематами посередині та кам'яними п'ятикутними «белуардами» (бастіонами) на кутах; уздовж валів простягалися рови завширшки 40 м. Однак Фірлей, з'явившись під захист цього міста, кілька днів виявляв малозрозумілу пасивність. Мабуть, він не мав певності щодо правильності свого маневру. Зручного місця для розташування табору він не знайшов, тому жовніри розбрелися по долинах, ровах і пагорбах. Протягом двох днів їх тричі переводили з місця на місце. Відчувалася гостра нестача фуражу для коней (за ним доводилося їздити за 30—40 км). Лише після повернення М. Остророга, котрому вдалося захопити кілька козаків у полон, всі сили було кинуто на насипання валів навколо табору, в якому могло розташуватися 100 тис. чоловік.

Керівників польського війська непокоїла відсутність точних даних про наміри Хмельницького, а «язики» відмовлялися надавати потрібну інформацію. Не досягали успіху й роз'їзди, відправлені наприкінці місяця. Вже з окопаного та укріпленого табору 8 липня вислали на роз'їзд понад 10 корогв на чолі з А. Сераковським, а наступного дня під Чолганським Каменем їх атакували козаки й татари, відтіснивши аж до самого табору. 9 липня регіментарі провели воєнну нараду. Одні вимагали зустріти військо Хмельницького в 10—15 км від польського табору, інші — поставити піхоту на вали та чекати нападу на місці. Врешті-решт вирішили «очікувати на валах».

Від полонених жовнірів Хмельницький довідався про не зовсім вдале розташування польського табору під стінами Збаража. Він правильно розрахував, що польські воєначальники не наважаться виступити з військом назустріч, а чекатимуть в обозі: вони ж бо були певні, що, оскільки «козаки без табору ходити не звикли», то українсько - татарське військо рухатиметься разом із своїм обозом. Тож, з'явившись після нічного рейду вранці 10 липня під Збаражем, українська й татарська кавалерія заскочила противника зненацька. До рук союзників потрапило близько 3~4 тис. слуг та обозної «челяді». Весь польський обоз був одразу ж оточений. У районі розташування полків І. Виїп - невецького, який підійшов сюди пізніше та розмістив своїх вояків окремо від Фірлея, розпочалися збройні сутички. Потім вони перемістилися до основного табору. Розвідавши таким чином супротивні сили, Хмельницький та Іслам-Гірей вирішили атакувати позиції руського воєводи, бо вони не мали укріплень. Після запеклого бою Вишневецький змушений був залишити їх і відступити до табору Фірлея та Остророга. За розпорядженням останніх жовніри почали зміцнювати вали.

Ознайомившись зі станом фортифікацій польського табору, Хмельницький зрозумів: без належної підготовки його не захопити. При цьому покладатися треба було лише на власні сили, бо татари не вміли штурмувати укріплені позиції. В ніч на 11 липня воєнна нарада українських і татарських командирів ухвалила «вести війну дуже повільно, [тримати ворога] у тривозі, звідусіль [його] оточити», постійно обстрілювати й таким чином послаблювати його сили, чекати на закінчення в нього харчів і військових припасів і досягти врешті-решт перемоги. Того ж дня наспів козацький обоз з артилерією, і Хмельницький наказав обстрілювати обложених із 30 гармат. Гарматний обстріл завдав великої шкоди замкові й табору, нагнав великого страху на жовнірів. Регіментарі так і не насмілилися вийти в поле й дати бій. А вже 13 липня гетьман вирішив здійснити перший штурм. Основний удар Хмельницький планував завдати з боку міста від ставу, де табір поляків був найслабше укріплений. У визначений час українське військо пішло на приступ. Можливо, в його складі перебувала й частина татар. Попереду йшла піхота, а за ними — кіннота. Попри мужній опір жовнірів, у другій половині дня їхнє становище стало критичним. Однак неузгодженість у діях атакуючих, а також відчайдушні контратаки польських корогв Конецпольського та Зацвіліховського не дали змоги українцям закріпитися на захоплених позиціях, і вони змушені були відступити. Наступного дня відбувся ще один приступ, але знову невдалий.

