Москвофіли

Послідовники панславізму стали називати себе "твердими русинами", а оскільки вони орієнтувалися на Москву, їх назвали москвофілами, або русофілами, а їхній рух "москвофільством". На чолі москвофільського руху в Галичині став Богдан Дідицький (1827— 1908), що був його ідеологом разом із Венедиктом Площанським (1834—1902) та Адольфом Добрянським. Видатним представником галицького москвофільства був також священик Іван Наумович (1826—1891), парох у Збаразькому повіті, письменник і посол до галицького сойму в 1861—1866 pp. У 1876 р. перевів на православ'я ціле село.

Сильне пригноблення й політична депресія викликали реакцію у формі іншої ідеології, протилежної ідеології 1848 р. — москвофільство. Душевним підґрунтям москвофільства була зневіра, а його зовнішніми спонуками деякі яскраві події тих же років, а головно російська армія, що в 1848 р. переходила на Угорщину помагати Австрії приборкувати повстання. "В тій армії було стільки своїх, зрозумілих населенню людей, а то просто українських братів. Галичани бачили, яка могутня то була сила, перед якою один їх національний ворог (мадяри), без бою склали зброю. Другий національний ворог (поляки) пробували бунтуватися у Варшаві 1830 p., але грізна російська сила не пактувала з ними, як оце австрійський уряд, тільки нещадно здавила спротив".

Політичного значення набрала москвофільська течія перший раз 1866 p., коли Австрія програла війну з Прусами. Тоді розійшлася чутка, що швидше чи пізніше Австрію чекає доля Польщі та що Галичину забере Росія. Деякі москвофіли як Яків Головацький, Михайло Попель, Богдан Дщицький та ін., постановили заздалегідь здобути собі симпатії російського царя й почали пропагувати єдність галицьких русинів з росіянами. "Ми не рутени з 1848 p., ми настоящі русекіє", — писали вони в часописі "Слово". Іван Наумович, провідний член москвофільського руху, так і заявив у сойліі, що "книжна московська мова се властиво руська, утворена русинами. Приймаючи книжну московську мову, ми беремо назад свою власність".

Москвофіли заперечували право українського народу на самостійний національний розвиток. На той час у таборі москвофілів опинилася майже вся галицька й буковинська інтелігенція, зокрема духовенство. Завдяки їхній активності москвофіли заволоділи культурно-освітніми установами м. Львова (Ставропігійський інститут, Народний Дім та Галицько-Руська Матиця). Ставропігійський Інститут належав до найбагатших інституцій в Галичині, але тому що він був у руках москвофілів, його діяльність не полишила майже ніяких слідів у культурному житті українського народу2. У 1870 р. москвофіли заснували громадсько-політичну організацію "Русская Рада", що мала б продовжувати традиції "Головної Руської Ради". Щоб протидіяти народовецькій "Просвіті", у 1876 р. вони заснували "Общество їм. Качковського", з тими самим завданнями, що й Товариство "Просвіта". Іронією долі було те, що сам Михайло Качковський (1802—1872) за професією суддя і суспільний та культурний діяч народовецького напрямку ніколи москвофілом не був, а тут його іменем назвали товариство, яке поборювало ідеали, які він обстоював.

Москвофіли видавали декілька журналів: "Слово", "Русская Рада" тощо. У своїх пресових органах вони вживали "староруську мову", яка дістала згірдливу назву "язичіє", бо була жахливою мішаниною російсько-церковнослов'янської та української мов, якої простолюддя взагалі не розуміло, та вживали етимологічний правопис. З часом частина москвофілів стала на службу русифікаційної політики Росії і проповідувала єдність українського народу з москалями-великоросами. Згідно з виявленими вже по війні документами, царський уряд видавав на москвофільську акцію в Галичині колосальні суми грошей, зокрема царський військовий генеральний штаб робив наголос на окремому опікуванні лемками, найдальше висуненої на захід території, як можливої воєнної бази в майбутній війні.

У 1908 р. всередині самого москвофільського табору настав розкол на дві групи: ті, що називали себе старорусинами і т. зв. новокурсники, які стали на російську національну платформу. Вони заперечували окремішність українського народу, його мови й культури, повторюючи відому вже фразу, що українців ніколи не було, немає і не може бути. Москвофіли-"новокурсники" поборювали українське національне відродження і цілком стали на службу польської адміністрації та російських шовіністів. На свою пропаганду вони одержували великі суми грошей від "Галицко-Русского Общества" під проводом графа В. Бобрінського. Платні агенти ширили ненависть до всього, що українське, агітували за російське православ'я і єдність українського народу з російським. Провідниками "новокурсників" були Володимир Дудикевич, Дмитро Марков, С. Лабенський та інші.

У 1914 р. на українських землях Австро-Угорщини відбулося декілька процесів, один у Мармароському Сиготі на Закарпатті, другий — у Чернівцях на Буковині і третій, найголосніший — у Львові проти чотирьох підсудних: Семена Бендасюка, студента-випускника прав і журналіста, двох православних священиків-москвофілів і одного студента прав з Лемківщини. Цей процес, відомий під назвою першого підсудного С. Бендасюка, зрушив не тільки Австрію і Росію, але також інші держави. Польська адміністрація старанно приготовила той процес і підсудні були звільнені від вини й кари. У той спосіб поляки, з одного боку, загравали на лояльності до Австрії, а з другого — здобули собі прихильність Росії і всіх русофільських народів Австро-Угорщини, щоб скомпрометувати український рух.

Москвофіли взагалі, а "новокурсники" зокрема, ідучи на співпрацю з поляками, своєму народові, для добра якого вони намагалися працювати, не дали нічого корисного, за те наробили багато шкоди. Москвофільский рух гальмував український національно-культурний розвиток, але не зупинив його і жива українська течія взяла верх. З кінцем XIX ст. москвофільство завмирало, помимо того, що поляки підтримували його всіма засобами, а з Петербурга через російські дипломатичні представництва надходили фінансові субсидії.