Суспільний лад України

Зовсім інші умови були в Південній степовій Україні, колиш­ніх запорозьких землях, які ще називали Запорозькими Вольностя­ми. Після зруйнування Січі Запорозькі Вольності разом із здобу­тими землями Причорномор'я творили Новоросійську губернію на чолі із губернатором Григорієм Потьомкіним. "Новоросійська гу­бернія не була подібна до сучасних їй російських губерній. Вона мала напіввійськовий характер: вся територія її поділялася між пол­ками гусарськими і пікінерними. Ці полки були "оселені", себто сполучали військову службу з хліборобством, і на кожного гусара та пікінера, було віддано певну дільницю землі". У 1782 р. з тих земель було створене Катеринославське намісництво під владою царського намісника та генерал-губернатора Г. Потьомкіна. На ве­личезних просторах, що простяглися від ріки Бугу на заході до рі­ки Кубані на південному сході та від Полтави на півночі до Кри­му на півдні, він залишався весь час необмеженим володарем. Злік­відувавши Запорізьку Січ, російський уряд захопив величезні про­стори землі, які за приблизними обрахунками мали не більше 100 000 населення чоловічої статі. Потьомкін постановив усі ці про­стори якнайшвидше заселяти.

Завдяки урожайним грунтам і тепловому підсонню, тут можна було культивувати різнородні рослини, включно з виноградника­ми, овочевими садами тощо. Щоправда, південна степова Україна бідна на ліси, а ті що є — тягнуться вздовж Дніпра та Дністра разом з піщаними буфами, над Бугом й Інгулом, як і на декотрих річко­вих островах. Брак лісів має негативний вплив на клімат, грунт, водні запаси. Терени тут відкриті для вітрів, а річки й ручаї літом висихають і через те бувають часті посухи і неврожаї. Сильні вітри зривають верхній шар грунту.

Останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський роз­почав колонізувати ці землі, і за десять літ свого старшинування на Січі зумів заселити кількасот сіл, зокрема селянами, що втіка­ли від панщини. Він, коштом січового скарбу, в кожному селі бу­дував школу й церкву. Скоро потім й російський уряд почав коло­нізувати ті землі ще до зруйнування Січі, але не українськими се­лянами, а сербами, які втікали з-під Туреччини.

Князь Потьомкін посилив колонізацію запорізьких земель, яку можна поділити на три роди: поміщицьку, селянську і міську.

Поміщикам роздавали землю не менше як 1 500 десятин, на яких він мусів поселити 25 селянських дворів, і не більше як 12 тисяч десятин — на 200 дворів. Половина з того мала бути заселена про­тягом перших п'яти років, а повністю — протягом 10 років1. Го­ловна маса поміщиків (68,2%) складалася з російських військових старшин та різних вищих і середніх урядовців. В їхніх руках опи­нилися найбільші земельні масиви Південної України. Українських старшин та урядовців було заледве 10,5%, і серед них було багато запорізьких старшин, які залишилися й дістали земельні наділи. Ро­сійський уряд продавав запорізькі землі по кілька копійок за деся­тину. Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселяти її — дуже тяжко, стверджує історик Наталія Полонська-Василен­ко. Власне тому поміщики, отримавши землю і намагаючись її за­селяти, висилали до Польщі агентів, які закликали втікати на Пів­денну Україну, де можна було свобідніше жити. Серед поміщиків було дуже мало чужинців, тобто не росіян і не українців, заледве 23 особи на все намісництво, або 1%, а поміщиків представників аристократії тільки 28, себто 1,3%2.

У Таврійській губернії серед п'ятьох найвизначніших землевлас­ників нема жодного українського прізвища, тут поміщикам Фальц-Файнам належало 200 000 десятин землі, Попову — 80 000, графо­ві Мордовінову й Вассалові — по 60 000 дес, а графові Дурново — 50 000. У Херсонській губернії, як свідчать статистично-економіч­ні документи, 1207 поміщиків володіло 421 397 десятинами землі. Найбільші маєтки мав великий князь Михайло Романов — 74 000 десятин, князь Трубецький — 26 000, князь Гагарін — 13 000, Сухомлінова — 21 000; в Катеринославській — чиновник Дебальцсв — 18 000. "Саме ці російські землевласники, купці та підприємці були опорою царизму в здійснюванні економічного й національ­ного гноблення в Україні".

Саму Січ, перейменовану на село Покровське, Катерина II разом з 200 000 десятин землі подарувала генеральному прокуророві кня­зеві Волконському. Його спадкоємці землю продавали жидові Шпігліцові, що був колезьким асесором та нажив потрібну суму грошей від держання на відкупі соляних озер у Таврії. Таким чином, Шпігліц зробився найбільшим поміщиком того краю.

Другим родом колонізації була селянська. Вільні селяни осіда­ли на державних, скарбових землях і їм уряд виділяв по 60 000 де­сятин на родину. Серед цих селян було чимало й запорожців, які залишилися після зруйнування Січі. Але найбільшу частину селянсь­ких колоністів становили втікачі, українські селяни, які втікали від поміщиків з різних частин України, були між ними також і росі­яни, греки й вірмени, виселені з Криму. Щоб затримати втікачів від панщизняної неволі, князь Потьомкін в одному із перших сво­їх наказів в 1776 р. заборонив повертати втікачів-кріпаків, які опи­нилися на вільних землях під його володінням.

