Від віденського конгресу до революції 1848 р

Після Віденського Конгресу 1815 р. в Європі почалася жахлива реакція, на чолі якої стояв австрійський канцлер князь Климент Меттерніх. Бояри використали це і домоглися збільшення панщини з 12 днів на рік до 70, а подекуди й до 100 днів. Пани безправно забирали у селян землю, ліси й пасовиська й вимагали додаткових послуг для себе. Особливо жорстко відчули це безправ'я гуцули, де законом була воля бояр.

Найбільш докучливим було т. зв. "пропінаційне право", за яким селяни повинні були купувати річно певну кількість алкогольних напоїв лише в корчмах своїх панів. Тому кожний пан прагнув відкрити якнайбільше корчм. Наприклад, у невеликій Русько-Кимполунзькій окрузі на 2767 селянських дворів припадало 93 корчми, приблизно одна на 25—30 дворів. Здебільшого пани здавали корчми в оренду (звичайно жидам), а орендарі наживалися на здирствах та обмані селян. У корчмах горілку давали селянам у борг, внаслідок цього їх часто обманювали, борги зростали й через те вони не рідко тратили ціле своє господарство. Хоч австрійський уряд і заборонив силою нав'язувати селянам напої або давати їм у борг чи під заклад, орендарі не звертали на це уваги. "Справа в тому, що гірський селянин ніколи не мав грошей і коли б йому давали горілку лише за готівку, то він майже ніколи б не відвідував корчми", — писалося у скаргах до уряду. А це означало, що він не потрапив би в борги, які його руйнували.

Водночас завіз горілки до корчми був також обов'язком селян. У згаданій уже гірській Русько-Кимполунзькій окрузі кожний селянин, що мав коня, повинен був безплатно привозити у панські корчми горілку, а хто не мав коня, платив відповідний податок панові. Через бездоріжжя горілку довозили лише в'ючним шляхом, тобто в дерев'яних бочілках, нав'ючених на коней, що забирало день, або і два.

Поруч із панщиною докучливою була також і військова повинність, яку введено на Буковині у 1831 р. Тоді це була справжня і довголітня неволя, бо служба в австрійській армії тривала 14 років і лише з 1845 р. була зменшена до 8 років. Власті визначали, скільки рекрутів повинні були давати окремі округи, а окружні старости давали вказівки домініям про виділення певної кількості людей, тобто пани були уповноважені призначати рекрутів. Цим правом вони часто зловживали й віддавали в рекрути людей, які їм були не вигідні. У призначений день мандатори разом зі своїми помічниками несподівано забирали хлопців, заковували в кайдани й відправляли до окружного уряду.

Селяни вносили скарги до крайової галицької адміністрації про ті всі безправства, але уряд не став в обороні селян. Для подачі скарг селяни вибирали громадських делегатів, або т. зв. пленіпотентів, тобто уповноважених, які повинні були захищати інтереси громад у різних справах, а особливо під час суперечок з боярами. Обрання делегатів було дозволено цісарським декретом ще наприкінці XVIII ст. і від кожної громади вибиралися по два делегати. У серпні 1840 р. з гірських околиць Буковини 22 громади писали цісареві, що дідичі загарбали від них неправно ліси і здирали неналежні данини. Гуцули скаржилися, що вже 25 років судяться з панами, але не знайшли справедливості. За цей час громади написали 27 скарг самому цісареві, 27-губерніальній канцелярії у Львові і безліч в окружний уряд, три рази висилали делегацію до Відня. Для розгляду скарг у гори направлялися десять комісій, але жодна з них не вела справи в користь селян. Більше того, ці комісії навіть залякували селян і намовляли перестати судитися з панами1.

Брак позитивної акції з боку уряду допроваджував до розпачу деякі громади й вони відмовлялися виконувати панщину. У відповідь на те уряд присилав військові каральні частини, які не тільки знущалися над селянами, але ще й жили їхнім коштом декілька тижнів, руйнуючи і так бідне гуцульське село. Лукіян Кобилиця, з села Путилів Русько-Кимполунзької округи, був одним із уповноважених пленілотентів у 1839 p., який намагався легальними засобами виправити кривди, заподіяні гуцулам. Коли ж до цього не дійшло, селяни виступили з одвертим бунтом проти утисків і гніту румунських дідичів. Остаточно дійшло до збройного повстання в 1842—1843 p., відомого під назвою "Гуцульський бунт", який очолив Лукіян Кобилиця. Центром того бунту була буковинська Гуцульщина, але він скоро поширився й на сусідні з нею райони. За свою діяльність Л. Кобилиця був переслідуваний і покараний в'язницею.

Навесні 1846 р. селяни Русько-Кимполунзької округи написали ще одну скаргу цісареві до Відня про знущання дідичів над ними і про загарбування найкращих лісів і полів, як також і про зловживання при наборі рекрутів. Ця скарга знайшла належний відгук у Відні, бо була передана 1 вересня до Львова із допискою "загрожує небезпека". Але тут вона знову застрягла в якомусь уряді, не дочекавшись якоїсь акції з боку державних чинників. У жовтні 1847 р. селяни села Путилова подали того ж самого змісту нову скаргу на дідичів губернаторові Стадіонові у Львові, який 13 січня 1848 р. доручив буковинському обласному урядові розглянути ту справу і до кінця квітня повідомити про наслідки слідства. До окружного уряду в Чернівцях 1 квітня 1848 р. наспіла бажана інформація, але довести її до кінця не вдалося, бо у Відні вибухла революція, яка усунула реакційний уряд Меттерніха.