Білий рух на чолі з генералом Антоном Денікіним і гетьманський режим Павла Скоропадського: союзники чи вороги?

Якщо оцінювати події за логікою виключно антибільшовицької боротьби, то виявиться, що протягом критичного 1918 року не було непереборних перешкод на шляху до співпраці між двома помірно консервативними, але твердо антикомуністичними центрами на території колишньої Російської імперії: режимом гетьмана Павла Скоропадського і головною твердинею білого руху Добровольчою армією. В громадській думці побутувало припущення пбо щонайменше мовчазне визнання деякого співробітництва та існування дружніх стосунків між Павлом Скоропадським і лідером білого руху генералом Антоном Денікіним. Ця думка стала такою поширеною протягом 1918 року що, як буде показано нижче, білий уряд визнав за потрібне публічно пояснити своє ставлення до України і зробив це з єдиним наміром категорично заперечити будьякі зв'язки з гетьманом Скоропадським.

На чому будувалося таке помилкове припущення про природу відносин між двома режимами та їх лідерами? Насамперед, гетьман Павло Скоропадський і генерал Антон Денікін були досить повлжнгіми фігурами у російському військовому істеблішменті протягом Першої світової війни. Подруге, обидва були обурені хаосом, що творився на фронті під впливом революції 1917 року, і активно намагалися запобігти стрімкому розпаду армії.29 Потретє, один і друпій покладалися на поради політичних діячів, які перед революцією мали подібні погляди. Все це виглядало відмінними умовами для союзу, якщо не взяти до уваги національний фактор. Однак, як протягом періоду Тимчасового уряду, так і протягом російської громадянської війни, головною причиною напруженості і тривоги був посилений російський націоналізм: намагання з боку білих лідерів за будьяку ціну зберегти "єдину і неподільну Росію". Цей огляд політики білого руху щодо українського Гетьманату зосереджений на постаті Денікіна, зважаючи на той факт, що засновнгіки білого руху генерали Л. Корнілов та МАяєксєєв більше не грали у драмі, яка розгорнулася протягом цього періоду: Л. Корнілов загинув у березні 1918 року, а смертельно хворий М. Алєксеєв лише формаяьно очолював білий pyx i помер 25 вересня 1918 року. Інші білі центри були або слабкі, або дуже далеко розташовані, щоб суттєво впливати на події в Україні.

Якщо з перспективи їхньої політичної і економічної мети гетьманат і Добровольча армія розглядаються як помірно консервативні анклави періоду радикальних експериментів, то "поміршій консерватизм" білих, без сумніву, знаходився значно лівіше від політичного курсу гетьмана Скоропадського. Добровольча армія впзнала чинність законодавства, встановленого Тимчасовим урядом; і подібно останньому відмовилася використати монархічний принцип, як державну основу майбутньої Росії. Політичноадміністративний орган Добровольчої армії, відомий як Особлпва нарада (Особое совещание), непохитно наполягав на дотриманні принципу "напередневизначеності", тобто відкладення ухвали головних політичних рішень, включаючи форму державного устрою, до майбутніх Всеросійських Установчих Зборів. Особлива нарада складалася переважно з членів лівого крила кадетської партії, на той час офіційно відомої як партія народної свободи. Фактично, це був неафішований зв'язок генерала Денікіна з лівими лібералами, такими як Микола Астров, Софія Паніна, Василь Степанов. Цей зв'язок спричинився до закидів консервативних членів всередині білого руху про зачарованість Денікіна кадетами, його, так би мовити, перебування у "полоні Астрова".30 До того ж, серед військових, найближчим другом лідера білого руху був генерал Іван Романовський, якого за його виразний лівий нахил підозрювали у соціалізмі.31

