Зовнішньополітичний курс гетьманської держави п. Скоропадського

Після державного перевороту 29 квітня 1918 р. гетьман П. Скоропадський став авторитарним правителем і, згідно запровадженого законодавства (замість відміненого демократично республіканського), був оголошений "вищим керівничим всіх зносин Української Держави з закордонними державами".1 Однак, така посуті повновладна, регламентація його функцій, зовсім не означала свободи вибору і здійснення зовнішньополітичного курсу. Австронімецька окупаційна адміністрація пішла на зміну правління в Україні, розраховуючи спертись на більш жорсткий і, водночас, більш слухняний режим заради безперешкодного і найповнішого виконання умов Берестейського миру. Такими, власне, були "дух і літера" ультимативних австронімецьких вимог приходу до влади, на які П. Скоропадський дав згоду ще за кілька днів до перевороту. Ними ж визначались не лише спрямування внутрішньої політики Української Держави, але й значно більший, аніж в УНР, рівень залежності від окупантів у зовнішньополітичнгіх відносинах.2

Взяти хоча б такий промовистий приклад. Коли АвстроУгорщина вирішила в односторонньому порядку анулювати таємні протоколи Берестейської угоди про Галичину, гетьман заявив австроугорському послу Й. Форгачу, що, не маючи сил боротпся проти свавілля, Україна заявить спеціальною нотою свій протест. У відповідь главі Української держави без особливої турботи про дипломатичний етикет було сказано, "що АвстроУгорщина всяку ноту, де буде критика заяви про анулювання договору і натяки на Галичину буде розглядати як втручання в її внутрішні справи і, як що міністр закордонних справ звернеться з такою нотою до нього, то він, граф Форгач, буде в рішучий спосіб домогатися, щоб міністра негайно усунути з кабінету".3

Повною мірою безвихідність становища компенсувалася тим, що на чолі зовнішньополітичного відомства опинилися справді талановиті люди, палкі патріоти, для яких національний інтерес був важливою точкою виміру своєї діяльності: з 30 квітня до 20 травня 1918 міністром закордонних справ (він же голова уряду) був М. Василенко, а з 20 травня до 14 листопада 1918 Д. Дорошенко (голова кабінету Ф. Лизогуб). Значною мірою завдяки їх зусиллям вдалося реа. яізувати об'єктивні можливості, що виникли на міжнародній арені для входження України в європейський простір як нового суб'єкта міжнародного життя.

Якщо в добу Центральної Ради Українську Народну Республіку чде юре1' визнали чотире держави АвстроУгорщина, Болгарія, Німеччина, Туреччина, то в добу гетьманату до них додалися ще вісім. Це чотири національнодержавних утворення колишньої Російської імперії: Азербайджан, Грузія, Дон, Кубань і чотири центральноєвропейських країни Польща, Румунія, Фінлянді5і і Швейцарія. Окрім того, "дефакто" було започатковано зносини ще з вісьмома державами Бельгією, Вірменією, Голандією, Грецією, Данією, Норвегією, Персією і ІПвецією (тут лише Вірменія належала до колишнього імперського простору).

В 11 країнах встигли відкрити постійні дипломатичні представництва Української Держави, які очолили відомі авторитетні політичні і громадські діячі В. Липинський (АвстроУгорщина), О. Шульгін (Болгарія), Ф. Штейнгель (Німеччина), М. Суковкін (Туреччина), Є. Лукасевич (Швейцарія) та ін.

Певного розвитку набула консульська служба. В 7 містах Києві, Катеринославі, Миколаїві, Одесі, Полтаві, Харкові і Херсоні було відкрито 33 консульських установи 20 держав. Розпочалася "зустрічна" робота щодо влаштування консульських пунктів Української Держави за рубежем. Більше тридцяти консульств було відкрито на теренах колишньої Російської імперії, в тому числі в РРФСР, зокрема генеральні консульства в Петрограді та Москві. Всього було заплановано розміщення в 22 країнах 56 консульських закладів.4

Було зроблено перші кроки щодо налагодження функціонування військоводипломатичної служби (атташату), підготовкрі кадрів для зовнішньополітичної діяльності (відкриття консульських курсів) тощо.

Безперечно, що успіхи на дипломатичній ниві моглрі бути й значно суттєвішими, якби австронімецькі власті свідомо не обмежували контакти України із зовнішнім світом, зокрема з їхніми супернпками в світовій війні, яка продовжувалася.

Тому вільно чи, очевидно, більше невільно в системі зовнішньополітрічних пріоритетів на перше місце висувались завдання реалізації "хлібного миру" з Німеччиною та АвстроУгорщиною. I зовні підкреслено приязні стосунки гетьманської адміністрації з окупаційною владою, Києва з Берліном, а гетьмана П. Скоропадського з кайзером Вільгельмом II були, таким чином, детерміновані обставинами, змінити які, або, хоч якоюсь мірою вплинути на які, українська сторона була не в змозі.