Після припинення штурму Конецпольський зробив спробу внести розлад у стосунки гетьмана та хана. За допомогою подарунків він заручився підтримкою деяких мурз, і вони пообіцяли коронному хорунжому організувати його зустріч із візиром Сефер Кази-агою та Іслам-Гіреєм. Дійсно, Сефер Кази-ага погодився на переговори. Довідавшись про них, гетьман написав до Фірлея образливого листа, погрожуючи не випустити звідси його військо.

Як видно з «Хроніки» Гаджі Мехмеда, після припинення наступу на польський табір відбулася нова зустріч гетьмана з ханом, під час якої вони, не відкидаючи тактики проведення штурмів, вирішили розпочати також облогові роботи («сипати шанці»). Водночас Хмельницький відправив листа до полковника Кричевського, наказуючи йому, вочевидь, розпочати наступальні операції проти литовського війська. 15 і 16 липня козаки активно готувалися до нового приступу. 15 липня до обозу хана прибули свіжі підрозділи акерманських, буджацьких, руме - лійських військ. Розпочатий у суботу 17 липня штурм табору тривав кілька днів із змінним успіхом. 10 липня польське військо залишило старі рубежі та відійшло до підготовленого заздалегідь меншого табору. Протягом усіх цих днів українці докладали також максимум зусиль, щоб оволодіти Збаражем.

Хмельницький вирішив повністю заблокувати коронну армію, оточивши її системою укріплень. У ніч на 20 липня українці почали насипати навколо польського табору вали, а також окопувати його глибокими ровами. Ці роботи тривали і в наступні дні. Ввечері 20 липня гетьман наказав відкрити вогонь по позиціях супротивника. Безупинний гарматний і рушничний обстріл польського табору тривав аж до 24 липня включно. Під прикриттям надзвичайно щільного вогню (жовніри не могли навіть показатися на валах) українці насипали все нові вали, наближаючись таким чином до його укріплень.

23 липня регіментарі надіслали до Хмельницького послів із листом, переконуючи його залишитися вірним Речі Посполитій. Богдан гостинно зустрів їх, добре почастував (у польському обозі вже почав дошкуляти голод) і вирядив назад із негативною відповіддю. Цього та наступного дня були перехоплені листи з табору до короля із проханнями про допомогу. З обіду 24 липня (за даними Гаджі Мехмеда —24 липня) з ініціативи Хмельницького перестрілка була припинена. На запрошення гетьмана до нього прибув Зацвіліховський, а з ним — М. Кисіль (вони мали від регіментарів повноваження вести переговори). Хмельницький звернув їхню увагу на кривди, вчинені поляками Війську Запорозькому, та відхилив запропоновані йому умови угоди (на жаль, ми не знаємо їхнього змісту). Враховуючи критичність свого становища (козаки робили підкопи під кутові вежі позицій Лянцкоронського та Остророга), командування польського війська вирішило насипати в середині табору нові вали, а також спробувало провести сепаратні переговори з татарами. З цього, однак, нічого не вийшло. 28 липня на переговори з ханом знову прибув

шляхтич Станіслав Янецький. Іслам-Гірей вимагав негайно скласти зброю, в іншому разі погрожуючи винищити поляків «у пень».

