Українське Національне Відродження

У той час, коли російський уряд поступово ліквідував україн­ські освітні, культурні й релігійні осередки й занепадало шкільниц­тво, в Україні появився філософ Григорій Сковорода, що був од­ним з найбільш відомих передвісників українського національного відродження. Він навчав, що найбільше, і фактично єдине завдан­ня філософії — це шукання правди й прагнення до неї. Сковорода обстоював права людської гідності в кожній людині й тому ста­вився зі співчуттям до закріпачених селянських мас, а з гострою неприхильністю до московських гнобителів.

Це, що Сковорода понад усе цінив свободу українського наро­ду, чи не найкраще виявляється в його короткому філософічному вірші "De Libertate" ("Про свободу"), в якому він стверджує, що "свобода — це найдорожчий скарб". Закінчуючи цей вірш, він сла­вить гетьмана Б. Хмельницького, як того, що здобув свободу Укра­їні. Він славить гетьмана саме в той час, коли цариця Катерина II наказала не лише зруйнувати Запорізьку Січ, осередок свободи ук­раїнського народу, але саму назву Січі і запорозьких козаків кину­ти у вічне забуття.

У 1759 р. Сковорода був призначений на посаду вчителя по­етики в Харківському Колегіумі, але він часто входив у конфлікт з владою, зокрема з церковною, яка, на його думку, забагато прис­вячувала уваги матеріальним вигодам. Він відмовлявся, коли про­понували висвятити його в єпископи, і негативно ставився до мо­настирського життя.

Сковорода 1769 р. назавжди покинув працю в Колегіумі і про­тягом наступних 25 років, аж до самої смерті восени 1794 p., був мандрівним філософом. Усе, що він носив зі собою, то було Святе письмо, його власні писання і сопілку. Жив у постійних переїздах, зупинявся у дідичів, навчав їхніх дітей. Основою його філософіч­ної концепції був девіз: "Пізнай самого себе". Метою життя Ско­ворода уважав щастя, але не звичайне щастя, що шукає матеріаль­ного, а те, яке дається свідомістю, що людина виконує волю Бо­жу. Самопізнання — це пізнання Бога, влаштування життя у згоді з Богом. Його філософія немало спричинилася до українського ус­відомлення і тому Сковороду вважають батьком національного від­родження. Сковорода був одним із найвидатніших філософів XVIII ст. Європи і вплив його філософії ширився не тільки в Україні, доказом чого є багаточисельна література різними мовами про нього і його філософію.

Твори Сковороди ширилися по всій Україні у рукописах І мали великий вплив на його сучасників. Слава Сковороди росла і дій­шла аж до цариці Катерини II, яка здобула собі славу освіченого монарха-автократа. Через післанця вона запросила його пересели­тися до Петербурга, але він відмовився від цієї почесті.

Першим твором, що з'явився друком щойно чотири роки після його смерті, у 1798 p., був філософічний трактат "Нарциз, або піз­най самого себе". Сковорода як поет залишив збірник віршів, писа­них у 1753-1785 роках українською літературною мовою того часу, з деякими елементами народної мови, під назвою "Сад божествен­ных песен" і кільканадцять пісень та фабул, написаних у 70-х pp. здебільша латинською мовою, збірник прозових байок, "Басни харьковскія", створених у 1760-70-х pp. Філософічна творчість охоп­лює трактати, діалоги і притчі.

Дев'ятнадцяте століття в історії українського народу — це доба, в якій національне відродження почало набирати певні окреслені форми. Звичайно воно датується 1798 p., але ця дата відповідає дійсності тільки стосовно сучасної української літератури, оскіль­ки тоді з'явилася друком перша частина твору Івана Котляревського "Енеща".

Справжніх початків українського політичного відродження тре­ба шукати раніше, а саме — в половині XVIII ст. Збирання пети­цій серед козацької старшини в останніх роках гетьманування Ки­рила Розумовського, щоб московська влада погодилася на дідичне гетьманство Розумовських, було чи не першим проявом зміни пуб­лічної опінії серед провідної верстви України. Козацька старшина настільки дозріла політично, що не намагалася вже обмежувати геть­манської влади, а навпаки, старалася піднести авторитет гетьма­на1. Росії це було невигідним і до того як петицію вручено Кате­рині II змушено Розумовського зректися гетьманства. Катерина II, скасовуючи указом 1764 р. гетьманат України, писала в інструкції: "Треба старатися, щоб навіть саме ім'я гетьманів щезло".

