Україна у східній політиці ю. Шлсудського (кінець 1918 р. Квітень 1920 р.)

Поява на політичній арені Європи незалежної України на схмлі минулого століття актуалізувала тематику дослідження її ролі та місця в європейській геополітиці. Одним з аспектів цієї проблематики є вивчення українськопольських відносин, характер яких небезпідставно визначав і визначатиме рівень міждержавної співпраці в ЦентральноСхідній Європі, За новітнього часу найвиразнішою спробою реалізації східної політики Польщі та одночасно прозахідної політики України став військовополітичний союз 1920 року. Але до цього часу в українській історіографії не ісігує повномасштабного дослідження тих чинників, що визначили характер тогочасних українськопольських відносин. Зміна площин розгляду цієї проблеми полягає у відмові пошуку рушійних еил українськопольського союзу лише з цієї двосторонньої конструкції.1 Відчувається потреба в такій історичній схемі, яка б максимально враховувала впливи та умови розвитку українськопольських відносин. Зокрема, важливим аспектом цієї проблеми є геополітична конфігурація Польща Росія, розподіл сил в якій формував геополітичну реа.7іьність регіону.

Ця стаття є спробою дослідження українськопольських відиосин через визначення місця України в східній політиці Ю. Пілсудського. Такий погляд не є цілком новим, бо в польській історіографії вже існують напрацювання саме під таким кутом зору, вихідним принципом яких було вилетення України у федералістичні плани Ю. Шлсудського2. В цій статті ми пов'яжемо перспективу польськорадянської війни з переговорним процесом Польщі Антанти радянської Росії, що одночасно тягне за собою необхідність використання (накладання) українського контексту.

Головною віссю східної політики Ю. Пілсудського, навколо якої оберталися всі інші геополітичні комбінації, була Росія. Сам Ю. Пілсудський, розробляючи в інструкціях3 засади східної політики Польщі у листопадігрудні 1918 року для їх представлення на Парнзькій мирній конференції, своїм майбутнім контрагентом у питанні майбутнього Східної Галичини обирав не Україну, а Росію, якій готовий був поступитися галицькою територією поза лінією Львова та Калиша в обмін на російські поступки у Литві та Білорусії. 3 іншого боку, вводячи стан окупації на цій території, він внрішив зачекати змін у зовнішньополітичній кон'юнктурі задля остаточного укладання територіального договору з тим партнером, який фактично закріпиться в Україні. Розуміючи, що "джерело російської справи" знаходиться у Києві, на який поки що Польща на мала реального впливу, Шлсудський, в той же час, не виключав і можлігвості такого перерозподілу сил, який би вирішив остаточну долю України.4

Згідно з інструкціями лінія східного кордону Польщі виходила з стратегічних і господарських потреб Польщі. Такий кордон мав бути закріплений у порозумінні з Росією, даючи Польщі залізничні колії з Вільно через Ковель до Львова, утворюючи поміж державами зону боліт і лісів Прип'яті. Польща мала зайняти залізничну лінію Дрогобич Львів Ковель Пінськ Лунінець Барановичі ~ Вільно та забезпечити собі для господарської експансії територію Литви, Пінщини, західної Волині та промислових районів Східної Галичини. Мінімальні вимоги Ю. Пілсудського виходили з його військовостратегічних поглядів: володіння стратегічними залізничними шляхами і захист зоною поліських боліт від Росії; прилучення до Польщі Вільно і Львова.

Як х\южна стверджувати на підставі інструкцій, Ю. Пілсудський погоджувався за певних обставин на посідання лінії Дмовського0, маючн при цьому і амбітніші цілі в своїй програмімаксимулз федеративне утворення під проводом Польщі. В планах Ю. Шлсудського була ідея влаштування між народами Східної Європгі взаємовідносин, що спирались би на федеративні зв'язки.6 Очевпдно, він хотів встановити певну форму політичного зв'язку між новими державами і Польщею.7 I хоча окреслювана Ю. Пілсудським федерація не зовсім зрозуміла в деталях (конституційних і структурних аспектах), ясно, що її метою було послаблення Росії для забезпечення максимальної безпеки польських кордонів.

