Політичний рух в Західній Україні в міжвоєнний період

Доля Західної України вирішилась остаточно лише в 1923 році, коли за рішенням Антанти вона опинилась під владою Польщі без будь-яких гарантій національного захисту українців. Запровадження нових польських порядків супроводжувалося терором. Полонізація Галичини, позбавлення українців їх національної ідентичності стало метою польської адміністрації. Але польські закони надавали обмеженої можливості українцям хоча б протестувати проти державноїполітики. Саме у боротьбі з цією політикою розгортався національний рух. І це означало, що західні українці були в кращому стані, ніж їх співвітчизники в СРСР.

Найбільшою підтримкою серед галичан користувалось Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) на чолі з Д. Левицьким. Організація, створена в 1925 році, виступила за досягнення компромісу з поляками та використання всіх можливостей для розвитку українства. Компроміс був досягнений у 1935 році у вигляді угоди між урядом та УНДО. Угода закликала українців визнати інтереси польської держави, а натомість кандидати від УНДО допускались до виборів, збільшуючи тим самим представництво українців в сеймі. Були надані пільги українським кооперативам.

Але, незважаючи на поступки центрального уряду, місцева адміністрація продовжувала антиукраїнську політику. Така політика викликала появу антипольського руху, який виник ще на початку 20х років і виявився у формі українського націоналізму. Організаційної форми український націоналізм набув у 1920 році. Тоді в Празі була заснована Українська військова організація (УВО). Вона об'єднала офіцерів української армії і очолювалась Є. Коновальцем. За мету УВО ставила створення української самостійної соборної держави. Шлях до мети – загальнонаціональне повстання, а до того – дестабілізація польського режиму через терор. Майже головним завданням УВО стало поширення духу, психології та ідеології непримиренності до загарбників.

В основі цієї ідеології, яку активно розробляв Д. Донцов, лежав так званий чинний націоналізм. Ця доктрина будувалась на принципах абсолютної цінності нації; здобуття будь-якими засобами незалежності України; право нації – вище прав людини; міфологізації національної історії; пропаганди культу боротьби, самопожертви і героїзму. Ця доктрина прагнула до монополізації всіх сфер життя, поширювала в суспільстві нетерпимість та радикалізм.

Цей радикалізм імпонував молоді, серед якої було створено ряд націоналістичних осередків: Союз української націоналістичної молоді (С. Охримович, Б. Кравців), Колегія українських націоналістів (М. Сціборський).

У 1929 році відбулось об'єднання молоді та старшого покоління в Організацію українських націоналістів (ОУН). Організація підтвердила необхідність створення самостійної держави. Безпосереднім завданням визначалась терористична – "революційна" боротьба з польським режимом. Співчуття з боку українців дало змогу бойовикам ОУН здійснити 60 замахів на представників польської адміністрації, організувати пограбування урядових закладів – пошти та банка і т. д.

Але акції ОУНстали для поляків зручним приводом для масових репресій. Серед них так звана "пацифікація" (1930 р.) – коли регулярні війська карали шомполами українських селян, руйнували школи і бібліотеки; створили в БерезіКартузькій концтабір для українців. Нарешті в 1934 році був викритий весь крайовий провід ОУН в Галичині на чолі з С. Бандерою та М. Лебедєм.

Діяльність організації критикувалась з боку самих українців, які сподівались на примирення з поляками. Закордонна частина ОУН критикувала молодь за її надзвичайний радикалізм і сподівалась на допомогу інших держав, зокрема Німеччини. Молодь не відступала від своєї тактики. Ці розбіжності, а згодом вбивство Є. Коновальця радянським агентом, призвели до кризи ОУН та її розколу. Та все ж напередодні 1939 р. ОУН зберегла свою підпільну організацію, уникла її винищення і залишилась чи не єдиною активнодіючою політичною організацією.