Військові поселення

Олександер І 30 вересня 1814 р. видав т. зв. Височайшій указ про демобілізацію українських ополченських та добровольчих ко­зацьких полків. Внаслідок того до кінця року були розформовані українські ополченські полтавські й чернігівські полки, які перед виходом у похід нараховували 42 182 вояків. Тепер тих усіх, що пережили війну, більшість повернуто назад у кріпацький стан, а за свою службу кожний з них дістав по два рублі винагороди. Пол­кові прапори, з якими вони йшли в бій й на яких були замарковані різні полкові відзначення, передані до полтавського та черні­гівського соборів на зберігання. Так російський уряд розв'язував справу ополченських полків. Скільки їх загинуло на війні — неві­домо.

Відносно 15 українських козацьких полтавських і чернігівських полків, яким було обіцяно, що вони назавжди залишаться приналежними до українського козацького війська й на перше покли­кання були зобов'язані знову повернутися на службу до своїх пол­ків, справа була більш складна. Із початкових 18 000 війська, їх повернулося близько 14 500 до своїх власних домів, бо більшість з них належали до окремого вільного козацького навіть досить за­можного стану. З них чимало в 1820-1825 роках виїхало на Кубань, де скріпили силу тамошнього козацького війська. Знову ж таки, козаки, які побували в Західній Європі, мали нагоду побачити, як народ живе в тих країнах, і не мали охоти повертатися в рабство кріпаччини.

Українську кінно-козацьку дивізію, організовану в 1812 р. на Поділлі та Київщині, переважно з кріпаків, російський уряд пере­формував в Українську уланську дивізію з чотирма полками. У 1817 р. цю Дивізію приділено до Бузького Козацького війська, з якого створено Бузьку уланську дивізію. Пізніше її поділено на двоє й половину залишено на місці в районі міста Вознесенська, а другу половину переведено в район міста Чугуєва на Харківщині, де во­на дала початок т. зв. військовим поселенням. Так Українська кін-но-козацька дивізія і славне Бузьке козацтво за свою службу царе­ві й Росії стали головним об'єктом жахливого експерименту, яки­ми власне й були військові поселення. Цар Олександер І задумав організувати військові поселення ще в 1810 p., які поєднували б військову службу з працею у сільському господарстві. Йшлося йо­му головно про те, щоб скоротити витрати на утримання армії, щоб вояків не відривати від родини та сільського господарства і зробити армію самодостатньою.

Ідея військових поселень в Україні не була новою. Ще в 1665 р. гетьман Іван Самойлович проектував запровадити військові поселен­ня для оборони Києва перед татарськими нападами. До речі, в той час існувала вже т. зв. українська лінія фортець, що проходила через Константиноградський та Кобеляцький повіти, які в 1724 р. перей­меновано на державні поселення. У 1731 р. мешканці тих поселень творили 20 т. зв. "ляндміліційних полків", які пізніше відійшли до Катеринославського намісництва. Коли ж у другій половині XVIII ст. виявилася нестача людей для сільськогосподарських робіт, 1789 р. новоросійський губернатор дістав розпорядження, щоб "третю частину кінних полків із військових поселенців відпустити додому на шість місяців". Але всі ці військові поселення були основані на ін­ших принципах, ніж ті, що їх задумав Олександер І.

Коли ж 1816 р. Аракчеев розпочав проводити в життя плани Олександра І ширше, то опозиція виявилаяся із двох боків, від зем­левласників, землі яких були заторкнені планами військових посе­лень, а також і від людей, яким призначено жити і працювати на військових поселеннях. Перший спротив виявили дрібні пани-зем-левласники, бо при організації військових поселень маленькі зем­левласники мусіли переносити свої будівлі на інші місця, що було пов'язане з великими коштами, яких держава не покривала. Коли хтось не хотів того робити, тоді спеціальна комісія оцінювала іс­нуючі будинки і, якщо вони були в доброму стані, держава плати­ла за них 4/5 поточної суми, якщо в гіршому стані — то тільки 1/5, а за погані зовсім нічого не платила1. Крім того, від панів, що мали своїх кріпаків, забирали молодих хлопців "у солдати", тобто до війська, а потім їх не повертали панам, тільки відсилали до ор­ганізованих військових поселень2.

