Українці на захід від української території

Далеко від суцільної української території знаходяться українські колонії в Бачці, що лежить між Дунаєм і долішньою Тисою, й у південно-західній Славонії, що на правому березі Дунаю. Це в основ­ному лемки із Закарпаття, що їх оселила тут наприкінці XVIII ст. австрійська влада у майже пустельній, зруйнованій турецькими на­їздами країні. Австрійський уряд намагався заселити ці землі сер­бами, які втікали від турків, але серби, незадоволені австрійською політикою в 1730—1750 pp., масово емігрували з Бачки й тоді ав­стрійський уряд спроваджував на державні землі угорців, німців, хорватів, словаків, а також і українців з Південно-Східної Пряшівщини. Головним центром українців Бачки є село Руський Керестур, а далі Коцур, Вербас, Дюрдьово та інші. Бачванські українці нази­вали себе русинами, так само як і в Галичині та Закарпатті, і їх там налічувалося до 12 тис. осіб.

Головним центром русинів-українців у Сриму і Славонії було мі­сто Вуковар на правому березі Дунаю, довкола якого знаходилося
декілька сіл із поважною кількістю русинів-українців як Шід, Митровиці, Петрівці, Міклошевці тощо, а всіх разом начислювано до 8 тис. Головним об'єднуючим чинником бачванських, як і сримсько-славонських русинів-українців була їхня Греко-Католицька Церква, при якій вони зберегли свою мову, культуру і звичаї. Церква утримувала парохіяльні народні школи, до яких спроваджу­вали учителів з Закарпаття. Заходами цісаревої Марії Терезії папа Пій VI своєю буллою "Charitas ilia" від 17-го червня 1777 р. встано­вив для всіх греко-католиків, серед яких було, крім українців, також дещо сербів, хорватів і мадярів, першу поза межами України Греко-католицьку єпархію з осідком у місті Крижевці у Хорватії. Цю єпар­хію папа передав під юрисдикцію Київсько-Галицької митрополії.

Київський митрополит Иосиф Велямин Рутський допомагав по­селенцям у Бачці і посилав їм місіонерів — отців Василіян, як також духовні та літературні книги. Коли ж Москва у 1807 р. ска­сувала Київську уніятську митрополію, то Рим у 1808 р. визнав за Галицькою митрополією всі права Київського митрополита, з того часу галицькі митрополити постійно опікувалися Крижевецькою єпархією.

Окрема група українських емігрантів-поселенців знаходилася та­кож і в Банаті, в районі міста Лугож. Банат — це край між Дунаєм і Трансільванськими Альпами. Українці прибули сюди також із За­хідного Закарпаття у XVIII ст. після звільнення Банату від турків і приєднання його до Австрії у 1718 р. В Банаті австрійський уряд поселив тоді румунів, сербів, угорців, німців, а також й українців. Українці організували тут свої поселення і своє суспільно-громадсь­ке життя у районі міста Лугож вії селах, з яких два цілком укра­їнські. У 1785 р. сюди прибули 8000 задунайських запорожців, які прийняли австрійське підданство й мали виконувати службу пограничної охорони в південно-східному кінці Австрійської імперії. Од­нак вони тут довго не втрималися і 1812 р. повернули назад до Задунайської Січі під зверхність турецького султана. За віровизнан­ням частина банатських русинів-українців греко-католики, а частина православні. Будучи в межах Угорщини, частина цих українців під­лягла мадяризації, яку угорський уряд дуже форсував у межах сво­го королівства. Перед першою світовою війною тут налічувалося до 10 000 українців.

Захопивши Галичину в часі першого розподілу Польщі напри­кінці XVII ст., Австрія почала спроваджувати до Галичини німців й організувала там німецькі сільськогосподарські колонії. На по­чатку XX ст. у Галичині й Буковині було бл. 250 німецьких колоній. Цілком певно, ці колонії відбивали германізаторські тенденції австрійських цісарів, але германізаторів з цих колоністів не вий­шло, бо скоро наладналося гармонійне українсько-німецьке спів­життя. Німці принесли в Україну високу хліборобську культуру і культуру буденного побуту, що мало позитивний вплив на укра­їнське оточення. Деякі нащадки тих переселенців з часом цілком інтегрувалися з сусідами — українцями й самі стали українськими патріотами. У XVIII ст. виникли також німецькі колонії й на Во­лині, де у 1870 pp. було їх уже близько 140. Але там так само як і в Галичині й Буковині, відносини між німцями й українцями були добросусідські.

Найновішою українською еміграцією були українці з Галичини і трохи із Закарпаття, які поселилися в новозахопленій Австрією провінції Боснії під час колонізаційних заходів Австро-Угорщини в 1890—1913 pp. Найбільше українців поселилося у повітах Прнявор, Дервента, Прієдор, Баня Лука та ін., де вони організували свої власні греко-католицькі церкви й культурні товариства. Заходом митрополита А. Шептицького в 1907 р. Рим заснував для укра­їнських поселенців у Боснії окремий генеральний вікаріят і пер­шим генеральним вікарієм папа Пій X іменував Йосипа Жука, але залежного від римо-католицької єпархії у Сараєві. Щойно в 1909 р. цей греко-католицький вікаріят для Боснії папа передав під юрисдикцію галицького митрополита. У 1914 р. митрат Олекса Базюк став апостольським адміністратором для українців греко-ка­толиків з осідком у Баня Луці, а в 1915 р. для всіх греко-католиків у Бачці, Славонії, Банаті й Боснії висвячено єпископом Дионісія Няраді, бачванського церковного письменника українського роду.

При церквах, як звичайно, організувалися також і українські школи. У 1908 р. митрополит Андрей Шептицький відкрив у Камениці монастир Студитів, отже релігійне життя йшло нормаль­ним трибом аж поки не вибухла війна 1914 р,

Всі ці процеси відбувалися в межах Австро-Угорської імперії й були внутрішньою міграцією населення.