Потрібно не забувати, що засновники і перші лідери білого руху були так само, як і Денікін, пов'язані з російськими лібералами: генерал Алєксєєв безпосередньо причетний до подій, що призвели до зречення царя, а Корнілов проводив арешт сім'ї Ромаиовпх. Всі три генерали вожді білого руху були невисокого соціального походження, представляли нову еліту армії (російський офіцерський корпус 1917 року на 6080% складався з різночинців, міщан та селян). Якщо вони і мали різні позиції в деяких питаннях, то їхні погляди не розійшлися кардинально після ппдіння династії Романових. Привертає увагу те, що з усіх російських генералів, після примусового зречення царя, тілі>ки граф Федір Келлер був готовий використати своїх людей в ім'я монархії і тільки він був готовий скоріше піти у відставку, иіж присягнути Тимчасовому }фяду. Відмінності у політичних поглядах між консерваторами, подібними Келлеру, і засновниками Добровольчої армії мають вагоме значення для розуміння даної теми. Велика кількість непорозумінь про цей період виникла через той факт, що білі розглядаються як монолітна опора монархізму, але насправді це був фрагментарний рух з двома найбільш важливгши центрами: Добровольчою армією і урядом в Омську на чолі з адміралом Олександром Колчаком, які знаходились під впливом російських лібералів. А. Денікін наполовину був поляком (його матп бідна польська швачка зпід Варшави32), вільно володів польською мовою, але ідентифікував себе зі своїм батьком, колишнім миколаївським солдатом, який дослужився до майорського чину, a через батька з російською армією і державою. Зрештою тільки завдяки своїй кар'єрі російського офіцера він став вельми шановною особою.

Скоропадський, навпаки, належав до привілейованої аристократичної верстви населення. He лише його кар'єра царського офіцера, але і багатство та виховання сприяли його славі. На додаток до матеріального достатку він мав ім'я, яке поважали, як видно з його автобіографії, як українські, так і польські офіцери протягом революції.33 Як добре освічена людина він виступав за зміни, повільні, поступові реформи, засновані на традиціях і звичаях, згідно ідеям помірного консерватизму Едмунда Бурке. Така система поглядів була відображена в конституції Гетьманату "Законах про Тимчасовий державний устрій України", і в політиці укрлїнського гетьманського уряду.

Слід зазначити, що подібно Особливій нараді при Добровольчій армії, уряд Української держави також включав ряд видатних конституційних демократів, між ними, міністра освіти Миколу Василенка, міністра внутрішніх справ Ігоря Кістяковського та іншхіх. Вони різнилися від своїх ліберальних колег у білому русі насамперед дещо консервативнішими політичними погляди, а подруге, своїм українським походженням. Перший фактор вплииув на їхнє схвалення як внутрішньої програми гетьмана, так і зовнішньої (тобто пронімецької) орієнтації. Другий фактор українське походження схиляв їх до ідеї української державності чи у формі федерації, чи навіть незалежності, ідеї, з якою а ні один кадет російського походження в уряді Денікіна не зміг би погодитмсь, навіть якщо дехто з них, подібно Павлу Мілюкову і барону Борису Нольде, ладен був визнати німецьку орієнтацію.34

Занняття кадетамиукраїнцями постів в гетьманському уряді і наступне схвалення київським обласним кадетськіім з'їздом співробітництва зі Скоропадським, привело до розколу всередині конституційнодемократичної партії. Центральні партійні органи і менша частина київської організації партії засудили діяльність українськііх колег.35

