Скасування кріпацтва

У міжчасі вже і в урядових колах дійшли до переконання, що кріпацька система не відповідає модерним вимогам господарювання, зокрема в промисловості, і її треба, якщо вже не повністю усунути, то бодай злагіднити, Василь Каразин ще за царя Олександра І виступив з проектом, щоб селянам дати деякі приватні права, поставити межі їхній залежності від поміщиків і визнати за кріпаками права власності на нерухомості. Були й такі поміщики, що самі на практиці робили деякі полегші і поступки для кріпаків у своїх маєтках. Поміщик Стройновський, наприклад, ще в 1809 р. доводив, що визволення селян з кріпацтва корисне таки самим поміщикам, бо піднесеться ціна на їхню землю, а держава також скористає з того, бо збільшиться кількість платників податків. Водночас поліпшиться хліборобство, бо в ньому зацікавлені будуть селяни, що вже працюватимуть на себе самих. Щоправда, Стройновський говорив про надання селянам персональної свободи, а не безплатного наділу землі. За емансипацію селян заговорив також і науковий світ з вимогою, щоб звільнити селян від панщизняних зобов'язань. Харківський професор Якоб уважав, що на звільненні селян з кріпацтва скористала б і держава, тому що "невільні не можуть бути певними слугами держави, бо безправство — протиприродне відносинам у державі.... Знищення кріпацтва потягло б за собою збільшення продуктивності селянської праці, перекинення зайвих рук на фабрики, збільшення достатків селян, отже розвиток через це міст. Земля, яку дістали б селяни після скасування панщини, мала б бути власністю селян".

У 1840 pp. була низка ще й інших проектів, які представляли більш ліберальні поміщики, як С. Лювшин з Єлисаветграда. Харківський поміщик Шидловський, при здаванні свого маєтку Мерчика на оренду, заборонив орендареві доторкатися селянської землі й наказав вимагати не три-, але дводенної панщини. Під тим оглядом відома також діяльність Василя Тарновського, чернігівського помішика, переконаного противника кріпацтва і В. П.Тарновського, поміщика прилуцького. Перший був пізніше співавтором державної Редакційної Комісії, яка займалася зведенням усіх проектів, які вироблялися на провінції губерніальними комітетами. Крім Тарновського, до тієї Комісії належав також і поміщик Григорій Галаган, і обидва вони "енергійно обстоювали інтереси селян". В. П. Тарновський, співучасник губерніального комітету реформи на Полтавщині, був також рішучим ворогом кріпацької системи. Граф Мечислав Потоцький на Поділлі пропонував у 1847 р. звільнити у своєму маєтку всіх кріпаків і передати їм дві третіх поміщицьких земель на повну власність, без жодної оплати. Але уряд царя Миколи І не пішов на те і дозволив Потоцькому перевести своїх кріпаків у категорію т. зв. зобов'язаних селян, на гірших умовах, як вони були до того часу. Крім Потоцького й Шидловського були ще й інші поміщики, які ліберально ставилися до кріпаків, але вони були у великій меншості й самі без державного дозволу не могли того зробити.

В Україні кріпацтво було тим важче, що 95% панів-землевласників були чужинці, поляки й москалі, або зрусифіковані українці й чужинці, що ставилися до українців з презирством, а то й ненавистю. У XIX ст. система панщини-кріпацтва дожила свого кінця. Основний удар тій системі завдала французька революція 1789 p., в. Австрії ЇЇ облегшив цісар Йосиф II у 1782 р., а в 1848 р. панщину скасовано зовсім. Єдина Російська імперія зберігала ще цю систему в половині XIX ст. і тому прихід на трон ліберального царя Олександра II, який амнистіював членів Кирило-Мефодіївського Братства, давав надію на скасування кріпацтва.

Середина XIX ст. — це час, коли прогресивне громадянство піднесло свій голос за визволення селян з кріпацької неволі і тут російські й українські літератори працювали в тісному контакті між собою. Російські журнали друкували українські поезії Т. Шевченка, а передовий російський письменник Іван Тургенев переклав російською мовою "Народні оповідання" Марка Вовчка, "які бужі одним суцільним обвинуваченням проти кріпацької неволі". Народ і його доля стають у центрі всіх помислів української інтелігенції. Кріпацтво визнано як велике соціальне зло, як найбільшу несправедливість у суспільстві, яку треба було якнайшвидше усунути. Ці ідеї дали основу новому напрямку, який однаково виявився серед російського і українського громадянства і дещо пізніше дістав назву "народництво".

