Формування засадничих принципів української державної ідеї

Уже на першому етапі революції (поряд із докорінною зміною панівної моделі соціально-економіч - них відносин) чітко викристалізувався процес національного державотворення. Однак на весну 1648 р. Б. Хмельницький та його соратники гце не висували програми боротьби за державну незалежність. На цей час в їхній політичній свідомості превалювала ідея політичної автономії для козацької України, її основні положення були оприлюднені у першій половині березня під час переговорів керівників повстання з послами коронного гетьмана М. Потоцького Миколаєм Хмелецьким і Станіславом Михайлом Кричевським. Від імені козацької ради Б. Хмельницький поставив такі вимоги: поновити козакам давні права і вольності, передати всі керівні посади в полках старшині українського походження; дозволити козакам організувати морський похід; вивести польське військо із Задніпров'я та України й скасувати тут «управління Речі Посполитої». Занепокоєний таким розвитком подій, коронний гетьман уже 31 березня інформував короля, що повстанці «хочуть також абсолютно панувати в Україні, укладати договори з іноземцями й зарубіжними володарями і робити все, що лише забажається їхній волі і бажанню». Подібні ж застереження висловлював і брацлавський воєвода А. Кисіль, вмовляючи примаса Польщі Мацея Лубенського вжити рішучих заходів для порятунку вітчизни від загибелі.

Не виключено, що ідею автономності Б. Хмельницький хотів донести до населення козацького регіону. В одному з джерел знаходимо дані, що, виступаючи із Запорожжя в похід проти польського війська, гетьман звернувся до поспільства з універсалом, обіцяючи відібрати «у ляхів всю Україну». Після здобутих перемог під Жовтими Водами та Корсунем Б. Хмельницький передав через свого перекопського союзника Тугай-бея полоненому М. Потоцькому програму вимог до польського уряду. Вона передбачала, по-перше, заснування по Білу Церкву та Умань удільного, з визначеними кордонами, державного утворення; по-друге, поновлення «давніх вольностей»; по-третє, скасування прав воєвод і старост щодо міст, замків та королівських володінь; по-четверте, підпорядкування Війська Запорозького «лише одному королю». Так уперше в українській суспільно-політичній думці було сформульовано ідею необхідності створення, хоча б і на обмеженій території, автономної козацької держави.

Характерно, що такий поворот справи викликав серед державної еліти і шляхти Речі Посполитої велике сум'яття. Наляканий перспективою відновлення Руського князівства зі столицею у Києві, М. Потоцький спробував переконати Тугай-бея у тому, що висунуті Військом Запорозьким вимоги не можуть бути прийняті Польщею. Наприкінці травня — в першій половині червня 1648 р. серед шляхти почали поширюватися чутки про наміри українського гетьмана проголосити себе монархом «нового князівства». Зокрема, маршалок сейму Богуслав Ліщинський не приховував обурення тим, що «невиданий козачок, останній виродок Речі Посполитої, у своєму задумі хотів заснувати Руську монархію». У листі холминського єпископа до поморського підкоморія читаємо: «Він уже іменує себе князем київським і руським, просуваючись далі, хоче центр війни заснувати під Володимиром». При цьому єпископ звертав увагу на страшну загрозу, яка нависла над Річчю Посполитою: «Єдина надія лише на шляхту і на іноземців. Прошу милосердя Божого про підкріплення, бо якщо його не буде, то Республіці кінець. Зрадник, не зустрічаючи опору, прийде й до Кракова. Безперечно, цього не уникне жоден закуток Польщі».

У липні 1648 р. канцлери Польщі й Литви звертали увагу учасників конвокаційного сейму на неприпустимість порушення територіальної цілісності Речі Посполитої й закликали пам'ятати приклади Нідерландів і Неаполітанського повстання 1647 р. Тому створена сеймом комісія Для переговорів із Військом Запорозьким отримала суворий наказ за жодних обставин не погоджуватися ані на утворення «особливого уділу з володінь Речі Посполитої», ані на скасування її влади на теренах певного регіону.

