Народництво

Російська урядова політика у XIX ст. була спрямована на по­дальшу насильницьку русифікацію українського народу. На службі у неї стояла офіційна російська історіографія, яка всіма силами на­магалася довести, що Україна — це теж російська земля і навіть назву "Україна" замінено на "Малоросія". Підставовим історич­ним твором стали вважати дванадцятитомну працю Миколи Ка­рамзіна (1766—1826) "История Государства Россійскаго", доведену до 1611 р., в якій він представив історію Київської Руси як інтег­ральну частину історії Росії.

Унаслідок шовіністичної політики російського уряду частина міського населення, особливо представники українського дворян­ства, буржуазії та інтелігенції, асимілювалися з російськими панів­ними станами, втративши своє національне самоусвідомлення. Ро­сійська мова і побут стали переважаючими у великих містах.

Оскільки московська влада в Україні звернула найбільшу увагу на українську мову, як основний виразник "українського сепара­тизму", то друга половина XIX ст. характеризувалася якраз і бо­ротьбою за права української мови й літератури. Українські діячі настільки були зайняті проблемою мови, що не звернули уваги на брак чітко окресленої політичної думки, яка могла б бути дорогов­казом для молодшого покоління.

Цю прогалину почали заповнювати московські політичні ідеоло­ги. Крім знаного вже панславізму, в половині XIX ст. у Росії й Україні з'явився новий напрямок в історії та літературі, відомий під назвою "народництво". Початки українського народництва слід шукати в етнографічних творах Миколи Цертелева, Ізмаїла Срезневського та Михайла Максимовича. Головною рисою народниц­тва взагалі, а в Україні зокрема, була не тільки ідеалізація селян­ства, а й переконання, що тільки селяни й рядові козаки були й залишилися носіями української національності. Усі інші стани, як запевняли народники, втратили свою національність, а тому треба наблизитися до народу, вивчати його звичаї, мову, фольклор.

Ідеологи народництва всю свою увагу звертали на селянські ма­си, ішли в народ, щоб ширити революційні ідеї, спрямовані проти царського самодержавства. Між іншим, українські народники ви­ключали з кола своїх зацікавлень добу Гетьманщини, бо, мовляв, гетьмани спричинилися до поневолення українського народу, і тому головну увагу звертали на Запоріжжя.

На тих ідеях виховувалися молоді люди, вони захоплювалися ни­ми та поширювали їх по Україні. Народники створили таємну ор­ганізацію "Земля і Воля", у проводі якої стали росіяни, письмен­ник Олександер Герцен (1812—1870), революціонер-анархіст Ми­хайло Бакунін (1814—1876) та публіцист Микола Чернишевський (1828—1879). З часом ця організація поширилася й на Україну та захоплювала революційно настроєну молодь, якій царське самодер­жавство було так само ненависне, як і для москалів. Багато з них вірило, що корінь лиха лежить у самодержавстві царя і коли б йо­го конституційно обмежити чи взагалі повалити, то український на­род міг би вільно розвиватися, як під культурним, так і під полі­тичним оглядом.

Але весь цей рух не цікавився визвольними прагненнями поне­волених Росією народів і навіть вважав їх з погляду інтересів "ре­волюції" підозрілими. Взагалі, серед народників — членів товари­ства "Земля і Воля", як і "Воля Народа",— знайшлося чимало і членів визначних українських родів. Деякі з них гинули в боротьбі з царським абсолютизмом, не даючи по суті нічого українському національному рухові. Тільки поодинокі українці в народницько­му русі, як Павло Грабовський, Леонід Жебуньов, Софія Русова та інші зберегли свої власні національні позиції.

Крім російського народницького руху, існувала також й окрема українська народницька течія, т. зв. хлопомани, відмінна своєю ду­ховною природою та формами вияву. Хлопомани цікавилися ук­раїнською культурою й наголошували на своєрідності психіки ук­раїнського народу, його побуту й господарства.

У другій половині 1870-х pp. народницькі організації в Україні стали на шлях терору проти представників влади. У Києві 1878 р. зроблено замах на заступника прокурора Котляревського. У лю­тому 1879 р. в Харкові народовці вбили губернатора князя Кропоткіна.

Народники більш радикальних поглядів 1879 р. створили російсь­ку революційну організацію "Народна Воля", яка у своїй боротьбі з представниками влади застосовувала терор. Групи "Народної Волі" знаходилися в Києві, Одесі, Харкові, Ніжині та деяких інших мі­стах. Члени цієї організації 13 березня 1881 р. виконали в Петер­бурзі третій, (цим разом удалий) атентат на царя Олександра II.

По смерті Олександра II на царський трон прийшов його син 35-річний Олександер ІІ, який припинив усі реформи, започат­ковані його батьком, і повернув до автократичної системи прав­ління. Він вдвоє збільшив кількість поліції, створив таємну полі­тичну поліцію під назвою "Охранка", якій були надані майже не­обмежені права діяльності. Вона мала свої власні тюрми, а її пред­ставники могли заходити до будинків підозрілих їм осіб, робити труси, арештувати людей без дозволу судових інстанцій, засилати на Сибір, ба навіть карати смертю без належного судового проце­су. Вони також користувалися провокаторами, а свої жертви зму­шували батоженням, голодом і кайданами признаватися до вини. Цими крайніми заходами Олександер III намагався задушити ре­волюційні рухи, й тому панування його відоме в історії під назвою "чорна реакція". Головним інспіратором, а згодом і символом "чор­ної реакції" став дорадник царя і колишній його учитель Костян­тин Победоносцев, що був одночасно і прокуратором Святішого Синоду Російської Православної Церкви. Переслідування українсь­кого руху також посилилося, а в парі з тим і русифікація по всіх завойованих країнах імперії.

загрузка...