Наростання суспільно-політичного конфлікту в речі посполитій

Звістки про підготовку унії та її прийнятгя сколихнули українське суспільство. В опозицію до неї відразу ж перейшли гіисьменники-полемісти, які рішуче встали на захист і розвиток національної культури, і братства, які створювали свої школи, свою систему виховання дітей і навіть свою науку, щоб на ґрунті освіти об'єднати православних навколо ідеї захисту батьківської віри. Проти унії виступила переважна більшість шляхти, нижчого духовенства та поспільства. Відмовилися підтримати її Григорій Балабан і перемишльський єпископ Михайло Копистянський. Антиунійний рух очолив Костянтин Острозький, котрий пропонував протестантам спільно виступити проти уряду и погрожував йому проведенням збройної акції протесту.

Однак курс правлячих кіл Речі Посполитої, спрямований на консолідацію її панівного стану на основі польської політичної доктрини, мав своїм безпосереднім наслідком поширення в свідомості традиційної української еліти подвійного стандарту самоідентифікації — за етнічним походженням і за державною належністю, що дістало своє вираження у формулі «gente Rutenus, natione Polonus» — «руського роду, польської нації». Покатоличена й сполонізована у своїй більшості, українська шляхта на зламі середньовіччя і раннього нового часу практично відмовляється від захисту національних інтересів свого народу і переходить на нейтральні до польського політичного режиму позиції. Тим самим, на думку І. Крип'якевича, в часи, коли «тільки упривілейовані класи могли вільно розбудовувати національне життя, український народ, позбавлений своєї провідної верстви, став неповним, скаліченим організмом...».

Прикметно, що польська влада не обмежувалася лише політичною нейтралізацією українського шляхетського стану. Багато зусиль докладалося для обмеження прав православ'я. Відбувалося масове закриття православних церков і монастирів, відбиралися та передавалися уніатам їхні маєтності. Водночас по всій Україні споруджувалися католицькі костьоли й кляштори, яким надавалися земельні володіння; створювалися сприятливі умови для діяльності різних католицьких орденів. У поширенні католицизму на українські землі особливо велику роль відігравали єзуїти, котрі з'язилися в Польщі в 1560 р. Досить швидко, здобувши тут надзвичайний вплив у вищих колах, вони розгорнули активну місіонерську діяльність своїх навчальних закладів — колегіумів у Вільно, Любліні, Несвіжі, Ярославі. В 1608 —1609 рр. такі школи з'явилися у Львові, Луцьку, Кам'янці-Подільському. В них навчалися сотні дітей української шляхти й міщан, яких уміло відвертали від православної віри. Напередодні революції католицькі культові споруди існували уже в 30 містах Кам'янець-Подільської єпискогпї; ними охоплювалося майже 60 % міст Галичини. Як стверджував Самовидець, вже на Україні що «городок, то костел бьіл».

Водночас помітно зменшувався престиж православної церкви, поширювалася практика заборони на виконання святих таїнств і обрядів. Частішали випадки примусового навернення українського населення в уніатство чи католицтво. При цьому, як зазначав Н. Ганновер, пани піддавали православних «важким і гірким мукам., спонукаючи їх перейти до папської віри». Волинська шляхта на сеймику 1646 р. відзначала, що православна церква «в католицькому християнському королівстві та вільній і свобідній Речі Посполитій зазнає такого насильства, якого і в поганській неволі х^стияни-греки не зазнають». Однак при цьому було б несправедливим н. зазначити, що «найгоршоє насмівіско й утиски терпіл народ руській от тих, которії з руської віри прийняли риме кую віру».

Обмежувалося вживання й розвиток української мови, яка (не без участі влади) витіснялася з використання в суспільно-політичній сфері. Натомість, спираючись на всебічну підтримку державних структур та мережу шкіл, у вжиток у колах української шляхти, інтелігенції, заможного міщанства й козацтва та в літературну творчість все більше вкорінювалася польська мова.