Наприкінці гетьманування К. Розумовського з'явилися два літе­ратурні твори, які також вказують на політичне прозріння козаць­кої старшини. Один із них це "Разговор Великороссии з Малороссиею", що його написав перекладач Генеральної Військової Кан­целярії Семен Дівович у 1762 p., коли з приходом на царський трон Катерини II були серед козацької старшини зовсім слушні побо­ювання, що автономії України загрожує небезпека. "Разговор" у добрій віршованій формі дає діалог України з Росією, в якому Ук­раїна доводить права на свою історичну суверенність. Треба ска­зати, що автор зробив це винятково майстерно і навіть таланови­то, з залізною силою логіки, з високим почуттям своєї національ­ної правди і гідності, з глибоким розумінням історії України (та Росії), опертим на доброму знанні історичних джерел".

Другим такого роду твором була поема "Ода на рабство", яку написав граф Василь Капніст на початку 1780-х років, зміст якої різно пояснювали, спершу як протест проти заборони вільного пе­реходу селян на Лівобережній Україні, що рівнялося закріпачен­ню селян царським указом з 3 травня 1783 p., а інші — як протест проти скасування державної автономії України. Насправді, "в са­мій "Оді на рабство" яскраво перепліталося два мотиви: протест проти політичного поневолення всієї України і протест патріота-народолюбця проти нового ярма, покладеного російським урядом на українські народні маси".

У 1798 р. Капніст опублікував комедію під назвою "Ябеда", "яс­краво, майже документально, малює той глибокий моральний роз­клад, який принесла на Україну російська губерніальна реформа і взагалі вся російська централістична політика на Україні. Якщо "Ода на рабство" остерігала проти можливих майбутніх небезпек для волі й добробуту України від нівеляційної політики Росії у 1780 pp., то "Ябеда" у винятково сильній сатиричній формі одверто кидає своє обвинувачення на підставі страшної картини дійсного стану російського судівництва на Україні1 й засуджує російську цен­тралістичну політику. Не може бути сумніву, що Капніст не був самотнім у таких протимосковських поглядах.

Намагаючись усунути з пам'яті козацької старшини державно-на­ціональну традицію Гетьманщини, цариця Катерина II перетворю­вала ЇЇ на дворянство московського зразка. У 1785 р. вона видала т. зв. Жалувану Грамоту, якою надавала українській шляхті та козацькій старшині права московського дворянства, але під умовою, що своє шляхетство чи старшинський стан вони докажуть відповідними до­кументами. Так, нехотячи, Катерина II заставила козацьку старшину стати на шлях самопізнання, змушуючи її заглибитися в історію своїх родів, щоб доказати, що вона має право бути рівною у правах і при­вілеях з російським дворянством. Розшуки по архівах за різними до­кументами і грамотами показали не одному членові старшинських родів, що їхні предки складали свої голови на полях боїв за те, щоб жити у вільній козацькій державі, вщ якої у їхній час залишилися вже тільки спомини.

Ці передові старшини, які зрозуміли своє становище, вислали в особі дворянина Василя Капніста посольство до пруського коро­ля Фрідріха II, щоб він допоміг українському козацтву вирватися з "московської тиранії". Хоч це посольство не увінчалося успіхом, але воно є дуже важливою подією в розвитку української політич­ної філософії. Що серед української провідної верстви існувало невдоволення з російської політики в Україні, є ще й інші докази. Одним із них був надзвичайно важливий твір невідомого автора під назвою "Історія Русов". Писаний десь не раніше як наприкін­ці XVIII ст. й не пізніше 1805 p., але віднайдено його в рукописі щойно в 1828 р. Головною ідеєю "Історії Русов" є натуральне, мо­ральне й історичне право кожного народу на самостійний держав­но-політичний розвиток. Головним змістом твору є боротьба ук­раїнського народу проти польського і московського поневолення. У ньому підкреслюється нарушения Москвою тих прав, що були визнані Україні Переяславським договором з 1654 р.