Отже, метою східної політики Ю. Шлсудського було, поперше, утворення надійного бар'єру поміж Польщею та Росією (мінімальний стратегічний кордон). Максимальна мета полягала у знищенні російської імперії через її дроблення на окремі держави, що змішіло б геополітичну конфігурацію регіону та уможливило його мирний розвиток на тривалий час. Основою реалізації таких планів була незалежна Україна. Та коли б її утворення стало б неможливим, Ю. Шлсудський міг повернутися до плану поділу України з тієї сіілою, яка була на це здатна. У будьякому разі, метою східної політики Ю. Пілсудського була побудова сильної Польщі, максимально захищеної від Росії. Чи була ця політика антиросійською? В основній спрямованості ні, адже Росія виступала у ролі головного партнера майбутнього політичного регіонального укладу, головним східним сусідом Польщі. Ю. Пілсудський хотів бачитл в Росії перемогу демократичних сил (есерів), які пішли б на встановлення компромісного з Польщею кордону, навіть на усамостійнення окраїнних держав. Він чекав лише на такого партнера в Росії, з яким можна було б провадити розмови про компромісний мир. Це було головною ділемою східної політики Ю. Пілсудського пошук надійного контрагента для вирішення проблеми кордонів.

В лютому 1919 року виник суцільний польськорадянський фронт від Неману до Прип'яті. В середині 1919 року польські і радянські війська зіткнулися на Волині і Поліссі. На початку липня поляки перейшли у наступ, захопивши в серпні поляки Мінськ, Бобруйськ в Білорусії та Дубно, Кременець, Рівне, Сарнрі, Засіав на Волині. Згодом фронт посунувся далі на схід, проходячи Двіною біля Двинська і Полоцька, по Березині біля Бобруйська, по течіях Птичі Прип'яті Збруча до польськоукраїнської демаркаційної лінії.8 Польське вторгнення в східну Литву і Білорусь навесні влітку 1919 року було відносно легким через відносно слабкий супротив більшовиків. 3 другої половини 1919 року радянська Росія опинилася у критичній ситуації: відбувався наступ білогвардейських сил М. Юденича з північного заходу та О. Колчака зі сходу, А. Денікіна з південного сходу та сил УНР з південного заходу. 3 огляду на такий розвиток подій, більшовики сконцентрували головні військові сили проти своїх головних супротивників, проводячи проти Польщі та Балтики захисну політику. В результаті, Польща ставала немовби арбітром в боротьбі між ра« дянською Росію, білою Росією та УНР.9

Антанта весь час активно вимагала від Польщі співпраці з А. Денікіним, яка, однак, могла поставити під загрозу втілевня східної програми Польщі.10 Для зміни ставлення Антанти до питання польських східних кордонів Ю. Шлсудський мав поставити її перед доконаними фактами: вдалим військовим просуванням тиміі терііторіями, що були в сфері інтересів Польщі. Ситуація невирішенності російського питання могла стати тим засобом, за допомогою якого Польща могла отримати підтримку Англії у втіленні своїх найамбітніших планів у східноєвропейському регіоні.11 Ю. Пілсудський хотів отримати мандат Антанти на вступ польських військ у прибалтійський регіон (латвійськолитовське прикордоння), яке до того знаходилося у руках німецької армії. і2 На той часвін активно прагнув переконати Англію в небезпеці російськонімецької співпраці на Баятиці, яка загрожувала стабільності Версальської системи.13 Ю. Шлсудський звертався до Англії з ироханнями доозброєння польської армії для її ефективної боротьби з більшовиками. 15 жовтня уряд Англії ухвалив рішення про доозброєння польської армії на більшовицькому фронті, але задля надання допомоги військам А. Денікіна.

Надії Ю. Шлсудського на посідання особливого місця у східноєвропейській політиці Англії не справдилися. Такі висновкії було зроблено на засіданні Ради Міністрів у Варшаві 20 жовтня. А за дев'ять днів сеймова комісія іноземних справ розглянула стан та перспективи польської східної політики. I. Падеревський повідомив, що з боку Антанти можна очікувати встановлення східного кордону по лінії ГродноБрест, але кордони Польщі у будьякому випадку будуть потребувати узгодження з Росією, яка має бути реконструйована за допомогою А. Денікіна. Що стосувалося перемир'я з С. Петлюрою, то незважаючи на певні позитивні сторони цього акту, він був, за переконанням I. Падеревського, передчасним, 6о Антанта не була готова визнати Україну. Тому на не визнаних Антантою партнерів, таких, як петлюрівська Україна, Польщі покладатися було просто небезпечно. Єдиним виходом, на думку I. Падеревського, могло стати налагодження співпраці з А. Денікіним, на брак якої постійно скаржилася Англія. На противагу таким поглядам виступив близький соратник Пілсудського, член ППС Є. Морачевський, який звернув увагу на ту загрозу, 5іка очікуватиме Польщу після відбудови білої Росії. Згідно з його переконаннями, Польща мала б розпочати проводити власну, незалежну дипломатичну лінію.14