Коштувало це Україні дуже дорого. Весь строк гетьманування П. Скоропадського, попри часті зусилля зобразити його періодом запровадження "ладу і порядку", вилився в перманентну селянську війну проти режиму і окупантів, у жорсткий масовий страйковий супротрів робітників, особливо залізничників, у радикальну опозиційність національної інтелігенції, зібраної переважно в партіях українських есерів, соціалдемократів, соціалістівфедералістів тобто тих, хто визначав свого часу політичне обличчя і орієнтації Центральної Ради.5 To ж, якщо виходити з аксіоми, що зовнішньополітичний курс держави має забезпечити якомога сприятливіщі обставини для оптимальної реалізації національного інтересу, національного розвою, доведеться визнати: Українська Держава практично не мала можливостей для здійснення подібної природної місії. Керівники зовнішньополітичної сфери добре розуміли всю складність ситуації і намагались обережно здобути бодай обмежену свободу для втілення в життя власних цілеіі і планів. "Віносини до Німеччини були влітку 1918 року основннм питанням не тільки нашої закордонної політики, але й питанням самого нашого істнування, як держави, не раз наголошуі^ав Д. Дорошенко. Цей стан залежности від Німеччини був утворенний фактом присутности на українській території кількасоттисячної німецької й австроугорської армії, що прийшла до нас по хліб. Одже справа повільного, без потрясень, виходу з цього стану залежности від чужої сили, не пориваючи добрих відносин з державадш, що цю силу як допомогу і порятунок до нас вислали, це було віссю нашої політики... Німці мабуть розуміли наші стремління і тому намагались якомога довше тримати нас в залежному стані, не даючи нам скріпити свою територію, а головне формувати армію".6 Причини такої поведінки німців були цілком зрозумілими "допомігши збудуватрі велику вкраїнську державу, віізискати її як в найширших розмірах, узяти з неї все, що можна...". "Взагалі німецька політика на Україні робилася грубими солдатськими руками і не тільки не уміла нікого до себе приєднати, а навпаки відштовхувала".7

Справді на переговорах про конкретні розміри "обміну товараміі,? німці й австрійці домагалися явно непропорційного співвідііошення взаємопостачання, а надаяі при кожній нагоді шантажуваліі українську сторону недотриманням з її боку взятих на себе зобов'язань. "До Австрії йшли вже тисячні вагони українського хліба, рятуючи голодний Відень, а до нас з австрійського краму не прийшло нічого за виїмком галицької соли, тютюну й сірників, про котрі оповідали, що то крам, вивезений з півдня України, яко військовий "пріз", а потім привезений знову назад на продаж, як австрійський продукт", з гіркотою згадував міністр закордонних справ Української Держави.8

He краще стояла справа і з обіцяною німецькою сільськогосподарською технікою. Хоч на морально вже застарілі машнни було встановлено надмірно високі ціни, і вони надходили в Україну в надзвичайно обмеженій кількості. А про те, щоб їх продавати населенню за запропонованими цінами годі було й думати.9

Однак, ані українські дипломати, ані урядовці економічних міністерств вдіяти нічого не могли. Більше того, результатом тиску з боку Німеччини й АвстроУгорщини стало те, що Україна (яка дійсно не могла виконати обіцяних поставок хліба, іншої сировини за берестейськими домовленостями) продовжила "торговельний договір" з 1 липня до 31 серпня, а за додатковим прото колом від 10 вересня 1918 р. зобов'язалася вивезти союзникам 35% нового врожаю (в разі неможливості здійснити грабіжницькі й зазделегідь нереальні масштабні умови хлібом передбачалася "компенсація" цукром).10

Мова йшла про гігантські цифри. Якщо за Берестейською угодою з України мали вивезти 1 млн. т. збіжжя (60 млн. пудів), то урожай 1918 р. виявився дуже хорошим (перевищував 15 млн. т.) значить до центральноєвропейських держав до 15 червня 1919 р. мало надійти вже понад 5 млн. т. хліба тобто, в 5 разів більше, аніж за квітневим економічним протоколом. Очевидно нереальність такого обсягу була настільки очевидною, що довелося встановити "мінімум" 75 млн. пудів 1,2 млн. т.11

Як наслідок, по дві цифри ("дозволено" і "обов'язково") було внесено і щодо ряду інших позицій: велика рогата худоба 11 і 6 млн. пудів (у живій вазі), вівці 300 тис. і 160 тис. штук і т. ін.12