Створювалися перешкоди й розвиткові національної освіти. На сьогодні вже добре відома протидія властей діяльності братських шкіл. Зокрема, у 1633 і 1634 рр. король відхилив прохання київського митрополита Петра Могили перетворити Київський братський колегіум на академію, а універсалами 1635 та 1648 рр. наклаз заборону на зикладання у ньому низки предметів. Різко негативну реакцію варшавського двору викликало відкриття у 1634 р. П. Могилою у Брацлавському, Волинському і Київському воєводствах шкіл із викладанням латинської мови та створення мережі типографій для друкування написаних латиною книг, що давало змогу українцям ширше прилучитися до європейської науково-культурної спадщини.

Політика польського уряду, спрямована на асиміляцію українського населення Речі Посполитої, викликала осуд у прогресивних колах польської громадськості. Зокрема, відомий політичний діяч і публіцист Я. Щенсний-Гербурт у трактаті «Думка про русинський народ» (1610 р.) різко виступив проти «утисків Русі». Через них, зазначав він, русини «стали нам головними ворогами», і тепер «вони швидше загинуть на війні, спалять своїх жінок і дітей... ніж підуть з нами на згоду». Одним із перших Щенсний-Гербурт наголосив на приреченості політичного курсу, спрямованого на те, щоб «на Русі не було Русі». «Це неможливо, — підкреслював автор, _ як і неможливо і те, щоб тут біля Самбора було море, а Бескиди були біля Гданська». В таких умовах пріоритетними цінностями у свідомості значної частини українського православного населення стають захист віри, «прав і вольностей руського народу». Відбувалося формування нових стандартів політичної поведінки, визначальною у якій стає готовність піднятися на збройну боротьбу проти існуючої політичної системи.

Із поступовим сходженням із політичної арени української шляхти роль репрезентанта національних інтересів українського соціуму все впевненіше перебирає на себе козацтво. На зламі XVI—XVII ст. у діяльності цього динамічного, з великими потенційними можливостями суспільного стану виразно окреслилася нова якість. Військо Запорозьке поступово починає відмовлятися від локальних політичних акцій і зосереджує сзою увагу на вирішенні фундаментальних питань суспільного життя. Вже хвилею козацьких повстань 90-х рр., які були спровоковані, здавалося б, банальним (як для свого часу) майновим конфліктом між білоцерківським старостою князем Я. Острозьким і старшим реєстровиків дрібним шляхтичем К. Косинським, започатковуються інновації в українському протестному русі. Зокрема, намітився союз між козацтвом і православним духовенством. Окремі симптоми такого зближення доволі чітко простежуються під час повстання 1593 —1596 рр. на чолі з Семерієм Наливайком. Однак із повною визначеністю ідея захисту «грецької» релігії вперше прозвучала в заяві козацької депутації перед київським гродським судом у 1610 р. Відтоді боротьба козаків за справедливе розв'язання релігійних суперечок (причому їхні симпатії незмінно залишалися на боці православних) перетворилася на один із основних напрямів діяльності Війська Запорозького. Козацькі депутати неодноразово втручалися у сеймову боротьбу між православними і католиками, вносили свої протести до місцевих та вищих органів влади Речі Посполитої. Разом із тим, діяльність Коша Війська Запорозького не обмежувалася лише цією формою підтримки православних. Наприкінці 1620 — на початку 1621 р. Військо Запорозьке, в особі Петра Сагайдачного, взяло якнайактивнішу участь у політичній акції загальноукраїнського значення — відновленні діяльності православної ієрархії (єрусалимський патріарх Феофан висвятив митрополита та п'ятьох єпископів). Відтоді козацтво справою своєї совісті та честі вважало боротьбу (сеймову і збройну) за визнання королівським урядом прав православних. Це була принципова лінія Коша, якої він (за винятком хіба що деякого часу в 1625—1629 рр.) дотримувався у переговорах із Варшавським двором. Зрозуміло, що зазначена сфера діяльності Запорозької Січі виходила далеко за межі боротьби представників різних конфесій. її безпосередні та віддаленіші наслідки об'єктивно були спрямовані (прямо чи опосередковано) на збереження культурної самобутності українського етносу.

