Москвофіли

Послідовники панславізму стали називати себе "твердими ру­синами", а оскільки вони орієнтувалися на Москву, їх назвали мос­квофілами, або русофілами, а їхній рух "москвофільством". На чолі москвофільського руху в Галичині став Богдан Дідицький (1827— 1908), що був його ідеологом разом із Венедиктом Площанським (1834—1902) та Адольфом Добрянським. Видатним представником галицького москвофільства був також священик Іван Наумович (1826—1891), парох у Збаразькому повіті, письменник і посол до галицького сойму в 1861—1866 pp. У 1876 р. перевів на православ'я ціле село.

Сильне пригноблення й політична депресія викликали реакцію у формі іншої ідеології, протилежної ідеології 1848 р. — москво­фільство. Душевним підґрунтям москвофільства була зневіра, а його зовнішніми спонуками деякі яскраві події тих же років, а головно російська армія, що в 1848 р. переходила на Угорщину помагати Австрії приборкувати повстання. "В тій армії було стільки своїх, зрозумілих населенню людей, а то просто українських братів. Га­личани бачили, яка могутня то була сила, перед якою один їх на­ціональний ворог (мадяри), без бою склали зброю. Другий наці­ональний ворог (поляки) пробували бунтуватися у Варшаві 1830 p., але грізна російська сила не пактувала з ними, як оце австрійський уряд, тільки нещадно здавила спротив".

Політичного значення набрала москвофільська течія перший раз 1866 p., коли Австрія програла війну з Прусами. Тоді розійшлася чутка, що швидше чи пізніше Австрію чекає доля Польщі та що Га­личину забере Росія. Деякі москвофіли як Яків Головацький, Ми­хайло Попель, Богдан Дщицький та ін., постановили заздалегідь здо­бути собі симпатії російського царя й почали пропагувати єдність га­лицьких русинів з росіянами. "Ми не рутени з 1848 p., ми настоящі русекіє", — писали вони в часописі "Слово". Іван Наумович, про­відний член москвофільського руху, так і заявив у сойліі, що "книж­на московська мова се властиво руська, утворена русинами. Прий­маючи книжну московську мову, ми беремо назад свою власність".

Москвофіли заперечували право українського народу на само­стійний національний розвиток. На той час у таборі москвофілів опинилася майже вся галицька й буковинська інтелігенція, зокре­ма духовенство. Завдяки їхній активності москвофіли заволоділи культурно-освітніми установами м. Львова (Ставропігійський ін­ститут, Народний Дім та Галицько-Руська Матиця). Ставропі­гійський Інститут належав до найбагатших інституцій в Галичині, але тому що він був у руках москвофілів, його діяльність не полишила майже ніяких слідів у культурному житті українського народу2. У 1870 р. москвофіли заснували громадсько-політичну організацію "Русская Рада", що мала б продовжувати традиції "Головної Руської Ради". Щоб протидіяти народовецькій "Про­світі", у 1876 р. вони заснували "Общество їм. Качковського", з тими самим завданнями, що й Товариство "Просвіта". Іронією долі було те, що сам Михайло Качковський (1802—1872) за профе­сією суддя і суспільний та культурний діяч народовецького на­прямку ніколи москвофілом не був, а тут його іменем назвали товариство, яке поборювало ідеали, які він обстоював.

Москвофіли видавали декілька журналів: "Слово", "Русская Ра­да" тощо. У своїх пресових органах вони вживали "староруську мо­ву", яка дістала згірдливу назву "язичіє", бо була жахливою мішани­ною російсько-церковнослов'янської та української мов, якої про­столюддя взагалі не розуміло, та вживали етимологічний правопис. З часом частина москвофілів стала на службу русифікаційної політи­ки Росії і проповідувала єдність українського народу з москалями-великоросами. Згідно з виявленими вже по війні документами, царський уряд видавав на москвофільську акцію в Галичині коло­сальні суми грошей, зокрема царський військовий генеральний штаб робив наголос на окремому опікуванні лемками, найдальше висуненої на захід території, як можливої воєнної бази в майбутній війні.

У 1908 р. всередині самого москвофільського табору настав розкол на дві групи: ті, що називали себе старорусинами і т. зв. новокурсники, які стали на російську національну платформу. Вони заперечували окремішність українського народу, його мови й культури, повторю­ючи відому вже фразу, що українців ніколи не було, немає і не може бути. Москвофіли-"новокурсники" поборювали українське наці­ональне відродження і цілком стали на службу польської адміністрації та російських шовіністів. На свою пропаганду вони одержували вели­кі суми грошей від "Галицко-Русского Общества" під проводом графа В. Бобрінського. Платні агенти ширили ненависть до всього, що ук­раїнське, агітували за російське православ'я і єдність українського на­роду з російським. Провідниками "новокурсників" були Володимир Дудикевич, Дмитро Марков, С. Лабенський та інші.

У 1914 р. на українських землях Австро-Угорщини відбулося декілька процесів, один у Мармароському Сиготі на Закарпатті, другий — у Чернівцях на Буковині і третій, найголосніший — у Львові проти чотирьох підсудних: Семена Бендасюка, студента-випускника прав і журналіста, двох православних священиків-москвофілів і одного студента прав з Лемківщини. Цей процес, відо­мий під назвою першого підсудного С. Бендасюка, зрушив не тільки Австрію і Росію, але також інші держави. Польська адміністрація старанно приготовила той процес і підсудні були звільнені від ви­ни й кари. У той спосіб поляки, з одного боку, загравали на ло­яльності до Австрії, а з другого — здобули собі прихильність Росії і всіх русофільських народів Австро-Угорщини, щоб скомпроме­тувати український рух.

Москвофіли взагалі, а "новокурсники" зокрема, ідучи на спів­працю з поляками, своєму народові, для добра якого вони намага­лися працювати, не дали нічого корисного, за те наробили багато шкоди. Москвофільский рух гальмував український національно-культурний розвиток, але не зупинив його і жива українська течія взяла верх. З кінцем XIX ст. москвофільство завмирало, помимо того, що поляки підтримували його всіма засобами, а з Петербур­га через російські дипломатичні представництва надходили фінан­сові субсидії.