Національне відродження в Галичині

Перша половина XIX ст. для українців під Австрією була важ­кою. Тут не було свіжих традицій незалежного державного життя, нехай і в обмеженій формі, як це мало місце на українських зем­лях під Росією. Не було тут й української шляхти, навіть у такій мірі, як під російською окупацією, не кажучи вже про колишню Гетьман­щину. Зате на західноукраїнських землях, у Галичині й Закарпатті, була своя українська Греко-Католицька Церква, яка стала майже си­нонімом української національності. Саме вона стала основою ук­раїнського національного відродження. "Хлоп і поп", як казали по­ляки, держалися разом і спільно переживали всі лихоліття польсь­ких знущань. Греко-Католицьке духовенство дало власне людей, які стали в обороні українського народу на право здобувати освіту рід­ною мовою й у рідній школі. Нечисленна українська інтелігенція складалася в той час власне зі священиків або їхніх дітей, які здо­бували освіту й творили різні нові професійні кадри. Тому й не див­но, що на відміну від Східної України, оборонці й ідеологи наці­онального українського відродження, ба навіть і його творці вийшли власне з рядів греко-католицького духовенства. Вони традиційно на­зивали себе русинами, а свою мову й церкву руською, але вважали себе складовою частиною українського народу.

У 1830-х pp. серед духовенства почав виразно кристалізуватися національний рух. На його ріст й активність мали сильний вплив два чинники, польське повстання 1831 р. й заперечування поляка­ми взагалі українського питання в Галичині, з одного боку, та вплив українського національного відродження в Лівобережній Україні, з іншого. Завдяки тому в греко-католицькій семінарії почала форму­ватися українська "партія", або як поляки її злобно називали — "ро­сійська". Вслід за тим скріплювалася пропаганда української мови, праця над українським словником, над вивченням історії свого краю під керівництвом професорів семінарії. Ця діяльність виявила "ба­гато доказів щасливого життя цього краю під його власними русь­кими князями, і навпаки, під польським пануванням — низку пе­реслідувань і гніту русинів за їх віру й національність",— твердив австрійський довголітній радник при галицькому губернаторові ба­рон Моріц фон Заля. З духовної семінарії поширився рух за укра­їнські проповіді в церкві й за українську національну літературу. Для літературних потреб вибрано діалект галицького Поділля, яке зна­ходиться між Лемківщиною та Києвом і тому він був загально зро­зумілий.

З такого власне середовища вийшли творці національного від­родження Західної України — "Руська Трійця", до якої належали молоді студенти богослов'я Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. Маючи дар перекону­вати інших у своїх поглядах, Шашксвич був головною постаттю "Руської Трійці". З "Руської Трійці" найбільш практичною особою був Яків Головацький (1814—1888), який виявився також і найкра­щим організатором. Він не уступав перед труднощами і з успіхом доводив до кінця не тільки свої власні задуми, але також і своїх приятелів.

Маркіян Шашкевич (1811—1843), син сільського священика, зріс в гущі українського народу й був добре обізнаний з його положен­ням і розумів його потреби. Приїхавши до Львова на студії, він запізнався в бібліотеках з писаннями апостолів національного від­родження слов'ян, головно чехів, як Иосиф Добровський, Павел Шафарик та інші, які закликали інтелігенцію єднатися з народом, говорити його мовою й розвивати його культуру. Перед молодим Шашкевичем мимоволі ставало питання: чому галицькі українці не­хтують мовою свого народу, чому її соромляться? Чому користу­ються чужою мовою? Саме тоді трапила йому до рук "Енеїда" Кот­ляревського та збірник "Українські народні пісні" М. Максимови­ча і з них він відчув красу української мови і почав сам писати по-українському. Вже на другому році філософії Маркіян Шашке­вич заприятелював з Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. Вони читали й обговорювали прочитане, дискутували й завжди го­ворили тільки українською мовою. Зате їх спольщені товариші на­зивали "Руською Трійцею". Щоб доказати, що українською мовою можна висловлювати навіть філософські та релігійні ідеї, Шашке­вич в 1836 р. виголосив першу українську промову в музею семі­нарії перед духовною владою і запрошеними гістьми. До того часу такі промови виголошувано тільки в польській, латинській або ні­мецькій мовах. Шашкевич перший відважився на такому зібранні говорити народною українською мовою. Це сподобалося всім се­мінаристам і від того часу деякі з них стали говорити між собою українською мовою3. Коли ж того самого року прийшла черга Шаш-кевича виголосити проповідь на свято Покрови пресв. Богородиці в церкві св. Юра, він також уложив її українською мовою. Крім Шашкевича, народною мовою виголосили проповіді того самого дня Юліян Величковський в Успенській церкві та Микола Устиянович у церкві св. Параскевії. Оскільки ректор Телеховський ні­коли не дозволив би проповідувати українською мовою, молоді пат­ріоти подали йому свої проповіді польською мовою, але вивчили їх і виголосили українською1. Це була перша проповідь українською мовою, виголошена у тому храмі.

