Слов'янський з'їзд у Празі

З ініціативи й заходами чеських науковців Павла Шафарика, Ио­сифа Єлачіча, Франтішка Палацького та інших чехи скликали до Праги 2 червня 1848 р. з'їзд представників слов'янських народів Ав­стрійської імперії, відомий під назвою — перший Слов'янський Конгрес.

Головна Руська Рада вислала на цей Конгрес своє представницт­во у складі: адвоката Івана Борисикевича, студента-випускника те­ології Олекси Заклинського, крилошанина Григорія Гинилевича (го­лова), Адольфа Добрянського із Закарпаття, що був членом Голов­ної Руської Ради. Але вслід за ними приїхали ще одні "русини" з Руского Собору, на чолі з князем Сапігою, щоб репрезентувати ук­раїнський народ Галичини. Це спричинило замішання, бо прези­дія Конгресу не знала, яку делегацію визнати представником ук­раїнського народу галицької землі. Остаточно справу розв'язано по­зитивно й представники Головної Руської Ради взяли активну участь разом з представниками Руского Собору.

Конгрес відкрив чеський історик Франтішск Палацький і виклав мсту та програму Конгресу, який поділявся на три секції. Першу з них, "Галицько-руську", у складі 63 делегатів, творили поляки й ук­раїнці. На цій секції виникло питання поділу Галичини, яке зали­шено до вирішення галицькому соймові. Хоча перевага була на боці поляків, під впливом обставин вони мусіли згодитися на рівноправ­ність української мови у школах й урядах, на окремі гімназії для по­ляків й українців, у ліцеях й університетах виклади мали відбуватися в обох мовах, а в соймі і діловодстві українська мова мала бути зрів­няна у правах з польською, й обидва народи мали мати свої окре­мі гвардії. Це була перша польсько-українська справедлива угода, яку підписано 7 червня 1848 р. Однак польські делегати обурилися й звинувачували кн. Сапігу у зраді польських інтересів. Конгрес не закінчив своєї праці, бо 11 червня дійшло до кривавого бою між ав­стрійським військом і чеською гвардією. Унаслідок того команду­ючий австрійськими частинами князь Альфред Віндішгрец розігнав Конгрес бомбардуванням Праги, і з тої угоди нічого не вийшло.

На Слов'янському Конгресі український народ устами своїх представників заявив перед цілим слов'янським світом, що він ще живе, і поставив перед ним свої соборно-національні домагання та увійшов як партнер до сім'ї слов'янських народів. Конгрес був важливий ще й тим, що показав розбіжності між самими слов'янсь­кими народами, які до того часу прикривалися слов'янською ро­мантикою.

У жовтні 1848 p., незважаючи на заборону віце-президента наміс­ництва, графа Агенора Голуховського, Головна Руська Рада скликала у Львові "З'їзд руських учених", яким провадив заступник Голови головної Руської Ради, Іван Борисикевич (1815—1892). З'їзд відбувся в будинках греко-католицької духовної семінарії, при участі 119 представників тодішньої галицької інтелігенції. На цьому з'їзді го­ловну доповідь "Розвідка про південно-руську мову та її діалекти" прочитав Яків Головацький. Він доводив самостійність української мови та її окремішність від польської та російської.

На з'їзді порушено й обговорено теж український правопис. Піс­ля обговорення тієї теми з'їзд прийняв етимологічний правопис за зразком Михайла Максимовича в його "Малоросійських піснях" з деякими незначними змінами. Того правопису уживано в галицьких школах та офіціальних публікаціях аж до 1892 p., коли на його місце введено фонетичний правопис. На з'їзді вирішено заснувати у Львові наукове товариство "Руська Матиця" за зразком подібного товариства "Чеська Матиця". Цей з'їзд був явною маніфестацією га­лицьких українців, що вони бажають на національній основі розви­вати свою народність, мову й літературу2.