По Україні військові поселення організували на Харківщині, Катеринославщині, Київщині й Херсонщині. Першими частинами, що їх уряд призначив на військові поселення, були дві козацькі дивізії, перейменовані на уланські: Українська, сформована для боротьби з Наполеоном на Правобережжі в 1812 р. під командою ген. Вітта, та Бузька дивізія. Цю останню створено з третіх ескадронів з кожного з цих українських полків і Бузького війська та членів гусарських полків. Отже, в основному цар дотримав слова й не повернув добро­вольців українських козацьких полків знову в кріпацтво, залишивши їх як військову силу, тільки не козацьку, але поселенсько-військову, де режим виявився більш жахливим, ніж у кріпацтві.

Для військових поселень будувалися нові села за єдиним зраз­ком, як і нутро хати мусіло бути влаштоване згідно з поданими згори планами. Усі селянські хати, що не були на лінії визначено­го плану, нищилися і їх вирівнювано до лінії. Всі мешканці сіл, що займалися хліборобством, мусіли покинути свої оселі й перей­ти до міст чи сіл, що не були в системі військових поселень. У Чугуєві на Харківщині усі мешканці, що мали свої хати з садками та огорожами, мусіли переїжджати до інших місцевостей, бо Чугу­їв був призначений на військове поселення. Поселення мали свої церкви, школи, добре влаштовані шпиталі, добру медичну обслу­гу, одним словом, мали вони все, що тільки було потрібне до життя.

Земля і все рухоме майно у військових поселеннях нібито відда­валося в повну "власність" поселенцеві, але він мусів добре поводитися и бути жонатим, інакше командир батальйону міг від нього все те відібрати. Всі мешканці вважалися військовими людьми й підля­гали військовим законам і офіцерам, які стояли на сторожі тих зако­нів. І це стосувалося в однаковій мірі як чоловіків, так і жінок.

Населення поділялося на господарів і негосподарів, дітей, не-поселених людей, інвалідів, тих, що були в чинній службі, резер­вних і кантоністів. Крім того, їх затруднювали на різних будовах, а також при перевезенні будівельного дерева. Часом бувало так, що вони за ціле літо не мали навіть трьох днів, щоб обробити свої власні наділи. Це не могло не відбитися на добробуті поселенців і, як деякі джерела вказують, до них нерідко заглядав голод. Крім того, кожна округа мала викосити повну річну порцію сіна на полк і обробити громадські поля для наповнення хлібних запасних ма­газинів, які завжди мусіли бути повні2.

Військові поселення поділялися на полкові округи і кожна з них мала 7 000 осіб чоловічої статі. Пізніше цю цифру збільшено до 10 000. Південноукраїнські військові поселення, чи як їх офіційно називали — новоросійські, поділялися на 12 округ, кожна по три волості. Во­лость в середньому мала 10 поселень, які очолював волосний коман­дир. На чолі полкової округи стояв полковий комендант з полковим комітетом і полковим управлінням. Полковий комітет дбав про стан хліборобства в своїй окрузі, про видачу позик, про обробіток ділянок, ремонт будинків і наглядав за поселенцями.

Піхотний полк ділився на батальйони і роти, а кавалерійський на ескадрони. Господарі кожного полку об'єднувалися в батальйо­ни або в декілька ескадронів, які при виходах у похід залишалися на місцях і приготовлялися до служби на місце тих людей, які впали в боях. В усіх чотирьох українських губерніях у 1825 р. було 36 ба­тальйонів піхоти, 249 ескадронів кінноти. Головна управа військо­вих поселень перебувала у Єлисаветграді.

На початку уряд давав гроші, щоб урухомити господарку військо­вих поселень із розрахунком, що по трьох роках вони будуть цілком самодостатні і забезпечать харчами не тільки себе, але також і тих, які відбували військову службу та весь домашній, як і військовий скот. У зв'язку з тим провадилися точні обліки майна військових по­селень. На обліку були всі коні, воли, неробоча худоба, вівці. Так са­мо провадився докладний облік землі й лісу, чагарників, а також гро­мадських грошей, допомогового й позичкового капіталу.

