Народовці

На противагу старшому консервативному табору, молодше по­коління покладалося на власні сили, на сили українського народу і пропагувало єдність з українцями під московською займанщиною. Вони організувалися довкруги літературного тижневика "Вечорни­ці", що виходив у 1862—1863 pp. під редакцією Федора Заревича.

Однак журнал через брак коштів занепадав і знову появлявся під новими назвами: "Мета" за редакцією Ксенофонта Климковича, "Нива" за редакцією Костя Горбаля, "Русалка", за редакцією Во­лодимира Шашкевича, сина Маркіяна. До молодих приєднались і деякі старші діячі такі, як священик Степан Качала, суддя Юліан Лаврівський, правник Іван Борисикевич, колишній заступник го­лови Головної Руської Ради, письменники Корнило Устиянович та Сидір Воробкевич.

З ініціятиви Володимира Барвінського, Юліана Романчука та Анатоля Вахнянина у січні 1880 р. почала з'являтися у Львові нова політична газета, яку на противагу русофільському "Слову" назва­но "Діло", щоб "ділом, не словом прямувати до кращого майбут­нього". За редакцію взялися В. Барвінський, як головний редак­тор, при співпраці А. Вахнянина, Михайла Подолинського, Івана Белея, Ю. Романчука та Юліана Целевича. По смерті Барвінсько­го газету редагували Антін Горбачевский, І. Белей та ін. "Діло" виходило спочатку два рази на тиждень, а від 1888 р. як щоден­ник. Газета стала органом народовецького руху й інформувала про всі події, які заторкували українців. Часопис проіснував аж до ве­ресня 1939 p., коли його закрила совєтська влада. "Діло" гуртува­ло довколо себе найкращі українські політичні й публіцистичні сили і, хоча відстоювало погляди тієї чи іншої політичної партії, ніколи не було партійним органом.

Заборона українського слова під Росією ще більше скріпила та пожвавила діяльність народовців, бо східноукраїнські письмен­ники, як О. Кониський, П. Куліш, М. Драгоманов та М. Старицький, почали друкувати свої твори в Галичині. Українські ді­ячі Наддніпрянщини щораз уважливіше приглядалися до галиць­ких справ, а українські організації почали отримувати щедру допомогу східноукраїнських меценатів, хоч їх можливості далеко не могли дорівнювати російським субвенціям для галицьких моск­вофілів.

Українсько-польська боротьба в Галичині поважно занепокоїла східноукраїнських провідників — В. Антонович, О. Кониський та інші хотіли зробили з Галичини "український П'ємонт". Замирен­ня українців з поляками в Галичині відповідало також й інтересам австрійської закордонної політики, бо саме тоді Австро-Угорщина мала спір з Росією, за те що Австрія окупувала Боснію. Можли­вість збройного конфлікту з Росією диктував Австрії, щоб вона на східному кордоні держави запевнила собі мир і спокій. Щоб за­спокоїти українців, уряд Австрії, під впливом міністра закордон­них справ Кальнокі, пішов на уступки українцям, а одночасно зро­бив натиск на поляків, щоб вони з його політикою погодилися та були посередниками між урядом та українцями. Так намісник граф Бадені і крайовий маршалок князь Евстафій Сангушко дістали до­ручення довести цю справу до успішного кінця. Від українців у пе­реговорах брали участь О. Барвінський і В. Антонович. Перегово­ри велися аж до осені 1890 р. у справі: 1) урядового запроваджен­ня фонетичного правопису у шкільних підручниках; 2) заснування нової гімназії в Коломиї; 3) кількості українських кафедр у Львівському університеті; 4) дозволу на заснування товариства обезпечень "Дністер" і 5) певної кількості мандатів при виборах за до­помогою уряду й поляків.