У вересні в Угорщині владу захопили повстанці на чолі з Кошу-том. Цісар Фердинанд намагався побороти їх військовою силою. Цей акт викликав обурення не тільки в Угорщині, але й у Відні, де рево­люційні сили, які симпатизували мадярам, підняли повстання й за­хопили Відень. З кінцем жовтня генерал Віндішгрец ліквідував ві­денське повстання й до влади повернулись реакційні сили. Те саме намагалися поляки зробити у Львові, де 1 листопада 1848 р. озброєна польська гвардія вийшла "на барикади", але австрійські війська ско­ро той бунт ліквідували. Тимчасом реакційні кола, які вважали цісаря Фердинанда занадто ліберальним, 2 грудня 1848 р. заставили його відректися від влади. На австрійський трон прийшов 18-літній архі-князь Франц-Йосиф. Ця зміна задовольнила австрійські консерва­тивні кола, але мадяри скликали свій парламент у Дебречині і 13 квітня 1849 р. проголосили Угорську республіку й обрали свого першого президента Ласла Кошута.

Мадярська революція лякала не тільки австрійський уряд, але й російського царя Миколу І, який запропонував Австрії свою допо­могу. У половині червня 1849 р. московські війська, пройшовши через Галичину, ввійшли на територію Угорщини. Головні сили ма­дярського війська 1 серпня 1849 р. піддалися москалям, а рештки були розгромлені 13 серпня у битві під містом Вілагош. Кошут разом з бл. 4000 військом врятувався втечею до Туреччини3. За активну участь у революції австрійці повісили тоді десять мадярських гене­ралів, а чотирьох розстріляли.

Щоб привітати нового цісаря, від Головної Руської Ради до Відня виїхала делегація (21 особа) на чолі з єпископом Яхимовичем, яка бажала при тій нагоді пригадати йому про лояльність українського населення Галичини до Австрії та про вимогу розділити край на польську й українську області1. Пізніше прохання Головної Русь­кої Ради скріпило 200 000 підписів жителів Галичини2.

Головна Руська Рада також зорганізувала по деяких містах свою національну гвардію. Оскільки в Угорщині вибухло повстання проти панування Габсбургов, щоб воно не поширилося на Галичину, у бе­резні 1849 р. Головна Руська Рада створила на добровільній базі Руський Батальйон Гірських Стрільців для охорони карпатських пе­реходів на Угорщину. Тоді на її заклик зголосилося 3460 добро­вольців, але прийнято лишень 1410 чол. З них створено батальйон на шість сотень. Стрічку до прапора Руських Гірських Стрільців вишила мати молодого цісаря Франца Иосифа, княгиня Софіяі

Для інформації загалу українського населення про діяльність уря­ду засновано у Львові урядовий часопис "Галичо-руський вістник", який виходив тричі на тиждень. Редактором запрошено найздібні­шого українського письменника Миколу Устияновича. У 1850 р. видання перенесено до Відня, з того часу змінено і назву на "Віст­ник для Русинів Австрійської Держави", редактором його став Іван Головацький.

Заходи Головної Руської Ради — об'єднати усі заселені україн­цями землі в межах Австрійської імперії, про що широко дебату­вали на засіданні Ради 16 лютого 1849 р., не увінчалися успіхом. У березні 1849 р. румунська аристократія при активній допомозі бу­ковинського митрополита Євгена Гакмана домоглася у Відні виді­лення Буковини від Галичини в окремий коронний край. З друго­го боку, мадяри не допустили до відокремлення Закарпаття, яке було під їхнім пануванням. Залишилася ще актуальною вимога Го­ловної Руської Ради поділу Галичини на східню — українську зі столицею у Львові, та західню — польську зі столицею у Кракові. Щоб не допустити до поділу, деякі аристократи-поляки стали по­кликатися на своє українське походження, заявляючи, що вони як русини зовсім не бажають поділу Галичини. Інші знову заявляли, що русинів у Галичині зовсім не було і їх винайшов граф Франц-Серафим Стадіон.

