Визвольні рухи в Європі

Українське національне відродження не було якимсь відірваним явищем від загальнополітичних процесів Європи, як цілості. На­впаки, XIX ст. характеризується якраз зростанням революційних рухів, як серед державних, так і поневолених народів. Державні на­роди прагнули обмежити владу своєї керівної верхівки, домагаючись більшого голосу в вирішуванні державних справ, тобто демократи­зації суспільно-політичного устрою. Водночас, зокрема в другій по­ловині XIX ст., ширилися різні соціалістичні ідеї справедливого по­ділу народного доходу та боротьби проти жахливої експлуатації ро­бітників капіталістами.

Визначними ідеологами соціалістичного руху були француз Сен Сімон (1760—1825), шотляндець Роберт Оуен (1771—1858) та німецький жид Карл Маркс (1818—1883). Маркс був найбільш лівий у своїх теоріях, що їх він з'ясував у творі "Капітал" (Das Kapital) та у виготовленім ним, на спілку з німцем Фрідріхом Енгельсом "Комуністичному Маніфесті", опублікованому 1848 p., який вва­жається першим програмовим документом наукового комунізму. Карла Маркса та Фрідріха Енгельса вважають основоположника­ми сучасного комунізму.

Поруч із змаганням до демократизації та забезпечення гідного людського існування для чисельно зростаючого робітництва-пролетаріата, долучався також і національний, чи радше націоналістич­ний рух серед поневолених народів у складі багатонаціональних ім­перій Росії, Австрії та Туреччини (поляки, чехи, хорвати, серби, болгари, румуни, греки та ін.), як і серед народів, роздріблених на ряд більших і менших держав (Німеччина й Італія).

Турецька, або Оттоманська імперія, панувала вже декілька сто­літь над народами південно-східної Європи і контролювала морські протоки Босфор і Дарданели, що ведуть із Чорного у Середземне море. За панування над берегами Чорного моря, а в подальшому й за контроль над протоками, велися постійні війни між Російсь­кою і Турецькою імперіями.

До російсько-турецьких спорів долучався ще й релігійний чин­ник, бо народи південно-східної Європи належали до християнсь­кої Східної Православної Церкви, а Туреччина була мусульмансь­кою державою й жахливо переслідувала християн. Це викликало постійні бунти проти турків. Росія використовувала ці заворушен­ня для своїх політичних цілей, виступала як протектор православ'я й давала постійно моральну й матеріальну допомогу грекам, сер­бам, румунам, болгарам тощо. У той спосіб вона підривала потуж­ність Туреччини й поширювала свої впливи на терени Балканського півострова.

Але послаблення Туреччини на користь Росії, зокрема зростан­ня московських впливів на Балканах і Середземному морі, загро­жувало інтересам західноєвропейських держав, зокрема Австрії та Франції. Англія також не була радою ширенню Російської імперії, бо то загрожувало її посілостям в Азії, де знаходилася Індія, пер­лина Британської імперії. Власне цей конфлікт імперіалістичних ін­тересів допровадив до Кримської війни у 1854—1856 pp. і не все дозволяв Росії розправитися зі своїм сусідом-суперником. Але за­вдяки цим ворогуванням та війнам поміж Росією і Туреччиною, довголітня боротьба сербів за своє національне визволення увін­чалася успіхом.

Для скріплення своїх впливів серед слов'янських народів на Бал­канах, під кінець 1860 pp. для послуг Росії постала нова ідеологія — панславізм, яка по своїй суті нічим не різнилася від російського на­ціоналізму та експансії Російської імперії. Головними проповідниками панславізму, як крайнього російського націоналізму, були ви­значний публіцист М. Данилевський та генерал Р. Фадєєв. Російські дипломати спритно використовували православну релігію та пансла­візм на користь Російської імперії.

У 1817 р. Туреччина була змушена дати Сербії автономію і ви­знати її князя Мілоша, що стало початком до повного національ­ного визволення. Унаслідок московсько-турецької війни 1829 р., два румунські князівства, Валахія і Молдавія, одержали від Туреччини повну автономію, але покищо під російським протекторатом.

Після десятилітньої жорстокої боротьби з Туреччиною (1821— 1831) Греція також визволилася з-під турецького панування і про­голосила свою самостійність у 1831 р. із монархічним ладом.