Однак у першій декаді серпня вже виразно окреслилося кілька негативних чинників, котрі почали дуже непокоїти Хмельницького. Це, по-перше, невдалі спроби здобути штурмом польський табір, під час яких загинуло чимало українців (в одному з боїв був убитий полковник С. Мрозовицький — улюбленець низів українського війська). По-друге, затримка Хмельницького під Збаражем давала змогу польському урядові завершити формування нової армії та послати її на допомогу Фірлеєві. По-третє, надійшли звістки про успішні дії литовських полків у Білорусії та загрозу їхньої появи в Лівобережній Україні, що, природно, схвилювало козаків — уродженців Лівобережжя. Нарешті, по-четверте, в такій напруженій ситуації серед частини козаків і старшини посилилися настрої на користь замирення з Польщею. Ця опозиція курсу Хмельницького виявилася настільки значною, що він змушений був удатися до рішучих заходів. Лише в Білоцерківському полку, за свідченням полоненого поляками козака Хвеська П'ятки, гетьман розформував 18 козацьких сотень.

З огляду на все сказане нам важливо з'ясувати стан готовності на цей час армій Яна Казимира та Я. Радзивілла до проведення широких наступальних операцій проти війська Богдана Хмельницького.

Відновивши воєнні дії в Україні, польський уряд не наважувався скликати для походу посполите рушення. На нараді в сенаті Є. Оссолін - ський виступав проти цього через загрозу можливого повстання польських селян і міщан. Отримавши від папського нунція благословіння, освячені меч і корогву, Ян Казимир 24 червня залишив Варшаву і на початку липня прибув до Любліна. Там до нього почали збиратися військові підрозділи. Довідавшись про відступ Фірлея з військом до Збаража, король, ураховуючи ускладнення ситуації, 13 липня звернувся з універсалом до шляхти Руського, Белзького та Любельського (Люблінського) воєводств, закликаючи її наслідувати приклад шляхти Волині та, не чекаючи третього віці (його видав лише 20 липня), стати на захист вітчизни. Занепокоєний звісткою про оточення українсько-татарським військом польської армії під Збаражем, Ян Казимир наказав брацлав - ському каштелянові, щоб той спільно з корогвами Київського воєводства, С. Корецького, краківського воєводи й тими, котрі перебували в Бродах, вирушив під Збараж і полегшив становище обложених.

17 липня король зі своїми полками залишив Люблін, 21 липня став обозом під Старим Замостям, де 22 липня отримав нові відомості про хід боїв під Збаражем. Однак для негайного виступу туди він ще не мав достатніх сил, адже спочатку йому треба було зосередити під своєю командою всі наявні з західному регіоні України військові підрозділи. 13 липня з Замостї було скликано таємну раду для обговорення подальших дій. Думки присутніх розбіглися. Одні пропонували королеві вирушати особисто на чолі війська на допомогу обложеним під Збаражем, інші застерігали від такого, на їхній погляд, необачного кроку (бо Хмельницький із кіннотою міг навально кинутися назустріч та оточити очолюване королем військо). Гостро дискутувалося питання щодо можливого маршруту походу: через Белз, в обхід Сокаля; через Сокаль, Щуровичі до Бродів (і там закріпитися); через Львів і Білий Камінь тощо. Наступного дня рада ухвалила: йти через Белз.

Проте королівський обоз вирушив до Сокаля. Сюди ж прибув із корогвами посполитого рушення белзький воєвода, поступово надходили підрозділи жовнірів (на кінець першої декади серпня чисельність війська, на озброєнні якого було 30 гармат, зросла до 35 тис.). Знову було скликано воєнну раду, яка вирішила йти прямо на Збараж. Маючи дані, що частина реєстрових козаків ладна залишити Хмельницького та прийти полякам на допомогу, король вирішив розколоти українське військо та ізолювати гетьмана. 5 серпня з-під Радехова він звернувся з універсалом «до черні», повідомляючи, що йде визволити її від татарської неволі, куди її віддав Хмельницький, та вимагаючи, щоби протягом чотирьох днів повстанці повернулися до своїх домівок і знову почали віддавати «послушенство своїм панам». Лише в цьому випадку вони могли б сподіватися на помилування. Водночас король оголосив своє рішення про зміщення з гетьманства Б. Хмельницького та призначення на його місце С. Забузького. Своїм універсалом він закликав козаків переходити на бік новопризначеного гетьмана. Крім цього, польський уряд пообіцяв виплатити 10 тис. злотих тому, хто принесе голову Хмельницького.

