Особливості українського політичного руху

Розвиваючись в умовах загальноросійського політичного руху та під його впливом український рух мав свої особливості. На відміну від російського, національний рух не мав стійких історичних традицій. Це призвело до обмеженості політикоідеологічних, організіційних основ руху. Так, наприклад, політичний український рух не мав прошарку професійних революціонерів, які займалися б тільки політичною діяльністю. Слід відзначити молодість учасників національного руху, а отже недостатність життєвого і політичного досвіду. Так, В. Вінниченко народився в 1880 р., С. Петлюра – в 1879 р., М. Шрагу, що замінив М. Грушевського на посаді голови Центральної ради було 22 роки, М. Ковалевському – керівнику найбільшої української партії соціалістівреволюціонерів – 25 років, тому відчувався брак компетентних людей для політичної діяльності, а згодом і для державної.

Слід вказати на певну ізольованість східноукраїнського руху від західноєвропейського. Негативне ставлення російських партій до українців призвело до обмеженості ідеологічних доктрин, механічного перенесення західноєвропейських політичних доктрин на український ґрунт.

Не випадково майже півстоліття політичний рух у Східній Україні обмежувався культурницькою програмою – започаткуванням шкіл, книгарень, бібліотек, вивченням української мови, історії, культури і т. д.

Національний рух розвивався в умовах обмеженої соціальної бази. Національна соціал-демократія не могла знайти опори в національному робітництві. Цього робітництва було надто мало, воно зосереджувалося в тих галузях економіки, які не відігравали вирішального значення в політичній боротьбі – це сільське господарство, харчова промисловість. Більша частина робітництва була русифікована, розчинялась в масі російського, польського, єврейського робітництв, які були домінуючими в добувній, металургійній, машинобудівній промисловості. Саме ці національності складали більшість населення промислових центрів України.

Український ліберальноконсервативний рух теж не мав соціальної бази за відсутністю великого прошарку національної фінансовопромислової буржуазії. Більшість національної буржуазії зосереджувалась в сільському господарстві, переробній промисловості, дрібній торгівлі. Вирішальні галузі промисловості були у власності франкобельгійського, російського, єврейського капіталів. Таким чином, українські політики не могли користуватись фінансовими можливостями, які мали російські партії від чорносотенців до більшовиків.

Єдиним прошарком, який був базою українського політичного руху, залишалось селянство. Але для об'єднання селянства були потрібні великі професійні, організаційні, ідеологічні сили, яких не мала нечисленна українська інтелігенція. Потрібен був і історичний час, але його, як відомо, не вистачало.

Національний рух жорстоко переслідувався царатом. Ці репресії були направлені в більшій мірі не проти його демократичної революційності, а проти так званого малоросійського сепаратизму.

Певні відмінності мав західноукраїнський рух. Політичні реформи в АвстроУгорщині, що почалися на два десятиліття раніше, ніж в Росії, сприяли більшому динамізму, більшим успіхам західноукраїнського політичного руху. Так, австрійський уряд час від часу надавав українцям певних поступок, використовуючи їх діяльність напротивагу полякам. Великий вплив у Галичині мали церковні діячі. Західні українці також мали право вибору орієнтації свого руху між Австрією, Росією, а згодом і Польщею.

Формування східних і західних політиків у різних умовах з різними впливами призвели згодом в 1919–1920 рр. до фатальних наслідків через непорозуміння в головних питаннях державного будівництва.