5 листопада Ю. Пілсудський зустрівся з делегацією сеймовпх комісій з питання подальшого вибору напрямку зовнішньої політики Польщі. Він зазначив, що час поки що працює на Польщу, якій треба перечекати зиму, щоб визначитися з ситуацією на сході. 3 приходом весни білогвардейські сили ослабнуть, вдо дозволить Польщі піти на встановлення компромісної лінії кордону через проведення плебісциту на спірних або окупованих Польшею землях з тими силами, які переможуть в Росії. Тому прояозиція I. Плдеревського щодо негайної політичної співпраці з А. Денікіним, на його думку, була передчасною.15

3 наростанням очевидності поразки А. Денікіна Ю. Пілсудськіій продовжував звертатися до Англії з пропозиціями побачити в Польщі ту реальну силу, за допомогою якої Англія зможе реконструювати Росію. Але 8 листопада Ллойд Джордж у своїй промові в Гільдхолі зробив висновок, що біла Росія вичерпала всі свої шанси, тому прикордонні з Росією держави мусять налагоджувати відносини з більшовицьким урядом.16 Отже, західні держави так і не побачили в Польщі партнера для своїх планів щодо Росії. Дипломатична гра Ю. Пілсудського з Англією не принесла бажанііх результатів. Надалі Польща мала шукати власних шляхів реалізації своєї східної політики.

На Лондонській конференції Радою Антанти 1115 грудня були з'акріплені зміни політики союзників по відношенню до Росії. Ллойд Джордж і Клемансо погодились, що вже немає сенсу активно надавати допомогу А. Денікіну. Союзники запропонували заіишитп більшовицьку Росію "за кільчастим дротом", не допускаючи її експансії на захід. Така концепція ставила прикордонні з Росіею держави в ускладнене положення, бо вона не давала Польщі жодних конкретних перспектив, передбачаючи тільки, що її треба зміцнювати, але не задля нападу на Росію, а заради майбутніх непередбачених ситуацій. Така невизначена фраза непокоїла Польщу. Права преса хотіла знати, чого Антанта очікує від Польщі; ліва ж преса висловила невдоволення з приводу того, що згідно з планами союзників Польща перетворюється на жандарма Росії. Ставало очевидним, що Польща не зможе довго проводити політику ні війни, ні миру щодо своїх східних кордонів. В свою чергу, Ю. Шлсудський заявив членам Міністерства іноземних справ та віііськового комітету, що остаточне публічне визначення зовнішньої політики Польщі поки що є передчасним.17

На середину грудня Ю. Шлсудський під час консультацій з інозЄіМними послами заявляв, що не може укласти миру з більшовиками, оскільки такий крок дозволить їм виграти час і зміцнити власні позиції. Він схилився би до укладення миру з радянською Росією, тільки якби Антанта взяла на себе роль посередника та гаранта у цих переговорах. Стабілізуючою умовою майбутнього миру мала стати широка східноєвропейська федерація на чолі з Польщею як ефективний бар'єр між двома геополітичними силамп Росією та Німеччиною. Але Ю. Шлсудського не лякав і збройний конфлікт з Росією, адже він вірив, що тривалий мир до сягається в результаті переможної війни.18 Більше того, цей мир з Росією мав стати втіленням польської східної програми: з прибалтійськими країнами Ю. Пілсудський хотів утворити спільний антибільшовицький фронт з пода. яьшим укладенням одночасного миру з Росією.19 Важливою була також заява Ю. Пілсудського про проведення плебісциту на прикордонних територіях, зайняпих польськими військами.20

Питання миру чи війни, ухвалене у Варшаві, залежало і від рішення Антанти. Новий польський міністр зовнішніх справ, С. Патек, юрист, наближений до Ю. Шлсудського, вже в січні 1920 р. звернувся до Антанти з запитом про напрям співробітництва Польщі з радянською Росією. Англія радила С. Патеку укласти мир з Росією.21 A 24 лютого в результаті обговорення Найвищою Радою Антанти питання про можливу допомогу Польщі було ухвалено, що вона надасться, тільки якщо остання зазнає більшовицького збройного нападу в межах власних легітимних кордонів. Антанта наполегливо радила не розпочинати наетупальну війну проти радянської Росії.22

Отож, союзники агітували проти ведення війни без взяття на себе відповідальності за укладення миру. Фраза щодо "легітимнііх кордонів" особливо вразила Польщу, оскільки стало зрозумілим, що лінія, окреслена 8 грудня в антантівській декларації, вже вважається за остаточний східний польський кордон. Така позиція Антанти викликала в польській пресі нову хвилю жвавового обговорення можливого зовнішньополітичного курсу Польщі. Ліва преса відверто заявила про провая профранцузьської політики Польщі, а Ю. Шлсудський засудив антантівську політику "зигзагів", наполягаючи на проведенні жорсткішої лінії: не можна було допустити, щоб страх перед більшовиками став причиною того, щоб нічого не робити. Американський посол в Варшаві на середину березня 1920 року резюмував цю ситуацію як таку, при якій Польща покинута напризволяще і має щукати виходу самотужки.23