У першій половині XIX ст. "Історію Русов" поширювано в ру­кописах серед провідної верстви українського народу, тобто серед українського дворянства й інтелігенції. "Історія Русов" насправді є радше політичним памфлетом, а не історією, але вона мала ве­ликий вплив на формування державно-автономної ідеї серед то­дішньої української інтелігенції.

Але мабуть таки найважливішим твором, який відіграв дуже важливу роль у процесі українського національного відродження, була травестія оригінального латинського твору поета Вергілія під на­звою "Енеїда", що її написав дворянин Іван Котляревський. Важ­ливість її полягає не тільки в тому, що вона написана живою на­родною мовою і започаткувала модерну українську літературу, але також і в тому, що в ній збережені багатющі скарби народної по­езії і пафос козацьких літописів, традиції мандрівних діячів і по­етично-філософської настанови Сковороди.

В "Енеїді" Котляревського багато описів, пов'язаних з історични­ми подіями та політичними й соціальними відносинами в Україні того часу, які подані у легкій жартівливій формі, що легко доходили до свідомості читачів. В "Енеїді" Котляревський представив голов­ного героя Енея — козаком, борцем за волю, а римсько-грецьких богів — як українських дрібних панів-поміщиків. "Енеїда" — це пер­ший широкий словник української народної мови і перша енцикло­педія української етнографії,— писав відомий історик української лі­тератури Дмитро Чижевський. — Вона змушувала читача сміятися до сліз, але в той же сам час обзнайомлювала його з українським побу­том, звичаями, ба навіть минулим України. Завдяки Котляревському українська провідна верства, яка тоді підлягала доволі швидкій руси­фікації, віднайшла свою рідну мову, як мову книжки й літератури, а не тільки мову мужика-селянина. Цей твір був відомий у рукописах ще далеко до того як з'явився друком. "Котляревський на початку своєї творчості став на межі двох епох: минулої Гетьманщини і крі­пацького ладу, заведеного в Україні царицею Катериною И, й обидві ці епохи, з їх побутом, соціальними і становими відносинами, знай­шли широке відображення в "Енеїді", а національне забарвлення і співчуття до долі простого люду мали сприятливий грунт у тогочас­ній літературі".

Друга половина XVIII ст. в історії Європи — це доба т. зв. осві­ченого абсолютизму, видатними представниками якого були прусь­кий король Фрідріх Великий, австрійський цісар Йосиф II та мос­ковська цариця Катерина II. Всі вони, хоча й не поступалися ні в чому в своїх правах як монархи, на словах удавали великих лібе­ралів, що перебували під впливом т. зв. французьких енциклопе­дистів Дені Дідро (1713-1784), Франсуа М. Вольтер (1694-1778) та дуже радикального на ті часи Жан Жака Руссо (1712-1778). їхню знамениту "Енциклопедію" частково перекладено російською мо­вою, видав її український учений Яків Козельський (1729-1795), син сотника Полтавського полку, вихованець Києво-Могилянської Ака­демії. Завдяки йому ідеї французьких енциклопедистів знайшли пригожий грунт серед українського дворянства, яке не тільки у XVIII, але і з початком XIX ст., за словами одного російського генерала, що служив в Україні (1824р.), "було перейняте ненавистю до Ро­сії", причини якої він бачив у "порушенні прав України". До речі, Козельський один з перших теоретично засудив феодально-кріпо­сницький лад.

Хоча комунікація в другій половині XVIII ст. була дуже слабко розвинена, все ж таки Американська революція 1775-1783 pp., Ве­лика Французька революція 1789 р.;, з її кличами про свободу, рів­ність і братерство, доходили до України, зокрема через Польщу. Польські діячі, такі як Тадей Костюшко, Юзеф Понятовський і Ян Генрик Домбровський, брали участь у французьких наполеонівських війнах. Поляки були добре поінформовані про події у світі, а че­рез них те все доходило й до українців і скріплювало українське національне відродження. Зрештою, ціле Правобережжя України, тобто на захід від Дніпра, яке перейшло під час другого та третьо­го розподілів Польщі (1791 і 1793 pp.) під владу московських ца­рів, залишилося, як і перед тим, у руках польських панів-магнатів. Вони володіли землею і живо цікавилися подіями в західній Євро­пі, а зокрема у Франції, від якої сподівалися допомоги у відбудові Польщі.

загрузка...