Украй загрозлива для гетьмана ситуація складалася й на півдні Білорусії, де після здобутих перемог литовське військо було готове наступати на Україну. Тому посланий сюди полковник С. Кричевський, маючи під своєю орудою близько 15 тис. козаків, діяв рішуче. 23 липня неподалік Мозиря він почав переправляти через Прип'ять свої полки. Довідавшись про наступ українців, Я. Радзивілл вирішив зупинити його в районі Лоєва, в околицях якого і став табором 23 липня. Спочатку він мав намір переправити через Дніпро частину свого війська (на цей час у його розпорядженні перебувало 16 тис. вояків) та вдарити на козаків із тилу, але, довідавшись 25 липня, що Кричевський прямує до Річиці, відмовився від цієї думки. Тим часом козацький полковник 29 липня зайняв містечко Хелмеч і, вдавши, що рухається одним шляхом, пішов іншим та, обминувши литовський обоз, зупинився у двох милях від нього в лісі з боку Брагина. 30 липня він оглянув литовські позиції та прийняв рішення атакувати їх, хоча інші старшини вмовляли його не робити цього.

Йому поталанило непомітно для супротивника дістатися до його табору та зайняти стратегічно вигідне місце для розташування своїх

сил. Полковник вирішив будь-що виконати наказ Хмельницького — не допустити прориву литовців на терени козацької України та їхнього виходу в тил українського війська. Таким чином, доля воєнної кампанії 1649 р. значною мірою мала визначитися під Лоєвим. Уранці 31 липня козацькі полки почали наступ на позиції війська Радзивілла. Той негайно вивів у поле кінноту, й незабаром біля переправи через Лоївку спалахнула битва. Праве крило атакуючих спершу відступило, але під лісом козаки спішилися й сильним вогнем відкинули литовську кавалерію, а ліве крило, перейшовши в контрнаступ, почало заходити їй у тил, щоб відрізати від табору. Здавалося, ще одне зусилля — й неприятель кинеться навтікача, однак у цей критичний для нього час на полі бою цілком випадково з'явилися підрозділи жовнірів, що поверталися з роз'їздів. Вони несподівано атакували з тилу українську кінноту й таким чином урятували Радзивілла від поразки. Потрапивши під удар із двох боків, козаки не витримали та відійшли до лісу. Кри - чевський віддав наказ будувати укріплений табір й очікувати там на підхід полковника С. Пободайла. Однак, зазнавши поразки, останній не зміг надати допомоги. Литовський гетьман кинув проти Кричевського основні сили своєї армії, й спалахнула запекла січа. Українці відчайдушно боронилися. Після кількагодинного невдалого штурму, коли вже впала темрява, Радзивілл дав відбій. А вночі обложені непоміченими вислизнули з оточення. В цій битві загинуло близько 7 тис. українського війська.

Незважаючи на поразку, підрозділам Кричевського вдалося все ж таки добитися виконання стратегічного плану — не допустити появи литовського війська на українських землях. Радзивілл одержав пірро - ву перемогу — загальні людські втрати його армії становили близько 6 тис. осіб. Крім того, він витратив фактично всі свої боєприпаси — в нього залишалася лише одна (!) бочка пороху. За таких умов він не міг розпочати наступ в Україну і 7 серпня з-під Лоєва вирушив назад до Річиці.

Б. Хмельницький, отримуючи тривожні звістки про події в Білорусії та про наближення королівської армії, намагався якомога швидше зломити опір обложених у Збаражі. Перед світанком 30 липня польське військо відійшло до третього, останнього рубежу оборони — валів, що оточували значно меншу територію табору вже попід стінами замку. Ці укріплення ще не були завершені, тож козаки зробили спробу увірватися до табору, проте були відбиті сильним гарматним вогнем. 31 липня вони розпочали штурм міста і ледь не оволоділи ним. У ніч на 1 серпня атакуючі звели шанець, вищий за польський, та поставили на ньому гармати. Становище обложених із кожним днем погіршувалось. Дедалі гостріше відчувалася нестача пороху та особливо харчів і води. Практично всі їхні спроби зв'язатися з королем закінчувалися невдачею.