Остаточно поляки також пішли на деякі уступки, введено фо­нетичний правопис, в 1892 р. заснували українці товариство обезпечень "Дністер", у 1893 р. була відкрита українська гімназії в Ко­ломиї. Але найціннішим здобутком "Нової Ери" було створення кафедри історії Східної Європи та запрошення з Києва до Львова на викладання Михайла Грушевського. Однак польсько-українське порозуміння не тривало довго, бо граф Казимир Бадені і його партія не думали йти українцям на поважні уступки. Перше розчаруван­ня прийшло вже в березневих виборах 1891 p., коли українці здо­були всього сім послів на 56 місць до віденського парламенту. У 1895 р. "Нова Ера" була похоронена тим більше, що небезпека вій­ни Австро-Угорщини з Росією минула.

Завдяки замиренню з поляками українці переламали русофіль­ство у власному народі. Вирішальне значення з цього погляду ма­ло очищення митрополичої капітули у Львові, популярно званої "Святого Юра", яке провів митрополит Сильвестер Сембратович. "Святий Юр" знов став головною опорою національного руху се­ред галицьких українців.

Оскільки москвофіли захопили під свою управу "Народний Дім" та "Руську Матицю" у Львові, народовці заснували в 1861 р. свій власний клуб "Руська Бесіда", а згодом при ньому зорганізували ук­раїнський театр. Це був перший професійний український театр вза­галі, а не тільки в Галичині. Першу свою виставу він дав 1864 р. у переповненому "Народному Домі" Львова. Була це п'єса "Маруся" Григорія Квітки-Основ'яненка, адаптована Олександром Голем­биовским, під дирекцією Омеляна Бачинського. Однак, через брак достатньої кількості українців у Львові та через конкуренцію польсь­кого міського театру, театр "Руської Бесіди" мандрував з місця на місце протягом цілого півстоліття і перевозив свої декорації, костю­ми та музичні інструменти. Водночас існування польського театру забезпечувалось міським бюджетом і він ставив у Львові драми, опе­ри й комедії цілий рік.

Щоб піднести освіту серед населення Галичини і протистави­тися москвофільській пропаганді, народовці, серед яких були свя­щеники, заснували 8 грудня 1868 р. товариство "Просвіта", якого статут говорив: "Спомагати народну просвіту в напрямах мораль­нім, матеріальнім і політичнім".

Заснування "Просвіти" було переломовим актом у житті галиць­ких русинів-українців, "а до того актом свого роду революційним, бо мало за завдання зробити з етнографічної селянської маси на­цію, свідому своїх цілей і завдань". 11 лютого управа, чи як це тоді називалося, "виділ" "Просвіти" видав відозву, в якій визнав по­требу "цілий нарід, цілу масу простого люду, котрий нещасливою долею більше як в інших народів підупав, двигнути і до пізнання привести і на тім люді, котрий вже дав докази своєї твердости, за­ложили будучність нашої народности". "В підкреслених словах зам­кнене національне вірую і національна програма "Просвіти",— стверджував відомий національний і політичний діяч Галичини Ва­силь Мудрий.

Першим головою "Просвіти" був обраний Анатоль Вахнянин, педагог, журналіст і композитор. Завданням "Просвіти" було шири­ти освіту серед дорослих при помочі організації читалень по україн­ських селах та видаванням популярних книжок з різних ділянок на­родного господарства, творів красного письменства тощо. По всіх повітових містах організувалися Філії Товариства "Просвіти", які займалися організацією читалень у своїх повітах та різних культур­но-освітніх імпрез. На тих же зборах, пам'ятного 8 грудня 1868 p., студент Андрій Січинський сказав, що "кожний нарід, що хоче добитися самостійності, мусить передусім дбати про те, щоб нижчі верстви суспільносте, народні маси, піднести до тої степені просві­ти, щоб народна маса почула себе членом народного організму, від­чула своє горожанське і національне достоїнство й узнала потребу існування нації, як окремішної народної індивідуальности, бо ніхто інший, як маса народу підставою усього". Але цс власне було те, чо­го поляки побоювалися й тому, маючи більшість у Галицькому соймі, відмовлялися дати субсидії на діяльність "Просвіти". Оскільки "Просвіта" ширила освіту серед народних мас, то один із послів твердив, що вона підбурює селян проти панів. У відповідь на те тре­тій з черги голова "Просвіти" український шляхтич-землевласник Володислав Федорович (1845—1917) заявив, що "Просвіта" є товари­ство ні від кого незалежне. Коли прийняла вона на себе труд вида­вати шкільні книжки, то робить це тільки для добра народу... Щоб увільнити Просвіту на будуче від закидів... неприхильних людей, я дарую Просвіті 12 000 голландських гульденів".