Ю. Пілсудський мусив діяти далі на власний розсуд. 3 цього моменту він та його найближче оточення не покладали особливих надій на Антанту. Він зауважив, що західні держави можуть собі дозволити експериментувати в своїх політичних концепціях щодо Росії, спокійно очікуючи результатів. Але поляки, маючи безпосередній кордон з нею, таку розкіш собі дозволити не можуть, тому воші змушені швидко обирати, незалежно від думки Антанти, між рпзикованим миром та ризикованою війною.24

На цей час Ю. Шлсудський вже мав досвід таємних переговорів з радянською Росією, що проводилися у Мікашевичах з жовтня 1919 року. Він був незадоволений їх перебігом, бо відчував, ідо більшовики хотіли втягнути Польщу у далекосяжні переговорн і угоди. У своїй відповіді на зустрічні пропозиції Росії від 23 листопада Ю. Пілсудський заявив, що не хоче бачити тріумф репкціі20 в Росії, і доводить це реальними справами (він прозоро натякав на призупинення руху польської армії на схід проти більшовиків), і більшовики мають це оцінити. Що стосуваяася російської вимоги призупинення бойових дій на фронті для передачі полояених, то про це не могло йти мови. Але локальні передачі були можливими. На завершення своєї відповіді Ю. Шлсудський повторив, що він немає наміру битися з більшовиками, але якщо вони того хочуть, то він прийме їх виклик. Радянська сторона, на його думку, мала б довести своє бажання миру не словами, а справами, а саме: звільнити заручників і відповідно поводитися на фронті.26

6 грудня, тіісля отримання відповідді Ю. Пілсудського, народний комісар закордонних справ радянської Росії Г. Чичерін поінформував Варшаву, що віддано наказ Західному фронту не атакувати території, зайняті польською армією, для попередження вппадкових зіткнень. Що стосувалося локальної амністії, то більшовики були проти зустрічі у секторі Калінковичі ~ Борисів27, оскільки він знаходився на точці перетину польської армії та денікінських військ, амністія на якому могла призвести до дезорганізації Червоної Армії. На противагу цьому, Г. Чичерін пропонував локальне примирення навколо Бобруйська і Полоцька.28

Практичних наслідків польськорадянські переговори не мали, і 15 грудня делегації залишили Мікашевичі. Отже, переговори перервалися після того, як ставав очевидним розгром військ А. Денікіна. Досягнення базованої на умовах польської сторони мети могло настати тільки після війни з більшовиками і тотальної перемоги над ними.

22 грудня 1919 року Г. Чичерін офіційно запропонував Польщі мирні переговори, a 28 січня 1920 року Рада Народних Комісарів v зверненні до польського уряду повторила, що політика радянської Росії щодо Польщі базується на принципі національного самовпзначення і безумовного визнання польської незалежності і суверенності. Більше того, не існувало, за переконанням більшовиків, територіальних чи економічних питань, які не можна було б віірішпти шляхом переговорів.29 Заявлялося також, що Червона Армія не перетне лінії фрону: Дріса Дісна Полоцьк Борисів м. Паричі ст. Птич і Білокоровичі м. Чуднов м. Піляви м. Деражня Бар.30

Зрозуміло, що Польща не могла ігнорувати січневі пропозиції мнру від радянської Росії. Сейм вимагав від уряду пропозицій для відповіді радянській стороні.31 11 лютого спеціальний сеймовий комітет представив прелімінарні умови для переговорів, а саме: 1) визнання держав, що постаяи на території колишньої Російської імперії, і невтручання у їхні справи; 2) розв'язання всіх територіальних спірних питань через принцип національного самовизначення; 3) припинення радянської пропаганди поза Росією; 4) виведення радянської армії з територій, що входили до Польщі 1772 року, які потім буде окуповано нею з подальшим розв'язлнням адміністративних питань в порозумінні з Польщею і предстаниками країн; 5) виплата репарацій Польщі за воєнні збитки; 6) пільги Польщі у торгівлі в Росії.32 Згідно з коментарем прем'єра Скульського, визнання кордонів 1772 року було точкою відліку для переговорів з Росією.