3 серпня Богдан Хмельницький мав нараду з ханом, під час якої було вирішено здійснити 27 липня генеральний штурм. Ранком визначеного дня розпочався сильний обстріл польських укріплень, після чого козаки рушили на приступ. В окремих місцях їм удалося оволодіти валами, які вони «втикали своїми корогвами». З надзвичайними труднощами жовніри спромоглися повернути втрачені позиції та відкинути атакуючих. У ніч на 8 серпня українці насипали навколо польського табору сім нових шанців, уранці вдарили по обложених із гармат. Відповідно до гетьманського задуму опівдні обоз українського війська почав рухатися до Старого Збаража в напрямі мурованої церкви й надвечір зупинився в долині. Вночі він знову змінив своє місцерозта - шування, наблизився до польського табору на відстань у чверть милі (близько 1,8 км) і зупинився напроти позицій Вишневецького під Старим Замком. На початок другої декади серпня становище обложених стало критичним. Як зауважував автор літопису Межигірського монастиря, поляки «и шапки своє едали». Шансів прорвати кільце оточення не було. На думку М. Грушевського, облога польського війська під Збаражем свідчила про «незвичайні таланти Хмельницького як стратега і правителя».

7 серпня хан і гетьман довідалися про наближення короля з військом. Для перевірки цих даних Іслам-Гірей наступного дня послав сильний роз'їзд, від якого швидко одержали донесення: польська армія перебуває в Білому Камені. Український і татарський правителі вирішили із добірними підрозділами поспішити назустріч королеві, залишивши частину війська для продовження облоги Збаража. Хмельницький узяв із собою близько 30 тис. кінних «лутчих людей», Іслам-Гірей — не більше 20 тис. У ніч із 13 на 14 серпня ці майже 50 тис. воїнів так тихо знялися з місця, що поляки нічого не помітили. Маючи від роз'їздів і розвідників дані щодо просування королівського війська, Хмельницький точно визначив його майбутній маршрут і вирішив зробити засідку, щоб атакувати противника на марші. Основні сили було зосереджено в лісах біля Озерної та Зборова, частина татар і українців, яка повинна була вийти в тил королівському обозові, розташувалася неподалік Млинівців. При цьому гетьманові надавали велику допомогу жителі місцевих сіл і міст — вони, зокрема, пообіцяли сповістити умовним сигналом, що в районі Зборова Ян Казимир розпочинає переправу через р. Стрипу. Сигналом для атаки мав стати дзвін зборівської церкви.

8 серпня король залишив Топорів і подався до Білого Каменя, де простояв три дні. Тут до його обозу влилося 20 корогв жовнірів (близько 2 тис. осіб), а також прибули гармати зі Львова. 12 серпня король вирушив до Золочева й пізно ввечері зупинився біля нього. Не встигли жовніри розташуватися в обозі, як з'явилися татари та козаки. Сталося кілька збройних сутичок. Від одного з татарських «язиків» Ян Казимир довідався, гцо хан може піти на укладення угоди з Річчю Посполитою, однак лише в тому випадку, якщо польський володар першим звернеться до нього з подібною пропозицією.

Наступного дня 35-тисячна польська армія із 30 гарматами покинула Золочів, прибула під Зборів і зупинилася у 5—7 км від нього табором на відпочинок. Не маючи даних про плани Хмельницького, король намірявся 14 серпня продовжити путь до Збаража. Почали налагоджувати перепразу через Стрипу. Тим часом досвідчений офіцер М. Гдешинський мав з'ясувати, чи немає поруч козаків і татар. Повернувшись із роз'їзду, він доповів, що «перевірив все довкола в радіусі трьох миль, але ніде не виявив слідів ворога». Ці дані заспокоїли Яна Казимира, і ранком 15 серпня почалося форсування Стрипи. Коли король із піхотою опинився вже на протилежному березі, він одержав звістку про появу українсько-татарського війська й негайно розпорядився готуватися до бою, хоча частина армії ще не встигла переправитися.

