Відкриття університету в харкові

Москва, ліквідуючи Козацько-Гетьманську державу, нищила і її культуру, а зокрема культурну твердиню — Києво-Могилянську Академію, яка у XVII-XVIII ст. була світилищем цілої Східної слов'янської Європи. Звідси йшли вчені на північ у Росію і на південь на Балкани. Коли ж у 1755 р. у Москві був відкритий перший у Росії університет з претензіями на науковий центр Сходу Європи та вчительська школа в Петербурзі, Києво-Могилянська академія була тоді вже зайвим конкурентом, і до того ж невигідним для імперіалістичної політики московських царів. Так почалася поступова ліквідація не тільки самої Академії, але й усього шкільництва в Україні. Гетьман Кирило Розумовський робив заходи, щоб Академію перетворили на університет західноєвропейського зразка, але російський уряд на те не дозволив. Поступове перетворення Академії на спеціально духовний навчальний заклад, що почалося з 60-х pp., викликало незадоволення всієї української громадськості. Це знайшло, зокрема, своє виявлення в наказі шляхетства своєму депутатові до "Комісії для упорядкування нового Кодексу" у 1766-1767 pp.

У 1780 р. згоріла бібліотека Академії, найбільша в Україні, що було неабияким ударом для науки взагалі, а для студентства зокрема. Цариця Катерина II 1786 p. видала указ про секуляризацію усіх церковних і монастирських маєтків, чим жахливо зашкодувала всьому українському шкільництву, бо школи в Україні були здебільшого при церквах та монастирях. Ударив цей указ і по Могилянській Академії, яку позбавлено доходів з власного маєтку, а тим самим і незалежного її існування. Вслід за тим її позбавлено урядової щорічної субсидії, скасовано деякі привілеї її випускникам, все це негативно відбилося на становищі навчального закладу. Значення Могилянської Академії почало підупадати через брак потрібних фондів та через різні урядові обмеження. Остаточно 1817 р. Києво-Могилянську Академію уряд зовсім закрив.

У другій половині XVII ст. було декілька спроб з боку української козацької старшини відкрити свій власний університет: у Сумах 1767 p., Катеринославі 1784 p., Чернігові 1786 р. тощо. Київське дворянство просило уряд відкрити університет у Києві. Але царський уряд жодного з тих проектів не задовольнив. Більше того, не дозволив навіть на переведення добровільної збірки грошей на побудову університету. І в тому мабуть немає нічого дивного, бо імперська бюрократія насильно гасила київське академічне вогнище.

Дозвіл на відкриття в Україні модерного європейського університету дістав щойно Василь Каразин, що був у добрих відносинах з імператором Олександром І. Розробляючи у Петербурзі план для створення міністерства освіти (до речі, перше на той час у світі!), Каразин в особистій розмові з молодим імператором навесні 1802 р. дістав від нього згоду на ідею створення університету в Харкові, який "гідний був би називатися центром освіти Південної Росії".

Василь Каразин (1773-1842), шляхтич Слобідської України, по матері з українського старшинського роду, громадський діяч ліберальних поглядів, добре ознайомлений зі системою західноєвропейських університетів. Він належав до того типу українських патріотів, які вміли органічно і постійно поєднувати свої інтелектуальні таланти європейця з інтересами свого суспільства. Каразин склав ряд ліберальних проектів перебудови державного управління і господарства Російської імперії на конституційну монархію. Як учений і винахідник, зробив багато важливих відкриттів у ділянці парового опалення, агрономії і метеорології тощо. І власне йому, як молодому ще науковцеві, вдалося дістати дозвіл на відкриття університету у Харкові.

Але й тепер справа не пішла так легко, бо хоча українська шлях-та-дворянство відгукнулася позитивно на проект створення університету, серед імперської бюрократії було чимало ворогів тієї ідеї. Незважаючи на те, Василь Каразин був оптимістом і виступив із тим проектом, як із закликом до збирання фондів на його здійснення на зібранні слобідсько-українського дворянства. У відповідь на його заклик зібрання схвалило на ту ціль 400 тис. рублів, а загальні збори купецтва Харкова, які відбулися 1 вересня 1802 p., дали пожертву 181 008 рублів. Не залишилися позаду й "військові обивателі", нащадки простих козаків, хлібороби Харкова, які віддали майже даром 125 десятин землі, що простягалася вздовж Сумської вулиці.

З уваги на те, що розміри університету несумісні з засобами однієї губернії, зібрання слобідсько-українського дворянства ухвалило звернутися ще й до інших сусідніх губерній за допомогою. Вже у січні 1803 р. дворянський з'їзд Катеринославщини ухвалив добровільну пожертву в сумі 108 260 рублів на фонд побудови університетського центру в Харкові. Цей значний успіх пояснюється частинно, може, тим, що тоді новоросійським губернатором був славний український діяч Михайло Миклашсвський.

Згідно з дослідами історика Харківського університету Дмитра Багалія, почин Каразина підтримали "майже всі стани — дворянство, купецтво і громадянство, військові обивателі... цехові і міщани". Отже, першу перешкоду, тобто брак фінансів, Каразин здолав. Залишилося ще тільки дістати формальний указ про створення університету, який він планував відкрити 12 грудня 1803 р. Але так воно не сталося.