Обговорюючи незалежність "Просвіти", Федорович підкреслив, що вона працює для 20-мільйонного народу, "для якого вона є осе­редком народного життя, якого є вона серцем і головою. Лиш цей нарід, а не хто інший, є наш суддя!".

До 1914 р. товариство "Просвіта" у Львові було найважливішою масовою українською організацією в Галичині, що довгий час охоп­лювала своєю діяльністю майже всі ділянки національного життя. Вона була матір'ю організацій і товариств, які згодом усамостійнювалися, по селах організували кооперативи, дитячі садки, гур­тки товариства "Сільський Господар" тощо.

Товариство "Просвіта" відіграло величезну роль в культурно-ос­вітньому й національному розвитку не тільки Галичини, але й ук­раїнства поза нею. До 1912 р. "Просвіта" видала 445 назв книжок загальним тиражем 3 115 295 штук й налічувала 77 філій та 2944 читальні, 504 читальняні доми, і всі разом мали 197 035 членів, 2364 бібліотеки. Кілька сотень аматорських гуртків, стільки ж хорів і кіль­канадцять духових оркестрів. Кожний член "Просвіти" діставав ще кілька книжок на рік, що їх "Просвіта" видала 374 назви спеці­ально призначених для широкого вжитку. Крім того, "Просвіта" уділяла також стипендії для студентів, чим допомагала й заохочу­вала селянську молодь до вищих студій.

Товариство "Просвіта" докладало великих зусиль до піднесен­ня економічної освіти й розбудови економічних організацій та установ: сільськогосподарська школа в Милованю, Товмацького повіту, господарська школа для дівчат в Угерцях Винявських, а в 1911 р. засновано Торговельну школу у Львові. Від 1906 по 1912 р. "Просвіта" організувала 15 кооперативних курсів, які за­кінчило 427 осіб. У 1912 р. при читальнях "Просвіти" існувало ще 540 крамниць і 236 позичкових кас.

"Просвіта" повела вперту і відкриту боротьбу з пияцтвом.

У 1909 р., за постановою першого з'їзду "Просвіти", засновано у Львові протиалкогольне і протинікотинове товариство "Відрод­ження", яке влаштовувало протиалкогольні курси, виклади, ба на­віть віча, на яких роз'яснювали, які шкоди наносить нікотин й ал­коголь для здоровля і господарства. Товариство "Відродження" від­новило свою діяльнісь і після першої світової війни, від 1928 р. видавало свій місячний журнал "Відродження", який появлявся аж до приходу большевиків у 1939 р.

Побіч культурно-освітної і видавничої діяльності, у 1870—80-х pp. "Просвіта" відігравала також керівну роль у громадському й політич­ному житті, завдяки тому, що членами її Головної Управи були то­дішні українські галицькі політичні діячі. Вони співдіяли в намаганнях погодження українців з поляками, народовців з мос­квофілами, висилали петиції у справі заснування українських шкіл і викладання української мови в школах.

У 1873 p., з ініціативи громадських та культурних діячів Гали­чини, у Львові засновано "Товариство ім. Шевченка", на чолі якого став видатний педагог та історик Олександер Барвінський, рішучий противник москвофільства. Цей почин належно оцінили українські культурні діячі Наддніпрянщини і приєдналися до зу­силь галицьких українців. Заходом Олександра Кониського й Во­лодимира Антоновича Товариство переорганізовано на "Наукове Товариство ім. Шевченка" (НТШ) і створено три науково-дослід­ні секції: історично-філософічну, філологічну та математично-природописно-лікарську.

