Єпископ Фірцак і "Рутенська акція"

У 1892 р. мукачівським єпископом став Юлій Фірцак (1836— 1912), і завдяки йому відновлено діяльність "Общества св. Василія Великого". Відновлене "Общество" мало за мету розвивати культур­ну діяльність серед населення Закарпаття й тому спершу видало "Буквар" для шкільної дітвори. З 1897 р. стало видавати популярний часопис "Наука", за редакцією о. Юлія Чучки, спершу щодва тижні, а від січня 1904 р. щотижня. "Наука" була газетою народовецького напрямку, друкувалася етимологічним правописом і мовою, зближе­ною до народної. З 1903 р. її редактором був о. Августин Волошин. Часопис "Наука" втримався аж до вибуху війни 1914 р. і спричинив­ся чимало до культурного розвитку Закарпаття.

Єпископ Фірцак уболівав над трагічним станом українського на­селення Закарпаття, боровся проти мадяризації, й тому підтриму­вав "Общество св. Василія", але під тиском державної адміністра­ції мусів його розв'язати. Функції "Общества..." перебрало новостворене акційне товариство "Уніо". Фірцак уболівав також і над економічним станом населення й тому у квітні 1896 р. звернувся до уряду з проханням, щоб уряд перевірив, в якому економічному стані перебуває населення Закарпаття.

Остаточно на домагання єпископа Ю. Фірцака угорський уряд вислав на Закарпаття свого уповноваженого, вищого урядовця Мі­ністерства хліборобства, Едмунда Еґана, родом ірландця, для пе­ревірки ситуації. Еґан подорожував від села до села, приглядався до життя-буття закарпатських селян сам, не чекаючи від нікого ок­ремих звітів, і ствердив катастрофічний стан українського населення під нестерпним визиском місцевих корчмарів-лихварів, внаслідок чого населення масово емігрувало до СНІ. Пізнавши жахливе по­ложення українського селянина на Закарпатті, він написав спеці­альний "меморандум" до угорського міністерства хліборобства, в якому змалював дійсний стан. Еґан звертав особливу увагу на по­стійне голодне життя сільського населення й на систематичний ви­зиск його з боку жидів, що довів закарпатських селян до повної господарської руїни. "Цей нарід буде поволі занепадати матеріаль­но й морально щораз то нижче, доки не загине зовсім", — відзна­чає Еґан. Якщо уряд думає допомагати русинам,— писав Еґан мі­ністрові хліборобства, і хоч би частину їх урятувати від смерти, необхідно терміново взятися за оздоровлення всього недужого ор­ганізму". І це трохи допомогло.

Мадярський уряд позитивно зареагував на меморандум Еґана, і тодішній міністр хліборобства Дарані започаткував цілий ряд реформ, відомих під назвою "Верховинська Акція", яку спочатку за­провадив у Свалявській окрузі, потім поширив на Верховину, а в 1900 р. — на все Закарпаття. Завдянням "Верховинської Акції", яку часом називали також і "Ругенською Акцією", було поліпшити еко­номічний стан закарпатських русинів. У скорому часі появився за­кон про лихву, який гальмував жидівські зловживання так, що в 1914 р. жидівська комерційна діяльність практикувалася здебільшого в межах законів1. Безземельних селян почали наділяти землею, за­сновувалися сільськогосподарські курси, промислові школи та по­зичкові каси дрібного кредиту. Так само почали привозити на За­карпаття расову худобу й будували на полонинах державні стайні й колиби2. З 1898 р. угорський уряд почав видавати народною мо­вою тижневик "Неділя" (поучительно-господарска газета для угро-руского народа), завданням якої було духовно прив'язувати за­карпатців до мадярської держави. Але цей часопис нехотячи спри­яв також і пробудженню приспаної свідомості мас. Незважаючи на байдужість тодішньої закарпатської інтелігенції до долі села, серед народу пробудилася самодіяльність, організувалися споживчі крам­ниці, читальні та просвітньо-аматорські гуртки. Запровадженням "Рутенської Акції" були незадоволені лихварі й торгівці, які рані­ше могли безкарно визискувати селян. Вони ставили урядові всі­лякі перешкоди у здійснюванні того плану, а 20 вересня 1901 р. вбили й самого Еґана.

