Релігійне життя в США

Організування релігійної громади східного обряду зустріло великі перепони з боку американської римо-католицької ієрархії, яка нічо­го не знала, або не хотіла знати про інший обряд, крім латинського. Зокрема дуже неприхильно поставився римо-католицький архієпис­коп Джон Айрленд з Сейнт Пол (Міннесота) до греко-католицького священика Олександра Товта, який щойно прибув із Пряшівщини на посаду першого пароха церкви Пресвятої Богородиці Діви Марії. Він заборонив О. Товтові виконувати душпастиські обов'язки й на­казав покинути межі його дієцезії. Це викликало негативну реакцію парохіян, шкідливу для української громади. Парохіяни на чолі зі своїм священиком знайшли дорогу до представника Російської Пра­вославної Церкви в Америці і попросили взяти їх під свою опіку. Внаслідок цього 25 березня 1891 р. емігранти із Закарпаття 361 чол. стали членами Російської Православної Церкви. Оскільки вони на­справді хотіли належати до Греко-католицької Церкви, для задово­лення вірних їхню церкву названо Греко-католицька Російська Пра­вославна Церква Пресвятої Богородиці Діви Марії.

Слід підкреслити, що всі священики, які приїжджали з Галичини чи із Закарпаття, підпадали під юрисдикцію римо-католицьких єпис­копів даного терену, які не знали й не розуміли східного обряду. Крім того, у висліді постійних польських доносів, які й тут не могли залишити українців у спокої, українським одруженим священикам заборонено виконувати душпастирські функції. У 1890 р. Рим також заборонив одруженим священикам в Америці виконувати душпа-стирську функцію. Це викликало незадоволення серед священиків і деякі з них повернулися на батьківщину, а інші, разом зі своїми па-рохіянами, стали переходити на православ'я, як це зробив священик О. Товт у Міннеаполісі. Завдяки такій політиці римо-католицького кліру і самого Ватикану за 10 років православна місія у США мала вже 13 церковних громад та бл. 7 000 вірних з колишніх греко-като­ликів. Цей рух був щедро фінансований Синодом з Петербурга, що мав на меті поширення русофільства серед української еміграції. Промотором цього руху були священики — малороси з Наддніпрян­щини або галицькі й закарпатські москвофіли.

Розвиток Греко-католицької Церкви супроводила гостра внут­рішня боротьба між священиками із Закарпаття, яких було 26, та з Галичини, яких було заледве чотири. Галицькі священики були вже під сильним впливом українського відродження. Вони спілкувались вже літературною мовою, нею виголошували свої проповіді, тому очолили рух українського національного освідомлення й намага­лися створити свідому національно і сильну економічно українську спільноту. Закарпатські священики були мадярофілами, далекі, ба навіть ворожі до українського національного руху, між собою го­ворили по-мадярськи, а подекуди навіть свої проповіді виголошу­вали по-мадярськи або по-словацьки. Для них духовним центром не був Львів чи Київ, а Будапешт. Працю на національній ниві вони вважали небезпечною політикою. Це призвело до швидкого про­цесу оформлення української національної спільноти в США, але одночасно й віддалення, а то й ворожого наставления до українсь­кого національного руху частини українських емігрантів, які опи­нилися в чужих таборах. Таке явище в житті української громади в США мало важкі наслідки в церковному, організаційному та й політичному розвитку громади.

Але внутрішня боротьба між окремими священиками та вірни­ми на територіальній, національній, ба навіть і персональній базі, відходила на другий план, коли йшлося про унезалежнення Греко-католицької Церкви. Основну енергію спрямовано на боротьбу за незалежність від римо-католицьких єпископів, за скасування дек­рету про заборону одруженим священикам обслуговувати емігран­тів та проти втручання римо-католицьких єпископів у внутрішні організаційні та обрядові справи греко-католицьких парохій. Спо­чатку ця боротьба не мала успіху, щойно перехід на православ'я деяких церковних громад заставив церковну ієрархію частково за­довольнити висунені вимоги.

Важливим етапом у боротьбі за унезалежнення греко-католиць-ких священиків від латинських єпископів був церковний з'їзд у Гаррісбургу 1902 р., на якому схвалено домагатися самостійного греко-католицького єпископства в Америці. У відповідь на те церковна влада ще того самого року призначила пряшівського крилошанина А. Годобая апостольським візитаторам Греко-католицької Цер­кви в Америці. Але його як мадярофіла вірні Греко-католицької Церкви галичани і закарпатці не прийняли, і в 1905 р. він сам уступив.