Задамося питанням: наскільки побоювання польської еліти щодо можливості поновлення Української держави мали під собою реальні підстави? І як сприймала цю ідею українська знать? А головне — чи були готові до її реалізації Б. Хмельницький та його соратники^ Хоча наявна джерельна база і не дає змоги дати на них вичерпні відповіді, однак у загальних рисах все ж таки спробуємо прояснити ситуацію. Насамперед зазначимо, що бурхливий розвиток революції вже на цю пору засвідчував її яскраво виражений національний характер. Саме цим і породжувалося гостре занепокоєння серед панівного стану. Листи, повідомлення й «новини», які виходили із його середовища протягом другої половини травня — першої половини червня, переповнені інформацією про масовість повстання українців, їхні розправи над поляками та католицьким духовенством. Анонімний автор повідомляв наприкінці травня, що «руські міста йому (Б. Хмельницькому. ~ Авт.) самі добровільно і охоче піддаються», тому «вже тепер надія вся на людей наших, католицьких. Лише їм можемо вірити, яких козаки і чернь переслідують різними способами і над ними чинять найбільші тиранства. А Русі не може бути жодної довіри, бо дихають одним лише фанатизмом схизми й одночасно, будучи ненаситними шляхетської крові, раді б шляхту викоренити». "Гаку саму думку висловив коронний піддячий Микола Остро - рог у листі від 26 травня до канцлера Єжи Оссолінського. Подібних прикладів можна навести чимало.

Джерела зафіксували відмінність у ставленні повстанців до польських і українських шляхтичів, зумовлену, як на нашу думку, політичним курсом українського гетьмана. Ксьондз Старовольський у середині червня констатував, що «козаки, упіймавши кого-небудь із шляхти, відрубували йому голову, якщо він був лях, і залишали у живих, якщо ~ русин». Білоцерківський підстароста Зигмунт Чорний писав на початку червня з Білої Церкви канцлеру, що Б. Хмельницький «шкоди в містах не чинить, лише польську шляхту і жидів у пень стинає». Відповідно до угоди з Кримським ханством татарам заборонялося брати в ясир «людей віри грецької», хоча поляків дозволялося уганяти в неволю. Така політика гетьмана дає підстави припускати, що він прагнув знайти порозуміння з українською шляхтою, аби залучити її до визвольної боротьби.

Здавалося б, ідея поновлення Українського князівства, яка виринула на поверхню політичного життя Речі Посполитої, викличе у православної шляхти піднесення патріотичних почуттів і послужить сильним імпульсом для пробудження національної самосвідомості, зрештою, спонукає їх перейти на бік свого народу й очолити його боротьбу. Імовірно, що саме з таких міркувань Б. Хмельницький розпочав пошук контактів із руським воєводою князем Владиславом Домініком Заславським, коронним стражником Самійлом Лащем та з іншими особами.

Однак пі сподівання виявилися марними. Абсолютна більшість українських князів і шляхтичів (за винятком незначної частини збіднілої шляхти) вкрай негативно сприйняла ідею створення Української держави, реалізація якої неминуче призвела б до розпаду Речі Посполитої. Зокрема, сполонізований шляхтич І. Вишневецький стає ідеологом і очільником опозиційно налаштованого до вождя Української революції прошарку української знаті. У листі від 21 червня він підкреслював: коли «будуть задовільнені вимоги Хмельницького і він залишиться разом з тим гультяйством при давніх вольностях, тоді я не хочу жити в цій Вітчизні. Нам краще померти, ніж щоб поганство та гультяйство мали панувати над нами».