Великим лихом для Закарпаття були часті неврожаї, де селяни і так збирали найнижчий урожай порівняно з іншими частинами Угорщини, ба навіть Європою. Не менше шкоди селянам Закар­паття завдавали і стихійні лиха, зокрема повені, які нищили не тільки урожай, але й весь господарський дорібок. У 1903—1904 pp. Закарпаття впало жертвою великої посухи, від якої загинула куку­рудза, що була головним продуктом харчування багатьох селян. Унаслідок низьких урожаїв зернових культур і картоплі, частих неврожаїв і шкоди від стихійних лих, селянство жило в злиднях й напівголоді. "Життя закарпатських селян, — писав В. Гнатюк, — не можна назвати навіть життям, а скоріше животінням".

Хоча народ Закарпаття бідував, його край мав великі природні багатства, якого власниками були чужинці. Були там величезні лі­сові простори, які надавалися не тільки для будівельної індустрії, але також і для хімічної. Хімічну промисловість почали розбудовувати з 1870 р. коштами Америки, Англії, Німеччини і Франції. З деревини, зокрема бука, стали виробляти деревне вугілля, оцет, метиль, алкоголь, ацетон та різні інші хімічні продукти.

Наприкінці XIX ст. на Закарпатті почали видобувати з надрів землі граніт, каолін, мармур, вогнетривкі та гончарні глини, вап­няк тощо. Велике значення мало добування бурого вугілля та кам'яної солі з осередком у Солотвині — найбільшої соляної ко­пальні в Україні, що давала 200 000 т щорічно, тобто бл. 20% усієї соляної продукції України. Було там також декілька нафтових ко­палень, ґуралень, броварень тощо. При наявності такого розвитку промисловості здавалося, що надвишку робочих рук на селі повинна б абсорбувати зростаюча промисловість. На жаль, цього не стало­ся, а законодавство не забезпечувало інтересів закарпатського ро­бітництва й воно бідувало не менше від селянства.

Початок XX ст. характеризувався трьома важливими процеса­ми: а) посиленням мадярського утиску, б) новою хвилею москво­фільської пропаганди, г) виникненням народовецької, тобто наці­ональної української течії, що її репрезентувала група молодшої світської і духовної інтелігенції. Згідно з угорською конституцією, найвищим законодавчим органом був парламент, який складався із виборних народом послів. На жаль, кандидати на послів, навіть українського роду, не виступали під фірмою української національ­ної групи. Вибраний посол, чи посли-родовиті українці, ніколи не творили своєї національної групи, а завжди входили до мадярських національних партій й публічно виступали як мадяри.

Статистичні дані про населення Закарпаття дуже контроверсійні. У 1826 р. налічувалось бл. 800 тис. і з кожним роком воно чи­сельно зменшувалось. За даними Я. Головацького, 1828 р. було 476560 українців. Багато з них підлягало асиміляції, як також ма­дяри фальшували статистичні дані перепису населення, і в 1880 р. начислювано вже тільки 395 тис. осіб. Перепис населення в 1900 р. виявив 537 тис, а в 1910 р. — 605 тис. осіб. Це був раптовий при­родний зріст населення, який спричинив земельну кризу, що була одиноким засобом прожитку сільського населення. Селянам нале­жало тільки 35% усієї площі Закарпаття, а великим власникам — ма­дярам і державі — 64%. Один тільки граф Шенбурн-Бухгайм мав коло 100 тис. га, себто близько 20% усієї території Закарпаття. Серед селян переважали т. зв. карликові господарства, половина яких ста­новила по 2 —5 га (5 — 7,5 акрів). Багато людей було зовсім безземельних, що жили з праці рук у панських і державних лісах. Згід­но з державною статистикою, у 1910 р. 23% українців були найми­тами чи сільськогосподарськими робітниками, або жили з праці рук у панських і державних лісах. Ремісники з помічниками становили тільки 3%, а купці — 0,07% серед українського населення.