Подібний процес відбувався по цілій Європі, яку Віденський Конгрес з 1815 р. розподілив згідно з інтересами володарів учас­ників проти наполеонівської коаліції, а не з інтересами народів. Але тільки королівство П'ємонту мало короля італійського роду. В усіх інших державах панували чужинці, здебільша під впливом Австрії, яка для себе захопила дві провінції у Північній Італії, Ломбардію та Венецію. У той час австрійський канцлер князь Клемент Меттерніх твердив, що Італія — це тільки географічне поняття. Однак італійський народ проявив свою живучість і роз­горнув боротьбу за своє визволення та єднання в одній національ­ній державі.

Головну роль у національному відродженні Італії відіграв відо­мий італійський безкомпромісний республіканець націоналіст Джузеппе Мацціні. Але його безкомпромісність як республіканця не надавалася до тодішніх політичних умов Європи й тому практичне об'єднання Італії здійснив у 1871 р. граф Камілльо Кавур. Будучи прем'єром П'ємонту протягом цілої декади (1852—1861), Кавур сво­єю блискучою дипломатією здобув загальне визнання в Європі та дістав союзника проти Австрії в особі французького імператора Наполеона III.

До остаточного об'єднання Італії дійшло в 1870 р, коли слав­ний провідник італійських революціонерів-республіканців Джузеппе Ґарібальді з'єднався з королем П'ємонту Віктором-Емануслем. В 1861 р. Ґарібальді розгромив війська Франческа II, Неаполітанського короля й захопив зі своїми революційними частинами південь Іта­лії, тоді як більшість північної Італії вже була об'єднана під про­водом Кавура. 17 березня 1861 р. проголошено королівство Італії з Віктором Емануелем як першим італійським королем. У 1866 р., після італійсько-австрійської війни, Венеція ввійшла до складу іта­лійського королівства. У липні 1870 р. вибухла прусько-французь­ка війна і французькі війська, які обороняли папу і Рим, мусіли його покинути. З цього скористали італійські війська, які в серпні зайняли місто й після проведеного плебісциту Рим включено до складу італійського королівства і проголошено столицею Італії. Папська держава перестала існувати й на карті Європи появилася Італія, яка із "географічного поняття" перетворилася в об'єднану національну державу.

Подібний процес відбувався у той сам час і в Німеччині, яку Віденський конгрес переорганізував на 38 різних суверенних дер­жав, між якими було аж п'ять королівств: Прусія, Гановер, Саксо­нія, Вюртемберґія та Баварія. Щоправда, всі ці держави мали своїх німецьких володарів, між якими найбільшою під кожним оглядом була Прусія, з якої власне й почався процес об'єднання Німеччини. На чолі цього процесу став пруський канцлер (прем'єр уряду) князь Отто Бісмарк, який своїми дипломатичними захода­ми, включно з інтригами, зумів осягнути намічену ціль. На пере­шкоді до об'єднання Німеччини, так як і на перешкоді об'єднан­ня Італії, стояли Австрія та Франція. Бісмарк зумів своїми інтри­гами довести до семитижневої війни з Австрією влітку 1866 р. та Франко-Пруської війни в 1870 р., в яких Австрія під містом Садо­вою і Франція — під Седаном зазнали великих поразок. У січні 1871 р. на базі тих перемог, як і договорів з різними німецькими державами, Бісмарк допровадив до об'єдання Німеччини. У Дзеркальній залі Версальської палати біля Парижа, столиці переможе­ної Франції, 18 січня 1871 р. Німеччину проголошено Другою Імперією, а пруського короля Вільгельма — імператором. Об'єд­нана Німеччина складалася з 25 держав, у тому чотири королів­ства і три вільні міста: Гамбург, Бремен і Любек, які разом твори­ли Другий Райх.

Постійні повстання народів Балканського півострова та війни з Росією досить ослабили колись могутню турецьку Оттоманську ім­перію. Численні болгарські повстання проти турецького пануван­ня, а зокрема 1876 p., яке турки криваво задушили, довело до но­вої Російсько-Турецької війни в 1877 р. На боці Росії воювали Ру­мунія, Монтенегро і Сербія. Після важких боїв і великих людських втрат російські війська зламали опір турків і в січні 1878 р. захо­пили Андріянополь і загрожували столиці Туреччини — Констан­тинополю. Султан запропонував мир і 3 березня 1878 р. Туреччи­на визнала незалежність князівства Монтенегро, Сербії й Румунії. Найбільше, однак, скористала Болгарія, яка мала бути самоуправ­ною державою й платити Туреччині тільки певну данину.