Іван Вагилевич (1811—1866) відзначався великим знанням істо­рії, етнографії й міфології, як також староукраїнської літератури. Власне він, завдяки своєму енциклопедичному знанню, обгрунту­вав національні аспірації українців, поєднавши сучасне з минулим і традиції самостійності України-Руси, озброїв національну думку логічними і тривалими аргументами.

Під впливом творів Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребінки та фольклорних видань Миколи Церетелєва, Михайла Максимовича та інших, які появилися українською народною мовою під російською займанщиною, серед студентської молоді Галичини почав зростати інтерес до української народної мо­ви. У 1833 р. поляк Вацлав Залеський видав велику збірку "Piesni polskie і ruskie ludu galicyjskiego", під псевдонімом Вацлав з Олеська, в якій знаходилося незрівняно більше українських пісень, як польських. З тої збірки, як писав Іван Франко, "русини перекона­лися, що й у них в устах отсього простого хлопа-панщизняка жи­вуть пісні та оповідання, котрими можна повеличатися перед сві­том, живе мова, котру не тільки допускають до книжок, але в кот­рій чужі люди знаходять дивну красоту, якої неосвічений русин досі не бачив і не розумів". Так Вацлав з Одеська, як і Максимович на Великій Україні, своїми збірками народних пісень показали багат­ство української мови.

Найбільше користі з того мала "Руська Трійця", яка в 1833 р. приготовила до друку свою власну збірку поезій народною мовою "Син Русі", де виразно прозвучав заклик до єднання народних сил, до національного пробудження. Ця збірка відзначалася бадьорим тоном та волелюбними ідеями, але вона так і не з'явилася друком.

Наступного року молоді студенти підготували нову збірку "Зо­ря", яка мала загальноукраїнський патріотичний зміст і закликала українців до єдності та боротьби за свої права. Вони хотіли опуб­лікувати її незнаною тоді в Галичині азбукою "гражданкою", яку вживали в Російській імперії, і якою вже була надрукована "Енеїда" Котляревського та твори інших письменників. Але збірку не пропустила цензура і довелося вилучити з неї найбільш політично загострені твори. Тоді стараннями Я. Головацького ЇЇ вдалося над­рукувати в Будапешті тиражем 1000 прим, під назвою "Русалка Дністровая". Тут були народні пісні, оригінальні поезії та статті. "До­бір творів і розвідок підпорядковано єдиній меті — піднести ви­звольний рух, пов'язати його з рухом інших слов'янських народів".

Павло Недокланський, цензор греко-католицьких книг у Буда­пешті, стверджував, що в творі "Русалка Дністрова" не виявлено нічого такого, що вимагало б знищення або недопущення до дру­ку цього твору, за винятком окремих місць передмови, що безпо­середньо стосуються народних руських пісень, або тих, які авто­рові видалися необхідними для легшого зрозуміння. З уваги на те, Недокланський заявив, що твір "Русалка Дністрова" "не містить у собі нічого, що суперечило б державному ладові, релігії або мора­лі", й тому уважав, що його "можна залишити у вільному розпо­рядженні автора".