Масові селянські рухи 1855-1856 pp. справили великий вплив на розгортання антикріпосницької боротьби і значною мірою визначили політику царського уряду щодо кріпосного права. Не випадково саме 1856 р. Олександер II, виступаючи перед депутацією московського дворянства, заявив: "Існуючий порядок володіння душами не може лишатися незмінним. Краще скасувати кріпосне право зверху, ніж чекати того часу, коли воно само по собі почне скасовуватися знизу". Це вперше цар Олександер II висловився про плани селянської реформи в Росії, а в листопаді 1857 р., у відповідь на ініціативу литовсько-білоруських поміщиків зарядив створення "особливих комітетів" для обміркування програми селянської реформи. У 1858 р. Олександер II створив Головний Комітет для розгляду можливостей скасування кріпацької системи. При цьому Комітетові була створена окрема Редакційна Комісія, в якій брали участь українські поміщики з Чернігівщини — Василь Тарновський та Григорій Галаган. Редакційна Комісія займалася зведенням усіх проектів, які вироблялися на провінції губерніальними комітетами. Обидва українські поміщики "енергійно обстоювали інтереси селян".

У міжчасі духовим осередком українського національного руху став Петербург, де цензура й поліційні переслідування були набагато менші, як у Києві. Багаті українські поміщики Василь Тарновський і Григорій Галаган дали Кулішеві фонди для заснування української друкарні й видавництва. Завдяки тому у Петербурзі вийшла ціла низка важливих українських видань, "Записки о Южной Россіи" П. Куліша і його "Чорна Рада", твори Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка, а також "Проповіді на малороссійском языке" протоієрея Василя Гречулевича й багато інших творів.

У відповідь на царський намір скасувати кріпаччину у січні 1860 р. Микола Костомаров опублікував листа до редакції російського журналу "Колокол" (Дзвін), що його видавав у Лондоні російський емігрант-революціонер Олександер Герцен. В тому листі Костомаров висловив подяку цареві Олександрові II за його наміри увільнити селян-кріпаків і при тому сформулював тодішні українські бажання, щоб народ користувався такими самими законами, як і дворянство. "Ми бажали б крім того, щоб уряд не тільки не перешкоджав нам, українцям, розвивати свою мову,— писав Костомаров,— але щоб він... видавав розпорядок, щоб у школах, котрі... будуть заведені для нашого народу, викладано предмети рідною, зрозумілою йому мовою, а не урядовою російською, бо інакше український народ буде виучувати тільки слова, але не розвиватиме знання".

У цьому листі Костомаров пішов ще далі, з'ясовуючи бажання українського народу. Там він висловив погляди про майбутнє всіх слов'янських народів, які були політичною основою Кирило-Мефодіївського Братства. "Ми бажали б, щоб усі наші слов'яни злучилися з нами в один союз, навіть під берлом російського царя, коли той цар стане володарем вільних народів, а не всепожираючої татарсько-німецької московщини,— писав Костомаров.— В майбутньому слов'янському союзі, в який ми віримо і якого ми сподіваємося, наша південна Русь повинна становити окрему державну цілість на всьому просторі, де народ говорить українською мовою, з захованням єдности, заснованої не на згубній, мертвій централізації, але на ясній свідомості рівноправности і своєї власної користи". А на закінчення свого листа він звернувся до росіян і поляків, заявляючи: "Нехай же ні росіяни, ні поляки не визнають своїми земель, заселених нашим народом"2.

Опозиція до кріпацтва зростала з кожним роком, бо воно негативно відбивалося на народному господарстві імперії і взагалі ліберально настроєна інтелігенція вважала, що кріпацтво — то пережиток, який треба було вже давно усунути. Промисловці та фабриканти виступали проти кріпацтва тому, що кріпацька система стояла на перешкоді вільному розвиткові торгівлі й промисловості. До скріплення антикріпосницького табору причинилося також і жахливе трактування дідичами своїх кріпаків, що ліберальні кола гостро засуджували як кари гідне й негуманне. Жахливі умовини життя кріпаків стали темами поезії Тараса Шевченка та прози молодої української письменниці Марко Вовчок.