23 лютого ці тези обговорювалися на засіданні комітету іноземнііх справ при Сеймі. С. Патек звернув увагу на складнощі, що винпкли б у разі практичного втілення цих умов. Хто ратифікунав би цю умову з російського боку; як можна було б отримати гарантії тривалого миру; чи можна апелювати до принциів самовизначення націй на прикордонній території? В комітеті не було досягнуто одностайної згоди щодо принципів дезанексії кордоеіів 1772 року. Ендеки вважали такі пропозиції за фікцію, а соціаліоти пропонували відверто виступити з правом на самовизначення для України та Білорусії.33

24 лютого комітет іноземних справ при Сеймі ухвалив три головні принципи у проведенні переговорів з радянською Росшю. Поперше, мирні пропозиції Росії повністю не відкидаються. Иодруге, Росія має відмовитись від територій, анексованих при поділах Польщі. Потретє, кордони між Польщею та Україною і Білорусією (в межах 1772 року) мають бути визначеними у відповідності до волевиявлення місцевого населення під час проведення плебісциту. Ендеки відкрито критикували політику Пілсудського, передчуваючи, що вона політично ізолює Польщу, бо ні Англія, ні Франція не схвалять подібну переговорну концепцію. В результаті її втілення могло скластися враження щодо імперіалістичних цілей Польщі.

На початку березня Генеральний Штаб розробив проект реорганізації польської армії, в якому зазначалось, що якщо переговори не досягнуть позрітивного результату, то польська армія вже буде мати значні переваги для переможного наступу в цій останній воєнній операції. 5 березня польські війська зайняли Мозир і Калинковичі, важливий вузел залізничної лінії Орша Житомир Бердичів34. У відповідь на польські воєнні дії, наступного дня Г. Чичерін надіслав до Варшави ноту, в якій висловлював незадоволення з приводу того, що на радянську ноту від 4 люгого досі не надано відповіді. Якщо ж більшовики, зазначалось в цій ноті, і перетнуть лінію, запропоновану 28 січня, то відповідальність за це буде покладено на Польщу. Підкреслювалось також, що Москва все ще чекає на польську відповідь.35 Спеціальна сеймова комісія 13 березня представила текст ноти радянській Росії. Зазначалося, що доля територій на захід від кордонів 1772 року мае бути передана Польщі за згодою місцевого населення.36

Після вручення цих попередніх пропозицій союзникам 13 березня реакція була не на користь Польщі. Вимога відмовитись від територій, що дісталися Росії внаслідок поділу Польщі, справила найгірше враження на Антанту. I навіть аргумент про те, що Польща просто спираеться при висуненні цих вимог на декларацію Росії від 29 серпня 1918 року про анулювання договорів ггро поділи Польщі XVIII ст., не був переконливим. Англійський прем'єр ще раз дав зрозуміти полякам своє негативне ставлення до їхніх планів на сході Європи.37 Фактично, Польща не отримала жодної підтримки в проведенні мирних переговорів з радянською Росією саме на таких умовах, і з цього моменту Ю. Пілсудський розиочав активно готуватися до військового зіткнення зрадянською Росією.

Допомогти йому у цьому мало розігрування української карти в контексті свого бачення цілей польської східної політики. Україна могла постати як геополітична перешкода поміж Польшею та Росією, як відірвана від імперії територія, що захищає Польщу від російської експансії на захід. Польщі у такому ракурсі відводилася роль гегемона над малою, відірваною від Росії державозо.

8 березня 1920 року справа України стаяа на порядку денному під час таємного засідання Кабінету міністрів.38 Переговори ж з українською дипломатичною місією відновилися 11 березня.39 На першому засіданні обговорювалося питання необхідності визнанття незалежної Україної з боку Польщі та відносини останньої з рпдянською Україною. Українська дипломатична місія наполягала на тому, аби польський уряд зажадав від В. Леніна визнання кезалежної Ураїни.40 На засіданні 12 березня польською стороною було запропоновано активну військову допомогу Україні у її боротьбі з більшовиками.41 Радник Р. Кноль зупинився в своїй промові на тому, які територіальні вимоги займе Польща в переговоpax з Росією. Польща думала зупинитися на кордоні 1772 року. Прп цьому підкреслювалося цілковите подальше українське право обійняти території від Збруча до Дніпра. В свою чергу, голова укрлїнської дипломатичної місії А. Лівицький запропонував такі деталі для ведення переговорів з Росією: Польща має видати акт про визнання незалежності УНР та Уряду Директорії на чолі з Петлюрою. П. Понятенко додав, що коли Польща вимагатиме від Росії відмови від цих земель, то це повинно йти разом з актом про визнання права України на ці землі. Р. Кноль запевнив українців, що незалежність України буде визнано Польщею і що жодних переговорів між Польщею та урядом X. Раковського і бути не може.42 Отже, передумовою переговорів з радянською Росією Польща мала поставити кордони 1772 року з окремим договором лро її зобов'язання передати Україні території поміж Дніпром, Дністром, Збручом і Стир'ю. Польська сторона зобов'язувалася надати допомогу українському війську для опанування ним лише Правобережної України.43 19 березня Ю. Пілсудський прийняв в Бельведері делегацію військової секції української дипломатичної місії на чолі з генералом В. Зелінським. Так він показував свою готовність до співпраці не тільки політичної, але і військової.