Події 1848—1849 pp. дали можливість галицьким та буковинським русинам-українцям зблизитися із закарпатськими українцями, а також із наддніпрянцями, якщо не особисто, то через літературу. В Галичині почали організуватися театри, в яких виставляли переваж­но твори східноукраїнських драматургів: ї. Котляревського, С. Пи-саревського, Г. Квітки-Основ'яненка та інших. "На загал розмах до правдивого, широкого і всестороннього національного життя,— як твердив Іван Франко,— в тому часі був дуже добрий і пізніші по­коління нав'язували власне до того, що розпочато або бодай заду­мано в 1848 році".

У той час, коли Головна Руська Рада пробувала осягнути со­борність усіх українських земель під Австрією, багато далі посу­нувся у своїх міркуваннях скромний сільський священик, Василь Подолинський на Лемківщині. Він ще під час своїх універси­тетських студій живо цікавився національною проблематикою, зок­рема національним відродженням слов'ян. Спостерігаючи польські інтриги та нещирість австрійського уряду відносно українців, прийшов до радикальних висновків щодо розв'язки українського питання.

Він написав 1848 р. розвідку польсько:.) мовою "Голос пересто­рога", в якій розглядає чотири визначальні концепції долі галиць­ких українців, а саме: польську, австрійську, галицьку чи мос­ковську. Польську концепцію, тобто злуку Галичини з Польщею, автор відкидає на тій основі, що Польща понад 500 літ нещадно гнобила й винародовлювала українців і записалася темними коль­орами в пам'яті і свідомості українського народу. І він не вірив, що вона поступала б інакше в майбутньому. Іншими словами, злука Галичини з Польщею рівнозначна національній загладі українського народу.

Австрійське панування в Галичині теж нічого доброго не віщує, бо австрійські німці українцям чужі й далекі й вони не розуміють змагань українського народу. Вони також робитимуть заходи, щоб українців германізувати. Окрема галицька концепція нереальна, бо галицька нація не зуміла б вдержатися, вона підпала б під вплив поляків або москалів. Росія теж гнобила і гнобить Україну не мен­ше від Польщі.

Обговоривши чотири перші концепції, Подолинський уважав, що єдино можливою і корисною для українського народу є п'ята концепція: соборна, незалежна й суверенна українська держава, до якої мала б ввійти Галичина, бо вона лише в той спосіб може вря­туватися перед національною загибеллю2.

Варто підкреслити, що ідея греко-католицького сільського свя­щеника на Лемківщині виникла приблизно у той же час, що й ідеї Кирило-Методіївського Братства в Києві, але ідеологічна різниця між ними дуже велика, Подолинський не вірить уже в будь-яку "всеслов'янську федерацію" і тому свою працю затитулував "Голос перестороги", бо як доводить історія, що федерації, в яких усі складові частини були б рівноправні на довшу мету, не існують. Отже, В. Подолинський був першим свідомим українським соборником-державником. Свого рукопису Подолинський опублі­кувати не міг з огляду на його протиавстрійський зміст і він пролежав в архіві більше трьох чвертей століття. Тому ідеї його не були знані широкому загалу. Друком він з'явився щойно по першій Світовій війні, коли його віднайшов видатний літерату­рознавець Василь Щурат й опублікував на сторінках галицького щоденника "Діло".

У 1849 р. намісником Галичини був призначений граф Агенор Голуховський, який через наступних десять років намагався усу­нути все, що стояло на перешкоді, чи загрожувало польському пануванні в Галичині. Тому що Батальйон Руських Гірських Стрільців міг бути зав'язком нової української галицької зброй­ної сили, про що зрештою мріяла Головна Руська Рада, його відкликано із постою на Закарпатті й розв'язано в січні 1850 p., а стрільців-добровольців силою переведено до регулярної австрійсь­кої армії.

У 1850 р. у Львові засновано ще дві інституції для ведення куль­турно-освітньої праці: "Народний Дім" і "Галицько-Руську Мати­цю", організацію вчених, яка мала видавати книжки для народно­го вжитку. Але Весна Народів в Австрії швидко минула, бо за во­лодарювання Франца-Иосифа до влади прийшли консерватори й конституційні права були анульовані, в імперії наступила реакція і поворот до абсолютистичного режиму.