Асиміляційні, чи пак, денаціоналізаційні процеси також шкідливо відбилися на закарпатських русинах-українцях. Коли ж 1900 р. від­бувся загальний перепис населення Угорщини, то він виявив уже тільки 429 447 осіб українського роду. "Але українські вчені, які спе­ціально працювали над обчисленням угорських українців, доводять, що це число має бути побільшене принаймні ще на кілька десятків тисяч,— писав історик Дмитро Дорошенко,— так, що в тому часі бу­ло їх принаймні з пів мільйона. Це вказувало на те, що на протязі останніх 75 років XIX ст. багато русинів пословачилося, а ще біль­ше помадярилося".

Незавидний економічний стан змусив закарпатській русинів-українців до масової еміграції за океан, зокрема до СІЛА, початок якої можна датувати 1877 р. Емігрували переважно бідніші селяни, лю­ди молодшого віку, без родин, з наміром заробити трохи грошей і повернути назад у рідні сторони. У 1905—1907 pp. із Закарпаття емігрувало удвоє більше людей, як у тому самому часі народилося. В Америці 1897 р. вже налічувалося бл. 100 тис. угорських україн­ців (разом з пословаченими греко-католиками з Пряшівщини), які на американців робили враження "найбільш темних, найбільш убогих і пригнічених з поміж усіх іммігрантів, які приїжджали з Австро-Угорщини. За даними чехословацького міністра закордонних справ того часу, Мілана Годжі, напередодні першої світової війни із За­карпаття емігрувала третина населення.

Невідрадні економічні умови, які в перших роках переживали закарпатські емігранти в Америці, використали російські правос­лавні священики й доволі успішно пропагували серед них перехід на православіє. Цей рух щедро підтримував Російський синод, по­силаючи до Америки місіонерів, гроші й навіть видавав часопис "на малоросійськом наречи", тобто українською мовою, якою не вільно було нічого публікувати на українських землях під Росією. Очевидно, що в парі з православієм ширилося й москвофільство.

При переписі населення в 1910 р. до списку угорського насе­лення були зараховані всі ті закарпатські русини, які хоч трохи ро­зуміли мадярську мову. Внаслідок того відсоток українського населения Закарпаття значно понизився. Міністерство внутрішніх справ видало розпорядження про перейменування ряду сіл з укра­їнських назв на мадярські. В одному тільки Ужанському комітаті було змінено назви 76 сіл. Від українців вимагалося зміняти їхні слов'янські прізвища на мадярські. Ще наприкінці XIX ст. з іні­ціативи угорського уряду на Закарпатті почали творитися "куль­турні товариства", що їх завданням було мадяризувати українські прізвища. Вони розгорнули доволі успішну діяльність, але не се­ред українського населення. За офіційними даними у першій по­ловині 1900 р. 2500 закарпатців перемінили своє прізвище, але це були в основному жиди та німці, українців між ними було дуже мало.

Першим представником модерного українства, що поцікавився і взяв собі до серця долю закарпатських українців, був Михайло Драгоманов, який двічі відвідував Закарпаття (1875 і 1876 pp.) і по­інформував своїх земляків про їх нужденне становище. Услід за тим, починаючи з 1890 pp., Закарпаттям зацікавилися галицькі вчені: письменник Іван Франко, етнограф Володимир Гнатюк, природо­знавець і філолог Іван Верхратський, історик Степан Томашівський та інші, які зробили свій вклад в національне відродження тої за­недбаної землі. Федір Вовк провадив гам антропологічні досліджен­ня. Під їхнім впливом співпрацювали з Науковим Товариством ім. Шевченка у Львові історик священик Юрій Жаткович, дослідник літератури Г. Слипський та ін.

У таких жахливих політичних, культурних й економічних умо­вах під мадярським пануванням захопив Закарпаття вибух першої світової війни у серпні 1914 р. Українська молодь Закарпаття була мобілізована до угорської армії, щоб проливати кров і вмирати за інтереси держави, яка їх переслідувала.

загрузка...