Зростання населення та його соціальне становище

У XIX ст. кількість населення України почала швидко зростати внаслідок не тільки природного приросту, але також напливу імміг­рації, зокрема на рідко заселені запорізькі землі на півдні України. Херсонщина 1797 р. мала заледве 1,1 мешканця на один квадратний кілометр, а вже у 1897 р. налічувалося 49 осіб. Подібне явище харак­терне й для Слобідської України. Наприклад, якщо на Харківщині у 1837 р. налічувалося всього 24 мешканці на квадратний кілометр, то в 1891 р. їх там уже було 52. У 1863 р. на території України жило 13615 тис. осіб, що становило понад 22% всього населення Євро­пейської Росії. На час загального перепису населення в 1897 р. Ук­раїна мала вже 23430 тис. населення, тобто воно зросло на 9815 тис, що становило 25% населення Європейської Росії.

Наприкінці XIX ст. посилилася боротьба селянства, незадоволеного реформою і способами її проведення, що виявилася в чис­ленних селянських заворушеннях. Селяни вимагали більших наді­лів землі, яка залишалася ще в користуванні поміщиків. За непо­вними даними, в 90-х pp. в Україні зареєстровано 152 селянські заворушення. Зокрема, у 1902 р. відбулися великі заворушення на Полтавщині й Харківщині, коли спалено багато панських садиб, цукроварень та інших заводів.

В останні роки перед вибухом першої світової війни 62% селян мали до трьох десятин землі (близько 8 акрів); так званих середньозаможних, які мали від 3—9 десятин землі (8 до 24 акри) було близько 34%, а таких, що мали від 9 до 50 десятин землі (24 до 100 акрів) було заледве 5%. Ті багатші зі середньої групи українські селяни, як і та, найбагатша, група мали у своїх руках 60% всієї ук­раїнської землі. Вони були основними виробниками продуктів, що йшли на експорт, і становили майже 80% експортових сільсько­господарських продуктів цілої Російської імперії. Брак землі, як і великий попит на харчові продукти, спричинилися до перетворен­ня колишніх пасовиськ та землі гіршої якості — на орні поля.

Великою проблемою все ще залишалося питання землеволодіння. У десятьох українських губерніях у посіданню великих землевласни­ків знаходилося 22 260 859 десятин землі, а без лісів 19 520 164 деся­тини; казенних, удільних, церковних і т. п. — 1 499 613 десятин без лісів, разом 23 759 473 десятини. На малу селянську посілість припа­дало всього 17 484 615 десятин, а саме: в губерніях Київській, По­дільській і Волинській — 4 579 450 дес. на 1 008 528 родин чи госпо­дарств; у Чернігівській, Полтавській і Харківській — 5 281 165 дес. на 1 035 475 родин, а в Новоросійському районі, тобто в Басарабській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях) — 7 624 000 дес. на 1 061 743 родини. Загалом відношення великої землевласності до малої в Україні становило 60% до 40%. Місцями, од­наче, цей стан був ще гіршим. Наприклад, у Київській та Подільсь­кій губерніях на особу припадало 7/8 десятин, у Катеринославській — 13/4, а в Чернігівській і Полтавській тільки 1/7 десятини на особу.