Закарпаття

На південному схилі Карпатських гір знаходиться висунута най-далі на південний захід частина української землі, знаної протя­гом історії під різними назвами: Закарпаття, через своє географіч­не положення — українська земля за Карпатами; Угорська Русь, оскільки протягом століть тут панувала Угорщина; Підкарпатська Русь, у складі міжвоєнної Чехословаччини, тому що відносно чехів це Підкарпаття.

Закарпаття своєю площею обіймає бл. 15 000 кв. км і від півно­чі та сходу вздовж Карпат межує з Галичиною, на заході — зі Сло­ваччиною, на півдні з Угорщиною, а далі на схід — з Трансільва­нією. Головні міста Закарпаття — Ужгород і Мукачів. Мукачів є також осідком єпископа мукачівської єпархії та василіанського Свя­то-Миколаївського монастиря на Чернечій Горі. Мова закарпатських українців — це т. зв. карпатський діалект, яким говорять мешкан­ці південно-західної частини кол. Станіславівської єпархії, Косівського, Надвірнянського і південних частин Стрийського, Самбірського, Сяноцького та Новосандецького повітів Галичини. От­же, творять вони одну мовну групу із галицько-буковинськими гуцулами, бойками і лемками.

Південні схили Карпат русини заселяли ще далеко до приходу угорців, що зрештою стверджує і анонім Бейли Іу: "Русини-українці заселяли не тільки гірські гребені Карпат, але сягали далеко вглиб Угорщини до місцевостей Токай, Дебрецин, Гайдудорог та інші, де ще перед першою світовою війною старші люди говорили руською мовою. Ці території, заселені греко-католиками, належа­ли колись до Мукачівської єпархії".

Колись, за князя Володимира Великого, ця територія належала до великої Київської Держави, але по його смерті 1015 p., угорський король Стефан І використав княжі міжусобиці між синами Воло­димира і прилучив Закарпаття до Угорщини. З того часу аж до по­чатку XX ст. Закарпаття постійно перебувало в межах Угорщини. Правда, в XIII ст. тут правили українські князі, зяті угорського кня­зя Бели, князь Ростислав Чернігівський та князь Лев І Галицький. Але це все були тільки короткі проміжки часу. Від 1393 до 1414 pp. паном Мукачівської домінії та наджупаном Березного Комітату був князь Федір Коріятович, але він там володів з ласки угорського ко­роля. Коріятович залишив по собі на Закарпатті тривалу пам'ятку у вигляді монастиря св. Михаїла на Чернечій горі біля Мукачева. Незважаючи на те, Закарпаття ніколи не творило інтегральної ча­стини Угорщини й навіть у мадярських літописах про цю терито­рію згадують як про Маркію Рутенорум (область русинів). Так са­мо в кордонах Мадярщини Закарпаття ніколи не творило суціль­ної адміністративної одиниці.


З половини XIII до кінця XV ст. на Закарпатті постав ряд міст за німецьким правом, між ними Пряшів, Бардіїв, Берегове, Сев-люш, Хуст та інші. Паралельно йшла хліборобська колонізація за німецьким правом, в якій брали участь і місцеві русини. Рівночас­но припливали на схід і словаки, що дало початок ступневій словакізації західного Закарпаття.

Після довготривалих воєн з Туреччиною від кінця 14 ст., що за­кінчилися угорською поразкою під Могачем, в 1526 р. Угорщину по­ділили між собою Оттоманська Імперія, Семигород, який був під зверхністю турецьких султанів, та Австрія. Внаслідок того Закарпаття також було поділене — західна частина (Ужгородщини) разом з Пряшівщиною належали до Австрії, східна — до Семигорода, а середню захопили турки. І оскільки Семигород і Австрія суперничали й по­стійно вели війни, Закарпаття власне було головним побоїщем для обидвох цих країн і його населення брало участь по обох боках. Особливо активну участь брали закарпатські русини у повстанні Франца II Ракоція (1703—1711), в якого вони творили прибічну гвар­дію і заслужили від нього почесну назву "найвірнішого народу".

Боротьбу між Габсбургами і Ссмигородом використало населення Закарпаття для полегшення власної долі. Постійні війни, як також часті турецько-татарські напади на рівнинні частини Закарпаття спричинили адміністраційний занепад, і панщина тут була далеко легша, а в горах її взагалі не було. Це дозволило Закарпаттю від­родитися культурно і скріпитися економічно. Тоъгу туди навіть га­личани тікали від ланщизняного утиску.

У 1699 р. східна Угорщина, а разом з тим і східне Закарпаття, пе­рейшла з-під панування турецького султана лід австрійських Габсбургів, що дало нагоду мадярським магнатам відновити над насе­ленням систему поневолення і податкового здирства. У 1767 р. ав­стрійська цісарева Марія Терезія видала закон, який зменшив пан­щину на половину, визначив ланщизняні обов'язки і надав селянам право на переселювання. Цісар Йосиф II видав у 1785 р. закон про скасування підданства, але по його смерті підданство відновлено й повернено старі порядки. Посилена панщина викликала рух оприш­ків, що виступали проти дідичів і державної адміністрації.

Раніше нащадки українських княжих родів служили при дворі угорських королів й часто займали високі державні посади. Але з часом вищі українські верстви перейшли в римо-католицьку віру й помадярщилися. Однак у списках шляхти з XVII-—XVIII ст. на Закарпатті було ще трохи й української; Бачинські, Балудянські, Ферковичі, Ольшавські, Бренковичі, Анталовські та інші. Отримав­ши шляхетство разом із гербом, вони втішалися тими самими при­вілеями, що й мадярські шляхтичі-дідичі аж до скасування панщини в 1848 р. Однак не стали мадярами, а зберегли свою національ­ність. Власне із цієї незначної кількості руської шляхти вийшли оборонці і просвітителі русько-української селянської маси на За­карпатті. Слід підкреслити, що автохтонне населення Закарпаття аж до кінця другої світової війни називало себе русинами, а мову свою руською, що походить від історичної назви України — Русь. Подібно називали себе мешканці Галичини й Буковини аж до пер­шої світової війни. Власне це українське, чи як воно звало себе в ті часи — руське селянство, яке в своїй масі залежало від мадярської шляхти-аристократії, залишилося на поталу мадярам протягом сто­літь, а під кінець XLX ст., також ще й жидам, які напливали в За­карпаття з Росії, втікаючи від погромів.