Від Віденського Конгресу до Революції 1848 р

Після Віденського Конгресу 1815 р. в Європі почалася жахлива реакція, на чолі якої стояв австрійський канцлер князь Климент Меттерніх. Бояри використали це і домоглися збільшення панщи­ни з 12 днів на рік до 70, а подекуди й до 100 днів. Пани без­правно забирали у селян землю, ліси й пасовиська й вимагали додаткових послуг для себе. Особливо жорстко відчули це безправ'я гуцули, де законом була воля бояр.

Найбільш докучливим було т. зв. "пропінаційне право", за яким селяни повинні були купувати річно певну кількість алкогольних напоїв лише в корчмах своїх панів. Тому кожний пан прагнув від­крити якнайбільше корчм. Наприклад, у невеликій Русько-Кимполунзькій окрузі на 2767 селянських дворів припадало 93 корчми, приблизно одна на 25—30 дворів. Здебільшого пани здавали кор­чми в оренду (звичайно жидам), а орендарі наживалися на здир­ствах та обмані селян. У корчмах горілку давали селянам у борг, внаслідок цього їх часто обманювали, борги зростали й через те вони не рідко тратили ціле своє господарство. Хоч австрійський уряд і заборонив силою нав'язувати селянам напої або давати їм у борг чи під заклад, орендарі не звертали на це уваги. "Справа в тому, що гірський селянин ніколи не мав грошей і коли б йому давали горілку лише за готівку, то він майже ніколи б не відвіду­вав корчми", — писалося у скаргах до уряду. А це означало, що він не потрапив би в борги, які його руйнували.

Водночас завіз горілки до корчми був також обов'язком селян. У згаданій уже гірській Русько-Кимполунзькій окрузі кожний селянин, що мав коня, повинен був безплатно привозити у панські корчми го­рілку, а хто не мав коня, платив відповідний податок панові. Через бездоріжжя горілку довозили лише в'ючним шляхом, тобто в де­рев'яних бочілках, нав'ючених на коней, що забирало день, або і два.

Поруч із панщиною докучливою була також і військова повин­ність, яку введено на Буковині у 1831 р. Тоді це була справжня і довголітня неволя, бо служба в австрійській армії тривала 14 років і лише з 1845 р. була зменшена до 8 років. Власті визначали, скільки рекрутів повинні були давати окремі округи, а окружні старости давали вказівки домініям про виділення певної кількості людей, тоб­то пани були уповноважені призначати рекрутів. Цим правом во­ни часто зловживали й віддавали в рекрути людей, які їм були не вигідні. У призначений день мандатори разом зі своїми помічни­ками несподівано забирали хлопців, заковували в кайдани й від­правляли до окружного уряду.

Селяни вносили скарги до крайової галицької адміністрації про ті всі безправства, але уряд не став в обороні селян. Для подачі скарг селяни вибирали громадських делегатів, або т. зв. пленіпотентів, тобто уповноважених, які повинні були захищати інтереси гро­мад у різних справах, а особливо під час суперечок з боярами. Обрання делегатів було дозволено цісарським декретом ще наприкінці XVIII ст. і від кожної громади вибиралися по два делегати. У сер­пні 1840 р. з гірських околиць Буковини 22 громади писали ціса­реві, що дідичі загарбали від них неправно ліси і здирали нена­лежні данини. Гуцули скаржилися, що вже 25 років судяться з па­нами, але не знайшли справедливості. За цей час громади написа­ли 27 скарг самому цісареві, 27-губерніальній канцелярії у Львові і безліч в окружний уряд, три рази висилали делегацію до Відня. Для розгляду скарг у гори направлялися десять комісій, але жодна з них не вела справи в користь селян. Більше того, ці комісії навіть за­лякували селян і намовляли перестати судитися з панами1.

Брак позитивної акції з боку уряду допроваджував до розпачу де­які громади й вони відмовлялися виконувати панщину. У відповідь на те уряд присилав військові каральні частини, які не тільки знуща­лися над селянами, але ще й жили їхнім коштом декілька тижнів, руйнуючи і так бідне гуцульське село. Лукіян Кобилиця, з села Путилів Русько-Кимполунзької округи, був одним із уповноважених пленілотентів у 1839 p., який намагався легальними засобами випра­вити кривди, заподіяні гуцулам. Коли ж до цього не дійшло, селяни виступили з одвертим бунтом проти утисків і гніту румунських діди­чів. Остаточно дійшло до збройного повстання в 1842—1843 p., відо­мого під назвою "Гуцульський бунт", який очолив Лукіян Кобилиця. Центром того бунту була буковинська Гуцульщина, але він скоро поширився й на сусідні з нею райони. За свою діяльність Л. Коби­лиця був переслідуваний і покараний в'язницею.

Навесні 1846 р. селяни Русько-Кимполунзької округи написали ще одну скаргу цісареві до Відня про знущання дідичів над ними і про загарбування найкращих лісів і полів, як також і про зловживан­ня при наборі рекрутів. Ця скарга знайшла належний відгук у Відні, бо була передана 1 вересня до Львова із допискою "загрожує небез­пека". Але тут вона знову застрягла в якомусь уряді, не дочекавшись якоїсь акції з боку державних чинників. У жовтні 1847 р. селяни се­ла Путилова подали того ж самого змісту нову скаргу на дідичів гу­бернаторові Стадіонові у Львові, який 13 січня 1848 р. доручив буко­винському обласному урядові розглянути ту справу і до кінця квітня повідомити про наслідки слідства. До окружного уряду в Чернівцях 1 квітня 1848 р. наспіла бажана інформація, але довести її до кінця не вдалося, бо у Відні вибухла революція, яка усунула реакційний уряд Меттерніха.

загрузка...