Українське національне відродження

У той час, коли російський уряд поступово ліквідував українські освітні, культурні й релігійні осередки й занепадало шкільництво, в Україні появився філософ Григорій Сковорода, що був одним з найбільш відомих передвісників українського національного відродження. Він навчав, що найбільше, і фактично єдине завдання філософії — це шукання правди й прагнення до неї. Сковорода обстоював права людської гідності в кожній людині й тому ставився зі співчуттям до закріпачених селянських мас, а з гострою неприхильністю до московських гнобителів.

Це, що Сковорода понад усе цінив свободу українського народу, чи не найкраще виявляється в його короткому філософічному вірші "De Libertate" ("Про свободу"), в якому він стверджує, що "свобода — це найдорожчий скарб". Закінчуючи цей вірш, він славить гетьмана Б. Хмельницького, як того, що здобув свободу Україні. Він славить гетьмана саме в той час, коли цариця Катерина II наказала не лише зруйнувати Запорізьку Січ, осередок свободи українського народу, але саму назву Січі і запорозьких козаків кинути у вічне забуття.

У 1759 р. Сковорода був призначений на посаду вчителя поетики в Харківському Колегіумі, але він часто входив у конфлікт з владою, зокрема з церковною, яка, на його думку, забагато присвячувала уваги матеріальним вигодам. Він відмовлявся, коли пропонували висвятити його в єпископи, і негативно ставився до монастирського життя.

Сковорода 1769 р. назавжди покинув працю в Колегіумі і протягом наступних 25 років, аж до самої смерті восени 1794 p., був мандрівним філософом. Усе, що він носив зі собою, то було Святе письмо, його власні писання і сопілку. Жив у постійних переїздах, зупинявся у дідичів, навчав їхніх дітей. Основою його філософічної концепції був девіз: "Пізнай самого себе". Метою життя Сковорода уважав щастя, але не звичайне щастя, що шукає матеріального, а те, яке дається свідомістю, що людина виконує волю Божу. Самопізнання — це пізнання Бога, влаштування життя у згоді з Богом. Його філософія немало спричинилася до українського усвідомлення і тому Сковороду вважають батьком національного відродження. Сковорода був одним із найвидатніших філософів XVIII ст. Європи і вплив його філософії ширився не тільки в Україні, доказом чого є багаточисельна література різними мовами про нього і його філософію.

Твори Сковороди ширилися по всій Україні у рукописах І мали великий вплив на його сучасників. Слава Сковороди росла і дійшла аж до цариці Катерини II, яка здобула собі славу освіченого монарха-автократа. Через післанця вона запросила його переселитися до Петербурга, але він відмовився від цієї почесті.

Першим твором, що з'явився друком щойно чотири роки після його смерті, у 1798 p., був філософічний трактат "Нарциз, або пізнай самого себе". Сковорода як поет залишив збірник віршів, писаних у 1753-1785 роках українською літературною мовою того часу, з деякими елементами народної мови, під назвою "Сад божественных песен" і кільканадцять пісень та фабул, написаних у 70-х pp. здебільша латинською мовою, збірник прозових байок, "Басни харьковскія", створених у 1760-70-х pp. Філософічна творчість охоплює трактати, діалоги і притчі.

Дев'ятнадцяте століття в історії українського народу — це доба, в якій національне відродження почало набирати певні окреслені форми. Звичайно воно датується 1798 p., але ця дата відповідає дійсності тільки стосовно сучасної української літератури, оскільки тоді з'явилася друком перша частина твору Івана Котляревського "Енеща".

Справжніх початків українського політичного відродження треба шукати раніше, а саме — в половині XVIII ст. Збирання петицій серед козацької старшини в останніх роках гетьманування Кирила Розумовського, щоб московська влада погодилася на дідичне гетьманство Розумовських, було чи не першим проявом зміни публічної опінії серед провідної верстви України. Козацька старшина настільки дозріла політично, що не намагалася вже обмежувати гетьманської влади, а навпаки, старалася піднести авторитет гетьмана1. Росії це було невигідним і до того як петицію вручено Катерині II змушено Розумовського зректися гетьманства. Катерина II, скасовуючи указом 1764 р. гетьманат України, писала в інструкції: "Треба старатися, щоб навіть саме ім'я гетьманів щезло".