Подібний розвиток подій уявлявся цілковитою катастрофою навіть такому відомому своїми поміркованими поглядами на розв'язання українського питання сановнику, як єдиний православний сенатор А. Кисіль. Дуже красномовними є його листи, написані наприкінці травня до Б. Хмельницького та гнєзненського архієпископа Мацея Лубенського. Зокрема, він намагався переконати гетьмана в тому, що «Вітчизна для нас усіх одна, в якій родилися і заживаємо вольностей наших; і немає справді в усьому світі другої такої держави подібної нашій Вітчизні у вольностях і свободах, до яких ми всі одностайно звикли, матері нашої Вітчизни — Корони Польської». Сенатор наполегливо схиляв гетьмана до негайного припинення «домового замішання», підкреслюючи при цьому, що, втративши «цю нашу Вітчизну, ніде другої такої не знайти, а ні в християнстві, а ні в поганстві; всюди сама неволя, лише Корона Польська вольностями на увесь світ славиться».

У листі до М. Лубенського він акцентував увагу на трагічному становищі Речі Посполитої у зв'язку із перемогами повсталого українського населення: «...настали нечуваш поразки і [на жаль] вічна погибель, бо Вітчизна наша, яка була непереможною перед могутністю турецького султана і багатьох інших монархів, переможена одним козаком - зрадником, котрий вступив у змову з частиною невірних! Раби тепер панують над нами, засновують з ним нове князівство». Він гірко нарікав із приводу того, що «так раптово і так сильно цей ворог розтоптав славу поляків і любиму нашу Вітчизну».

За таких обставин українська шляхта в своїй переважній більшості відразу ж і без вагань зі зброєю в руках рішуче виступила па захист Речі Посполитої. На Житомирському сеймику 25 червня практично одностайно шляхта Київського воєводства прийняла рішення, згідно з яким ті, «котрі відрізняються релігією грецькою чи римською, Повинні помиритися і не проливати крові з-за різниці віри грецької і латинської. І коли б хто під цим виглядом захотів її пролити, ми повинні виступити спільно, як дружні брати». Зрозуміло, що за такої позиції українського панства намагання гетьмана створити широкий національно-патріотичний фронт були приречені на цілковиту поразку.

Торкнемося тепер таких важливих аспектів проблеми, як рівень усвідомлення Б. Хмельницьким та його соратниками необхідності відновлення української державності, їхня спроможність спрямувати енергію мас на виборення цієї мети. Джерела засвідчують, що, рухаючись з-під Корсуня до Білої Церкви, гетьман звертався з універсалами до населення й закликав його братися до зброї. За визнанням А. Кисіля, гетьман «розсилав свої листи всюди по містах, де лише перебували руські». Джерела переконують також, що українці з великою радістю (із знаменами і музикою) зустрічали переможця, благословляли його, називали «своїм визволителем і рятівником віри» й визнавали його владу. Є свідчення львівського адвоката С. Кушевича, що Б. Хмельницький та його однодумці розглядали «Вкраїну, як свою вітчизну».

І все ж немає достатніх підстав стверджувати, що програма про визнання Річчю Посполитою державно-політичного статусу козацької України, по-перше, являла собою ідею створення Української держави як спадкоємниці Київської Русі і, по-друге, передбачала поновлення ідеї українського монархізму. Гетьман, як і переважна більшість старшин і козаків, і далі вважав Річ Посполиту своєю Батьківщиною, а короля — її єдиним законним володарем, із зміцненням влади якого пов'язував реалізацію своїх планів.

Здобувши перемоги, Б. Хмельницький не відкидав можливості продовження походу аж до Варшави й Кракова. Втім, ставши табором під Білою Церквою, він відмовився від цього наміру. Дослідники по-різному трактують причини, що спонукали гетьмана до припинення наступу. Як на наш погляд, основне полягало в тому, що, по-перше, більшість старшин і козаків вважали, що після здобутих перемог необхідно узгодити свої подальші дії з волею короля, якого сприймали як свого протектора. По-друге, вони не виступали за виборення незалежної держави й продовжували залишатись у полоні ідеї ягеллонського федералізму, що трактувала Річ Посполиту як єдину й неподільну державу — батьківщину всіх народів, які у ній проживали.