Невелика група київських кадетів в знак протесту приєдналася до Національного центру, нової організації, що виникла з наміром поширити ідею відданості Антанті і курсу Добровольчої армії. Кпївське відділення Національного центру взяло на себе два додаткові завдання: поперше боротися проти української незалежності; подруге розповсюджувати інформацію між дипломатами Антанти про, на їхній погляд, "реальний" стан справ в Україні.36 Відповідно до матеріалів пропаганди Національного центру стверджувалося, що не існує ніяких засад для існування України як окремої держави, що українці це не нація, а лише політична партія, а тому ніяких дипломатичних зв'язків з українським урядом не може бути. Коли непідтверджені чутки про переговори між Добровольчою армією і урядом гетьмана почали кружляти по Києву, місцеве відділення Національного центру надіслало попереджувальну ноту до головної квартири білого руху, в якій заявляло: "Із зрадником Скоропадським і очолюваною ним Україною ніякі переговори іугоди недопустимі [...] якщо Добровольча армія вгізнає Скоропадського і Україну, це приведе до їхнього повного і остаточного визнання. Н[аціональний] Ц[ентр] у Києві вирішив сконцентрувати свої зусилля виключно на боротьбі проти української незалежності".37 I дійсно, у цей період Центр витратив немало енергії на перешкодження українізації і намаганням Гетьмана скликати український парламент.

Крім Національного центру, в Києві виник ряд нових російських організацій. 3 них найбільш впливовими були: поперше, Рада Членів Законодавчих Органів (чотирьох Дум і Державної Ради) на чолі з колишнім царським міністром сільського господарствл графом Олексієм Бобринським. Рада складалася з монархістів з пронімецькими симпатіями. Також об'єдна. яися представники промисловості, торгівлі та фінансів у товариство краще відоме як Протофіс. Обидві організації підтримували гетьмана. Відомий член Протофіса, а також кадет Сергій Гутник був міністром торгівлі та промисловості в уряді Української держави.38

He важко зрозуміти готовність деяких неукраїнських землевласників, підприємців і фінансистів, а також окремріх ультраконсервативних російських монархістів показати свою мовчазну або пктивну підтррімку урядуванню П. Скоропадського тому, що хоч, з одного боку, гетьман виступав під гаслом незалежності України, але з іншого, відновлював економічні засади, на яких базувався старий режим. Гетьман робив кроки, на які ніякий інший політпчний центр на території колишньої імперії в той час не був здатний. Для членів об'єднань, так званого правого центру, економічні інтереси передували національним, і, навіть якщо деякі з них були розлючені і роздратовані стрімкою ходою українізації, вони були готові терпіти політику українізації, якщо забезпечувалася реставрація їх бази. Деякі з них, безумовно, розглядали українізацію як тпмчасове явище, яке буде скасоване після відновлення порядку. їхніми головними противниками були більшовики та інші радикальні групи, включаючи українських соціалістів. Якщо поширення хаосу було б затримане за допомогою Німеччини чи незалежного, але консервативного Українського уряду, вони моглн б пожертвувати принципом територіальної єдністі Росії.

Hi одне з цих пояснень та виправдань не здавалися задовільяими і справедливими для керівництва Добровольчої армії та її прихильників у Києві. Білі лідери не відчували нічого крім презирства до так званого інтернаціоналізму великих землевласників та Протофісу, як і до германофільства. Ці дві тенденції, на думку Денікіна, були зрадою у чистому вигляді.39 У колах Добровольчої армії цих реакціонерівросіян невипадково називали "правими більшовиками", маніпуляторами, які, на думку Денікіна, були "максималістами щодо їхньої класової мети і інтернаціоналістами у способі її досягнення".40 Таким чином, в очах прихильників білої ідеї всі прогетьманські росіяни у Києві були зрадниками, через те, що вонп підтримували ідею співробітництва з німцями та брали участь у становленні української державності.