З Будапешту 100 примірників потрапило до Львова, деяка кількість залишилася на руках приватних осіб, як наприклад у Георгія Петро­вича в Пешті — 200 примірників, а поверх 600 пішло до Відня до цен­зури. Австрійський цензор чех Єрней Б. Копітар, визначний славіст, визнавав, що "збірка гарна, вдатна й одушевлююча", але вона за сво­їм змістом стояла на позиціях окремішності українського народу й тому могла бути сіллю в оці поляків і москалів. Отже, чи варто було б Австрії антагонізувати й наставляти проти себе ці два народи?

З політичних мотивів Копітар боявся пустити "Русалку Дністро­ву" й тому волів спекатися її і відіслав до Львова, мовляв, хай ін­ші вирішують долю збірки і беруть на свою відповідальність мож­ливі наслідки її появи3. І так "Русалка Дністровая" опинилася у Львові для вирішення ректорові духовної семінарії і професорові моральної богословії у Львівському університеті, Венедиктові Левицькому, який з останньою посадою зв'язаний був у тому часі обов'язком цензора книжок і театральних вистав у Галичині. Ле-вицький, запізнавшись із "Русалкою Дністровою", наказав сконфіс­кувати весь наклад. Але цього тоді не зроблено і щойно в 1845 р. знайдено скриню з примірниками "Русалки Дністрової" і тоді "ви­соким розпорядженням президії від 22 серпня 1845 p.... наказано знищити ці екземпляри, за винятком одного, який належить пере­дати в бібліотеку університету".


Хто ж такий був крилошанин Венедикт Левицький? Народився він у 1785 p., шляхтич з роду, виховувався в польському середовищі та польському дусі, але поляком не був. У 1848 р. став співзасновни-ком і членом Головної Руської Ради та підписав усі її відозви, а в то­му й "Відозву до руського народу", яка закликала зберігати "руську мову" й поширювати освіту тою мовою. Це означає, що він не міг бути ворогом руської, тобто української мови. Отже, дійсною при­чиною було те, що збірник за своїм змістом був революційний, бо закликав русинів-українців єднатися в боротьбі за свої права й не встилатися своєї мови. Крім того, був друкований народною хлопсь­кою мовою, тоді як сам цензор та все тодішнє старше духовенство, разом із митрополитом Михайлом Левицьким на чолі, визнавали церковно-слов'янську мову — мовою літератури українського народу Галичини. Ба, що більше, "Русалка Дністровая" була надрукована невідомою до того часу в Галичині азбукою "гражданка", а не кири­лицею, якою досі друкувалася вся церковна література, і в додатку до того — фонетичним правописом.

Для ілюстрації того часу характеристичним був випадок, пов'яза­ний із візитом члена цісарської родини до Львова у вересні 1839 р. Від духовної семінарії його мав привітати молодий теолог Антін Могильницький, послідовник "Руської Трійці", який для того написав вірш "Радостное привитаніє Єго ц. к. Височества Ерц-Герцога Франц-Карла во Львові". І митрополит М. Левицький, оборонець української мови й борець за українську школу, сконфіскував той вірш, кажучи по-польськи: "Як можна такою простою мовою віта­ти такого достойника?". Це були часи, коли вважали, що не всі на­родні мови надаються до літературного вжитку. Отже, народна мова, незвична азбука "гражданка", новий фонетичний правопис, були го­ловним гріхом "Русалки Дністрової". Крім того, цензор крилоша­нин Левицький мусів брати до уваги й політичні моменти, як на по­яву такої книжки зареагують поляки й російський уряд. І власне внаслідок того у Львові визріло рішення, що "Русалка Дністровая" не годиться до розповсюдження в Галичині й тому потаємно уда­лося поширити заледве сто примірників.

Але ці, несконфісковані примірники Русалки Дністрової" запо­чаткували нову епоху в національному житті на західноукраїнських землях під Австрією, даючи початок новій літературі, а в парі з тим і національному відродженню. Провідну роль у тому процесі відіграв Маркіян Шашкевич, який свої перші твори, побудовані на народній основі й написані поетичною народною мовою, надрукував у "Русалці Дністровій". "Писання Шашкевича робили дуже велике враження й були немов блискавка серед темної ночі,— пи­сав Іван Франко. — Він мав відвагу і дар висловити досить вираз­но... досить зрозуміло все те, що людей боліло, чого вони бажали й чого надіялися". Шашкевич мав і значний вплив на творчість Якова Головацького, який також писав вірші за мотивами народ­них пісень. Захоплювали читача сповнені романтичним пафосом поезії Івана Вагилевича.