He менш вражаючі масштаби і за іншими позиціями протоколу про зобов'язанння Української Держави щодо поставок у центральноєвропейські країни сировинних та інших товарів 10% виробленого цукру, 30% металопродукції, 20% спирту. У відповідь Німеччина і АвстроУгорщина зобов'язувались, починаючи з вересня 1918 р. щомісячно поставляти в Україну по 9 млн. пудів вугілля, 5 тис. т. нафти та інших нафтопродуктів, задовольнитіі потреби України в сільськогосподарських машинах і техніці, зокрема устаткуванні для гірничої, вугільної, метаяургійної і спиртової промисловості.13

Навіть побіжного погляду нефахівця достатньо щоб помітити суттєву асиметрію у схвалених економічних показниках, хоч їх автори, швидше за все, не без умислу, прагнули навіть за рахунок форми (десь відсотки, десь пуди і тонни, десь взагалі голі абстракції) згладити загальне негативне враження, яке викликав документ, поможливості "сховати" його недоречності, однобічності.

Проте, усвідомлюючи нерівноправність у відносинах, їх очевидну збитковість для українства, представники режиму (й сам гетьман П. Скоропадськрій, і голова уряду Ф. Лизогуб і міністр закордонних справ Д. Дорошенко) під час офіційних візитів до Берліна у вересні ~ листопаді 1918 р. змушені були принизливо проспти німців не виводити окупаційних військ з України, оскільки власних сил, передусім, військових у державної організації не було, що чітко і однозначно вимальовувало майбутнє держави у найпесимістичнішому світлі.

Чи не єдиним питанням, яке набуло міжнародного характеру і обіцяло розв'язатись на користь України, було питання про прилучення Криму. Свого часу з демократичних міркувань Центральна рада вважала за доцільне надатрі татарському народ}' півострова право самовизначитись. 3 приходом в Україну німці витіснили з півострова українські війська, і владу в Криму захогшли російські і татарські політичні сили. Сформований ними уряд на чолі з генералом (татарином за національністю) С. Сулькевичем дотримувався загальної орієнтації на єдину і неподільну Росію, розгорнув кампанію проти українофільських організацій, почав переслідувати українські газети, заборонив офіційне вживання української мови тощо.

Тоді гетьманський уряд вирішив вдатись до економічної блокадн півострова і "митної війни". Дуже швидко з'ясувалося, що без звязків з Україною півострів просто нежиттєспроможний. Це зрозуміли й німці, зацікавлені в безперебійному вивезенні з Криму сировини, зокрема багатющого урожаю фруктів. Вони не стали вдаватись до пошуку силових методів розв'язання проблеми, а лише настійно просили відповідними нотами до Києва оперативно знайти вихід. Оскільки ж щодо Криму ніяких зобов'язань перед німцями українська сторона на себе ніколи не брала, залишалось одне змусити уряд С. Сулькевича порозумітись з гетьманським кабінетом. Хоча С. Сулькевич і його оточення вважали звертання до Києва капітуляцією, після певних тертів вони направили до столиці України поважну делегацію, що включала і представників нанчисленніших націонаяьностей, що населяли Крим.

В результаті переговорів (за участю німецьких офіційних осіб) було вироблено умови прелімінарного договору: в складі Української Держави Крим дістав широку автономію, свій крайовий сойм, територіальне військо, при Раді Міністрів запроваджувалась посада статссекретаря у справах Криму. Були всі підстави розраховувати, що ці умови будуть зі схваленням зустрінуті татарськпм "Курултаєм", іншими громадськими організаціями півострова.

Німці, зі свого боку, згодились на передачу Україні захопленої ними частини флоту з базою в Севастополі. На 22 військових кораблях замайоріли українські прапори. Фактично Крим переходив під українську владу.14 Проте, довести до кінця справу не вдалося гетьманат впав. Отож, говорити про позитивний баланс у відносинах з Німеччиною, за будьяких підходів, врешті не доводиться.

Ще гіршими виявилися для Української Держави здобутки у стосунках з АвстроУгорщиною. Окрім торговельних зноспн, підгрунтям для серйозних суперечностей стали територіальні проблеми. Первісне небажання виконувати положення таємних протоколів щодо створення "коронного краю" та прилучення до України Холмщини і Підляшшя переросло у відкриті пошуки шляхів зргіву угоди, здійснення різких, віроломних кроків у цьому напрямку. Здебільшого австрійці не координували своїх дій з німцями, однак у разі потреби зверталися до них за підтримкою і, як правило, знаходили розуміння.