У 1897 р. М. Грушевського обрали головою НТШ і на тому по­сті він залишився аж до 1913 р. Під його впливом 1899 р. змінено статут і членство поділено на дійсних членів, які вибирали секції, і звичайних, які не мали вирішального голосу.

За головування Михайла Грушевського Товариство досягло най­більшого розвитку і перетворилося у справжню українську акаде­мію наук. Але такої назви офіційно йому не признано тільки за­вдяки впливам польської адміністрації в Галичині, яка не хотіла конкуренції Польській Академії Наук у Кракові.

Для здійснення намічених наукових завдань у великій мірі спри­чинилися українці-фундатори з Наддніпрянщини. Завдяки їм НТШ видало понад 300 томів наукових праць. Провідне місце займали тут "Записки НТШ", які почали з'являтися в 1892 р. й перетворе­ні М. Грушевським на квартальник, а пізніше двомісячник. До 1914 р. з'явилося 120 томів "Записок", які були репрезентативним органом усієї української науки. Широку видавничу діяльність розгорнула історично-філософічна секція, очолювана Грушевським. Вона видавала декілька серійних видань, у т. числі "Збірник ІФС". Важливу наукову роль виконувала філологічна секція, яку очолю­вав Іван Франко, та етнографічна комісія, очолювана Володими­ром Гнатюком. Математично-природописно-лікарська секція видавала свій власний "Збірник", в якому друкувалися праці ви­датних українських і чужинецьких учених. Для ширшого загалу української інтелігенції важливе значення мав місячник "Літера­турно-Науковий Вістник", що служив об'єднуючим чинником усіх культурних сил України, поділеної поміж двох ворожих імперій.

Наукове Товариство ім. Шевченка перетривало першу світову війну, хоча було закрите в часі московської окупації в 1914—1915 p., продовжувало свою корисну діяльність і за польської окупації в 1919—1939 pp. аж до січня 1940 p., коли його діяльність припини­ла совєтська окупаційна влада.

При допомозі цих організацій народовці здобували чимраз то більше послідовників і прихильників як серед інтелігенції, так і серед селянських мас. Ріст сили народовців збігався з занепадом москвофільства, яке тратило грунт, помимо фінансової допомоги від російського уряду і протегування польською адміністрацією в Галичині.

Під впливом зросту національної свідомості взагалі, прийшла черга й на Українське жіноцтво, чий рух очолили Наталія Кобринська та Євгенія Ярошинська. Він, одначе, не знайшов загальної підтримки серед українських суспільно-громадських і політичних ді­ячів. Незважаючи на те, Наталія Кобринська при допомозі Євгенії Ярошинської зуміла зорганізувати у Стрию 1-го вересня 1891 р. пер­ше віче "руських женщин". Віче не було велелюдним, бо на нього прибуло заледве 40 жінок, зате з різних сторін Галичини й Букови­ни, на яке чоловіки не мали доступу. Воно тривало близько двох го­дин і під час нарад наспіли привітальні телеграми від Товариства "Січ" у Відні, від письменниці Клименты Попович-Боярської та від дружини проф. М. Грушевського. Крім того, буковинські українки прислали заяву, що вони солідаризуються з нарадами збору.

Головною темою віча було допущення жінок до університетських студій та відкриття жіночої гімназії, або доповнення т. зв. виділових шкіл навчанням латинської і грецької мов. У тій справі висла­но до уряду окрему петицію, в якій порушено також загальнокраєві відносини, зокрема недостаток промислового руху в Галичині. Про потребу жіночого видавництва говорила Євгенія Ярошинська й вирішено організувати фонди на видання жіночого альманаху або й періодичної газети.

Товариство "Пласт" у Галичині зорганізували педагоги Олександер Тисовський, Тарас Франко та Іван Чмола у 1912 р. Він розпо­чав діяльність у Львові у нелегальній формі. За прикладом Львова почали поставати пластові гуртки в середніх школах інших міст Га­личини. Збільшена політична активність поляків у Галичині насто­рожувала українців і заставляла молодих ентузіастів до посиленої виховно-організаційної праці по лінії змагань до національної са­мостійності. Тільки два роки мала змогу пластова молодь прово­дити свої пластові зайняття. Вибух першої світової війни 1914 p., мобілізація до війська професорів, виховників тощо, перервали його роботу. Важливо підкреслити, що як Сокіл", так "Січ" і "Пласт"
постали у противагу до подібних польських молодечих організацій, які на своєму організаційному шляху перешкод зі сторони адміністраційних чинників не мали.

