Західноукраїнський політичний рух у ХIХ столітті

Революція 1848 р. в Австро-Угорщині, проголошення конституційної парламентської монархії, початок економічних реформ створили більш сприятливі умови для політичної активності західних українців.

В умовах революції 1848 р. у Львові утворився представницький політичний орган українців в Галичині – Головна руська рада. До неї входили представники нечисленної національної інтелігенції і духовенства. Руська рада представляла інтереси українців на слов'янському конгресі в Празі, очолила вибори українців до парламенту у Відні, створила мережу місцевих комітетів, розгорнула культурно-просвітницький рух. Головною метою організації стала боротьба за відокремлення Української (східної) Галичини від Польської (західної) та створення на її землях національної автономії у складі АвстроУгорщини. Але надії українців на імперську адміністрацію виявились марними, почався період контрреформ і боротьби проти будь-яких виявів національної самостійності. Опинившись під тиском уряду, Головна руська рада саморозпустилась у 1851 р.

Друга половина ХIХ ст. в Західній Україні пройшла у боротьбі москвофілів, народовців і радикалів.

Москвофіли об'єднували консервативну інтелігенцію та духовенство старшого покоління, яке розчарувалось в австрійській орієнтації, в змозі австрійців вирішити українську проблему. Тому вони сподівалися на допомогу правлячих кіл Росії. Але, отримуючи фінансову та моральну підтримку, з іншого боку, треба було поступитись і відійти від своїх поглядів. Москвофіли проголосили існування єдиного, так званого "панруського" народу від Карпат до Камчатки, відмовили в існуванні української мови, натомість проголосили єдність "великоруського" народу. Західним українцям було відмовлено в їх грекокатолицькій вірі, пропоновано перехід у православ'я.

Критикуючи цю течію, разом з тим треба зрозуміти, що це була розпачлива відповідь західноукраїнської інтелігенції на процеси полонізації, онімечення, румунізації та мадяризації.

Але молодь не поділяла таких поглядів. Вона виступила з їх критикою і розпочала активну діяльність в культурно-просвітницькій сфері. Головним аспектом діяльності стала пропаганда української мови, орієнтація на культурні потреби народу. Ось чому прихильники цієї течії обрали назву народовців. Завдяки зусиллям народовців були засновані товариство "Просвіта" (1868 р.), Товариство ім. Шевченка (1873 р.), велика кількість народних бібліотек. Таким чином, діяльність народовців нагадувала культурно-просвітницьку діяльність східноукраїнських громад.

Наступним кроком суспільного руху в Галичині стало відокремлення з народовців радикальної течії, яка звернулась до створення політичної організації. В 1890 р. була проголошена РуськоУкраїнська радикальна партія на чолі з І. Франком та М. Павликом. Програма партії включала боротьбу за громадські та національні права, економічні та освітні вимоги. Політичні вимоги базувались на боротьбі за автономію, яка б "поєднувала силу монархії з найкращим культурним та національним розвитком народів". Партія стала в опозицію до уряду і боролась проти "угодовської" політики народовців з поляками та австрійцями в суспільному житті. Русько-Українська радикальна партія стала зародком нових політичних організацій. В 1899 р. частина партії стала на соціалістичні позиції і заснувала Українську соціал-демократичну партію на чолі з М. Ганкевичем.

Інша, ліберально-демократична, частина оформилась у Національно-демократичну партію. Вона стала найбільш впливовою та представницькою силою західних українців. Програмою максимум була незалежна об'єднана Україна. Найближчою метою проголошувалось створення української автономії на землях Галичини та Буковини.

Таким чином, наприкінці ХIХ–ХХ ст. невелика Галичина виступила як "український П'ємонт" – база національного відродження, що являла собою приклад політичного руху і боротьби для східних українців.