Наприкінці гетьманування К. Розумовського з'явилися два літературні твори, які також вказують на політичне прозріння козацької старшини. Один із них це "Разговор Великороссии з Малороссиею", що його написав перекладач Генеральної Військової Канцелярії Семен Дівович у 1762 p., коли з приходом на царський трон Катерини II були серед козацької старшини зовсім слушні побоювання, що автономії України загрожує небезпека. "Разговор" у добрій віршованій формі дає діалог України з Росією, в якому Україна доводить права на свою історичну суверенність. Треба сказати, що автор зробив це винятково майстерно і навіть талановито, з залізною силою логіки, з високим почуттям своєї національної правди і гідності, з глибоким розумінням історії України (та Росії), опертим на доброму знанні історичних джерел".

Другим такого роду твором була поема "Ода на рабство", яку написав граф Василь Капніст на початку 1780-х років, зміст якої різно пояснювали, спершу як протест проти заборони вільного переходу селян на Лівобережній Україні, що рівнялося закріпаченню селян царським указом з 3 травня 1783 p., а інші — як протест проти скасування державної автономії України. Насправді, "в самій "Оді на рабство" яскраво перепліталося два мотиви: протест проти політичного поневолення всієї України і протест патріота-народолюбця проти нового ярма, покладеного російським урядом на українські народні маси".

У 1798 р. Капніст опублікував комедію під назвою "Ябеда", "яскраво, майже документально, малює той глибокий моральний розклад, який принесла на Україну російська губерніальна реформа і взагалі вся російська централістична політика на Україні. Якщо "Ода на рабство" остерігала проти можливих майбутніх небезпек для волі й добробуту України від нівеляційної політики Росії у 1780 pp., то "Ябеда" у винятково сильній сатиричній формі одверто кидає своє обвинувачення на підставі страшної картини дійсного стану російського судівництва на Україні1 й засуджує російську централістичну політику. Не може бути сумніву, що Капніст не був самотнім у таких протимосковських поглядах.

Намагаючись усунути з пам'яті козацької старшини державно-національну традицію Гетьманщини, цариця Катерина II перетворювала ЇЇ на дворянство московського зразка. У 1785 р. вона видала т. зв. Жалувану Грамоту, якою надавала українській шляхті та козацькій старшині права московського дворянства, але під умовою, що своє шляхетство чи старшинський стан вони докажуть відповідними документами. Так, нехотячи, Катерина II заставила козацьку старшину стати на шлях самопізнання, змушуючи її заглибитися в історію своїх родів, щоб доказати, що вона має право бути рівною у правах і привілеях з російським дворянством. Розшуки по архівах за різними документами і грамотами показали не одному членові старшинських родів, що їхні предки складали свої голови на полях боїв за те, щоб жити у вільній козацькій державі, вщ якої у їхній час залишилися вже тільки спомини.

Ці передові старшини, які зрозуміли своє становище, вислали в особі дворянина Василя Капніста посольство до пруського короля Фрідріха II, щоб він допоміг українському козацтву вирватися з "московської тиранії". Хоч це посольство не увінчалося успіхом, але воно є дуже важливою подією в розвитку української політичної філософії. Що серед української провідної верстви існувало невдоволення з російської політики в Україні, є ще й інші докази. Одним із них був надзвичайно важливий твір невідомого автора під назвою "Історія Русов". Писаний десь не раніше як наприкінці XVIII ст. й не пізніше 1805 p., але віднайдено його в рукописі щойно в 1828 р. Головною ідеєю "Історії Русов" є натуральне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток. Головним змістом твору є боротьба українського народу проти польського і московського поневолення. У ньому підкреслюється нарушения Москвою тих прав, що були визнані Україні Переяславським договором з 1654 р.