Після серії невдач у переговорах з прибалтійськими державалпг у березні 1920 року і втрати підтримки Антанти Польща залншилася сам на сам з радянською Росією. Таке положення вимагало додаткових гарантій безпеки для початку мирних переговорів. Ю. Шлсудський ще був готовий розмовляти з Росією, але швидко і конкретно. 22 березня у розмові зі Л. Скульським та С. Патеком він зазначив, що встановлює дату початку переговорів 6 квітня у Борисові з тим, щоб вже на 20 квітня їх завершити. Хоча, з іншого боку, він розумів, що форсована ним справа створення України є тим моментом, через який переговори буде зірвано. На східних територіях, за переконанням Шлсудського, Польща могла отримати успіх у проведенні плебісциту, виступивши там з позиції власної сили (військової перемоги або твердо проведених переговорів).44

27 березня 1920 року Москва отримала дипломатичну ноту С. Патека, в якій пропонувалося розпочати мирні переговори в Борисові з добовим перемир'ям навколо нього. 28 березня Г. Чичерін відповів, що, погоджуючись на початок переговорів 10 квітня, радянська сторона не готова вести їх на польських умовах, оскільки внмога Борисова без загального припинення воєнних дій є лише трюком для паралізації Червоної Армії в найважливішому регіоні.45

30 березня Ю. Шлсудський зустрівся з Л. Василевським, якого збирався направити до Борисова для переговорів. На той час МЗС Польщі вже розробило 150 статей проекту умов для проведення переговорів. Окрім вимоги дезанексії території Польщі 1772 р. з подальшим невтручанням Росії в спосіб розв'язання відносин між Польщею і населенням цих територій, та зобов'язанням визнання нею Латвії та Фінляндії, жодних інших територіальних вимог не було розроблено.46 Тому Л. Василевського цікавили думки Ю. Шлсудського щодо засадничих питань у переговорах з радянською Росією. Останній заявив, що Україну X. Раковського він хотів би протиставити Україні С. Петлюри, для цього слід вимагати нейтралізації Києва для скликання там з цілої України, в кордонах, визнанііх Польщею на правому березі, та з Лівобережжя, конституційних зборів, які б вирішили українську справу.47

С. Патек відповів 1 квітня на послання Г. Чичеріна від 28 березня короткою нотою, в якій зазначалося, що польський уряд дотрпмується свого вибору щодо Борисова і не погоджується прининяти воєнні дії на цілому фронті. 2 квітня у зворотньому послаині до С. Патека зазначалося, що радянська сторона не розуміє польських наполягань щодо Борисова, вважаючи їх лише маскуванням стратегічних мотивів. Більшовики пропонували будь5іке інше місце, навіть Варшаву, для переговорів.48 Через п'ять днів С. Патек надіслав свою відповідь, в якій повторював, що вибір Борисова обумовлюється. його зручним розташуванням, добрпм залізничним зв'язком з Варшавою і Москвою та легким радіо та телеграфним контактом з обома столицями. Поляки відхиляли загальне припинення воєнних дій, тому що заходи, спрямовані на це на всій відстані фронту, вимагають стільки ж часу, як і попередні мирні переговори. Пропозицію переговорів поляки залишали відкритою до 17 квітня. Реакція Москви була стислою: наполягання на Борисові звучить як ультиматум. Пропонувався посередннцький шлях через Антанту, до якої вже було надіслано ноту.49 Через відмову посередництва Антанти безвихідне становище Варшава, і Москва прагнули відстояти свою позицію. Tana відповідь Москви означала кінець надій на мир. 8 квітня переговори зайшли в глухий кут. Для Ю. Пілсудського це не було несподіванкою: ним вже форсувалися переговори з дипломатичною місією УНР.