Помимо опору латинських єпископів, заходом митрополита Ан­дрея Шептицького, Рим 1907 р. погодився створити окреме греко-католицьке єпископство в США. Першим єпископом був іменова­ний василіянин Сотер Ортинський (1866—1916) з Галичини. Але він не дістав повної юрисдикції над греко-католицькими свяще­никами і був тільки генеральним вікарієм кожного латинського єпископа, в якого єпархії жили греко-католики. Цей стан, очевид­но, не задовольняв українців, які домагалися створення незалеж­ної єпархії, скасування булли про целібат і про заборону тайни ми­ропомазання безпосередньо по охрещенні дітей.

Проти єп. Ортинського в скорому часі виступили закарпатські священики, які завзято його поборювали й домагалися "угро-руського" єпископа, бо їм не подобалася національно-виховна праця га­лицьких священиків. У 1910 р. з нагоди Євхаристійного Конгресу в Монтрсалі Америку відвідав митрополит Андрей Шептицький і мав окрему зустріч із "угро-руськими" священиками, однак вона не мала успіху. В серпні митрополит посвятив катедру Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці у Филадельфії, відвідав разом з єпископом Ортинським парафію св. Івана Хрестителя в Нью-Йорку і посвятив угро-руську церкву Пречистої Діви Марії у Трснтоні.

На Євхаристійний Конгрес, що відбувся в першій половині ве­ресня 1910 p., митрополит Шептицький поїхав разом з єп. Ортинсь­ким, де вони репрезентували українську Греко-католицьку Церкву. Після конгресу митрополит Шептицький ще раз повернувся до Аме­рики і відвідав греко-католицьку церкву св. Івана Хрестителя в Піт-сбургу та угро-руську церкву Успення Пресвятої Богородиці у Гвайтійнгу (Індіяна), де його надзвичайно щиро вітали.

Остаточно на постійні домагання духовенства й вірних папа Пій X вилучив греко-католицького єпископа з-під юрисдикції латинських єпископів у 1913 p., однак не підпорядкував його львівському митрополитові, але безпосередньо Східній Конгрега­ції у Римі. В міжчасі єп. Ортинеький дійшов до порозуміння із закарпатськими священиками та установами на культурно-полі­тичному полі. На жаль, його несподівана смерть у 1916 р. припи­нила короткий період консолідованої співпраці всіх греко-католи­ків під єдиним церковним проводом.

Серед першої української еміграції було мало православних, а ті, що були з Наддніпрянщини чи Буковини, вливалися до Ро­сійської Православної Церкви, що підлягала Священому Синодові у Петербурзі і стояла повністю на послугах російського уряду. Зго­дом однак більшість членів Православної Церкви в США стано­вили українці, колишні греко-католики із Закарпаття, Лемківщини й Галичини, що перейшли на православ'я в 1891—1905 pp.

Російська Православна Церква, незважаючи на те, що біль­шість її вірних складалася з українців, була очолена єпископами росіянами, або українцями-москвофілами. Навіть священиків Свя­тіший Синод Російської Православної Церкви присилав також з Росії, які дуже ворожо ставилися до українства як такого, а зокре­ма до українців греко-католиків. У 1911 р. між вірними Російської Православної Церкви було 11 800 емігрантів з Галичини і 6 400 із Закарпаття. Деякі українці не були задоволені російським духом, що панував у тій церкві й почали повертатися до української Греко-католицької Церкви. Щоб протидіяти цьому, російська ієрар­хія висвятила в 1916 р. на єпископа колишнього греко-католицького священика С. Дзюбая, але він скоро відійшов від православ'я і на цьому поступки українцям закінчилися.

Під кінець XIX ст. кількість українських іммігрантів у СІЛА зрос­ла до півмільйона, а в 1914 р. їх налічувано 800 тис. Еміграція до США від самого початку мала переважно робітничий характер, і поважна частина після кількарічного побуту, заробивши трохи грошей для підтримки господарства, поверталася додому. Ті, що залишали­ся, розсипалися по широких просторах, поміж чужі національні гру­пи, що мало негативні висліди, коли йшлося про збереження укра­їнської мови і традиції1. Це негативно відбивалося і на організацій­ному житті поселенців, бо взаємна комунікація була дуже утруднена. Перед вибухом першої світової війни в Європі українська спільнота в Америці мала ще тільки одну українську Греко-католицьку Цер­кву, хоча не бракувало вже серед української громади і визнавців різних релігійних сект, і три братські забезпеченеві, суспільно-гро­мадські інституції, кожна із власним пресовим органом.