Окрему групу поселенців творили т. зв. кантоністи, тобто хлоп­ці, яких поділяли на три групи: малі — від 7 до 10 років життя, середні — від 10 до 14 і великі — до 18 років життя. Від 18-го року життя кантоністи переводилися у військові частини, де вони від­бували військову службу до 45 років. Після 45 років чоловіки зай­малися вже тільки сільським господарством.

Кантоністи середнього віку мусіли вчитися читати й писати За­кону Божого й арифметики. Старші кантоністи, від 14-го року жит­тя, вивчали також військову справу і привчалися до хліборобства. Ця група кантоністів отримувала вже харчі та гроші як вояки у чин­ній службі. Малих хлопчаків часто забирали від батьків і віддава­ли до спеціальних шкіл і, як тільки вони дозріли до певного віку, їх записували до військової школи й зараховували до свого полку.

Так само регулювалося життя родини й порядки в хаті. Кожна річ мала визначене місце в хаті окремою інструкцією і кожного дня ранком службові підстаршини переглядали всі доми, стежачи за чи­стотою та чи все поскладане згідно з приписами. За будь-які від­хилення від інструкцій карали доволі суворо. Коли до непорядку спричинялися жінки, їх карали не менш жорстоко, а за деякі про­вини навіть різками. Строгість була настільки великою, що люди боялися ступити на підлогу, чи сісти на крісло, щоб його не за­бруднити, бо може появитися контроль й покарати за нечистоту.

Безконечні інспекції житлових приміщень, як також військові паради, відривали господарів від обробітку власних полів. Від гос­подарств часто відбирали кращих коней до військової служби або до державних кінних заводів зовсім безплатно. Нерідко господарі були в розпачі, бо достигле збіжжя на полі чекало робочих рук са­ме тоді, коли господарські помічники, хлопці й парубки перебува­ли в школах кантоністів, а збіжжя на полі поїдала мишва або са­рана. Торгівлі також не було ніякої, бо купців виселено з військо­вих поселень до міст і містечок, а самі поселенці не мали права займатися торгівлею, навіть якщо вона була необхідним чинником у кожному військовому поселенні.

Організація подружжя також була під наглядом військових вла­стей, включно з самим Аракчеєвим, як головнокомандуючим всіма військовими поселеннями. Він вимагав, щоб йому подавали список усіх на виданні дівчат та вдовиць і забороняв влаштовувати весілля без його дозволу, хіба що їхніми женихами були вояки-поселенці. У такому випадку Аракчеев вимагав, щоб молодим виплатити 25 рублів на весілля, а його про те повідомити. У деяких полках списували на карточках прізвища дівчат і вкидали їх до одного капелюха, а карточ­ки з прізвищами вояків до другого. Батальйонний командир витягав одну карточку з одного капелюха, а потім з другого з прізвищем дів­чини чи вдовиці й пара вже була дібрана. Отже, питання любові чи особистих симпатій тут не бралося до уваги. Командир полку чи ба­тальйону роздавав воякам-женихам жінок як овець, відповідно до військового стану вояка. Урядові, який репрезентував Аракчеев, за­лежало на тому, щоб розвести якнайбільше поселенців.

Аракчеев увів у військові поселення дисципліну палиці й вима­гав беззастережного підпорядкування всіх мешканців. Військова вла­да вмішувалася в усі ділянки життя населення. Селяни мусіли пра­цювати, а їхні діти бавитися у військовій уніформі.

Формально поселенці мали працювати три дні для держави, тоб­то для забезпечення полку необхідними харчовими продуктами. Три дні вони мали працювати для себе, причому неділя залишалася днем відпочинку. Насправді поселенці працювали для держави цілий тиж­день, бо "ур°ки"? тобто робочі дні, були такі великі, що треба бу­ло не раз два-три дні працювати, щоб відробити призначену норму на "урок". Вони будували шляхи, мости й казарми та відбували муштру. Внаслідок такого важкого режиму смертність у військо­вих поселеннях була більша від пересічної для решти країни й до­ходила до 10%. Серед поселенців траплялося багато самогубств та психічних захворювань2.