У Петербурзі бюрократи зуміли підірвати впливи В. Каразина в імператора Олександра І, який із ліберального монарха почав перетворюватися в реакційного автократа. Коли ж остаточно 17 січня 1805 р. Олександер І дозволив відкрити перший університет в Україні під російською займанщиною (не враховуючи університету у Львові, що був під австрійським пануванням), вороги Каразина постаралися, щоб не тільки його особисто туди не запросили, але навіть його ім'я не було згадане в часі церемоній, які супроводжали офіційне відкриття Харківського університету. Але діло Каразина завершено і всі про те знали, що основним промотором і виконавцем був таки Василь Каразин.

Новозаснований університет у Харкові, столиці Слобідської України, допоміг згуртувати українських учених, професорів і студентів, завдяки цьому Харків став центром українського руху, а в парі з тим й українського національного відродження. Першим його ректором став російський літературознавець і філософ Іван Рижський. Тут у цьому ж університеті працював спершу як викладач, опісля професор історії, український письменник Петро Гулак-Артемовський, який у 1841-1849 pp. був також ректором університету. Крім Гулака-Артемовського, тут працював цілий ряд діячів на полі української літератури, історії та етнографії.


У 1816 р. при університеті засновано журнал "Украинскій Вестнік", що його редагували Євграф Філомафітський, Гонорський Розумник і Григорій Квітка-Основ'яненко. Це був перший в Україні літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний місячник, хоча і друкований переважно російською мовою, але своєю тематикою він був повністю український. У цьому журналі П. Гулак-Артемовський і П. Квітка-Основ'яненко вперше друкували свої твори українською мовою. Завдяки тому тут же в Харкові заіснував український літературний рух, який очолив Григорій Квітка-Основ'яненко. Але в 1819 р. місцева влада заборонила видавати, цей журнал.

Внаслідок наполегливих домагань харківської громадськості, зокрема університету, міністр освіти дозволив у 1824 р. видавати літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний двотижневик "Украинскій Журнал", якого вийшло 48 книжок за редакцією О. Склабовського. Цей журнал своєю тематикою також друкував матеріали з історії України, про українську мову і літературу та народну творчість. Але у зв'язку з репресіями уряду, які викликало повстання декабристів у 1825 p., журнал також був змушений припинити своє існування.

Хоча українське національне відродження було стихійним, а не плановим виявом провідних верств України, а зокрема колишньої козацької старшини (тепер дворянства), воно не було цілком відокремленим від світу, зокрема Західньої Європи.

Рік 1798 відомий не тільки появою друком першої частини "Енеїди" І. Котляревського та "Нарциза" Г. Сковороди, але також і появою маленької книжки енциклопедичного характеру, відомостей про Україну, "Записки о Малоросіи", автором якої став історик дворянин Яків Маркович (1776-1804). Він був першим з українських істориків, який заперечував літописну теорію про "покликання варягів" до Києва на княжий престіл. Поява цього твору, написаного у високопатріотичному дусі, була вислідом заінтересування українського дворянства минулим України. Тому що цей твір був написаний російською мовою, він був доступним ширшим суспільним й освіченим верствам, яким автор доказував славне минуле народу, з якого вони вийшли, розбуджуючи в них українську національну свідомість. Ця маленька енциклопедія дала початок зацікавленню українською етнографією.

Цілий ряд осіб того часу виявили інтерес до історії України й поклали початок у досліджуванні української старовини. Одним з них був Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850), який написав і видав коштом князя Миколи Репніна-Волконського "Исторію Малой Россіи" у 1822 р. Другим історичним твором того часу була тритомна "Історія України і Козаків", яку написав теж історик Олексій Мартос (1790-1842 pp.), син відомого українського скульптора Івана Мартоса. Твір був високо оцінений фахівцями, але, мабуть, натрапивши на цензурні перешкоди, не появився друком і рукопис загубився. Опубліковано лише два розділи з третього тому на сторінках журналу "Северный Архив" у 1822 p.

У процесі українського національного відродження немалу роль відіграла перша збірка українських історичних дум, яка появилася у 1819 р. під назвою "Спроба зібрання старовинних малоросійських пісень" (Опыт собрания старинных малороссійскіх песен), які зібрав і видав дослідник українського фольклору князь Микола Цсртелєв. У вступній статті до цього збірника Цертелєв назвав українські думи "пам'ятками народного генія", що містять у собі "силу вислову і чарівність гармонії". Своїми працями Цертелєв привернув увагу до народної поезії багатьох українських письменників, діячів культури і науки.

Збірка ліричних народних пісень Михайла Максимовича з'явилася друком у 1827 p., а 1832-1838 pp. на сторінках збірників "Запорожская Старина" друкуються перекази, думи та матеріали до історії козаччини, які видавав у Харкові визначний російський філолог і славіст Ізмаїл Срезневський. Отже, підвалини під українське національне відродження дало українське дворянство, яке одиноке мало на те матеріальні засоби й відповідну освіту.