Відкриття Університету в Харкові

Москва, ліквідуючи Козацько-Гетьманську державу, нищила і її культуру, а зокрема культурну твердиню — Києво-Могилянську Ака­демію, яка у XVII-XVIII ст. була світилищем цілої Східної слов'ян­ської Європи. Звідси йшли вчені на північ у Росію і на південь на Балкани. Коли ж у 1755 р. у Москві був відкритий перший у Росії університет з претензіями на науковий центр Сходу Європи та вчи­тельська школа в Петербурзі, Києво-Могилянська академія була тоді вже зайвим конкурентом, і до того ж невигідним для імперіалістич­ної політики московських царів. Так почалася поступова ліквідація не тільки самої Академії, але й усього шкільництва в Україні. Геть­ман Кирило Розумовський робив заходи, щоб Академію перетвори­ли на університет західноєвропейського зразка, але російський уряд на те не дозволив. Поступове перетворення Академії на спеціально духовний навчальний заклад, що почалося з 60-х pp., викликало не­задоволення всієї української громадськості. Це знайшло, зокрема, своє виявлення в наказі шляхетства своєму депутатові до "Комісії для упорядкування нового Кодексу" у 1766-1767 pp.

У 1780 р. згоріла бібліотека Академії, найбільша в Україні, що було неабияким ударом для науки взагалі, а для студентства зокрема. Цариця Катерина II 1786 p. видала указ про секуляризацію усіх церковних і монастирських маєтків, чим жахливо зашкодувала всьому українському шкільництву, бо школи в Україні були зде­більшого при церквах та монастирях. Ударив цей указ і по Могилянській Академії, яку позбавлено доходів з власного маєтку, а тим самим і незалежного її існування. Вслід за тим її позбавлено уря­дової щорічної субсидії, скасовано деякі привілеї її випускникам, все це негативно відбилося на становищі навчального закладу. Зна­чення Могилянської Академії почало підупадати через брак потріб­них фондів та через різні урядові обмеження. Остаточно 1817 р. Києво-Могилянську Академію уряд зовсім закрив.

У другій половині XVII ст. було декілька спроб з боку української козацької старшини відкрити свій власний університет: у Сумах 1767 p., Катеринославі 1784 p., Чернігові 1786 р. тощо. Київське дво­рянство просило уряд відкрити університет у Києві. Але царський уряд жодного з тих проектів не задовольнив. Більше того, не до­зволив навіть на переведення добровільної збірки грошей на по­будову університету. І в тому мабуть немає нічого дивного, бо ім­перська бюрократія насильно гасила київське академічне вогнище.

Дозвіл на відкриття в Україні модерного європейського універ­ситету дістав щойно Василь Каразин, що був у добрих відносинах з імператором Олександром І. Розробляючи у Петербурзі план для створення міністерства освіти (до речі, перше на той час у світі!), Каразин в особистій розмові з молодим імператором навесні 1802 р. дістав від нього згоду на ідею створення університету в Харкові, який "гідний був би називатися центром освіти Південної Росії".

Василь Каразин (1773-1842), шляхтич Слобідської України, по ма­тері з українського старшинського роду, громадський діяч лібераль­них поглядів, добре ознайомлений зі системою західноєвропейських університетів. Він належав до того типу українських патріотів, які вмі­ли органічно і постійно поєднувати свої інтелектуальні таланти єв­ропейця з інтересами свого суспільства. Каразин склав ряд лібераль­них проектів перебудови державного управління і господарства Ро­сійської імперії на конституційну монархію. Як учений і винахідник, зробив багато важливих відкриттів у ділянці парового опалення, аг­рономії і метеорології тощо. І власне йому, як молодому ще науков­цеві, вдалося дістати дозвіл на відкриття університету у Харкові.

Але й тепер справа не пішла так легко, бо хоча українська шлях-та-дворянство відгукнулася позитивно на проект створення універ­ситету, серед імперської бюрократії було чимало ворогів тієї ідеї. Не­зважаючи на те, Василь Каразин був оптимістом і виступив із тим проектом, як із закликом до збирання фондів на його здійснення на зібранні слобідсько-українського дворянства. У відповідь на його за­клик зібрання схвалило на ту ціль 400 тис. рублів, а загальні збори купецтва Харкова, які відбулися 1 вересня 1802 p., дали пожертву 181 008 рублів. Не залишилися позаду й "військові обивателі", на­щадки простих козаків, хлібороби Харкова, які віддали майже даром 125 десятин землі, що простягалася вздовж Сумської вулиці.

З уваги на те, що розміри університету несумісні з засобами од­нієї губернії, зібрання слобідсько-українського дворянства ухвали­ло звернутися ще й до інших сусідніх губерній за допомогою. Вже у січні 1803 р. дворянський з'їзд Катеринославщини ухвалив доб­ровільну пожертву в сумі 108 260 рублів на фонд побудови універ­ситетського центру в Харкові. Цей значний успіх пояснюється ча­стинно, може, тим, що тоді новоросійським губернатором був слав­ний український діяч Михайло Миклашсвський.

Згідно з дослідами історика Харківського університету Дмитра Багалія, почин Каразина підтримали "майже всі стани — дворян­ство, купецтво і громадянство, військові обивателі... цехові і міща­ни". Отже, першу перешкоду, тобто брак фінансів, Каразин здо­лав. Залишилося ще тільки дістати формальний указ про створен­ня університету, який він планував відкрити 12 грудня 1803 р. Але так воно не сталося.

