Виборча система у Галичині

Українська територія Галичини охоплювала 59 повітів із 3759 міс­цевостями, серед яких 352 місцевості, в тому числі й Львів, мали аб­солютну польську більшість. Німці становили більшість у 77 місце­востях, а жиди у 43. Крім того, у 114 місцевостях проживали жиди, українці й поляки, але ніхто з них не мав абсолютної більшості. В 77 місцевостях українці мали релятивну більшість. Згідно з офіцій­ними даними 1900 р., на підставі віровизнання у Східній Галичині українці мали абсолютну більшість у 3173 місцевостях. Отже, Галичина, за винятком Львова й околиці та галицького Поділля, стано­вила суцільну українську етнографічну територію.

На підставі перепису населення в 1900 р. у коронному краю Галичина, тобто включно із західною польською частиною, жило 7185 000 людей, з того 3 982 633, або 54,5% користувалось польсь­кою мовою, 3 088 443 (або 42,3%) — українською та 212 427 (не ці­лих 3%) — німецькою. Польський історик твердить, що в засаді "процентове відношення поляків до українців навіть у 1900 р. не змі­нилося в Галичині." Тільки кількість жидів зросла до 11,1%, а тому що вони здебільшого послуговувались польською мовою, то зросло процентове відношення польської розмовної мови до української.

Крім того, велику різницю у статистиці населення Галичини, а зокрема її національному складі між 1846 та 1910 pp., слід поясни­ти й тим, що в 1846 р. перепис населення проводили державні уряд­ники — німці, які записували поляками тих, що себе так назива­ли. У 1910 р. перепис провели поляки, які записували поляками всіх тих, що не заявляли себе приналежними до іншої національности. А оскільки в Австрійській імперії жидів не визнавали за ок­рему національність, то їх вписувано як поляків, бо вони послуго­вувалися польською мовою. На тій підставі перепис засвідчив, що нібито поляки становили більшість населення Галичини.

Перша каденція сойму, як і Державної Ради — парламенту, за­кінчилася 31 грудня 1866 р., а у виборах до наступного сойму, при зміненій виборчій ординації, як і через різні польські махінації, ук­раїнці зуміли вибрати вже заледве 30 послів, а з того ще чотирьох — вибір уневажнено. Знову ж до віденського парламенту на 38 галиць­ких послів обрано тільки 11 українців.

Віденська Державна Рада, а ще більш Крайовий сойм, були свого роду збором станової репрезентації. До 1896 р. послів вибиралося у чотирьох куріях: а) великих землевласників, які голосували безпосе­редньо на свого кандидата; б) купців і фабрикантів, які голосували через своїх представників в поодиноких своїх палатах. Вони також голосували прямо в міській курії і в курії великих землевласників; в) міська курія, до якої належали всі міщани, і г) курія сільських гро­мад, в якій право голосу мали тільки дві третіх самостійних господа­рів, що платили значніші податки. Отже, вибори не були прямі та безпосередні. Жінки могли голосувати тільки тоді, коли вони були власниками нерухомостей, капіталу або мали університетський дип­лом, але тільки за посередництвом чоловіка або уповноваженого. У курії великих землевласників могли голосувати також і малолітні, якщо вони вже мали право на власність. Не мали права голосу робітники, бідні селяни та сільська молодь, що не володіла власним господарством, а перебувала при батьках.

У курії сільських громад голосування було двоступневим: т. зв. 45 виборців обирали одного виборця, які вже голосували за посла. Іншими словами, голос одного великого землевласника дорівню­вав 45 селянським голосам. Внаслідок того 2400 дідичів—землев­ласників обирало до віденського парламенту 20 послів, а до галиць­кого — 44, 45—49 тис. міщан — обирало 13 послів до Відня та 28 до галицького сойму, а поверх пів мільйона селян обирало 27 по­слів до Державної Ради у Відні і 74 до галицького сойму. Отже, якщо панська курія обирала одного посла до Державної Ради кіль­кома десятками голосів, то міській курії треба було 35 разів більше голосів, а в селянській курії — 206 разів більше.

Новий виборчий закон від 26 січня 1907 р. про вибори загальні, рів­ні, безпосередні й таємні надавав право голосування всім повнолітнім громадянам чоловічого роду і тим самим куріальну систему зліквідова­но. У Державній Раді Галичина дістала 106 мандатів і була поділена на 36 селянських і 34 міські виборчі округи. В кожній селянській окрузі обиралося по два посли, а з міських — по одному послові. Для сільсь­ких виборчих округ були оформлені спеціальні приписи, які заповню­вали в Державній Раді репрезентацію й польському римо-католицькому населенню, розсіяному по східних повітах Галичини.

