Освіта і шкільництво

Колоніальний стан України в межах Російської імперії виявив­ся також у ділянці освіти та шкільництва. Незважаючи на пере­шкоди, які чинив царський уряд, в першій половині XVI ст. укра­їнська культура все ще продовжувала розвиватися й на Лівобереж­ній та Слобідській Україні. Шкільна мережа значно зростала. За даними полкових ревізійних книг (1740—1748 pp.) із 10 полків, на які тоді ділилася Гетьманщина в адміністративному відношенні, у сімох було 866 приходських шкіл, тобто в кожному місті, містечку й великому селі була школа. У Переяславі, Чернігові та Новгород-Сіверську були семінарії, в Харкові Колегія, а в Києві Могилянська Академія1. На території Чернігівського, Городенського та Сосницького повітів 1768 р. було 134 школи, і одна школа припадала на 746 осіб населення. Із позбавленням Гетьманщини адміністративної самоуправи та запровадження типово російського губерніаль­ного правління, в 1875 р. на тій самій території було вже тільки 52 школи, а кожна школа припадала на 6750 душ населення. І це ще не було найгірше, бо в 1860 р. в усій Чернігівській губернії на кожну школу припадало 17 144 особи. Про середні та вищі школи не доводиться і говорити.

Але український народ ніколи не переставав боротися за рідну школу. До Петербурзького комітету грамотності постійно надходили листи з домаганням навчати в школах рідною мовою. Деякі учите­лі пробували користуватися українською мовою в школі, але їх звіль­няли з роботи, обвинувачуючи в українському сепаратизмі й виси­лали на працю в глиб Росії, або взагалі забороняли вчителювати.

У Російській імперії через весь час існував розподіл населення на суспільні верстви, або стани. На відміну від Західної Європи, де такий розподіл мав тільки формальне значення, у Росії він ви­значав і певні права для кожного із тих станів. Зокрема, яскравий поділ існував у ділянці шкільництва, де уряд провадив політику ста­нової освіти.

Селянські діти, за невеликими винятками, вчилися у народних школах з трирічним, а в XX ст. вже з чотирирічним курсом на­вчання. Здібніші діти могли продовжувати свою освіту в вищих по­чаткових школах із чотирирічним навчанням, або в учительських семінаріях. Крім того, для селянських дітей були призначені цер­ковно-парафіяльні школи та дворічні школи грамоти. Освіта в до­революційній Росії стояла на дуже низькому рівні взагалі і навіть у другій половині XIX ст. вона була цілком незадовільна. Багато дітей шкільного віку не відвідувало шкіл. У 1869 р. на 1000 насе­лення у початкових школах училося 6 дітей, у 1885 р. — 22, а в 1896 р. — 29 дітей.

Наприкінці 1890-х pp. Україна була поділена на три шкільні ок­руги: Київську, Харківську та Одеську. В них налічувалося 16 818 початкових шкіл, якими завідували різні чинники: міністерство ос­віти — бл. 5500 шкіл, земства — 3200 шкіл, церкви — 8061 шко­лою та ще декілька інших. Початкова освіта не була обов'язкова, тому тільки незначна кількість дітей відвідувала школи. Наприк­лад, у самій Київській шкільній окрузі 1902 р. було 2 млн. дітей шкільного віку без шкільної освіти, або 83% усіх дітей шкільного віку в окрузі. Київська округа є прикладом того, що Правобереж­на Україна до революції 1905 р. була найбільш упосліджена. Це були наслідки ще польського панування до кінця XVIII ст. У 1897 р. серед населення України віком від 9—49 років налічувалося лише 24% письменних. Дуже багато неписьменних було на селі, особ­ливо серед жінок.

Далеко краще виглядало шкільництво на Лівобережній Україні, де розбудовою шкіл займалися земства і вже на початку XX ст. шко­лами була охоплена приблизно половина дітей шкільного віку. Ук­раїна до революції стала одною з передових країн тодішньої царсь­кої Росії. Лівобережна Україна, завдяки її земствам, мала прекрас­ні школи, які перед війною охоплювали майже 100% дітей.

Повітові й губерніальні земства робили заходи перед урядом, щоб навчання проводити українською мовою, але уряд завжди те про­хання відкидав. Учителів, які пробували користуватися українською мовою, як допоміжною, звільняли або, в найкращому випадку, пе­реводили на працю в Московщину.