АвстроУгорщина виявилася єдиною державою, яка так і не ратифікувала Берестейського миру з Україною. Мала Рада зробнла це ще до 17 березня, а гетьман спеціальним указом 14 червня ще раз затвердив і ратифікував договір. Свої грамоти про ратифікацію угод у липні серпні 1918 р. передали Україні Болгарія, Німеччина і Туреччина. Примушені підписати мир у ІЗересті внключно тяжкими обставинами, частково під тиском могутніших союзників, австрійські, а ще більше угорські політики вважали його просто ганебним. У Відні і Будапешті саме існування незалежної України сприймалось як протиприродне і, навіть в чомусь образливе. Закономірним результатом війни урядовці Габсбургської монархії воліли бачити не поділ Галичини, на яку в цілому претендувала Польща, та бодай найобмеженішу автономію австрійських українців, а прилучення до АвстроУгорщини нових територій Поділля й Волині.15 Одним з найяскравіших і найзатятіших уособлень такої позиції був посол АвстроУгорщини в Українській Державі граф Й. Форгач, за оцінкою Д. Дорошенка, "переконаний ворог славянства взагалі й українства спеціяльно, "настроєний супроти української національнодержавної справи".16

Посол виявився ключовою фігурою в анулюванні договору про поділ Галичини й саботуванні справи втілення в життя протоколів щодо Холмщини і Шдляшшя. 3 наближенням обіцяної дати ( 20 липня 1918 р.) підготовки законопроекту про "коронний край" зі Східної Галичини й Буковини посилився польськоугорський тпск на офіційний Відень, який, у свою чергу, розгорнув масову публічну кампанію про недотримання Україною зобов'язань щодо постачання АвстроУгорщрши хлібом. Справді, із запланованого через безліч причин вдалося реалізувати лише 20%17, однак і це було незрівнянно більше за рівень виконання зобов'язань партнерамп.18 Однак, облудно звинувачуючи лише одну сторону у изриві" Берестейського миру, офіційний Відень дав полякам обіцянку взагалі анулювати таємний протокол про Галичину, У цілком секретній телеграмі австрійському послові у Києві з Відня від 1 липня 1918 р. зазначалося: "...Ратифікація договору неможлива. Ми не можемо виконувати секретний протокол від 8 лютого про об'єднання Галичини і Буковини в єдиний коронний край. Ми про нього навіть згадувати не можемо. Таємний протокол приинято поспішно, він слугує українським інтересам, що неприйнятно для АвстроУгорщини. Це стосується і таємної угоди від 4 березня 1918 р. між АвстроУгорщиною і Україною про входження Холмської землі до України".19

У відповідності з інструкціями Й. Форгач 4 липня 1918 р. зробпв візит П. Скоропадському і несподівано для гетьмана без будьяких попереджень і пояснень заявив, що АвстроУгорщина в односторонньому порядку відмовляється від договору щодо Галичини. Протести, демарші, заяви, звернення до уряду АвстроУгорщіініі П. Скоропадського, Д. Дорошенка, В. Липинського зухвало відкидалріся. Натомість Й. Форгач, як власне, й урядовці у Відні, цішічно натискали на ту обставину, що влада в Україні слабка і повинна скоритись силі. Вони навіть вимагали, щоб і факт анулювання угоди було утаємничено.20 Д. Дорошенку і В. Липинському під прямими погрозами Й. Форгача довелося відмовитись від спроби оприлюднення таємних протоколів, підписаних у Бересті. Були відкинуті і плани пов'язати виконання зобов'язань АвстроУгорщини про створення з українських територій "коронного краю" зі згодою українців на певні поступки у питанні про зміну кордону в Холмщині на користь Польщі.21

Hi до чого не привели і апеляції до Німеччини, яка вже обмінялася з Українською Державою ратифікаційними грамотами Берестейського миру. Німецький посол фон Мумм повідомив гетьманський уряд, що на домагання АвстроУгорщини 16 липня 1918 р. було спалено той єдиний оригінальний примірник договору иро Галичину, який ще навесні 1918 р. українські дипломати передали на зберігання до міністерства закордонних справ у Берліні.22

Фінал цієї драматичної історії Д. Дорошенко передав так: "...Гетьману не залишалось нічого иншого, як відповісти Форгачеві при слідуючому побаченні, що він мусить уступити перед силою, хоч погодитисть з фактом анульовання договору не може і протестує протп нього. За те він зажадав негайної ратифікації миру, допущення української адміністрації до повітів Холмщини, окупованих австроугорським військом, і виводу на Україну дивізії ген. Сокири Яхонтова (т. зв. сірожупанників).

Я настоював на тому, щоб протестувати як найгостріще (мною була вже зложена й передана Гетьманові відповідна нота) і зробитіі цілу справу публічною, оголосивши спеціяльний комунікат, a потім скласти за це всю відповідальність на мене: я мав би по опубликованні справи податись до димісії, нібито виновник цього опубликовання. Але все розбилося супроти того факту, що німці були рішуче проти всяких різких заходів з нашого боку, a австрійці тримали на нашій території двісти тисяч свого війська, якому поки що ми не могли протиставити майже нічого. Мою димісію Гетьман рішуче відкинув, а наражати молоду державу на якінебуть потрясення, звязані неминуче з боротьбою, коли б ми її почали, він не зважився. Довелося з болем в серці (як Гетьман заявив у розмові з Форгачем) і затаєним почуттям кривди піти на цю жертву в імя вищих інтересів нашої держави, одклавши до слушного часу полагодження галицької справи відповідно до наших потреб і бажань".23

He кращим виявився і перебіг подій навколо таємних угод щодо Холмщини і Шдляшшя, спроб їх реалізації. Північна частпна Холмщини і Підляшшя належали до німецької зони окупації, a п'ять південних повітів Холмщини були окуповані австрійцями. Німці поводилися помірковано. Хоча і з застереженнями та обмеженнями, вони все ж згодились на урядування призначеного Центральною Радою краєвим комісаром О. СкорописаЙолтз'ховського.

