Політичні партії й організації

Політичні умови, які створилися в "конституційній" Галичині, змусили народовців поширити свою діяльність і на політичне життя краю, де втомлене вже старше покоління не давало собі ради з польським наступом. У 1885 р. народовці заснували політичну орга­нізацію під назвою "Народна Рада" у противагу москвофільській "Руській Раді". Народна Рада стояла на позиціях єдності галицьких і наддніпрянських українців та окремішності українського народу від польського та російського. Вона вимагала поділу Галичини на дві провінції, східну — українську, та західну — польську, і ставила собі за мету обороняти конституційні права українців, боролася за рів­ноправність усіх народів Австро-Угорщини. Насправді Народна Рада не була партією, а тільки клубом інтелігентів, на чолі якого стояв ві­домий суспільно-громадський діяч Юліан Романчук.

Внаслідок різниці поглядів у 1890 р. з ініціативи Івана Франка, Михайла Павлика, Вячеслава Будзиновського постала на базі ра­дикальних молодечих гуртків перша українська політична партія в Галичині — Русько-Українська Радикальна Партія. Але в скорому часі прикметник "руська" опущено й залишилася Українська Ра­дикальна Партія (УРП), яка організувала селян і робітників, а зок­рема жіноцтво. Вона скликала віча по селах, заюіадала кооперати­ви, як самооборону перед жидівським лихварством. Спершу в цій партії домінували ідеї Михайла Драгоманова, що виявилося, зок­рема, в пропагуванні секуляризації українського суспільного та куль­турного життя. Так почалося поборювання Грско-Католицької Цер­кви та її духовенства.

Вячеслав Будзиновський пропонував ввести до програми партії поетапну максимальну й мінімальну ціль, а саме змагання до власної державності і мінімальну — домагатися поділу Галичини на українську й польську. Але в тому часі драгоманівці не погоди­лися на те.

У 1892 р. з'явилася друком праця публіциста і провідного члена Української Радикальної Партії, Юліяна Бачинського "Ukraina irredenta", в якій він розглянув питання самостійності українсько­го народу й обгрунтував потребу створення власної української со­борної держави. Бачинський проаналізував тодішнє національно-політичне і соціально-економічне положення українського народу в Австро-Угорщині і в Росії, і прийшов до висновку, зовсім про­тилежного від Карла Маркса, а саме, що настала доба пролетаризації і націоналізації українського робітника, який завдяки просві­тянській роботі, яку проводитиме українська інтелігенція, осягне національну свідомість. Це у свою чергу викличе потребу партій­но-політичної організації й бажання відірватися від чужої держав­ної системи і змагати до власної державної самостійності. Ба­чинський передбачував, що на руїнах тюрми народів-Росії й Ав­стрії — пробудиться й Україна і "розкута проголосить і вона своє слово, і вона упімнеться тоді різко за своє право до життя. Наста­не тоді страшний час,— каже він. — Мов грім загуде над Україною проймаючий оклик мести, історичної відплати. Тоді виложить во­на одверто на стіл своє право до життя, право на політичну само­стійність, право бути своїм паном у своїй власній хаті. Україна бу­де тоді вільна, велика, політично самостійна, одна нероздільна від Сяну по Кавказ".

Але тоді ідеї Будзиновського, а тим більше Бачинського, Укра­їнська Радикальна Партія не була ще готова сприйняти. Щойно по смерті Драгоманова на своєму з'їзді у Львові в 1895 р. схвалила постанову про політичну самостійність українського народу.

Та УРП не була однорідною під оглядом політичних поглядів і серед її членства існували різні політичні течії, яких диференціяцію приспішила передчасна смерть ідеолога М. Драгоманова в 1895 р. Остаточно виникло три різні течії: а) соціалісти-народники, прихильники Драгоманова; б) соціалісти-марксисти; в) ради­кальні народовці. Під кінець 1890-х pp. дійшло до розколу і з рядів УРП вийшли у 1899 р. Володимир Охримович, Євген Левицький, Вячеслав Будзиновський, ТеофІль Окуневський, Іван Франко та інші, і разом з більшістю народовців створили Наці­онально-Демократичну Партію. Важливу роль в організації цієї партії відіграв також і Михайло Грушевський. Нова партія об'єд­нувала всі прошарки українського суспільства й різні суспільні течії на національних і демократичних принципах.

У 1900 р. покинули УРП соціалісти-марксисти Микола Ганкевич, Юліян Бачинський, Роман Яросевич, Семен Вітик та інші, які заснували Русько-Українську Соціал-Демократичну Партію. На ділі ж ця партія об'явила себе секцією Польської Соціал-Демократичної Партії Галичини і Шлезьку й такою залишилася аж до 1907, коли молодші члени почали закладати самостійні міські ко­мітети УСДП, які намагалися організувати робітництво. Насправді тоді існувало дві фракції УСДП, старша під проводом Миколи Ганкевича й С. Вітика, та молодша, незалежна, самостійницька під проводом Лева Ганкевича, Володимира Старосольського, Пор­фира Буняка та ін. Крім того, УСДП молодших пропагувала само­стійницьку ідею, зокрема серед молоді й кинула клич "Вільна українська держава, українська республіка". Примирення обох фракцій відбулося щойно в березні 1914 р. Але великої популяр­ности УСДП не осягнула й у виборах до парламенту в 1907 р. вона отримала заледве 8% українських голосів і здобула два по­сольські мандати до віденського парламенту: її пресовими органа­ми були від 1907 до 1912 р. тижневик "Земля і Воля", що виходив у Чернівцях, за редакцією М. Огродніка, а в 1912—1913 pp. тижне­вик "Вперед", що з'являвся у Львові за редакцією П. Буняка та інших.

Митрополит С. Сембратович також намагався організувати кле­рикальну партію, але загал духовенства поставився до того почину негативно. Були ще й інші, менші політичні партії, які, однак, не відігравали великої ролі.

загрузка...