За таких обставин гетьман і військова рада (10—12 червня) прийняли пропозицію А. Кисіля вступити у переговори з королем. Аналіз змісту інструкції послам до Варшави засвідчує, що вона не містила вимоги визнання козацької України автономним державним утворенням Речі Посполитої. Інструкція передбачала лише порушення клопотання про відновлення козацьких прав і свобод, збільшення реєстру з.6 до 12 тис., надіслання заборгованої платні, повернення православним захоплених уніатами церков у Любліні, Красному Ставі й інших містах.

В одній із виявлених копій цього документа йдеться про підневільне становище українського народу у Польщі: «...найостанніший має нас за найпідліших, народ від віків вільний, а полякам приязний і корисний». Ця поміркованість вимог не повинна вводити в оману, бо вона зумовлювалася усвідомленням реальності можливих поступок уряду і сейму й зовсім не відображала політичної програми гетьмана та його соратників. Питання щодо досягнення автономії відкладалося до подальших переговорів безпосередньо з королем. Розрахунок був на те, що останній монаршою милістю дарував би її Війську Запорозькому за його заслуги перед вітчизною.

Проте смерть Владислава IV 20 травня 1648 р. відчутно позначилася на реалізації цього задуму. Тому не випадково гетьман цікавився питанням обрання нового короля. Існування прокоролівських настроїв серед повстанців засвідчує визнання одного з них, узятого в полон поляками: «...король не помер, а живий і прибув з Литви до нашого війська і є три намети у війську: один для Бога та його війська; другий для короля й[ого] м[илості], до якого ніхто не заходить, а лише п[ан] гетьман наш коронний пан Хмельницький; третій намет для самого п[ана] гетьмана». З огляду на сказане можна з певністю стверджувати: протягом березня —травня в суспільній свідомості українського соціуму лише формулюється автономістська ідея, закладаються основи політики, яку В. Липинський слушно назвав політикою козацького автономізму.

У ході наростання боротьби український володар прагнув втримати під контролем розбурхану стихію охлократії, не допустити погромів міст і містечок та масового винищення їхніх мешканців, захистити життя, майно і власність православних духовенства, церков і монастирів та осіб (незалежно від соціального статусу, етнічного походження й конфесійної належності), котрі визнавали його владу.

Упродовж серпня—вересня 1648 р. у свідомості молодої української еліти виразно окреслюються контури ідеї виокремлення у складі федеративної Речі Посполитої її третього суб'єкта — Руської/Української держави, витвореної на теренах щонайменше Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського і Чернігівського воєводств зі статусом, який мало Велике князівство Литовське. Очевидно, саме тому в оточенні гетьмана велися розмови про утворення Руського князівства (тут і слід шукати витоки Гадяча 1658 р.). Досягти цього намагалися шляхом зведення на трон православного короля, котрий став би «руським королем» за своєю суттю. Найбільші надії покладалися на кандидатури московського царя чи трансільванського князя, а коли стало зрозумілим, що вони себе не виправдовують, верхівка Української еліти вирішила підтримати в боротьбі за владу брата покійного Владислава IV Яна Казимира, перші контакти з яким налагодилися ще у серпні.

Щоб досягти мети, переважна більшість старшини на чолі з гетьманом виявляла готовність продовжити наступ до Вісли, що й було ухвалено після здобутої Пилявецької перемоги над поляками 21- 23 вересня. Вжиті під час західного походу заходи щодо звільнення територій Белзького, Підляського, Руського воєводств та Берестейщини, встановлення тісних зв'язків із місцевим населенням, створення у містах власних органів влади дають змогу припустити, що гетьман став розглядати ці землі як складову держави, що на цей час уже переживала процес становлення.