Австрійські власті діяли зовсім інакше. He допустивши комісара до виконання функцій, вони всіляко сприяли якнайскорішій полонізації краю, проводили відверто антиукраїнську політику, особливо відчутну в культурноосвітній, релігійній, сферах. Полякп депортували українців і здійснювали посилену імміграцію поляків у Холмщину. Однак українські ноти протесту, намагання домовитрісь про припинення антиукраїнських акцій під час візитів керівників Української Держави до Відня і Берліна результатів не давали. А граф Й. Форгач тим часом почав атакувати у Києві міністерство закордонних справ, настійно доводячи доцільність зміни погодженого у Бересті кордону між Польщею і Україною. Зневажаючи науковим, етнографічним принципом, він наполягав на тому, що найпринятніший варіант це "природний" кордон по Бугу. Згода на таку пропозицію для Києва означала зречення Холмщини, заселеної перважно українцями.

Австрійський посол інтригував, переконував українців, що поступки з їх боку можуть прискорити ратифікацію всіх домовлеио стей у Бересті в цілому. А німецькі власті, окрім непевних усних обіцянок, далі не йшли. Справа опинилась у глухому куті.24 Розв'язка настала в листопаді. Німецькі окупанти залишили ті частини Холмщини і Підляшшя, які належали до їх зони. Край повністю окупували поляки. О. СкорописЙолтуховський разом з крайовою адміністрацією були заарештовані та інтерновані до польського табору.

Отже, попри всі зусилля молодої української дипломатії, хоча б часткової реалізації умов Берестейського договору щодо територіальних питань на західних кордонах домогтися так і не вдадося.

Порівняно уєпішно розвивалися двосторонні стосунки з іншими партнерами по підписаним у Бересті угодам Туреччиною і Болгарією, особливо з останньою державою. Болгари направили послом до Киева родича М. Драгоманова, професора І. Шишманова, з великим задоволенням сприйняли рішення про призначення послом до Софії одного з провідних діячів українського руху О. Шульгіна, постійно надавали підкреслено важливого значення зміцненню українськоболгарського співробітництва.

He зовсім рівно складались відносини з Румунією. Основною причиною суперечностей в даному випадку було все те ж територіальне питання. Наприкінці 1917р. на початку 1918 p., здавалось, розвивались обнадійливі тенденції, свідченням чого були кроки Румунії щодо встановлення дипломатичних контактів з УНР. Однак, паралельно було відомо і про зазіхання румунів на Бесарабію і частково на українські землі, які прилягали до цього району. Власне експансія на Півдні, в Подунав'ї почалася уже а січні 1918 р. Вона активізувалася після заключення 5 березня Бухарестського миру з центральноєвропейськими державами. За умовами договору урізана на західних кордонах, Румунія, у якості конпенсації, одержувала "свободу рук" на сході, чим і не забарилася скористатися. Оперативно була окупована Бесарабія, а місцевий парламент "СфатулЦерій" проголосив прилучення Бесарабії разом з прилеглими українськими територіями до Vyмунії. Заслабка Центральна Рада не могла нічого вдіяти, окрім того, що офіційно не визнала акцію "СфатулЦерія" за вільне волевиявлення населення і в ряді нот вимагала проведення референдума для з'ясування питання про бажання населення окремих спірних районів (етнічноукраїнських) з приводу їх входження до УНР.

Гетьманський уряд продовжив "нотні атаки" на Румунію, спростовуючи права останньої на Бесарабію і, навпаки, доводячи, що справедливим розв'язанням питання була б політично автономна Бесарабія у складі Української Держави. Звісно, у зворотних norax румуни доводили протилежне, хоча й настійно пропонували заключити торговельний договір з Україною. Підготовка відповідного документа наштовхнулась на внутрішню протидію ряду членів кабінету Ф. Лизогуба. I коли, врешті, договір було таки підпісано, часу для його реалізації не стало почалося антигетьманське повстання.25

Румунія розглядалась дипломатією України і як зручний місток для встановлення контактів з Антантою, вкрай зіпсованих Берестейським миром. Порозумітиея з цим блоком країн уявлялося тим нагальнішим, чим наочніше вимальовувалась кінцева поразка у війні австронімецького союзу. Однак лідери Антанти Англія та Франція, разом з ними і США і чути нічого не бажали про Українську Державу, влаштувавши справжню обструкцію її посллнцю І. Коростовцю, що з метою зондажу прибув до Ясс.26

Природно, далеко не останню роль в долі України грали відносингі з Росією. За умов наявності в різних регіонах відразу кількох урядів, які не лише конкуруваяи, а й ворогували, єдиного вектору політики щодо них, зрозуміло, бути не могло.