У середніх школах, тобто гімназіях, училися переважно діти дво­рян та державних урядовців, хоча були й діти інших станів, якщо їхні батьки могли покривати велику оплату за навчання. Але були й такі школи, куди приймали тільки дворянських дітей (Інститути шляхетних дівчат, дворянські гімназії, як наприклад у Полтаві, Чер­нігові тощо). Майже у кожному губерніальному місті були т. зв. "па­жеські корпуси" для дітей найвищої аристократії1.

Свої спеціальні школи мало також дворянство, нижчі чотирирічні духовні школи (бурси), духовні семінарії з шестирічним і духовні академії з чотирирічним навчанням. Дочки духовенства вчилися в середніх єпархіальних школах, які мали при собі свої інтернати. Діти міського населення вчилися переважно в реальних школах, а в кінці XIX ст. постали спеціальні торговельні та промислові школи й ін­ститути. Діти дворян, офіцерів та урядовців, які бажали робити військову кар'єру, вчилися у спеціальних військових школах.

На початку XX ст. в Україні було 129 гімназій (52 хлоп'ячих і 77 дівочих), 19 реальних і 17 торговельних шкіл та 11 середніх тех­нічних та сільськогосподарських шкіл, 4 кадетські корпуси, 5 ін­ститутів для шляхетних дівчат та 12 духовних семінарій із шести­річним навчанням.

Після революції 1905 р. збільшилося число гімназій, особливо приватних дівочих. Наприклад, у 1912 р. у Київській шкільній ок­рузі було 56 хлоп'ячих з 17 666 учнями і 95 дівочих гімназій із 27082 ученицями. На 1 січня 1914 р. було в Україні понад 300 гімназій та близько 40 реальних середніх шкіл.

Це раптове зростання шкільництва в Україні, після того, як хви­лево було обмежене самодержавство царя, вказує на те, що недо­статня кількість шкіл в Україні була наслідком колоніальної полі­тики Москви в Україні, а не із недбальства української провідної верстви та українського народу взагалі. Це, мабуть, найкращим чи­ном може проілюструвати випадок із Василем Симиренком, який за свої власні гроші збудував школу у селі Сидорівці Канівського повіту, щоб у ній діти навчалися українською мовою.

Гімназії, реальні й торговельні школи, у значній своїй частині існували на приватні кошти. Незалежно від того гімназіями та ре­альними школами завідувало міністерство освіти та вело строгий нагляд, чого у тих школах навчалися.

В Україні існувало три університети (у Харкові з 1805 р., у Києві з 1837 р., в Одесі з 1865 р.) та декілька спеціальних інститу­тів, ліцеїв та академій. Абсольвснти гімназій мали вільний вступ в університети, а з інших середніх шкіл мусіли складати додаткові іспити. Університетами завідувало міністерство освіти і строго сте­жило за їхньою діяльністю. Академічної свободи в Російській ім­перії не було.

Однак Київський університет став одним із головних осередків українського руху, а не твердинею монархізму й русифікації, як цьо­го прагнув міністр освіти граф С. С. Уваров (1786—1855). Тут ви­кладало багато видатних учених в усіх галузях науки, а серед про­фесури виділялися такі видатні українські історики, як Микола Ко­стомаров і Володимир Антонович, що обсадив своїми студентами всі кафедри історії в університетах України, які засівали зерно прав­ди про минуле українського народу. На юридичному факультеті був професор Михайло Владимирський-Буданов (1838—1916) — творець історії українського права, та інші визначні науковці.

Протягом XIX ст. у Київському університеті значно змінився контингент студентів. На початку це були переважно поляки-шляхтичі, далі — українські й російські шляхтичі. У 1860-х pp. перева­жала вже українська молодь, серед якої ширилися революційні ідеї. Наприкінці XIX ст. в Київському університеті стали організувати­ся студентські українські громади.

Викладання в середніх, високих і початкових школах велося ви­ключно російською мовою. Про стан освіти в Україні дуже промови­сто свідчать урядові документи, поміщені в "Ежегоднику Россіи" за 1910 p., згідно з якими грамотність населення європейської частини Російської імперії, не враховуючи дітей до 9 років, становила всього 30%, тобто менше половини того, що було тоді в найбільш відсталій європейській країні — Австрії. Хоча ситуація з неграмотністю в Росії була ганебна, та ще гірше вона виглядала в Україні. У семи українсь­ких губерніях, де українці становили не менше двох третіх населен­ня, відсоток грамотних коливався від 29% у Катеринославській губернії до 20% в усіх інших, тобто нижче середньозагального ро­сійського. Отже, стан був гірший як у будь-якій іншій частині євро­пейської Росії, що також свідчило про колоніальний стан України.