Почувши умовний сигнал церковного дзвону, Хмельницький та Іслам-Гірей вирішили розпочати атаку. За словами польського анонімного автора, гетьман «упав раптово, як вихор». Майже водночас удар завдавався по авангарду й тилу королівського війська, щоб не дати йому часу оговтатися. Перший удар прийняли на себе 700 жовнірів на чолі з К. Корицьким, які під Метеновим намагалися захистити переправи через Стрипу і таким чином урятувати від розгрому ту частину обозу, що не встигла переправитися. їм на допомогу вирушило 30 корогв. Однак вони зазнали цілковитої поразки. В кровопролитному бою полягло близько 1 тис. жовнірів, а також київський чашник Феліціан Тишкевич, небіж канцлера Бальдвін Оссолінський, князь Четвертинський, староста Ян Ржечинський та чимало інших відомих шляхтичів. Останню мужню спробу затримати українсько-татарське військо зробили корогви львівського і перемишльського посполитого рушення, однак вони швидко були розбиті. Загинуло щонайменше 200 шляхтичів. Частина обозу, яка не встигла переправитися, стала здобиччю переможців.

У цей же самий час Хмельницький та Іслам-Гірей розгортали полки Для атаки позицій короля. Останній робив усе можливе, щоб підготувати своє військо до битви, виявляючи при цьому дивовижну холоднокровність і розсудливість. Йому нарешті вдалося вишикувати жовнірів у бойовий стрій, зміцнивши корогви підрозділами піхоти та драгунів. Командувати правим флангом було доручено подільському воєводі Станіславові По - тоцькому, а лівим — краківському старості Єжи Любомирському. У центрі розташовувалися корогви А. Кисіля та С. Корецького, піхота генерала К. Убальда (Хубальда), рейтари та артилерія Ф. Вольфа. Водночас король розпорядився насипати вали та робити редути, але на завершення цих робіт просто забракло часу.

Передусім козаки й татари обрушилися на праве крило, де понад годину тривав бій. Ситуацію врятувала мужність обозних слуг. Потрапивши під їхній вогонь, союзники атакували лівий фланг, де перебували король і Є. Оссолінський. Удар був небаченої сили. Як із сарказмом зазначав згодом анонімний польський автор, канцлер дізнався, іцо «одна справа вотувати (засідати. - Авт.), інша справа воювати». Жовніри не витримали й почали панічно відступати, намагаючись заховатися серед конопель на полях, не пам'ятаючи «ні про вітчизну, ні про короля». Переслідуючи їх, українці й татари увірвалися до польського табору й швидко оволоділи його значною частиною. «Так нагнали в сак ляхов, — зауважував у своєму літописі М. Гунашевський, — же аж ся погіод вози і в вози крили пред кулями і стрілами, где больш їх погинуло, ніж под Збаражем».

Настала критична мить бою. Помітивши втечу жовнірів, Ян Казимир кинувся до них, кричав, щоб не залишали його та всієї вітчизни, а деяких хотів навіть убити. Однак це мало допомагало. Тоді король зібрав навколо себе рейтарів і дві корогви та наказав їм обстрілювати козаків і татар, що перейшли у наступ. Йому на допомогу підійшли також окремі підрозділи німецької піхоти. Та все ж, віддаючи належне поведінці короля, зауважимо: це не він запобіг цілковитому розгромові польської армії. Лише припинення активних наступальних дій із боку союзників дало змогу полякам уникнути жахливої катастрофи. Цей учинок Іслам-Гірея засвідчуваз його небажання допустити воєнний розгром Речі Посполитої. В такий спосіб він натякав на можливість замирення Криму та Польщі. Як довели наступні події, король і канцлер добре зрозуміли його та не змарнували єдиного шансу на порятунок. Під вечір битва вщухла. Українські й татарські полки відступили на кількасот метрів, а в півмилі вліво від польського табору попід лісом розташувалися намети гетьмана та хана.