Пріоритет у виробленні орієнтирів належав стосункам з більшо вицькою Москвою. За підписаним 3 березня 1918 р. між центральноєвропейськими державами і РРФСР договором Радянська Росія зобов'язалася підписати з Україною мирний договір, і визнати Берестейський договір між УНР і Четверним союзом, звільнити територію України від червоногвардійських військ і припйнити будьяку пропаганду проти суверенної держави.27

Більшовики України домоглися на II Всеукраїнському з'їзді Рпд у Катеринославі (1517 березня 1918 р.) підтримки підписаного Москвою договору, оголосили УСРР самостійною радянською державою, надіслали до столиці Росії надзвичайне посольство України, що мало символізувати новий характер міждержавних стосунків. Однак окупація всієї території України австронімецькими військами і відновлення влади Центральної Ради переводили ці стосунки зовсім в іншу площину.

Ще 30 березня 1918 р. Рада Народних Міністрів УНР надіслала РНК РРФСР телеграму з пропозицією припинити стан війни, укласти договір, який врегулював би питання про кордони та правові стосунки. У відповідь з Москви 3 квітня надійшла нота, якою пропонувалось розпочати мирні переговори. Українська сторона не заперечувала. Після певних тертів, пов'язаних з вибором місця переговорів (пропонувались Смоленськ, Курськ, Ніжин), визначенням персонального складу делегацій, коливаннями РНК (чи варто матрі справу з гетьманським урядом, якщо реально влада в Україні належить німцям тощо), радянська делегація прибула до Києва. її очолювали Х. Раковський і Д. Мануїльський, а до складу входили групи експертів, спеціалістів, дипломатичних кур'єрів, технічних представників, журналістів, охоронців всього 80 осіб.

Українську делегацію очолив С. Шелухін. А її членами були відомі державні діячі І. Кістяковський, Х. Барановський, П. Стебнтщький, М. Славинський та ін. В окремих засіданнях брали участь і міністри закордонних справ Української Державй М. Василенко та Д. Дорошенко.28

Сам факт переговорів, що офіційно розпочалися 23 травня 1918 p., був надзвичайного знаменим. Вперше за два з половиною століття Україна виступала у стосунках з Росією, вчорашнім іюневолювачем як рівна з рівною (переговори Центральної Ради з Тнмчасовим урядом, РНК наприкінці 1917 р. не мали рангу повноцінно міждержавних). Це було безперечним завоюванням Української революції, українського народу.

Високий фаховий рівень учасників переговорів, їх жагуче обопільне бажання досягти позитивного результату, здатність до розумних компромісів, та просто добра воля дозволили подолати безліч ускладнень, що виникали з першого ж дня (уточнення рівня повноважеь делегацій, прерогатива самих державних утворень, що репрезентувались на переговорах; природна негативна реакція на розвиток контактів України з адміністрацією російських територій, ворожих РНК; черговість розгляду взаємопов'язаних питань; взаємні майнові претензії, зокрема щодо залізничного рухомого складу тощо) і врешті таки домовитись у найголовнішому.29

12 червня 1918 р. між Україною і РСФРР було підписано угоду про попередні умови переговорів, що стала рівнозначною встановленню перемир'я. Згідно з нею на весь час переговорів на всіх фронтах припинялися воєнні дії, встановлювалися правила евакуації громадян обох країн та визнавалося їх право переїхати на свою батьківщину разом з майном, відновлювалися залізничне сполучення, телеграфний і поштовий зв'язок, торговельні відносинн, для чого у тижневий термін пропонувалося створити паритетну комісію. Сторони обмінювалися консулами. Товариства Червоного Хреста обох країн повинні були вжити заходів з метою спрощення проїзду військовополонених та інших громадян обох держав. і надання їм допомоги в дорозі. Передбачалося негайно розпочати переговори про укладання мирного договору.30

Особливої гостроти, як і передбачалося, набуло питання про демаркаційну лінію між РСФРР і Українською Державою.31 Хоч обидві делегації в цілому погоджувалися, що висхідним моментом тут мав бути етнографічний принцип, насправді кожна з них домлгалася вирішення спірних питань на свою користь, виходячи і з військовостратегічних міркувань, реальної сили, нерідко при цьому посилаючись на необхідність з'ясувати позицію місцевого населення щодо включення їх регіону до тієї чи іншої держави. Неодноразово делегації вдавалися до аргументації своєї позиції уже наявними постановами різних зборів населення про бажання відійти до України (південні повіти Курщини й Воронежчини), чн, навпаки, до Росії (прифронтова смуга Черніговщини, Київщинп), до наукових даних (статистики, переписів населення, діалектологічних карт).