У першій половині XIX ст. "Історію Русов" поширювано в рукописах серед провідної верстви українського народу, тобто серед українського дворянства й інтелігенції. "Історія Русов" насправді є радше політичним памфлетом, а не історією, але вона мала великий вплив на формування державно-автономної ідеї серед тодішньої української інтелігенції.

Але мабуть таки найважливішим твором, який відіграв дуже важливу роль у процесі українського національного відродження, була травестія оригінального латинського твору поета Вергілія під назвою "Енеїда", що її написав дворянин Іван Котляревський. Важливість її полягає не тільки в тому, що вона написана живою народною мовою і започаткувала модерну українську літературу, але також і в тому, що в ній збережені багатющі скарби народної поезії і пафос козацьких літописів, традиції мандрівних діячів і поетично-філософської настанови Сковороди.

В "Енеїді" Котляревського багато описів, пов'язаних з історичними подіями та політичними й соціальними відносинами в Україні того часу, які подані у легкій жартівливій формі, що легко доходили до свідомості читачів. В "Енеїді" Котляревський представив головного героя Енея — козаком, борцем за волю, а римсько-грецьких богів — як українських дрібних панів-поміщиків. "Енеїда" — це перший широкий словник української народної мови і перша енциклопедія української етнографії,— писав відомий історик української літератури Дмитро Чижевський. — Вона змушувала читача сміятися до сліз, але в той же сам час обзнайомлювала його з українським побутом, звичаями, ба навіть минулим України. Завдяки Котляревському українська провідна верства, яка тоді підлягала доволі швидкій русифікації, віднайшла свою рідну мову, як мову книжки й літератури, а не тільки мову мужика-селянина. Цей твір був відомий у рукописах ще далеко до того як з'явився друком. "Котляревський на початку своєї творчості став на межі двох епох: минулої Гетьманщини і кріпацького ладу, заведеного в Україні царицею Катериною И, й обидві ці епохи, з їх побутом, соціальними і становими відносинами, знайшли широке відображення в "Енеїді", а національне забарвлення і співчуття до долі простого люду мали сприятливий грунт у тогочасній літературі".

Друга половина XVIII ст. в історії Європи — це доба т. зв. освіченого абсолютизму, видатними представниками якого були пруський король Фрідріх Великий, австрійський цісар Йосиф II та московська цариця Катерина II. Всі вони, хоча й не поступалися ні в чому в своїх правах як монархи, на словах удавали великих лібералів, що перебували під впливом т. зв. французьких енциклопедистів Дені Дідро (1713-1784), Франсуа М. Вольтер (1694-1778) та дуже радикального на ті часи Жан Жака Руссо (1712-1778). їхню знамениту "Енциклопедію" частково перекладено російською мовою, видав її український учений Яків Козельський (1729-1795), син сотника Полтавського полку, вихованець Києво-Могилянської Академії. Завдяки йому ідеї французьких енциклопедистів знайшли пригожий грунт серед українського дворянства, яке не тільки у XVIII, але і з початком XIX ст., за словами одного російського генерала, що служив в Україні (1824р.), "було перейняте ненавистю до Росії", причини якої він бачив у "порушенні прав України". До речі, Козельський один з перших теоретично засудив феодально-кріпосницький лад.

Хоча комунікація в другій половині XVIII ст. була дуже слабко розвинена, все ж таки Американська революція 1775-1783 pp., Велика Французька революція 1789 р.;, з її кличами про свободу, рівність і братерство, доходили до України, зокрема через Польщу. Польські діячі, такі як Тадей Костюшко, Юзеф Понятовський і Ян Генрик Домбровський, брали участь у французьких наполеонівських війнах. Поляки були добре поінформовані про події у світі, а через них те все доходило й до українців і скріплювало українське національне відродження. Зрештою, ціле Правобережжя України, тобто на захід від Дніпра, яке перейшло під час другого та третього розподілів Польщі (1791 і 1793 pp.) під владу московських царів, залишилося, як і перед тим, у руках польських панів-магнатів. Вони володіли землею і живо цікавилися подіями в західній Європі, а зокрема у Франції, від якої сподівалися допомоги у відбудові Польщі.