Ми не знаємо, як Хмельницький відреагував на дії татар. Можливо, він навіть не помітив у них підступності. В усякому разі ввечері він надіслав листа до обозного І. Чарноти, залишеного наказним гетьманом під Збаражем, із повідомленням про свою перемогу, захоплення в полон 500 чоловік і з наказом не випускати з облоги жодної людини. З підходом української піхоти Богдан розпочав підготовку до штурму Зборова, в якому перебувала сильна залога жовнірів, а також позицій королівського війська.

Становище короля залишалося критичним. Армія його зазнала величезних втрат — до 7 тис. убитими й пораненими. Розвіялися сподівання «перемогти у відкритому полі», а для того, щоб витримати облогу, «не було ні укріпленого місця, ні достатніх продуктів харчування, ні надії на будь-яку допомогу, бо в облозі в обох таборах були закриті король і найстарші начальники». Розпорядившись копати навколо табору рови та насипати вали, а також направивши кілька полків піхоти до Зборова, Ян Казимир скликав увечері нар;іду сенаторів із питання вироблення дальшого плану дій. Після тривалої дискусії дійшли висновку: слід або таємно вивести з табору короля, або задобрити хана різними обіцянками та відірвати його таким чином від союзу з козаками. В написаному до хана листі Ян Казимир нагадував татарському правителеві, що свого часу Владислав IV виявив до Іслам-Гірея милість, відпустивши з полону на волю, й зі свого боку запропонував йому дружбу. Так було зроблено крок, якого чекав і на який сподівався Іслам-Гірей. Порозуміння між ханом і королем могло відбутися лише за рахунок інтересів козацької України. Тому М. Грушевський уважав ніч із 15 на 16 серпня 1649 р. фатальною для нашого народу.

Ранком наступного дня Хмельницький наказав своїм полкам наступати на Зборів і королівський обоз. їх підтримали татари. Жовніри з величезними труднощами відбили всі атаки. Як засвідчив у щоденнику анонімний польський автор, опівдні козаки настільки рішуче нападали, що «двічі були в самому таборі». Тим часом, прийнявши пропозицію польської сторони, хан розпорядився припинити наступ (Хмельницький, хотів він цього чи ні, змушений був із цим погодитися) на Зборів і польський табір. Окремі підрозділи козаків продовжували штурмувати місто до пізнього вечора.

Хмельницький потрапив у скрутне становище. Особливо його турбувала перспектива укладення сепаратного договору Криму з Річчю Посполитою. Адже позиція гетьмана через те, що польський уряд волів вести переговори не з ним, як це мало місце після перемог під Корсунем чи Пилявцями, а за його спиною з ханом, ставала дедалі вразливішою. Уперше реально почала окреслюватися загроза з боку можливого воєнно-політичного союзу Польщі з Кримом. І Хмельницькому не вдалося цьому запобігти.

Для Кримського ж ханства оптимальною виглядала ситуація рівноваги сил між Річчю Посполитою та Україною, що давало б Бахчисараю змогу не лише використовувати у своїх інтересах суперечності між ними, провокувати їх на взаємну боротьбу та протистояння, завдавати збитків українським та польським землям тощо, а й, як слушно зауважував П. Феденко, шантажувати обидві сторони. Поразка ж Яна Казимира вела б до створення незалежної Української держави, що позбавляло кримську верхівку згаданих переваг. Тому Іслам-Гірей прагнув будь-що запобігти утворенню на північних кордонах ханства міцної самостійної козацької України. Крім того, він мав намір утягнути Польщу у Війну з Росією, й укладений під Зборовом договір повинен був стати першим кроком на шляху до цього.