Революція і Весна Народів

Після придушення Росією Варшавського повстання багато польських повстанців втекло до Галичини, де закликали до по­встання, але цим разом уже не тільки проти Росії, але також і проти Прусії й Австрії. Галичина була переповнена всякими рево­люційними емісарами й конспіративними гуртками і під цим огля­дом уважалася, поруч італійських провінцій у складі Австрійської імперії, класичним тереном різних змов і революційних приготу­вань. У зв'язку з цим польські революціонери намагалися прихи­лити на свій бік селян, апелюючи до їхнього патріотизму, не тільки на польських теренах Західної Галичини, але також і в українській Східній Галичині й обіцяли їм звільнення від панщини. Але ав­стрійська бюрократія в Галичині також не спала й грала на антаго­нізмах, що існували поміж двором і селянами і під'юджувала їх, вказуючи, що власне двір є джерелом усіх селянських тягарів і злиднів, та що єдиним оборонцем села є уряд, який треба підтри­мувати й боронити1.

Тимчасом 12 і 13 лютого 1846 р. поліція заарештувала у Львові 35 осіб, готових до повстання, а пару днів пізніше у Познансько­му князівстві німці провели масові арешти польських революціоне­рів і захопили також начального вождя планованого повстання Людвика Мєрославського, який там перебував інкогніто. Вістка про це дійшла до Кракова зранку 18 лютого, але відмінити повстання було неможливо, бо на панських дворах збиралися вже озброєні шлях­тичі, які також підбурювали селян. Щоб запобігти повстанню, уряд вислав до Кракова, що був центром польського революційного ру­ху, військову частину, однак під впливом непсревірсних вісток, що до Кракова зближаються великі повстанські відділи, командуючий краківською залогою покинув Краків і відступив аж до Тарнова. Це також мало певний вплив на те, що поляки, помимо вісток про арешти лідерів повстання в Познані та Львові, таки розпочали по­встання 21 лютого 1846 р. поблизу міста Тарнова.

Користаючи з відсутності військ на території Кракова, повстанчий "Національний Уряд Польської Речіпосполитої" перебрав 22 лютого 1846 р. владу у Краківській Республіці, і ще тої самої ночі видав Маніфест до Польського Народу. В тому Маніфесті він обіцяв, що всі привілеї, очевидно шляхти, будуть скасовані, що зем­ля, яка знаходиться в посіданні селян, — стане їхньою власністю без жодної оплати, а ті, що візьмуть участь у визволенні Польщі, будуть нагороджені землею із державних маєтків.

Тим часом селяни-поляки відмовили послуху панам, які їх не раз уже обманювали, і замість йти з повстанцями — стали виловлювати польських шляхтичів-бунтівників, забирали від них зброю й достав­ляли на суд. Шляхта відповіла вистрілами в селян-мазурів. Розлючені селяни кидалися на панів, безжалісно їх побивали і побитих, або лед­ве живих везли до міста, де діставали нагороду за кожного доставле­ного повстанця. Мазури не тільки били й мордували тих повстанців, яких заарештували по дорогах, але купами кинулися нападати на двори, нищити, грабувати й мордувати всіх чоловіків від малого до великого, іноді завдаючи їм страшенних мук.

У другій половині лютого 1846 р. на допомогу австрійцям прий­шли російські війська, і 3-го березня 1846 р. Краків упав. Щоб позбутися революційного центру, Австрія, на пропозицію Росії, лік­відувала Краківську республіку у листопаді того ж року й анексу­вала Краків до Королівства Галичини й Лодомерії. Краків, як "віль­не місто", перестав існувати.

У Східній Галичині вибухового матеріялу було ще більше: до со­ціального гніту приєднувався ще й національний. Але завдяки ве­ликому впливові духовенства, поза двома винятками, ніяких заво­рушень не було. У селі Горожані біля Комарна селяни-українці відмовилися брати участь у повстанні під впливом місцевого укра­їнського пароха Городиського. "В інших місцевостях Самбірського округу ніде до вибуху не дійшло, й тому Горожана може служи­ти як доказ, що український нарід у тих сторонах віднісся до по­встання рішуче ворожо",— каже польський історик С Кенєвіч. В інших округах Східної Галичини був тільки один збройний виступ в селі Нараєві в Бережанщині, де 60 польських повстанців напали на військову команду і вбили двох гусарів. Однак повстанці мусіли розбігтися, не отримавши сподіваної допомоги на місці1.