3 нижческазаного стане цілком очевидним, що останнє розглядалося як значно вагоміша провина, ніж німецька орієнтація. Відомо, що Денікін визнавав можливим підтримувати добрі стосункрі з донським козацтвом, незважаючи на його відкрите германофільство, лише тому, що козаки виступали непохитними захиснгіками територіальної єдності Росії. Слід зазначити, що саме отаман Донського козацтва Петро Краснов постачав Добровольчу армію на той час озброєнням і обладнанням, яке переправлялося німцями до Новочеркаська з України. 3 характерним сарказмолі і літературною майстерністю, Краснов описав цю угоду в своїх спогадах так: "Це я, донський отаман беру своїми брудними рукаміг німецькі набої, обмиваю їх в ясних водах Тихого Дону і передаю їх чистенькими Добровольчій Армії".41 Ніяка допомога такого роду від Скоропадського не могла бути прийнята Денікіним. У прокламації Добровольчої армії, яка згадувалася на початку статті під заголовком "Краткая записка истории взаимоотношений Добровольческой армии с Украиной", підтвердження визнання української державності визначалося як головний бар'єр до будьякого політичного або військового співробітництва: "Добровольча армія поставила перед собою завдання відновлення єдиної і неподільної Росії у межах її колишніх кордонів (за винятком етнографічної Польщі) через визволення Росії від більшовиків і через вільне об'єднання її роз'єднаних регіонів в одну державу. Таким чином, всі зусилля деяких людей і партій внеети розбрат між росіянами або відокремити той чи інший регіон, розглядаються як зрада. Через це основне положення, Добровольчу армію не визнав як законну владу в Малоросії уряд Гетьмана Скоропадського, який скористався підтримкою іноземної сили, ворожої Росії, для створення незалежної української держави".42

Тут слід звернути увагу на те, що гетьманський уряд насправді ніколи не виявляв ворожості до Добровольчої армії. Скоропадськии, наприклад, вів досить доброзичливе, приватне листування з генералом Алєксєєвим в надії на встановлення хоча б напівофіційних контактів з Добровольчою армією.43 Його уряд не перешкоджав діяльності неофіційного Білого бюро у Києві, яке очолював генерал Ломновський. Коли, протягом літа 1918 року, два офіцера Добровольчої армії, полковники Ряснянський та Лопуховський були затримані у Києві останній звинувачувався у шпигунстві, Денікін надіслав ноту до Скоропадського на їхній захист, але звісно без звернення до гетьмана як до голови держави. Скоропадський, звичайно ображений, не дав відповіді, але затриманих офіцерів незабаром звільнили.44 Само собою зрозуміло, що в інтересах українського уряду було бути в добрих стосунках з усіма антибільшовицмшміі центрами, як то з Доном, Кубанню, і ця обставина відбилася у спробах встановити подібні зв'язки з добровольцями.

Спільні зусилля цих цеитрів стали невідкяадною необхідністю, коли у жовтні стало зрозуміло, що Четверний союз програв війну. Під тііском подій гетьман організував неофіційну зустріч з представником київського Добровольчого центру, полковником Нейміроком. На цій зустрічі першій і єдиній такого роду гетьман почав розмову з вислову здивування, що, не зважаючи на безперечну готовність його уряду до встановлення контактів, навіть формальної відповіді від командування Добровольчої армії так і не поступило. Вважаючи, що насамперед орієнтація України на Німеччину була причиною відчуженості Добровольчої армії, гетьман дав слово честі, що ніяка угода не зв'язувала його з Берліном і, що він твердо відмежувався від Австрії. Щодо укрлїнського питання гетьман запевнив: він бачить майбутнє України разом з Росією, але наголосивши: "Укргіїна повинна увійти [в цей союз] як рівна з рівною на умовах федерації".45 Далі він пояснював, що незалежність України у боротьбі проти більшовизму мала б підтримувати національний дух українців. До того ж, він сміливо заявив, що час Петербурга видавати накази минув. Наприкінці зустрічі гетьман знову повернувся до питання німецької орієнтації гетьманату і пояснив, що переворот здійснений німцями проти Ради у квітні 1918 року був спланований ним (гетьманом) ще раніше, що він сам робив подібну пропозицію союзникам, особисто говорив про цю справу з генералом Табуі.46