Але найважливішою суспільно-політичною силою, яка виступала проти кріпаччини, були таки самі селяни-кріпаки. Впродовж чотирьох років (1848-1851) у Київській, Подільській і Волинській губерніях бунти селян ставали щораз частішими, у них селяни вбили 24 поміщиків і сімох управителів панських маєтків. За далеко не повними даними лише на території Катеринославської і Херсонської губерній, в одному тільки 1856 р. відбулося шість кривавих сутичок між селянами і військом внаслідок чого жертвою впало шість убитих і сорок поранених селян.

Особливо великі заворушення прокотилися Україною в 1855-1856 pp., знаних як "Київська Козаччина". Цей рух почався в лютому 1855 р. у Васильківському повіті, де ще збереглися живі спогади про козаччину й колишню свободу. З приводу Кримської війни російський уряд видав маніфест, в якому закликав підданих держави добровільно зголошуватися до війська для оборони батьківщини. Цей маніфест урочисто прочитано по всіх церквах російською мовою, якої населення як слід не розуміло, й селяни думали, що це їх цар кличе записуватися в козаки і йти воювати турка. У деяких селах самі священики пояснили селянам, що вони мусять стати на оборону святої віри й батьківщини так, як колись це робили їхні предки — козаки. Селяни стали творити "козацькі відділи" й вимагали від священиків, щоб вони приводили їх до присяги на вірну службу цареві й батьківщині в надії, що вони візьмуть участь у тій війні і за те їх звільнять від кріпацтва та наділять землею. Коли деякі священики стали пояснювати, що селяни не правильно зрозуміли слова царського маніфесту і цар зовсім не думає повернути їх в козаки, селяни не вірили їм, били священиків, мовляв, вони ховають справжній маніфест, котрий усім дає волю.

У скорому часі цей рух охопив вісім повітів, тобто половину Київської губернії й перекинувся на Чернігівщину та тривав аж до літа. Селяни відмовлялися відробляти панщину й у деяких місцевостях перебирали на себе місцеву управу й охорону маєтків. Вслід за тим почався "похід у Таврію за волею", де також, за неперевіреними вістками, було багато вільної землі.

Селянські бунти не вгавали аж до літа, уряд прислав військові відділи й опір селян був зламаний. Після того почалися жорстокі репресії й тисячі чоловіків і жінок покарано різками й запроторено до тюрем. Сотні людей за бажання "служити батьківщині" пішли на каторгу до Сибіру.

Упевнившись у необхідності скасування кріпацтва "зверху", за наказом Олександра II в губерніях були створені комітети, які розробляли плани скасування кріпацтва та звільнення селян. У Петербурзі був створений Головний Комітет, який збирав усі губерніальні проекти й узгіднював їх. Були пропозиції, щоб звільнити селян від панщини, але без землі, як наприклад, у Південній Україні, де робітників було мало, дідичі хотіли затримати панщину ще 10-12 років, щоб забезпечити себе робітником. На Лівобережжі, зокрема на Полтавщині, хотіли дати селянам тільки присадибні землі. Подібно поставилися до питання звільнення селян і поміщики Подільської губернії.

Про звільнення селян — з наділом при умові викупу ними як землі, так і особистої волі — найбільш яскраво висловив граф Олексій Бобринський, організатор цукроварства в Україні, який у проекті, поданому на розгляд Київського губерніального комітету, писав, що панщина не вигідна як державі, так і поміщикам, бо на ній країна втрачає мільйони карбованців, а промисловість — необхідний резерв робочої сили. Виступаючи як проти тих, хто стояв за звільнення селян без земельного наділу, так і проти тих, хто пропонував віддати селянам всю землю, Бобринський рекомендував виділити селянам лише незначний мінімум землі. Це, на його думку, створило б сприятливі умови для укладення вигідних умов між селянами, яким не вистачатиме землі, і поміщиками, заінтересованими у дешевій робочій силі. Взагалі проекти поодиноких губерній різнилися між собою дуже поважно і знайти якийсь середній шлях, який задовольняв би, якщо не всіх, то принаймні більшість заінтересованих, було не легко.

Унаслідок понад трирічної праці усіх комітетів Головний Комітет віддав усі проекти до Державної Ради, яка мала за завдання простудіювати їх і зредагувати відповідний проект реформи.

Схожі матеріали