Але західні великодержави не погодилися на таке розв'язання східного питання. Англія, побоюючись російської експансії на Се­редземне море, оскільки Болгарія стане знаряддям у руках Росії в порозумінні з іншими державами Західної Європи, вимагала, щоб договір у Сан-Стефано розглянув ще й Берлінський конгрес. У лип­ні 1878 р. був скликаний у Берліні конгрес, в якому взяли участь Австрія, Англія, Франція, Німеччина, Росія, Італія, Греція й Туреччина. На Конгресі головував німецький канцлер Отто Бісмарк, і там укладено новий договір — Берлінський, який відповідав ін­тересам західноєвропейських держав. Велику Болгарію, створену у Сан-Стефано, поділено на три частини: Македонію залишено Ту­реччині, Східну Румелію також залишено в складі Туреччини, під безпосередньою владою султана, який мав назначити для неї гу-бернатора-християнина. Властиво Болгарія мала далі залишитися у складі Турецької імперії, але як автономна країна.

У зв'язку з Російсько-Турецькою війною російські війська ввій­шли на територію Молдавії і примусили її до участі в облозі твер­дині Плевна. Об'єднані князівства Валахії й Молдавії використали цю нагоду і проголосили незалежність. На карті Європи появила­ся нова держава Румунія, незалежність якої визнано Берлінським договором. Те саме зробила Сербія, яка виступила війною проти Ту­реччини на боці Росії, і її також визнав Берлінський договір, але з вимогою, що Боснію і Герцеговину окупують австрійські війська, помимо того, що ті князівства були заселені сербами й хорватами. На загал, можна сказати, що учасники Берлінського конгресу зовсім не дбали про Туреччину, не керувалися вони й добром на­родів, долю яких вони вирішували. Про те найкраще свідчить по­вернення християнських народів під турецьку владу, яка християн дуже переслідувала. Дбали вони самі про себе, щоб якнайбільше захопити земель Турецької імперії. Росії дозволили затримати ча­стину захопленої від Туреччини Вірменії з містами Батум, Каре і Ардаган та повернено їй південну Басарабію, яку Росія обіцяла від­дати Румунії за допомогу у війні проти Туреччини. Румунії, в за­міну за Басарабію, дали Добруджу, територію на південь від устя Дунаю. Ще перед Берлінським конгресом Англія намовила Туреч­чину передати їй острів Кіпр і взаміну за те Англія гарантувала Ту­реччині непорушність решти турецьких доміній.

Як і у Західній Європі, над берегами Атлантичного океану в ХГХ ст. також відбулися деякі політичні зміни. Віденський Конгрес з 1815 р. прилучив до Королівства Голландії також й підавстрійську Бельгію, заселену флямандцями й валонцями. Під впливом револю­ції в Парижі у 1830 р. збунтувалися проти голландського пануван­ня громадяни Брюсселя й на вулицях дійшло до боїв поміж цивіль­ним населенням та голландським військом. Був створений тимча­совий уряд, який 4 жовтня 1830 р. проголосив Бельгію незалежним королівством. Завдяки Франції, інші європейські держави погоди­лися на незалежність Бельгії, як конституційного королівства.

Аналізуючи процеси національного відродження у другій поло­вині XIX ст. в Європі, доводиться ствердити, що завжди і всюди го­ловну роль у тих процесах відігравала національна аристократія. Успішність національного об'єднання Італії базувалася головно на ко­ролівстві Сардини-П'ємонту, а Німеччини — на могутній Прусії.

Боротьбу за національне визволення країн південно-східної Єв­ропи з-під панування Туреччини весь час підтримувала Російська імперія, яка намагалася дістатися до Середземного моря. На шля­ху до здійснення цієї мети стояла Оттоманська імперія, яка пану­вала над Балканським півостровом і контролювала проливи Бос­фор і Дарданели. Росія використовувала поневолені Туреччиною народи для власної експанзії і через те була, хоча й важливим, але тільки допоміжним чинником.

Дійсно важливим чинником у національному відродженні та в боротьбі за свою державність таких країн як Греція, Сербія, Бол­гарія та Румунія, була їхня релігія. Ці народи, визнавці православ­ного християнства, різнилися під релігійним оглядом від панівної мусульманської нації — Туреччини. Тут релігія ототожнювалася з народом, тим більше що турки-мусульмани переслідували христи­ян. Маючи свою власну національну церкву та свою власну ари­стократію, а при тому ще й сильного союзника, яким була Російська імперія, їхнє національне відродження й боротьба за власну дер­жаву увінчалися успіхом.

загрузка...