Зрозуміло, що ця зустріч між представником Добровольчої армії і головою Української держави, не могла мати і не дала ніяких позитивних зрушень, через те, що позиція гетьмана у питанні суверенітету України і її рівноправного статусу в майбутній Росії, була неприйнятна для Добровольчої армії. Лише через місяць Особлива нарада виявила ознаки готовності встановнти контакти з Києвом, це вже було після проголошення декларації від 14 листопада про федерацію і призначення нового проросійського кабінету. У першому офіційному листі до міністра іноземних справ України Георгія Афанасьєва голова Особливої наради генерал Драгомиров за наказом Денікіна заявив: "Якщо Україна стала на шлях російської державності, необхідно прийти до угоди про створення об'єднаного фронту, єдиного командування для боротьби проти більшовиків і єдиного російського представництва на міжнародному' [мирному] Конгресі". Отже, Добровольча армія запропонувала три умови співробітництва: 1. Єдина Росія; 2. Боротьба з більшовиками; 3. Відданість угоді з союзииками і повна відмова від німецької орієнтації.47

Співробітництво з українським урядом в даний момент стало можливим тому, що Добровольча армія розглядала події після 14 листопада у Києві (проголошення федерації, призначення росіян на високі урядові посади), як рішення гетьмана схвалити принцнп єлиної і неподільної Росії. Через таке хибне розуміння своєї позиції Скоропадський проігнорував цю пропозицію Добровольчої армії. Його указ про федерацію зовсім не означав готовності української державної влади підпорядкуватись Добровольчій армії або будьякому іншому російському уряду на території колишньої імперії. Гетьман пропонував створити федерацію за допомогою узгоджених зусиль всіх урядів, що постали на руїнах імперії, на засадах рівності і паритету.

На тому етапі ідея федерації приймалася у Києві, навіть, російськими членами останнього уряду Гетьмана, включаючм і тих, хто не мав ніякого бажання бачити Україну автономною, не кажучи вже про незалежність, але хто розраховував використлти Українську державу як основу для консервативної реставрації Росії. Якщо б вона була відновлена, то поступки національній меншості, навіть якщо це було визнання автономії, не мали б особливого значення. Російські монархісти в Києві, неважливо, чи вонп були готові підтримати, чи тримались осторонь планів графа Келлера, не були готові визнати верховенство Денікіна, білого лідера, чия політика підтримувала ідею скликання Установчих Зборів, і який вперто противився підтримці монархічних лозунгів, хоча в його армії було багато промонархічно настроєних офіцерів. 3 іншого боку, для Денікіна та інших політичних лідерів білого руху будьяка концесія неросійським державним утворенням розглядалася як небезпечний прецедент, здатний нанести непоправнттй удар по єдності майбутньої Росії.

Внаслідок цих розбіжностей, уряд Скоропадського замість відповіді на вимоги Добровольчої армії, розіслав 22 листопада звернення, із запрошенням до представників Дону, Кубані, Грузії і Добровольчої армії на конференцію в Київ для обговорення шітання узгодженої боротьби проти більшовиків.48 Голова Особливої наради генерал Драгоміров, погоджувався на зустріч лише на умовах сформульованих Денікіним. Зокрема зустріч мала відбутись не у Києві, а у Катеринодарі чи Симферополі, білі вимагали щоб грузинський уряд, через свою ворожість Добровольчій ардсії і Росії, був виключений і з складу учасників.49

Уряд гетьмана залишив без уваги ці вимоги: згідно з власним планом він сповістив всі зазда. яегідь запрошені уряди, що конференція відбудеться 5 грудня у Києві. Але вона так і не була проведена, тому що місто було оточене щільним кільцем військ Директорії, а П. Скоропадський незабаром зрікся влади.