І все ж доводиться констатувати: ані він, ані старшина ще не спромоглися глибоко перейнятися ідеєю фундації незалежного державного організ. му в етнічних межах України, а отже і висунути відповідну політичну програму. Мав рацію С. Томашівський, стверджуючи, що в Б. Хмельницького не могло ще бути думки «про повну державну самостійність України». Тому, ймовірно, проведення західного походу, з погляду гетьмана, мало слугувати не стільки встановленню над західноукраїнськими землями його влади, скільки стати потужною військовою акцією для обрання на трон кандидатури, спроможної реалізувати політичні плани Війська Запорозького.

Щоб відповідним чином вплинути на елекційний сейм, 15 листопада Б. Хмельницький відрядив посольство до Яна Казимира й сенаторів, засвідчуючи підтримку його кандидатури на трон. Відповідно у листі гетьман висловлював побажання Я ну Казимиру стати «самодержавцем, як і інші королі». Не можна виключати того, що він отримав від королевича обіцянку визнати автономію визволених українських земель.

Період грудня 1648 — травня 1649 рр. стає переломним у процесі формування наріжних принципів державної ідеї. Уже в грудні серед старшини утверджується погляд на контрольовані Військом Запорозьким терени України як окреме державне утворення. За свідченням російського гінця до Варшави Григорія Кулакова, 19 січня 1649 р. він дізнався від городян Смоленська, що Б. Хмельницький і старшини готові замиритися з Яном Казимиром лише за умов, аби «церкви благочестиві християнської віри в Києві і у всій Білій Русі (у розумінні України. — Авт) всі від унії вчинив вільними, і костелів би й унії в Києві і у всій Білій Русі зовсім не було. І передав би Київської і Білої Русі правління на їх гетьманську волю, а сам би король до Києва і до всіх білоруських міст ні в суд і ні в що не вступався. І на тому б король і пани рада присягнули і записю укріпили...».

Важливе значення для самоусвідомлення гетьманом мети боротьби, зростання його авторитету серед українців мали зустрічі та бесіди з єрусалимським патріархом Паїсієм і київським духовенством. Відомо, що в європейській практиці політичного життя посвячення правителя було одним із найважливіших елементів визнання його божественних прав і відповідало ідеї сакральної сутності королівської влади. Отже, цілком слушним є припущення, що патріарх провів обряд посвячення («вінчання») Б. Хмельницького на гетьманство, узаконюючи тим самим його владу як таку, що надана Богом. Він же надав релігійну легітимність повстанню (благословив Б. Хмельницького на продовження війни з Річчю Посполитою) й легітимізував владу гетьмана «над усією територією, що контролювалася козацтвом». Не випадково патріарх титулував його князем Русі й порівнював з римським імператором Костянтином Великим (306—337 рр.), котрий проголосив державною релігією християнство. Провівши у лютому 1649 р. переговори з українським володарем булави, польські комісари зауважили зміну його поведінки й самооцінки: «...ми застали Хмельницького, який так значно перемінився і через дії іноземних [правителів], і через самого себе, — повідомляли вони королю, що йому вже не про козацтво [йдеться], тільки про володаря й князя руських провінцій, як він наказав звертатися до нього, хоч і скрито».

Саме в цей час джерела фіксують перші відомості про наміри молодої еліти домагатися незалежності українських земель від Речі Посполитої. Зокрема, відправлений на початку 1649 р. до Москви посол Селу я н Мужиловський у розмовах із російськими сановниками акцентував їхню увагу на тому, що визволена від поляків територія «стала вже їх козацька земля, а не польська і не литовська», і вони у «цих місцях живуть собою вільно». Він також повідомив про намір Війська Запорозького продовжувати боротьбу за визволення решти українських земель: «...козаки будуть далі наступати в польські землі і для визволення християнської віри будуть з неприятелями своїми поляками боротися всією силою, щоб їм всі ті місця, де живуть люди православної християнської віри, від поляків визволити, щоб люди православної віри були вільні, а полякам щоб до цих місць не було діла.»