Військові поселення були об'єктом гордості Аракчеева, й тому їх часто показували чужинцям. Ті, які судили їх по зовнішньому вигляді й чистоті, висловлювалися прихильно про військові посе­лення. Але ті, що брали до уваги людей, як вони жили та як почу­валися, виносили зовсім інші враження. Деякі з них завважили, що у військових поселеннях "у людини відібрали її особовість й обер­нули у знаряддя для виповнення волі начальства, заглушили всяку ініціативу й раділи, що низкою безчисленних варварських мір за­вели порядок, який нагадував собою єзуїтів у Парагваї". На дум­ку історика Довнар-Запольського, "військові поселення були найжахливішим видом рабства". Насправді, військові поселення пред­ставляли собою інший вид кріпаччини, більш жахливий, ніж та, що існувала по цілій імперії.

Хоча у Росії військові поселення організовано також при загаль­ному незадоволенні, але відбувалося все без збройних виступів. В Україні так легко справа не пішла. Тут живі ще були традиції не­залежності і старих прав та звичаїв, які серед населення визнавалися як закон. Перші зареагували на те Бузькі козаки під проводом сот­ника Бучинського, яких недовго перед тим перейменовано на Бузь­ку уланську дивізію. Вони, згідно з "Жалуваною Грамотою" Катерини II, вірили, що їх не мали права обернути у військових посе­ленців і тому в липні 1817 р. серед Бузького війська вибухнули ве­ликі розрухи. У місті Вознесенську зібралося близько 500 козаків, які вимагали від військового командування відновити козацьке військо. Коли на це не було ніякої реакції, ба ще навіть поарештували чле­нів козацької делегації, 28 липня козаки намагалися захопити війсь­кові прапори та звільнити арештованій козаків. Дійшло до зброй­ної сутички, яка стала сигналом до загального повстання Бузьких козаків. Щойно у вересні 1817 р. московська влада задушила його при допомозі 10 000 війська і гармат.

Ліквідувавши повстання, влада провела низку арештів і 93 учас­ників віддано під суд. З них 64 засуджено до кари смерті, яку пізні­ше замінено покаранням "шпіцрутенами". Сотника Барвінського, який впевняв козаків, що десь існувала Жалувана Грамота цариці Катерини II, якою вона забезпечувала козакам незмінність їхнього козацького стану, позбавлено старшинського ступеня й дворянства та вигнано з поселення Бузького війська. Двох козаків за те, що во­ни "розповсюджували безглузді вісті та самовільно взяли на себе звання депутатів", вислано на службу в Окремий Сибірський корпус як звичайних рядовиків на доживоття без права звільнення ані на відпустку. Всіх інших звільнено. У травні 1818 р. Бузькі козаки зно­ву підняли повстання, яке було жорстоко придушене.

Але найбільше заворушення як протест проти режиму військо­вих поселень вибухнуло у Чугуєві, де поселенці у липні 1819 р. від­мовилися косити державне (казьонне) сіно для полкових коней саме тоді, коли в їхніх власних господарствах було чимало невідкладної праці, а робочих рук бракувало. Бунт скоро перекинувся до сусід­нього Таганрозького полку, розташованого на Харківщині, а неза­баром і на місто Харків, де саме відбувався річний ярмарок, на який прибуло багато людей із віддалених місцевостей. Повстанці вима­гали ліквідації військових поселень, повернення земель, відрізаних у поселенців при їх організації, звільнення від обов'язкових поста­вок хліба й фуражу до полкових складів тощо.

Місцеве начальство намагалося задушити повстання власними силами, але побачивши, що не дасть собі ради, звернулося до вищої влади за допомогою. Уряд вислав проти повстанців два піхотні полки і дві гарматні сотні з 12 гарматами. Військо оточило Чугуїв і зайняло ряд населених пунктів, але й це не дало жодних наслідків. Тоді спроваджено два полки і приїхав сам Аракчеев, який керував розпра­вою з поселенцями. А однак повстанці витримали більше місяця, поки остаточно вдалося Аракчееву повстання ліквідувати.

Урешті повстання придушено, проведено арешти серед поселен­ців, жертвою яких стали 104 особи з Чугуївського та 899 з Таган­розького полків. Більшість з них опісля звільнено, але 363 віддано під військовий суд, який 273 особи засудив до кари смерті, а 90 — до висічення різками.