Зі зреченням Скоропадського, слабкі зв'язки між Києвом і Катеринодаром, що з'явилися у другій половині листопада, раптово розірвалися. Навряд чи вони могли перерости в союз, навіть якщо б гетьман подолав повстання Директорії. Від початку громадянської війни Денікін ставився до Скоропадського з підозрою, він добре пам'ятав, що гетьман роком раніше підтримував ідею українізації армії,50 (тоді як Денікін був проти цього). У жовтні 1918 року, у конфіденційних переговорах гетьманці непохитно підтримували ідею федерації, в якій Україна повинна була стати рівноправним партнером Росії.51 Обмін нотами і співробітництво між Ііобровольчою армією та гетьманатом, очевидно, базувалися на припущенні керманичами Добровольчої армії, що Скоропадський втратив свій вплив у Києві після призначення кабінету Гербеля. В будьякому разі це не означало зміни ставлення до гетьмана і іїого політичної мети.

Для Денікіна і його оточення, Скоропадський і українці в його уряді, являли так би мовити, Gente Rutheni natione Rossici двадцятого століття тобто "етнічних українців і політичних росіян" освіта і досвід яких сприяли їхній відданості імперській Росії, але, чиє традиційне виховання і національні почуття схиляли їх до підтримки інтересів України кожного разу, коли з'являлась тпка можливість. Саме національний фактор більшою мірою, иіж відмінності у думках щодо економічного або соціального порядку або, навіть, у питанні німецької орієнтації, на давав реалізуватися спробам співробітництва між двома урядами.

Що стосується позиції Скоропадського, то він не був достатньо знаіїомий з нюансами національної політики російських лібера. іів, як і повністю обізнаний зі ступенем їхнього впливу на Алєксєєва та Денікіна. Очевидно, тому гетьман не міг зрозуміти, чому його позиція щодо федерації підтримана Антантою і деякими російськими консерваторами також як і його бажання узгодити зусилля у антибільшовицькій боротьбі на засадах рівності, не були прийнятні для білих лідерів і для руху, який вони очолювали.

Правління Скоропадського виявило основну різницю у ставленні до національного питання між правими (монархістами) і лібералами (Добровольчою армією і Національним Центром). Обидві групи стоялрі на захисті Росії як великої сили. Праві, однлк, бажали побачити відновлену Росію за допомогою Німеччпни і, навіть, за допомогою новостворених національнріх урядів, якщо це і означало деякі територіальні поступки або широку автономію. Консервативні кола були впевнені, що монархія повинна стати об'єднавчою силою у багатонаціональній Росії. Деякі з них, без сумніву, сподівалися, що, як тільки самодержавство буде відновлене, політичні права обіцяні національним урядам можна легко скасувати як невигідні центру.

Ліберали, з іншого боку, були проти будьяких поступок національностям і регіональним урядам, навіть, в найскладніші часи Добровольчої армії, перш за все через те, що такі концесії могли створити історичний прецедент і посилити позиції цих урядів на міжнародній арені. Лідери Добровольчої армії і Національного центру наполягали з самого початку подібно Тимчасовому уряду у 1917 року що вирішувати таке важливе питання, як майбутній державний устрій Росії, повинні лише Всеросійська Конституанта або Референдум. Насправді це передбачало передусім військову перемогу білої армії, повернення втрачених територій і відновлення колишньої могутності величезної імперії. Лише тоді б Росія була готова обговорювати статус її окремих частин. Таким чііном, ліберали непохитно противилися ідеї "федерації знизу", реставрації Російської держави через узгоджені зусилля всіх її складових, тому що таким чином регіони могли вибороти не лише культурні, але і, за допомогою Антанти, політичні права у ослабленого російського центру.

Шоковані тим, що Росія втратила свою силу, і одержимі захистом її державних інтересів, російські конституційні демократи взялися за реставраціею колишньої імперії у передвоєнних кордонах. Відновлення могутності Росії було неможливим без відновлення російського культурного верховенства у багатонаціональній державі. Російські ліберали невідступно дотримувалися цього принципу без будьякріх вагань або задніх думок, тому що вірили лбо переконували себе, що російська культурна гегемонія у ліберальній державі буде сприяти підвищенню рівня просвітництва і прогресу всієї імперії.