Ці ідеї дістали подальший розвиток у переговорах Б. Хмельницького з польським посольством А. Кисіля, що відбувалися у Переяславі впродовж 20—25 лютого. Зокрема, гетьман сформулював мету боротьби — визволення всіх українських земель з-під влади Польщі, у зв'язку з чим неодноразово підкреслював намір «відірвати від ляхів усю Русь і Україну», звільнити «з лядської неволі народ весь руський». Причому кордонами новоутвореної держави мали охоплювалися і колишні терени Галицько-Волинського королівства: «Досить нам на Україні і Подолю, і Волині; тепер досить достатку в землі і князстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи». Під час спілкування у травні з козаками і старшинами у Чигирині російський посол Григорій Унковський довідався, гцо посольству А. Кисіля було повідомлено: «...гетьман і Військо Запорозьке і вся Русь Київська під владою польського короля і панів бути не хочуть».

Таким чином, уперше в історії українсько-польських відносин раннього нового часу українською стороною було офіційно проголошено про наміри створити Руське князівство й вийти зі складу Речі Посполитої. Тим самим перекреслювалася «стара Ягелонська ідея співіснування трьох народів — польського, литовського й руського в єдиній Речі Посполитій». Отже, М. Грушевський мав усі підстави стверджувати, що в ході переяславських переговорів Б. Хмельницький «метою ставив повну державну незалежність України в її історичних границях» і «політика його цілком ясно орієнтується на незалежну Україну». Аналіз виявлених нами джерел підтверджує слушність зробленого вченим висновку, що «козацько-шляхетська програма-тіпітит скінчилася в грудні 1648 р. і Хмельницький і К° до неї більше не поверталися — хоч прихильників у сеї програми в козацько-шляхетських кругах і далі не бракувало. Програма незалежної від Польщі України від січня 1649 р. вже не сходила з столу Хмельницького...».

Сформульовані у Переяславі засади державної ідеї гетьман уточнив, доповнив і збагатив новим змістом під час переговорів із російським посольством Г. Унковського. По-перше, він обгрунтував важливе положення про незалежність Української держави від Речі Посполитої: «А нині у Польщі і в Литві обрали на королівство Яна Казимира, брата Владислава короля, і коронували і присягали Польща і Литва, а король їм присягав, а нас Бог від них визволив — короля ми не обирали і не коронували і хреста йому не цілували. А вони до нас про це не писали і не присилали, і ми волею Божою тим від них стали вільними». По-друге (що особливо важливо) гетьман розглядав новоутворений державний організм спадкоємцем Київської Русі, засвідчуючи у такий спосіб тяглість державного життя русинів/українців. На його переконання, мир між козацькою Україною і Річчю Посполитою міг настати лише за умови визнання останньою незалежності молодої держави. «І вони б мир з нами вчинили на тому, — говорив Б. Хмельницький співрозмовникові, — що їм, ляхам і литві, до нас, Запорозького Війська і до Білої Русі (у розумінні козацької України. — Авт.), справи не має. І уступили б мені і Війську Запорозькому всю Білу Русь по тим кордонам, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і в неволі бути у них не хочемо».

Отже, переосмислення результатів і уроків боротьби дало змогу володарю булави впродовж першої половини 1649 р. вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулювати національну державну ідею, що стала визначальною у визвольних змаганнях народу протягом усіх наступних століть і передбачала створення незалежної держави в етнічних межах України. Відтоді, підкреслював О. Оглоблин, «головною метою діяльності Богдана Хмельницького було вдержати й розбудувати Українську Козацьку державу, оборонити її мілітарно й правно-політично й забезпечити дальший розвиток української нації шляхом поширення української державної влади на всі етнічно - українські землі й охоплення українським політичним та економічним впливом цілого простору між Балтикою й Чорним морем».

Упадає у вічі така прикметна риса: становлення державної ідеї проходило одночасно з розвитком національної свідомості, утвердженням в історичній пам'яті українців понять «рідна земля», «Батьківщина» тощо. Гетьман і старшини відчували відповідальність за долю народу. Не лише козаки, а й поспільство розглядало свою Батьківщину незалежною від Речі Посполитої.