Розуміючи вагу виховання молоді у національно-свідомому дусі, у 1863 р. громадський діяч і публіцист, священик Данило Танячкевич (1842—1906) та педагог Омелян Партацький (1840—1895) зорга­нізували у Львові таємну громаду "Молода Україна", на взір київ­ської "Громади", до якої належали студенти університету. Управа тої громади на чолі з Остапом Грабовським, до речі, римо-католиком з Поділля, творили дев'ять найвизначніших та найрухливіших студен­тів, а саме, Володимир Старосольський, Євген Косевич, Сень Горук, Михайло Галущинський, Антін Крушельницький, Лонгин Цегельський, Володимир Темницький, Роман Стефанович, Теофіль Мелень. Всі вони пізніше визначилися, як передові культурні, політичні чи військові діячі. У 1899 р. "Молода Україна" нав'язала таємні зв'язки з Революційною Українською Партією (РУП) на східній Україні й колпортувала її однойменний орган, що почав з'являтися в 1900 р. та інші видання РУП. У липні 1900 р. "Молода Україна" організува­ла у Львові велике віче студентів-українців усіх високих шкіл Австрії, на якому організувала велику демонстрацію за відкриття українсько­го університету у Львові.

Пізніше такі таємні громади були організовані по середніх шко­лах різних галицьких міст (Тернополі, Коломиї, Станіславові, Пере­мишлі, Дрогобичі, Бережанах тощо), вони проводили культурно-на­ціональну роботу серед молоді. У Бережанах такий гурток прийняв назву "Молода Україна", до нього належали Богдан Лепкий, Зенон Кузеля, Григорій Качала. Цей гурток вважав своїм обов'язком від­значати кожнорічно день знесення панщини у Галичині. Бережансь­ка "Молода Україна" мала моральну й матеріальну підтримку з боку старшого громадянства, й на окрему згадку заслуговує відомий пись­менник у Галичині, Андрій Чайковський4. У травні 1903 р. відбувся у Львові потаємний з'їзд усіх гуртків Галичини, на якому зроблено підсумки праці серед галицької молоді.

Для виховування молоді в 1894 р. у Львові засновано руханко-во-спортове товариство "Сокіл", статут якого базувався на статуті чеського "Сокола". Першим його головою був Василь Нагірний, а справником — Володимир Лаврівський, обидва піонери сокільського руху в Галичині й Буковині, який по селах був також і руханково-пожежною організацією. Всі пізніші організації входили до центральної у Львові, відомої під назвою "Сокіл-Батько". Великі заслуги в розбудові "Сокола" педагога Івана Боберського (1873— 1947), який був його головою від 1908 по 1914 р. За його головства товариство поширило свою діяльність на всю Галичину, зокрема у Львівському повіті та на Поділлі.

У 1900 р. Кирило Трильовський заснував у селі Завалля Снятинського повіту перший гурток руханково-протипожежного това­риства "Січ", яке скоро поширилося по цілій Галичині, а зокрема на Покутті й Буковині. Ця молодеча організація була здебільшого під впливом Радикальної Партії. Всі локальні організації об'єдну­валися в Головному Січовому Комітеті, який у 1912 р. переймено­вано на "Український Січовий Союз", на чолі якого стояв гене­ральний отаман Кирило Трильовський. Перед вибухом першої сві­тової війни "Січ" і "Сокіл" влаштували на площі "Сокола-Батька" у Львові великий крайовий здвиг молоді для відзначення 100-річчя народим Тараса Шевченка. Обидві ці організації, призначені для тіловиховання молоді, були масовими організаціями, які мобілізу­вали й виховували молодь й налічували бл. 12 000 членів.

загрузка...