Скасування панщини

Австрійський уряд зробив ставку на селянство, яке й так шлях­ті не вірило. Використавши непорозуміння поміж польською інте­лігенцією й дідичами, цісарський намісник Ф. Стадіон наказав арештувати всіх тих, хто бунтував людей обіцянкою дарування пан­щини. За його порадою вже 17 квітня 1848 р. у Відні цісар підпи­сав закон про знесення панщини, звільнення селян від повинно­стей й надання їм волі. Цей закон проголошено народові на Великдень 22 квітня 1848 р. Це було "завершенням тої роботи, яку розпочав Йосиф II ще 1785 р. ... з деякими поправками, що ста­лися конечні по звиш 60 роках". Отже, щоб недопустити до се­лянського повстання, скасування панщини в Галичині було про­ведене з великою поспішністю, майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях Австрійської імперії. Скасування панщини ви­кликало великий ентузіазм на селі української Галичини й запевнило династії Габсбургів лояльність селян на наступне півстоліття.

За скасування панщини пани-дідичі мали дістати відшкодуван­ня з державної скарбниці та звільнялися від ряду податків. На жаль, закон не визначив відразу вартості панщини і всіх підданських да­нин у грошах на основі податкового виміру, які дідичі мали діста­ти як відшкодування. Замість того організувалася спеціальна комі­сія на чолі з губернатором, що мала визначити висоту винагороди панам за втрату панщини. За панами, однак, залишалися т. зв. сер­вітути, тобто ліси й пасовища, якими користувалися селяни. На підставі того закону вони й далі могли ними користуватися, але були зобов'язані платити за них панам на основі "добровільних угод з ними".

Скасування панщини було проведене з повним нехтуванням ін­тересів селянської верстви. Крім фінансового відшкодування, яке селяни мали платити своїм панам, в руках дідичів залишалося ще 89, 57% лісів і непропорційно велика кількість пасовиськ, що ро­било селянина залежним від дідича у господарському відношенні. Варто підкреслити, що Галичина була хлібною коморою для Ав­стрії й Німеччини, вона експортувала масу збіжжя з великих маєт­ків, але в той же сам час сільське населення перманентно голоду­вало. Причина лежала в тому, що 43% всієї управної землі припа­дало на польську шляхту-дідичів, яких налічувалось до 50 999, а на близько 2700 тисяч сільської людності припадало заледве 57% орної землі. Іншими словами, на один квадратний кілометр при­падало 93 особи.

Так само не вирішеним залишалося право "пропінації", яке за­безпечувало за дідичами привілей виробляти і продавати горілку, пи­во й мед. Щоправда, 7-го вересня 1848 р. Віденський парламент ска­сував "примус побирання пива й горілки і всякі сполучені з тим зобов'язання", але дідичі зуміли обійти цей закон і намагалися ви­тягнути з пропінації якнайбільше користі. У 1860 р. дохід із пропіна­ції виносив 5 млн. ринських річно. У Галичині 1876 р. було 23 269 шинків, тобто один шинок припадав на 233 особи, а на одну особу припадало 26 літрів горілки річно, за яку народ видавав 54 мільйони ринських. Згідно з тодішніми обчисленнями українського вченого Володимира Навроцького, що працював як державний скарбовий комісар, у 1874 р. кожний новозаложений шинок відбирав можли­вість шкільної освіти майже сотні селянських дітей.

Крайовий бюджет у 1880 р. становив бл. 7 млн. корон. Публічні тягарі спихалися на плечі селян. Новий кадастр, опрацьований у 1870 pp., штучно зменшував доходи дідичів, щоб більшість тягару перекинути на селян, на ґрунтовий податок. Утримування доріг, як також народних шкіл, падало на поодинокі громади, щоб якнаймен­ше податків платили панські фільварки. Розбудова шкільництва не дорівнювала навіть природному приростові населення: у 1900 р. дві третини шкіл мали тільки по одному класу. Після 33 років автономії, яку здійснювала польська адміністрація, у Галичині налічувалося 67,7% неграмотних, тоді як на Чехах було тільки 4,7%.

Тим часом галицькі пани-дідичі, спираючись на вказівку імпе­раторського закону від 17 квітня про необхідність укладання селя­нами "добровільних" угод з панами за користування сервітутними лісами і пасовищами, заборонили селянам користуватися тими лі­сами й пасовищами, які вони в минулому у них же загарбали. Це стало причиною численних селянських виступів за збереження пра­ва користування лісами й пасовищами. Навесні та влітку 1848 р. селяни почали відбирати у панів громадські пасовища. Це набрало масового характеру, австрійські власті застосовували військову си­лу. Боротьба за привернення загарбаних дідичами громадських лі­сів і пасовищ характеризувала суспільно-скономічні відносини в Га­личині аж до вибуху першої світової війни в 1914 р.