Під час повстання 1591 — 1596 рр. запорозьке козацтво спробувало також запровадити власні структури, зокрема, юрисдикцію на зайнятих ним українських теренах. Наприклад, у 1595 р. гетьман Г. Лобода наказав викликати до себе в Корсунь на суд за непослух війтів двох подільських містечок. Король в універсалі до шляхти підкреслював той факт, що низові козаки «шляхетського, як і міського стану людей, до віддавання собі присяги і послушенства примушують, що є противно достоїнству нашому і покоєві посполитому». Вочевидь, невипадково у Варшаві з'явилися чутки про наміри козаків захистити «бідний і пригнічений люд» від свавілля польської магнатерії та «заснувати нову республіку» на чолі з «князем» С. Наливайком.

Водночас інтенсивно розвивається процес суб'єктивізації козацтва у міжнародних відносинах. Активна участь у боротьбі з Кримським ханством і Туреччиною, походи в Молдавію і Росію сприяли перетворенню його на впливовий військово-иолітичний фактор міжнародних відносин у Східній і Південно-Східній Європі. Кіш Війська Запорозького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн. Він укладав міжнародні угоди, вів переговори з іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави або їхні коаліції. 1594 р. Запорожжя уклало договір із представниками християнської спілки держав — «Священної ліги», що передбачав спільну боротьбу проти Османської імперії. Тим самим було докорінно змінено статус Січі у міжнародних відносинах. Із початку 20-х рр. XVII ст. Військо Запорозьке зав'язало дипломатичні відносини з Москвою. Наприкінці 1624 р. воно уклало перший договір із Кримським ханством, що передбачав створення військово-політичного союзу. Не залишилося козацтво й осторонь подій Тридцятирічної війни 1618 — 1648 рр., що охопила майже всі країни Центральної та Західної Європи.

Військова сила запорожців та самобутня тактика ведення бою (до речі, козаки істотно збагатили арсенал засобів військового мистецтва) були добре відомі за межами України. Участь козацьких полків в окремих кампаніях (як, наприклад, у Хотинській війні 1621 р.) часто вирішувала долю не лише тієї чи іншої битви, а й питання існування певної держави.

З'являються також перші проекти створення козацьких державних утворень: Лівобережного князівства (Й. Верещинського) та Бузько - Дністровського гетьманства (С. Наливайка). Саме Й. Верещинський висунув ідею організації козацтва за полковим адміністративно-територіальним принципом, яка згодом почала втілюватись у життя.

Зростання політичної ролі козацтва в житті суспільства збіглося в часі з бурхливим розвитком національної свідомості, що відкривало перед ним якісно нові перспективи в обстоюванні «прав і вольностей руського народу». У різних прошарків населення формувалося чуття етнічної спільності, проходила самоідентифікація «русинів» власне як українців, хоча залишалося вживання щодо населення України й Білорусії дефініції «руський народ», зміцнювалося відчуття нерозривності власного буття з місцем проживання, яке сприймалося як священна земля предків, рідний руський край, тобто Батьківщина.

Представники патріотично налаштованої шляхти, духовенства й інтелігенції розвивали ідею безперервності буття руського (українського) народу з княжих часів, унаслідок чого прослідковувалася спадкоємність між князями й козацькими гетьманами. З 20-х рр. XVII ст. поняття «руський народ» набуває «термінологічної конкретності, позначаючи мешканців територій, історично пов'язаних з Київським і Галицько - Волинським князівствами княжої доби». Започатковується обгрунтування погляду на українців як на окремий слов'янський народ православного світу, зароджується й розвивається поняття національного відступництва, яке різко засуджувалося. Водночас у середовищі шляхти починає утверджуватися погляд на ссбе як на «руський народ політичний», рівноправний із польським і литовським народами Речі Посполитої, а відтак формується стереотип сприйняття останньої як утвореного на договірній основі об'єднання трьох «вільних народів» із повним збереженням прав і свобод руського народу.