У Петербурзі бюрократи зуміли підірвати впливи В. Каразина в імператора Олександра І, який із ліберального монарха почав пе­ретворюватися в реакційного автократа. Коли ж остаточно 17 січ­ня 1805 р. Олександер І дозволив відкрити перший університет в Україні під російською займанщиною (не враховуючи університе­ту у Львові, що був під австрійським пануванням), вороги Карази­на постаралися, щоб не тільки його особисто туди не запросили, але навіть його ім'я не було згадане в часі церемоній, які супроводжали офіційне відкриття Харківського університету. Але діло Ка­разина завершено і всі про те знали, що основним промотором і виконавцем був таки Василь Каразин.

Новозаснований університет у Харкові, столиці Слобідської Ук­раїни, допоміг згуртувати українських учених, професорів і студен­тів, завдяки цьому Харків став центром українського руху, а в парі з тим й українського національного відродження. Першим його рек­тором став російський літературознавець і філософ Іван Рижський. Тут у цьому ж університеті працював спершу як викладач, опісля професор історії, український письменник Петро Гулак-Артемовський, який у 1841-1849 pp. був також ректором університету. Крім Гулака-Артемовського, тут працював цілий ряд діячів на полі ук­раїнської літератури, історії та етнографії.


У 1816 р. при університеті засновано журнал "Украинскій Вестнік", що його редагували Євграф Філомафітський, Гонорський Ро­зумник і Григорій Квітка-Основ'яненко. Це був перший в Україні літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний місяч­ник, хоча і друкований переважно російською мовою, але своєю те­матикою він був повністю український. У цьому журналі П. Гулак-Артемовський і П. Квітка-Основ'яненко вперше друкували свої тво­ри українською мовою. Завдяки тому тут же в Харкові заіснував ук­раїнський літературний рух, який очолив Григорій Квітка-Основ'я­ненко. Але в 1819 р. місцева влада заборонила видавати, цей журнал.

Внаслідок наполегливих домагань харківської громадськості, зо­крема університету, міністр освіти дозволив у 1824 р. видавати літе­ратурно-мистецький, науковий і громадсько-політичний двотижне­вик "Украинскій Журнал", якого вийшло 48 книжок за редакцією О. Склабовського. Цей журнал своєю тематикою також друкував ма­теріали з історії України, про українську мову і літературу та народ­ну творчість. Але у зв'язку з репресіями уряду, які викликало повста­ння декабристів у 1825 p., журнал також був змушений припинити своє існування.

Хоча українське національне відродження було стихійним, а не плановим виявом провідних верств України, а зокрема колишньої козацької старшини (тепер дворянства), воно не було цілком відо­кремленим від світу, зокрема Західньої Європи.

Рік 1798 відомий не тільки появою друком першої частини "Енеїди" І. Котляревського та "Нарциза" Г. Сковороди, але також і появою маленької книжки енциклопедичного характеру, відомостей про Ук­раїну, "Записки о Малоросіи", автором якої став історик дворянин Яків Маркович (1776-1804). Він був першим з українських істориків, який заперечував літописну теорію про "покликання варягів" до Ки­єва на княжий престіл. Поява цього твору, написаного у високопат­ріотичному дусі, була вислідом заінтересування українського дворян­ства минулим України. Тому що цей твір був написаний російською мовою, він був доступним ширшим суспільним й освіченим вер­ствам, яким автор доказував славне минуле народу, з якого вони вий­шли, розбуджуючи в них українську національну свідомість. Ця ма­ленька енциклопедія дала початок зацікавленню українською етно­графією.

Цілий ряд осіб того часу виявили інтерес до історії України й поклали початок у досліджуванні української старовини. Одним з них був Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850), який написав і видав коштом князя Миколи Репніна-Волконського "Исторію Ма­лой Россіи" у 1822 р. Другим історичним твором того часу була тритомна "Історія України і Козаків", яку написав теж історик Олексій Мартос (1790-1842 pp.), син відомого українського скуль­птора Івана Мартоса. Твір був високо оцінений фахівцями, але, мабуть, натрапивши на цензурні перешкоди, не появився друком і рукопис загубився. Опубліковано лише два розділи з третього то­му на сторінках журналу "Северный Архив" у 1822 p.

У процесі українського національного відродження немалу роль відіграла перша збірка українських історичних дум, яка появилася у 1819 р. під назвою "Спроба зібрання старовинних малоросійських пісень" (Опыт собрания старинных малороссійскіх песен), які зібрав і видав дослідник українського фольклору князь Микола Цсртелєв. У вступній статті до цього збірника Цертелєв назвав українські думи "пам'ятками народного генія", що містять у собі "силу вислову і ча­рівність гармонії". Своїми працями Цертелєв привернув увагу до на­родної поезії багатьох українських письменників, діячів культури і науки.

Збірка ліричних народних пісень Михайла Максимовича з'яви­лася друком у 1827 p., а 1832-1838 pp. на сторінках збірників "За­порожская Старина" друкуються перекази, думи та матеріали до історії козаччини, які видавав у Харкові визначний російський фі­лолог і славіст Ізмаїл Срезневський. Отже, підвалини під українське національне відродження дало українське дворянство, яке одино­ке мало на те матеріальні засоби й відповідну освіту.

загрузка...