Михайло Драгоманов

Одним із викладачів, звільнених з посад Київського універси­тету, був молодий професор Михайло Драгоманов, що звернув на себе увагу працями, які друкувалися в журналі "Вестник Европы". У цих статтях він обговорював ставлення української громадськості до внутрішньої та зовнішньої політики Російської імперії. За те його усунено з праці згідно з наказом самого царя ще 1875 p., перед проголошенням Емського Указу. Драгоманову дава­ли замість професорства у Київському університеті посаду в одно­му із університетів Росії, але він відмовився.

Київська "Громада" вислала Драгоманова за кордон, щоб він у Відні, який тоді був важливим політичним центром, розбудував ук­раїнський осередок для інформування Західної Європи про укра­їнські справи. Однак у Відні Драгоманов не затримався, а 1878 р. переїхав до Женеви, яка тоді вже була осередком московських ре­волюціонерів. Там почав видавати перший модерний український політичний журнал "Громада" та різні інші брошури західноєвро­пейськими мовами з інформаціями про українські проблеми вза­галі, а під московською окупацією зокрема. Оскільки Драгоманов почав переходити на соціалістичні позиції, київська "Громада" у 1886 р. відмовилася далі фінансувати його діяльність. Переїхавши 1889 р. до Болгарії, він працював професором загальної історії в Софійському університеті. В Софії передчасно М. Драгоманов по­мер 1895 р.

Як політичний мислитель Драгоманов проповідував федерацію України з Москвою, бо не бачив реальних сил, на які міг би опер­тися український сепаратизм. У батьківському домі він виховувався під впливом московських ідей, якими захоплювався не тільки його батько, але й дід. Через те він не мав ідеї української державності, навпаки, він ту ідею завзято поборював, будучи ворогом усякої дер­жавності взагалі, а української спеціально.

"Головною характеристикою політичних поглядів Драгоманова в його київському періоді було переконання про конечність міститися українству, і політично і літературно, під одним дахом з російством,— писав Іван Франко. — Українська література — популяр­на, для домашнього вжитку; все що понад те, повинні українці, за прикладом Гоголя й Костомарова, писати по-російськи, наповня­ючи здобутками свого духа спільну всеросійську скарбницю. Ті са­мі думки пробував Драгоманов ширити і в Галичині, та тут вони зу­стріли рішучий опір навіть з боку прихильників Драгоманова, як В. Новицький. Не багато змодифікував він ті думки й тоді, коли ро­сійські порядки змусили його шукати захисту для вільного українсь­кого слова за границею".

Будучи демократом, Драгоманов вірив, що Україна з демокра­тичною Росією буде мати власну автономію, а тим самим змогу всебічно розвивати свою мову й культуру. Він заперечував будь-який державний централізм, вважаючи його породженням ро­сійського державного централізму. Драгоманов виступав за повну децентралізацію Росії, за демократичну перебудову її на принци­пах федерації. Росію він уявляв у вигляді союзних вільних соціалі­стичних громад, які в свою чергу мали б входити до федеративно­го союзу всіх слов'янських народів.

У своїх політичних працях Драгоманов називав українців не інакше, як тільки південними росіянами і, на його думку, такими вони повинні бути. "Він силкувався навіть міцніше зв'язати українців з росіянами бо­ротьбою зі спільним ворогом абсолютизмом, а в своїх програмових на­рисах, особливо у "Вільній Спілці", дав зразок зовсім безнаціональної російської федерації, кладучи в основу територіальний поділ".

Федералізм Драгоманов поширював у своїх теоріях на сферу по­літичної боротьби і на культуру. Проте, вимагаючи визнання пра­ва на організацію політичних партій за національним принципом для різних національностей, він різко виступив проти марксистів, закидаючи їм відірваність від дійсності. Думки з цього приводу він детально розвинув у проекті Всеросійської конституції "Вільна Спіл­ка" ("Вольный Союз"), тому деякі російські ліберали вважали Драгоманова за основника першої російської конституційної теорії.

Драгоманов мав великий вплив на своїх сучасників — україн­ців як на Наддніпрянщині, так і в Галичині й Буковині, зокрема серед молоді. Користаючи з більш ліберальних обставин Австро-Угорщини, в 1870 pp. Драгоманов друкував у Галичині свої анти­релігійні твори, якими підкопував авторитет української греко-католицької ієрархії й духовенства, головного авангарда українсько­го національного відродження на українських землях під Австрі­єю. У розпалі своєї боротьби з клерикалізмом Драгоманов не зу­мів правильно оцінити, яку важливу роль відогравала Греко-Като­лицька Церква для українського народу в Галичині.

Драгоманов закликав українську інтелігенцію до більшої рухли­вості, щоб поширити організацію, здобуваючи вплив на широкі на­родні маси, а особливо на міста. Перебуваючи довгі роки поза Ук­раїною, Драгоманов з власного досвіду радив щадити українські на­ціональні сили. "Кожний українець, що покидає Україну, кожна копійка потрачена не на українську справу, кожне слово сказане не по-українському,— остерігав Драгоманов,— це видаток з укра­їнської мужицької скарбниці, який до неї ніколи не повернеться".

Драгоманов був контроверсійною особою за життя й такою за­лишився в історії. Деякі прибічники його теорій вважають, що хоча Драгоманов не був на словах прихильником відірвання Укра­їни від Росії, однак своєю працею зробив для цього відірвання куди більше, ніж хто інший. Незважаючи на це слід твердити, що власне М. Драгоманов був першим, хто виніс проблему україн­ства, а зокрема переслідування української мови, на ширшу між­народну арену.

Помимо великого відчуття реалізму в політичній тактиці бороть­би за автономію, Драгоманов не спромігся проаналізувати пробле­му до кінця і під впливом вчення французького мислителя Прудона переходив в утопію, коли йшлося про те, як до тієї демокра­тичної федерації можна буде дійти та як така федерація буде існу­вати. Леон Василевський, польський політик соціалістичного на­прямку і знавець українських справ, вважав, що "занадто оптимі­стичний федералізм Драгоманова затримав розвиток української по­літичної думки на 50 років". Правдивість цього передбачення ви­явилася в часі української революції 1917—1918 pp.

загрузка...