У такій атмосфері на початку 20-х рр. завершується творення міфу про козацтво як символ слави руського народу, щит християнства проти «невірних», який урівнював українців з іншими народами, утверджував у їхній свідомості «чуття власної сили, гідності, унікальності та надійності свого історичного фундаменту». Починаючи з 30-х рр., козацтво почало сприймати себе «політичним народом», виразником і захисником «прав і свобод» «нашої руської нації». У 1632 р. у політичній культурі козацтва вперше було обгрунтовано ідею законності не лише відмови Війська Запорозького від визнання влади польського монарха, якщо він не ствердить «присягою права і вольностї» українського соціуму, а й збройного виступу на їх захист. Водночас почала викристалізовуватися ідея самобутності утворюваного ним державного організму, посилюються його автономістичні тенденції, зміцнюється прагнення домогтися від польського уряду визнання створених козацтвом національних владних інституцій.

В умовах крайнього загострення соціальних, релігійних та етнічних суперечностей першої чверті XVII ст. Військо Запорозьке впроваджує у Наддніпрянщині власні самоуправління, суд і судочинство, військову організацію тощо, тим самим поширюючи на цей регіон свій державний суверенітет. Одночасно неухильно розширювалася територія козацької України, оскільки покозачене населення середньої та східної частин Київського й східної частини Брацлавського воєводств запроваджувало козацькі порядки. По суті, відбувалося виведення контрольованої козаками території «з-під державних впливів метрополії», що не могло не турбувати політичну еліту Речі Посполитої. Уже в 1613 р. сейм, констатувавши, що козаки «не визнають нашої влади і самовільно вийшли з-під юрисдикції своїх панів, обравши собі своїх старших і судців, не хочуть підлягати жодним судам, крім своїх отаманських», ухвалив рішення ліквідувати козацьку юрисдикцію «як супротивну загальному праву» й підпорядкувати козаків місцевим органам влади. А в 1625 р. король Сиїїзмунд III змушений був визнати: «Козаки вважають себе окремою Річчю Посполитою. Вся Україна (Брацлавське та Київське воєводства. — Авт.) у їхніх руках, шляхтич невільний у своєму домі. У містах і містечках й. к. м. (його королівської милості. — Авт.) все управління, вся влада у козаків, вони привласнюють юрисдикцію, встановлюють закони... Мир і війну встановлюють на власний розсуд, вони порушують союзи, укладені Річчю Посполитою». Надзвичайно важливе значення мало започаткування наприкінці 1625 — на початку 1626 рр. організації козацьких полків як військово-територіальних одиниць із центрами у Чигирині, Переяславі, Білій Церкві, Корсуні, Ка - неві й Черкасах. У першій половині 30-х рр. розпочалося становлення Полтавського, Миргородського, Лубенського та Яблонівського полків. Тим самим закладалися підвалини національного адміністративно - територіального устрою.

З іншого боку, на середину XVII ст. рельєфно окреслюються слабкі сторони у функціонуванні на українських зелдлях (особливо у Брацлавському, Волинському, Київському і Чернігівському воєводствах) політичної системи Речі Посполитої, іцо становило потенційні загрози її існуванню. Істотними вадами, гцо помітно впливали на ефективність її функціонування, були слабкість цешральної влади, насамперед королівської; значна самостійність лок;ільних осередків, «без згоди яких не можна було здійснювати управління»; брак постійно діючої королівської адміністрації, свого роду державної бюрократії, як у центрі, так і на місцях.

Здавалося б, панівний режим шляхетської демократії, враховуючи наявність традиційних демократичних принципів у методах і засобах здійснення політичної влади, вчасно відреаіує на появу нових політичних реалій на теренах України й шляхом пошуку компромісів віднайде механізми збереження владно-політичної інтеграції суспільства. Проте цього не сталося. Польська політачна еліта виявилася нездатною реформувати державний устрій, політичні інститути тощо. Влада зробила ставку на використання виключно силових ресурсів, «вогнем і мечем» придушуючи спалахи невдоволення і виступи проти неї, вдаючись при цьому до застосування елемеїпів етнічних чисток. Політика репресій не розв'язувала складних проблем, а породжувала ненависть до існуючої політичної системи. Як слушно зауважував М. Грушевський, «все зв'язувалося в оден безконечний ряд націон;ільних кривд, в оден образ поневолення "руського народу" Польщею... Все що пановало і утискало, було "лядське" — походженням, вірою, культурою, духом. Все "руське" було поневолене». Таке протистояння неминуче вело до соціально-політичного вибуху.