3 квітня польська делегація представила українській стороні свій проект політичної умови з ультимативною вимогою відповіді 7 квітня (цей термін було подовжено до 15 квітня) . В листі до I. Огієнка А. Лівицький писав, що 3 квітня "поляки нарешті запропонували нам проект договору. Вони ультимативно вимагають, аби ми. відмовились від 7 повітів Волині (Ковельського, ВолодимирВолинського, Луцького, Рівенського, Дубенського, Кременецького, Острозького). Відповідь будуть чекати до 7 квітня. Кордон таким чином пройшов би по Збручу і Горині. Але ми вважаємо проект абсолютно неприємлимим, і нині даємо відповідь, аби кордони наші пройшли по Збручу, далі по старому австроросійському кордону і по Бугу і Прип'яті. Поляки ж не годяться і на Прип'ять і вимагають кордону на півночі по адміністративній границі Волині і Мінської губернії".50 В листі до I. Мазепи А. Лівицький писав, що "на аудієнції Пілсудський обіцяв наказати, лби нам були зроблені відповідні уступки. Завтра відбудеться офіційне засідання конференції, на якому ми запропонуємо свій контрпроект. Ми будемо домагатись, аби визнання України і нашого уряду було опубліковано окремим актом і було редаговано в більш конкретних виразах. В справах адміністративних ми домагаємося, аби вся цивільна влада на Волині і Поділлі була передана уряду УНР. Ми вважаємо також недопустимою якусь конвенцію в справі аграрній на Вкраїні. Взагалі ми пропонуємо нову редакцію договора. Лише після того, як поляки підуть на поступки, я поїду до Кам'янця, аби запропонувати Раді Міністрів і Представникам політичних партій проект договору".51 12 квітня у черговому листі до I. Мазепи А. Лівицький повідомляв: "10 квітня відбулася остання польськоукраїнська конференція. Представники польського МЗС заявили нам в ультимативній формі, що вони вимагають, аби кордони між Україною і Польщею пройшли поза залізницею РадивилівЗдолбунівРівнеСарни, 5іка має одійти до Польщі. Було додано, що польське правительство чекає відповіді лише до 12 квітня і в разі не задовольняючої відповіді, польське правительство зробить відповідні висновки".52 13 квітня Рада Міністрів подала на розгляд комітету іноземних справ Сейму Польщі проект польськоукраїнського договору. Голова Сейму С. Грабський не погоджувався з політикою уряду в українському питанні. Він вважав, що треба будьякими засобами уникнути визнання України. Націоналдемократи погодилися з такою думкою під час голосування, оскільки надавали перевагу націоналістичній Польщі, що орієнтується на французьську систему союзів; соціалісти ж та Центр підтримали ідею укладання союзу ( 19 "за", 6 "проти", 3 втрималося). 14 квітня А.' Лівицький запропонував питання кордонів перенести з політичного договору в військову конвенцію польський Генштаб запротестував. Вже 15 квітня було закінчено новий польський проект договору. Він складався з 10 положень: визнання режиму С. Петлюри дефакто; окреслення території України між Дніпром та колишнім австрійським кордоном; проведення польської евакуації з України за взаємною згодою; зобов'язання українського уряду скликати Установчі Збори, яким було б передано владу протягом 6 місяців після звільнення України; запобігання можяивості укладання Україною угод, спрямованих проти Польщі та сепаратних угод з більшовиками; надання взаємних національнокультурних прав; підписання економічної угоди та військової конвенції; тримання цієї угоди в таємниці.53 В остаточному тексті угоди від 21 квітня відбулися певні зміни положення, що етосувалися польської евакуації з України та терміну скликання Установчих Зборів, зникли. Замість визнання дефакто було закріплено визнання українського уряду на чолі з С. Петлюрою.54

17 квітня було підписано план Київської операції, метою якої було розбиття ПівденноЗахідного фронту Єгорова та зайняття Правобережної України, потім переміщення на північ для розбиття військ Західного фронту радянської Росії.55 На весну 1920 року чисельність польських військ було збільшено з 170 тисяч (весна 1919 року) до 700 тисяч чоловік.56 Ю. Пілсудський хотів всігрлти час і не дати можливості реорганізації більшовицьким військам після їх перемоги над А. Денікіним. Він сподівався, що головні сили більшовиків будуть сконцентровані на Україні, але насправді вони були в Білорусії. Про це він дізнався після підиисання плана наступу на Україну, але вирішив його не змінювати, думаючи, що запорукою успіху стане військовополітичний альянс з Україною (С. Петлюрою), згідно з яким поляки йшли на її територію не як окупанти, а як союзники.

На засіданні 20 квітня українська сторона відчитувалась про результати консультацій з різними політичними українськими силами, проведених в Кам'янці 17 квітня А. Лівицьким. Зазначалося, що незважаючи на прийняття ними цієї угоди з огляду на обставіши, вона не має за собою ні сконсолідованої волі Уряду, ні громадської думки, що є необхідною умовою для впровадження договору в життя. Того ж дня на засіданні дипломатичної місії було вирішено прийняти польські умови угоди. Польська сторона хотіла ще раз змінити текст останньої редакції, щоб зірвати переговори.57 На такі намагання українська дипломатична місія відповіла готовністю перервати переговори. Але польська делегпція дістаяа відповідні вказівки від Ю. Шлсудського: повернутись до раніш погоджених умов.58 В ніч з 21 на 22 квітня в Бельведері було підписано політичну конвенцію між Польщею та Україною.