У другій чверті XIX ст. підвалини феодальної системи тріщали. Гасло, кинуте Французькою революцією про волю, рівність і бра­терство, доходило й до панщизняних низів суспільства Галичини. Обставини життя і змагання селян та їхні стосунки з дідичами чу­дово описав Іван Франко 1887 р. в своєму творі "Панські жарти".

Паризька революція поширилася по всій центральній Європі й охопила Італію, Німеччину, а згодом підійшла до Австрійської мо­нархії.

У Відні 13 березня 1848 р. почалися розрухи, які допровадили до кровавих вуличних боїв і резиґнації уряду. Всевладний канцлер князь Метгерніх, головний творець Священного Союзу 1815 p., сим­вол реакції у цілій Європі, мусів в одязі жебрака тікати з Відня до Англії. Вістка про упадок Меттерніха в Австрії досягнула Берліна, на вулицях якого вже 15 березня з'явилися барикади. Щоб уник­нути кровопролиття, пруський король Вільгельм IV проголосив скликання парламенту, який мав опрацювати для Прусії консти­туцію, як гаранта громадянських прав. В Європі наступила Весна Народів.

Створений у Відні новий уряд проголосив свободу друку, до­зволив поодиноким краям імперії організувати своє військо, т. зв. "народну гвардію", а вкінці проголосив вибори до конституційно­го державного парламенту, який мав схвалити закони на підставі рівності всіх громадян.

На вістку про події в Відні заворушішася північна Італія, яку ще на Віденському Конгресі в 1815 р. перетворено в Ломбардсь­ко-Венеційське королівство, складову частину володінь Габсбургів.

Мешканці міста Мілана 18 березня почали повстання, яке ав­стрійський генерал Радецький намагався задушити. Міланці зверну­лися за допомогою до королівства П'ємонту, внаслідок чого король Карло Альберт виповів 22 березня Австрії війну. Того самого дня Ве­неція, місто і провінція, що також була складовою частиною Ав­стрійської імперії, проголосила себе незалежною республікою, на чолі з президентом Денієлем Маніном. Цю складну ситуацію для Габсбургів використали мадяри і стали вимагати, щоб Австрійську імперію переорганізувати на конституційну державу, а Угорщині на­дати автономію. Подібні заворушення виникли у Празі.

Під впливом усіх цих подій знову зворохобилися поляки у Кра­кові та Львові. В той час (від 1847 р.) губернатором Галичини був граф Франц-Серафим Стадіон фон Вартгавзсн, який прихильно ста­вився до українців і підтримував їхні змагання за вживання рідної мови в школі й адміністрації. Це, очевидно, полякам не подобало­ся, бо їм не йшлося про свободу для народу Галичини, а про ство­рення самостійної Польщі, принаймні на території королівства Га­личини й Лодомерії. У Львові польська інтелігенція вже 18 берез­ня виготовила окреме звернення до цісаря, в якому представила бажання відбудувати Польщу у федерації з Австрією із цісарем Фер­динандом як польським королем. Вони вимагали: завести польсь­ку мову по всіх урядах і судах, створити окреме правління для Га­личини та крайовий сойм з представників усіх верств населення. Крім того, у тому зверненні вимагалося скасування цензури та ам­ністії для всіх політичних в'язнів, тобто арештованих поляків за ор­ганізацію бунтів у 1846 p., заведення шкіл по всіх селах, надання більших прав міському правлінню, видалення з Галичини всіх чу­жинців, очевидно німців, які там перебували на різних відповідаль­них посадах, а також знесення панщини2. Пропагуючи гасло про "рівність і братерство всіх народів", вони заюіикали й українців підписати те звернення до цісаря. Однак, коли Кирило Вінковський, член одинокої тоді української установи, Ставропігійського Інсти­туту, іменем українців зажадав, щоби в тому зверненні до вимоги, щоб "у школах й урядах (була) польська мова" додати ще слово "і руська", тобто "польська і українська мова", то поляки з обурен­ням закричали: "Тут нема Русі, тут є Польща, а мова руська — це тільки діалект польської мови". За те, що Вінковський взагалі від­важився ставити таку вимогу, поляки назвали його зрадником і москалем. Ця подія витверезила русинів, що готові були йти в польські революційні організації, повіривши нещирим фразам про рівність і братерство.

Поляки 13 квітня заснували свою Раду Народову, яка зовсім іг­норувала українців, і поводилися так, ніби Галичина була чисто польська країна, а Рада її дійсним урядом...

загрузка...