В остаточному висліді селянське населення Південної України поділялося на три категорії: а) "вільні", б) панські піддані й в) дер­жавні. Категорія державних селян суттєво ні в чому не різнилася від тої ж самої категорії в інших губерніях. Панські піддані поді­лялися на дві групи, ті, які працювали на ріллі, й на т. зв. двораки, які виконували хатні послуги у маєтках дідичів-поміщиків, у дво­рах на селі, або в панських будинках по містах. Двораки творили малу групу порівняно з іншими кріпаками, але їхнє число постій­но збільшувалося у 50-х роках XIX ст. Були також ще й піддані кріпаки, які не відробляли панщину, але сплачували поміщикам умовлену оплату — "оброк"1. У червні 1812 р. був виданий указ, згідно з яким усім державним селянам, які пере селювалися в Пів­денну Україну, надавалося п'ятирічне звільнення від податків, ба навіть грошові допомоги та різні позики, які вони повинні були повернути протягом наступних десятьох років2.

Третім родом колонізації була міська. Слід підкреслити, що на величезних просторах Запорізьких земель майже не було міст, отже їх необхідно будувати, щоб розвинути повітові адміністраційні та торговельні центри. У той час появилися такі міста, як Херсон, за­снований на долішнім Дніпрі у 1778 p., Маріуполь, при устю ріки Кальміус, заснований в 1779 p., Катеринослав, заснований в 1783 р. князем Потьомкіним, як головне місто Новоросійського намісниц­тва й назване в честь цариці Катерини II, Миколаїв — у 1788 р. на березі Бузького лиману, Вознесенське — над р. Бугом, засноване в 1795 p., та інші. Міста зростали дуже скоро й мали здебільша космо­політичний характер, бо в них скупчувалися купці не тільки з Укра­їни, але також і з Росії, Польщі, Франції, Австрії, Німеччини тощо. У 1827 р. на півдні України налічувалося понад 73 000 міського на­селення, а в 1858 р. його вже було 153 000. Російські війська і запорозькі козаки під проводом Антона Головатого у 1789 р. здобули на березі Чорного моря пристань Качибей і тут в 1794 р. засновано мі­сто Одесу. Поселення і пристань Качибей виникло ще у XIV ст., яке на початку XV ст. укріпив князь Литовсько-Руської Держави Витовт, здобувши від татарів назад доступ до Чорного моря. У 1480 р. цю пристань здобули турки й, перейменувавши її на Гаджібей, воло­діли нею аж до 1792 р. Одеса зростала дуже швидким темпом і в по­ловині XIX ст. стала третім з черги містом Російської імперії щодо числа населення після Петербурга та Москви1.

В усьому Катеринославському намісництві було 15 міст, в яких оселилися купці й ремісники і деякі з тих міст у дуже короткому часі почали відігравати важливу роль в економічному житті країни. Зок­рема, швидко розвивався Катеринослав, де Потьомкін планував за­снувати університет і музичну академію. Великого значення набув Херсон, де гуртувалися купці з України, Росії, Туреччини та багатьох інших європейських країн. Взагалі в містах було багато чужинців, а Нахічевань у гирлі Дону та Маріупіль майже повністю заселяли вір­мени і греки, які прибули сюди з Криму.

По смерті Потьомкіна створено ще одне намісництво — Воз­несенське. Однак у листопаді 1796 р. наслідник цариці Катерини II цар Павло І ліквідував Катеринославське й Вознесенське намісниц­тва, об'єднав їх із таврійською областю, тобто Кримом, і створив величезну Новоросійську Губернію. Звідси пішла назва "Новоро-сія" для всієї південної України, яку закріпили сучасники й адмі­ністратори аж до початку XX століття.

У травні 1803 р. згідно з указом Сенату від 15 травня 1803 р уряд створив Херсонську губернію і з Миколаєва губерніальне прав­ління переведено до Херсона. Міста Одеса й Миколаїв в межах Хер­сонської губернії були виділені в окремі градоначальства. Головою Губерніального правління був губернатор, а йому допомагало Хер­сонсько-губерніальне Дворянське Депутатське Зібрання, створене того ж самого року на підставі так званої "Грамоти Дворянству" з 1785 р. Дворянське зібрання як станова організація збиралося що три роки й обирало своїх провідників і депутатів. Виконавчим ор­ганом зібрання була канцелярія голови дворянства. Губерніальне правління підлягало Міністерству Внутрішніх Справ і відало місь­ким та земським господарством, поліцією та тюрмами й нормува­ло справи дворянського землеволодіння, а також станові, релігійні та санітарно-медичні справи2.

"З 1750-1800 pp. Україна пережила величезну еволюцію в галузі соціальній, економічній, політичній. Країна, що була Запорозьки­ми Вольностями, де на широких безкраїх степах дійсно знаходили "вольності" втікачі, в останнє десятиліття перетворена була на зви­чайну російську губернію, із типовим російським кріпацтвом".

Інші соціальні, політичні й релігійні умови існували в західно­українських землях, які потрапили під панування Австрії: Галичи­на в 1772 р., при першому розподілі Польщі зі своєю польською аристократичною верхівкою та пригнобленим панщиною селян­ством; Буковина, що до 1775 р. була в складі Молдавського князів­ства, з румунською верхівкою, та Закарпаття, яке перебувало в ме­жах Угорщини ще з XI ст., де домінувала угорська аристократія. У такому стані перебувала Україна на переломі XVIII і XIX ст.

загрузка...