З тих 36 виборчих округ — 17 припадало на західну польську, а 19 на Східну українську Галичину. З тих 19 — у дев'яти округах майже все населення було українське, а в останніх десяти округах римо-католицьке населення становило від 26,9 до 41,4%, серед яко­го були й українці-латинники. Тому що в західних виборчих окру­гах Галичини українців не було зовсім, або було дуже мало, а в містах українці були в меншості, отже могли числити на перемогу в виборах тільки у східних селянських округах Галичини. Одночасно для українського населення було згори визначено тільки 28 ман­датів із усіх 106 призначених у Державній Раді, а для поляків — 78 мандатів. Отже, більше половини українського населення корон­ного краю Галичина дістало згори призначених заледве одну чет­вертину мандатів. Крім того, у галицьких міських (виборчих) ок­ругах один посольський мандат припадав на 28300, а в селянських округах на 87 000 мешканців.

Галицький сойм складався із 150 послів, а буковинський — із 30. У перших виборах, що були відносно свобідні, українці обрали 49 послів до галицького сойму та 12 до віденського парламенту.

Уже на першій сесії Галицького сойму у Львові між українцями й поляками почалася боротьба за права українського населення Га­личини. "Згідно з офіційними даними (з 1900 р.), спрепарованими на некористь українців (навіть якщо не робити жодних, хоча й не­обхідних виправлень),— пише польський історик,— то виходить, що на 6240 громад коронного краю Галичина, у 3108 громадах (тоб­то в 49,5%) говорили українською мовою, при тому в 3094 грома­дах українське населення становило абсолютну більшість; 50,5% становили польські, жидівські, німецькі та інші громади. Тому що при переписі населення австрійська статистика брала до уваги тільки розмовну мову, а не матірну, це дозволяло дідичам-полякам запи­сувати, що вся двірська служба послуговувалась польською мовою, хоча її матірною була українська.

Скандальні вибори до Державної Ради 1879 р. виявили, що для поляків не існують жодні конституційні закони, і вони готові всі­ма засобами воювати проти українців. У тих виборах вони кори­стувалися різними незаконними махінаціями й терором і проголо­сили, що українці обрали тільки трьох послів. Вибори заставили провідників народовецького руху поширити свою діяльність також і на державно-політичну ділянку, а не тільки культурно-освітню й поборювання москвофільства.

В 1895 р. на посаду прем'єра віденського уряду прийшов поляк граф Казимир Бадені й зараз після того відбулися вибори до га­лицького сойму. У виборах поляки застосували випробувані вже ме­тоди терору і зловживання, внаслідок яких на 150 послів до сойму ввійшло тільки 14 українців. Українці запротестували проти польсь­кої адміністрації й до Відня виїхала велика депутація (221 особа), серед них 24 священики та 22 світські інтелігенти. Але заходами Бадені цісар їх усіх не прийняв, а тільки делегацію із кількох осіб. Вислухавши промову священика Івана Озаркевича, прийняв мемо­рандум про виборчі зловживання й відпустив делегацію, не ска­завши ані слова про справу виборів. Галицька депутація вернулася з Відня з нічим.

У березні 1897 р. відбулися нові вибори до Державної Ради, в яких у селі Черневі під Станіславом загинув від жандармських баг­нетів господар Петро Стасюк, а п'ять інших господарів поранено. Вибори проведено при помочі війська й жандармерії коштом 8 уби­тих, 29 поранених і понад 800 громадян ув'язнених. До парламен­ту увійшло 63 поляки, 6 жидів і 9 українців.

Тимчасом боротьба за права українського народу в Галичині захоплювала щораз то більші кола населення, вона виявилася серед студентства, яке вимагало окремого украшського університету у Львові. Українські посли в парламенті і в галицькому соймі про­довжували боротьбу на парламентарному рівні, вимагаючи рівноп­равності, як також ще одної української гімназії в Станіславові. Одночасно загал населення страйками вимагав поліпшення своєї долі.

На початку XX ст. на арені польсько-українських взаємин з'яви­вся новий чинник, польський націоналістичний рух, який мріяв про велику Польщу "від Одри до Дніпра, від Балтики до Карпат, а мо­же навіть до Чорного моря". Головним ідеологом цього руху став польський політик Роман Дмовський (1864—1939), що пропагував силу й насильство супроти українців, для яких він не бачив місця під сонцем. Дмовський, як і антиукраїнські твори польського пись­менника Генрика Сєнкєвіча, а зокрема його історична трилогія "Ог­нем і мєчем", захопили польську гімназійну і студентську молодь. Характеристичною рисою пропагованого Дмовським т. зв. всепольського руху було "висміювати жида й ненавидіти русина". Цей рух засвоїв тезу свого першого ідеолога Й. Поплавського, який твер­див, що "нема Руси (тобто України), є тільки Польща і Москва". "Русини повинні знати, що польська суспільність буде рішуче по­борювати всякі їхні сепаратистичні забаганки... Наша політика по­винна бути послідовна і тверда, мусить наочно переконати руси­нів, що ані відійти, ані від нас відділитися не можуть",— писало "Слово Польське". Отже, було ясно, що про ніяку співпрацю з тим політичним середовищем не могло бути мови.