Певний ефект мало посередництво німецьких дипломатів, які долучилися до переговорів як зацікавлена сторона щодо встановлення договірної лінії розташування військ на північному кордоні України.32 Російська делегація змушена була піти на певні територіальні поступки відповідно до воєнних реалій.

Довго не вдавалося досягти прогресу і в питаннях про розподіл майна й дату припинення відповідальності України за російські зобов'язання (борги), у підготовці торговельного договору (обмсжену угоду на товарообмін обсягом 1617 млн. крб. (рублів) обпдві сторони вважали недостньою). Чимдалі переговори ставали кволішими. Якщо на початках більше українська сторона намагалася скористатися зі скрутного воєнного становища Росії, то з середини літа, в умовах невщухаючих селянських повстань, страйків робітників, дедалі очевиднішої воєнної скрути для покровителів гетьманату німців і австрійців, наростаючою дестабілізацією режилгу в Україні прагнула якомога ефективніше скористатися уже російська делегація. Саме з їх ініціативи почастішали паузи в переговорах, поїздки дипломатів до Москви на консультації.33

Останнє викликалось, чи пояснювалося частково такими подіями як заколот лівих есерів, убивство німецького посла в Росії В. Мірбаха, замах на В. Леніна тощо. Однак, існували і значно грунтовніші причини. Радянську сторону дуже турбувало й, навіть дратувало дружнє відношення Української Держави до Всевеликого Війська Донського на чолі з генералом П. Красновим адміністративнодержавного утворення, яке оформилося за допомогою німців і стало основним плацдармом зародження і зміцнення білого руху. Такий розвиток подій РНК вважав порушенням умов Берестейського миру34, а українська сторона, навпаки, не вбачала тут ніяких суперечностей, претензії до себе кваліфікувала як надумані. Зокрема, українці розраховували, що вони мають всі підстави розв'язувати питання про кордони з Донською областю, що природно самовизначається, без згоди на те РРФСР.

Москва не могла змиритись і з фактичним встановленням контролю Української Держави над Кримом, продовжуючи розглядати його як власну суверенну територію.

Українці мали "зустрічні" претензії. Постійні виступи в московській пресі з симпатіями щодо антигетьманських настроїв, виступів, виразне співчуття страйкарям, повстанцям кваліфікувалпсь як втручання у внутрішні справи незалежної держави, як підбурювання антиукраїнських елементів і їх провокування на протиправні дії.35 Ще з більшим обуренням сприймались фактрі допомоги, яку надавали антигетьманським силам з Росії. I буквально гнів викликали спроби окремих членів російської мирної делегації вести антиурядову пропагандистську роботу не лише користлгючись трибуною конференції (ноти, меморандуми, заяви, протести, інтерв'ю), а порушуючи елементарний етикет, нехтуючи природною ввічливістю до господарів, в колективах, організаціях, під час несанкціонованих поїздок по Україні тощо. Врешті, дійшло до того, що керівники делегації РРФСР увійшли у прямі таємні зносингт з провідними діячами опозиційного Українського Національного Союзу, який став на шлях підготовки антигетьманського повстання. У помешканні члена УСДРП, товариша міністра фінансів В. Мазуренка голова УНС В. Винниченко, його колеги затіяли нелегальну змову з офіційними представниками РРФСР на міждержавних переговорах. Сам майбутній Голова Директорії зізнавався: "Під час підготовки повстання, шукаючи скрізь з усіх боків забезпечення успіху своєї справи, ініціятори руху увійшли в переговорп з представниками російської совітської мирової делєгації Х. Раковським і Д. Мануїльським для координації наших виступів підчас повстання. Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльности на фронтах, щоб тим притягати увагу німецькогетьманських військ. Вони зобовязувалися визнати той лад, який буде встановлено новоюукраїнською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. 3 свого боку ми обіцяли лєгалізацію комуністичної партії на Україні.

Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи, а також поїхати на кордон для підписання цього договору. He надаючи значіння ніяким підписам, гадаючи, що й без цього можна додержати договір, коли е щирість і бажання додержуватись його й зламати з підписом, коли того бажання немає, я їхати кудись підписувати відмовився, так само як і від пропонованих грошей. Але договір лишався договором".36

Дещо з подібних фактів ставало відомо охоронним службам гетьманату, і вони вдавалися до арештів членів російської делегації, співробітників консульства РРФСР в Одесі, до періодичних трусів і вилучення документів. Одного разу спробували навіть затримати Х. Раковського під час його повернення до Москви. Історія миттєво набула скандального характеру і до крайності загострились українськоросійські відносини.