Однак на конфіскації книжки не скінчилося. Автори "Русалки Дністрової" викликали обурення у "власть імущих" і їх почали пе­реслідувати, а Шашкевича за "гражданку" звинуватили в русофіль­стві та приналежності до якоїсь таємної проросійської організації з виразною тенденцією повалення існуючого уряду. В одному із по­відомлень керівника Львівського Кримінального Суду говориться, що "Маркіян Шашкевич,— людина чудових здібностей. Один із найбільш діяльних членів російської партії", а на думку донощика Дмитра Мохнацького, "не підлягає жодному сумніву, що він є най­манцем російського уряду"2. Тому члени Руської Трійці були під наглядом поліції як небезпечні для імперії.

Шашкевич був видатним українським постом, автором історич­них і ліро-епічних поем, ліричних віршів. Оповідання про оприш­ків "Олена", яке він назвав казкою, відзначається поетичними опи­сами карпатських верховин і полонин. "У Шашкевичевих віршах у нас перший раз повіяло духом поезії XIX віку",— писав Іван Франко3. Шашкевич мав також значний вплив на ранню творчість Якова Головацького та на інших письменників, його сучасників. За літературну діяльність Шашкевича переслідували світська і цер­ковна влада. Коли він висвятився, то діставав призначення на такі вбогі парафії, що жив у великих злиднях. Унаслідок того дістав хво­робу легенів, що загнала його завчасно до гробу на 32-му році жит­тя. Але перед смертю він мав ще можливість прочитати "Кобзар" Т. Шевченка, що вийшов у 1840 р.

Іван Вагилевич, закінчивши теологічні студії в 1839 p., мусів че­кати сім років, заки йому дозволили висвятитися на священика і дали парафію на селі далеко від Львова, де він не міг продовжува­ти свої наукові дослідження над українською мовою. У міжчасі Ва­гилевич готував розвідку про "південно-руську" (українську) мову, якої не зумів докінчити, але частинно використав її у своїй іншій праці "Граматика малоруської мови", що вийшла друком у Львові в 1845 р. Обі ці праці були польською мовою, що була тоді до­мінантною в культурних колах Галичини. У цих працях Вагилевич виявив себе непохитним прихильником української національної ідеології1. Не витримавши переслідування з боку греко-католицької ієрархії, Вагилевич зламався і пішов на співпрацю з польським кліром. Наприкінці він покинув греко-католицький обряд, перей­шов на протестантизм і, не поправивши своїх життєвих умов, по­мер у злиднях.

Головацький — автор наукових розвідок з філології, істо­рії й етнографії. Він зібрав й опрацював багато українознавчих ма­теріалів, виходячи з засади, що мова найкраще відображає дух на­ції. Він також зробив першу спробу наукової класифікації укра­їнських діалектів. У 1848 р. Головацький був одним з учасників з'їзду руських учених і став першим викладачем на кафедрі української мови й літератури Львівського університету, а рік пізніше був об­раний ректором. Але згодом під впливом Погодіна він захопився ідеєю панславізму, приєднався до москвофілів, був змушений по­кинути професуру й емігрував до Росії. Написав низку наукових праць, з яких ще й досі має наукову цінність збірник "Народні пісні галицької й Угорської Руси", яка з'явилася в Москві 1878 р. у чо­тирьох томах. Я. Головацький помер у 1888 p., похований у місті Вільнюсі.

Зерно, посіяне Руською Трійцею, дало неабиякі плоди. їхній по­чин підхопили низка молодих людей, охочих до праці на народній ниві: Михайло Бульвінський, Іван Головацький (1814—1899), Гри­горій Ількевич (1803—1841), Йосафат Кобринський (1818—1901), Иосиф Левицъкий (1801—1860), Иосиф Лозинський (1807—1889), Антін Могильницький (1811—1873), Рудольф Мох (1816—1891), Ио­сиф Охримович, Семен Плешкевич, Иосиф Скоморовський, Ми­кола Устиянович (1811—1885), Юліян Ямінський та інші.