Аракчеев ще раз розглянув присуд і "помилував" засуджених, за­мінюючи кару смерті на кару шпіцрутенами, "кожного перегнати через зелену вулицю з тисячу вояків по 12 разів", тобто замість не­гайної смерті, Аракчеев віддав на муки й повільну смерть від кату­вання різками. Не довіряючи поселенцям, Аракчеев для виконан­ня кари спровадив дивізію піхоти. "Я велів розпочати екзекуцію 40 осіб, яких вважали найбільш винуватими,— писав Аракчеев ца­реві Олександрові І. — 3 цих сорок — трьох розкаялося і випроси­ли помилування, а 37 не просили пощади і 20 з них загинули під різками". Після цього першого показу, як влада вміє карати, при­сутній при екзекуції Аракчеев звернувся до засуджених із запитом, чи хтось з них кається і просить помилування. Але всі вони одно­голосно відмовилися покаятися й екзекуція продовжалася.

Слід підкреслити, що серед повстанців було також 69 офіцерів Чугуївського полку. Деякі джерела твердять, що цією жахливою смертю загинуло не менше 80 людей, а решту непритомних пере­везено до шпиталю. Один поселенець, який відвідував свого това­риша в шпиталі, писав, що глянувши на катованих "тільки по го­лосі можна було пізнати, що це були люди, а не купа м'яса".

Погром у Чугуєві зробив величезне враження на тодішнє куль­турне суспільство. Різко засудив його молодий Василь Каразін, а також куратор Харківської Шкільної Окрути. У 1820 р. подібний бунт зробили поселенці в Катеринославській губернії, над якими також не було милосердя.

Про незадоволення у військових поселеннях цар Олександср І знав від Аракчеева, а також і від самих поселенців, але він не трак­тував того поважно. Наприклад, у 1818 р. делегація від 10 сіл Бузької уланської дивізії Єлисаветградського повіту просила царя звільнити їхні села з системи військових поселень. У відповідь цар наказав усіх членів делегації заслати в рекрути й на тому справу закінчено. Біль­ше того, Олександер І давав більшу нагороду начальникам тих районів, де були заколоти, мовляв, там краще представники влади, чи команда поселень напрацювалася.

З приходом до влади царя Миколи І (1825-1855) Аракчеев стратив свої впливи на царському дворі і його усунено від влади 1827 р. От­же, вже за царя Миколи І у військових поселеннях проведено деякі реформи і військових поселенців поділено на поселенців-господарів та поселенців-помічників. Незважаючи на непопулярність військо­вих поселень, їх далі поширювали, що викликало незадоволення се­ред усіх тих, які були так чи інакше заторкнені їх розбудовою. Вна­слідок того велике повстання вибухло в Україні у 1829 р. у ряді сіл Слобідсько-Української губернії, коли уряд намагався поширити си­стему військових поселень. Тут також, щоб утихомирити безборон­них селян, уряд вислав дивізію уланів та батарею кінної артилерії, які 11 червня 1829 р. оточили село Шебелинку на Харківщині й відкрили вогонь. Загинуло 109 повстанців-селян, а пізніше поставлено під військовий суд 143 особи. З них двоє суд засудив на довічну катор­гу, а 48 вислано на службу в Херсонські військові поселення.

У 1831 р. дійшло знову до більших заворушень у військових по­селеннях, але цим разом у Росії. Після них цар Микола І виділив ді­йову частину полків, тобто виконуючих військову службу, із поселень і людність давала до полків тільки рекрутів й натуральне утримання їх. Обов'язкову працю селян обмежено до трьох днів громадських ро­біт. У 1837 р. уряд запровадив нові військові поселення у Київщи­ні й на Поділлі, на конфіскованих маєтках польських панів-землевласників, які брали участь у польському Листопадовому повстанні 1830 р. В Україні у середині XIX ст. було 25 військових поселень, які займали 2,4 мільйона десятин землі з 554 тисячами населення. У Бі­лорусі й Росії було тільки 17 військових поселень, а на Кавказі — 1. Так "військові поселення нового роду проіснували до половини 1857 p., коли їх було переведено до Міністерства Державних Маєтностей". Іншими словами, повір'я поселенців, що військові посе­лення існуватимуть так довго, як довго живе Аракчеев, менш-більш здійснилися. Але пам'ять про Аракчеева, як жорстокого тирана, за­лишилася в народі, і період його поліцейського деспотизму та грубої вояччини дістав назву "аракчеєвщини".


загрузка...