Угода складалася з дев'яти пунктів. Польща визнавала за Україною право на незалежне державне існування; визнавалася Директорія УНР на чолі з Петлюрою за верховну владу УНР. Кордон між УНР і Польщею встановлювався по р. Збруч, далі по Вишгородку на північ, потім східніше Здолбунова по Рівненському адміністраційному кордону вздовж адміністраційного кордона Мінської губернії до схрещення з р. Прип'ять, потім по р. Прип'ять. Остаточне порозуміння щодо повітів Рівненського, Дубенського і Кременецького, які відходили Польщі, мало настатп пізніше після роботи спеціаяьної українськопольської комісії. Зл Україною визнавапася територія в межах р. Збруч та р. Дніпро, тобто та, яку Польща вже посідає або здобуде шляхом збройним чи дипломатичним. Обидві сторони зобов'язувалися не укладати жодних угод, спрямованих проти союзника. Гарантувалічся національнокультурні права поляків і українців відповідно вУкрпїні і Польщі. Уюіада. яися економічноторгівельні угоди; аграрне питання розв'язуватіося після скликання парламенту України. Умова мала залишатися таємною. Інтеграяьну частину політично го українськопольського порозуміння складаяа таємна військова конвенція, підписана 24 квітня.59 Згідно з її умовами наступ на Україну відбувався за взаємним порозумінням командувань, але під загальним командуванням польських збройних сил; встановлювався польський контроль над системою залізничних шляхів; українська сторона зобов'язувалася постачати харчі і коней. в іншому ж випадку польська армія сама могла реквіз)гвати це у цивільного населення; на звільнених територіях українська влада мала організовувати свій уряд і адміністрації; за винятком завойованих бронепоїздів, вся воєнна здобич ставала власнісю української армії.

Таким чином, східна політика Ю. Пілсудського будувалася насамперед на стратегічних національних інтересах Польщі та на його власному баченні геополітичного розвитку східноєвропейського регіону. Ю. Пілсудський прагнув забезпечити Польщі такий східний кордон, який дозволив би їй бути достатньо міцною для існування гюміж Німеччиною і Росією. Успішно протистояти такому тиску можна було лише у федеративному союзі з сусідніми країнами, зокрема з Литвою, Білоруссю та Україною. Забезпечення незалежності останньої значно підірваяо б ресурси Росії, даючи Польщі політичні та господарчі вигоди.

Проте Антанта не поділяла ні поглядів Ю. Пілсудського, ні прагнень України до усамостійнення. Союзники намагапріся схилпти Польщу спочатку до коаліції з А. Денікіним, а пізніше до мііру з більшовиками. Ю. Пілсудський не відкидав можливостей подібного розвитку подій, але не форсував їх, вичікуючи остаточної розв'язки двобою білих і червоних сил в Росії, щоб згодом лорозумітись з переможцем. Україна розглядалась як можливий додатковпй аргумент тиску, який мав бути запущеним у дію в найбільш сприятливий для цього момент.

Невдачі Польщі у пошуку дипломатичної підтримки Антанти для переговорів з радянською Росією та у нав'язанні федератнвних зв'язків у регіоні змусили польський уряд з кінця лютого 1920 року серйозно поставитись до можливості самостійних переговорів з радянською Росією, висунувши при цьому ті територіальні домагання, які до того було відкинуто Алтантою. Якби радянська Росія безапеляційно визнала права Польщі на її території в межах 1772 р. і Антанта все ж таки виступила б гарантом такого миру, то, можливо, вдалося б уникнути польськорадянської війни 1920 р. Але затяжна суперечка з Росією щодо вибору місця переговорів та дані про концентрацію сил Червоної Армії на кордоні з Польщею переконали Ю. Пілсудського одночасно готуватися до війни, беручи стратегічну ініціативу у власні руки.

Шдписання Варшавської угоди з Україною було для Ю. Шлсудського важливим політичним рішенням, прийнятим всупереч поглядам Антанти та уряду Польщі. Ця угода зламала лінію східної політики сеймової комісії закордонних справ Польщі, яка в найгіршому випадку більшовицької агресії виступала за проведення оборонної війни, а не наступальної, називаючи вже розпочату війну "українською авантюрою". Це значно понизило можливості успішної реалізації цієї угоди, перетворюючи її в персональний союз Шлсудського Петлюри, який не додав слави ні одному, ні іншому в очах власних народів, а в майбутньому виклшсав величезний гютік історіографічних рефлексій різного гатунку.