Природно, все це не могло сприяти успіхові переговорів. Російська делегація навіть налаштовувалась на перенесення конференції до Берліна, начебто спеціально підкреслюючи тим зневагу до режиму П. Скоропадського як маріонеткового і бажання матн справу зі справжніми господарями становища в Україні. Що ж до Києва, то, очевидно., було вирішено вдатись до тактики зволікань, не підписуючи скількинебідь серйозних документів, і дочекатись падіння гетьманату, яке уявлялось не лише невідво ротним, але й недалеким. Відтак вся дипломатична діяльність звелас. ь до пропагандистських акцій. Та й ті згасли з початку жовтня 1918 р.

Тимчасом закінчились невдачою сподівання на прилучення до України етнічно спорідненої Кубані. Конкретні плани щодо цього (військовий десант на Катеринодар) багато в чомубули авантюрH1IM1I, залежними від позицій німецьких окупантів. А ті вели подвійну гру, не менше, ніж українців, підтримували "добровольців", що й зірвало задуману операцію. Поваливши на Кубані радянську владу, генерал М. Алєксєєв перетворив її не лише на оплот антибільшовизму, але й антиукраїнства37 Д. Дорошенко з великим жалем писав:

"Таким способом замість приязної або навіть прилученої до нас Кубані повстала територія, опанована Добровольчею російською армією ген. Алексєєва з її ворожими до українства настроями і плянами відбудови єдинонеділимої Росії. Кубанська Рада мусіла коритись добровольчим генералам, котрі скоро добре дались їіі у знаки, а ми мусіли обмежитись заснуванням на Кубані українських консульств і таємних агентур для агітації. Все, що було на Україні активноворожого до української державности (з антібільшевицьких елєментів) почало орієнтуватись на опановану добровольцями Кубань. Туди переніс своє видавництво відошш ворог українства, редактор "Кіевлянина" В. Шульгин, і між Київом та Катеринодаром почали снуватись таємні нитки зради й повалення української державности. I як частина українських націоналістів шукала. для зруйнування Української Держави помочи в російських большевиках, так само українцірусофіли шукали її в російських добровольцях".38

Однак, поразка Четверного союзу у війні, розпад АвстроУгорщнни і демократична революція в Німеччині, як наслідок неминучий впвід з України окупаційного війська поставилн перед гетьманом питання про нових союзників, без яких жодних надій на пролонгацію режиму просто не існувало. Жодного вибору тут не існувало: єдиний порятунок вбачався в "нерадянській Росії", тобто в білій армії, оплотом якої стали суміжні території Дону й Кубані. Та, власне, ще з самих початків свого правління П. Скоропадський відверто симпатизував російському офіцерству, сприяв спробам його консолідації і перетворення на реальну загальноросійську силу. Тому в нових скрутних обставинах була цілком логічною таємна зустріч П. Скоропадського з донським отаманом П. Красновим на станції Скороходово 3 листопада 1918 р. Секретність розмов, що там велись, зберегти не вдалось. А мова йшла про те, щоб саме П. Скоропадський взяв на себе ініціативу у відновленні єдиної і неподільної Росії.39 Власне про зміну орієнтацій уже 14 листопада було офіційно заявлеио в гетьманській Трамоті". "Нині перед нами нове державне завдання, говорилося в документі. Держави Згоди здавна були приятелями колишньої єдиної Російської Держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися. На инших принципах, принціпах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить заняти одно з перших місць".40

Уряд Ф. Лизогуба "як германофільський" тоді ж було відправлено у відставку, а в новому уряді С. Гербеля Д. Дорошенка на посаді міністра закордонних справ змінив Г. Афанасьєв.

Цим та іншим маневрам, покликаним оперативно зреагувати на карколоімні реалії, змінити зовнішньополітичну орієнтацію Української Держави на Антанту, не судилося збутися. Розпочате Директорією антигетьманське повстання набуло вибухоподібного, широкомасідтабного характеру, під ударами якого режим упав.

Таким чііном, зовнішньополітичний курс гетьманської державн формувався в надзвичайно складних обставинах. Існуючі суттєві обмеження практично не залишали можливостей для маневру, для вибору політики, відповідної українським інтересам. Реалізація ж уже визначеної програми стикалася з не менш серйозними труднощами, перешкодами, на подолання яких витрачалися величезні зусилля, однак результат виявився всеодно далеkilm від бажаного.

Однак, при всьому тому продовжувався процес утвердженння України на геополітичному просторі, налагоджувалося функціолування інститутів дипломатичної служби, набувався дуже цінний (в чомусь гіркий) досвід міжнародної діяльності, закладались підвалнни наступних зрушень у одній з основних сфер життєдіяльності молодої незалежної держави.