Михайло драгоманов

Одним із викладачів, звільнених з посад Київського університету, був молодий професор Михайло Драгоманов, що звернув на себе увагу працями, які друкувалися в журналі "Вестник Европы". У цих статтях він обговорював ставлення української громадськості до внутрішньої та зовнішньої політики Російської імперії. За те його усунено з праці згідно з наказом самого царя ще 1875 p., перед проголошенням Емського Указу. Драгоманову давали замість професорства у Київському університеті посаду в одному із університетів Росії, але він відмовився.

Київська "Громада" вислала Драгоманова за кордон, щоб він у Відні, який тоді був важливим політичним центром, розбудував український осередок для інформування Західної Європи про українські справи. Однак у Відні Драгоманов не затримався, а 1878 р. переїхав до Женеви, яка тоді вже була осередком московських революціонерів. Там почав видавати перший модерний український політичний журнал "Громада" та різні інші брошури західноєвропейськими мовами з інформаціями про українські проблеми взагалі, а під московською окупацією зокрема. Оскільки Драгоманов почав переходити на соціалістичні позиції, київська "Громада" у 1886 р. відмовилася далі фінансувати його діяльність. Переїхавши 1889 р. до Болгарії, він працював професором загальної історії в Софійському університеті. В Софії передчасно М. Драгоманов помер 1895 р.

Як політичний мислитель Драгоманов проповідував федерацію України з Москвою, бо не бачив реальних сил, на які міг би опертися український сепаратизм. У батьківському домі він виховувався під впливом московських ідей, якими захоплювався не тільки його батько, але й дід. Через те він не мав ідеї української державності, навпаки, він ту ідею завзято поборював, будучи ворогом усякої державності взагалі, а української спеціально.

"Головною характеристикою політичних поглядів Драгоманова в його київському періоді було переконання про конечність міститися українству, і політично і літературно, під одним дахом з російством,— писав Іван Франко. — Українська література — популярна, для домашнього вжитку; все що понад те, повинні українці, за прикладом Гоголя й Костомарова, писати по-російськи, наповняючи здобутками свого духа спільну всеросійську скарбницю. Ті самі думки пробував Драгоманов ширити і в Галичині, та тут вони зустріли рішучий опір навіть з боку прихильників Драгоманова, як В. Новицький. Не багато змодифікував він ті думки й тоді, коли російські порядки змусили його шукати захисту для вільного українського слова за границею".

Будучи демократом, Драгоманов вірив, що Україна з демократичною Росією буде мати власну автономію, а тим самим змогу всебічно розвивати свою мову й культуру. Він заперечував будь-який державний централізм, вважаючи його породженням російського державного централізму. Драгоманов виступав за повну децентралізацію Росії, за демократичну перебудову її на принципах федерації. Росію він уявляв у вигляді союзних вільних соціалістичних громад, які в свою чергу мали б входити до федеративного союзу всіх слов'янських народів.

У своїх політичних працях Драгоманов називав українців не інакше, як тільки південними росіянами і, на його думку, такими вони повинні бути. "Він силкувався навіть міцніше зв'язати українців з росіянами боротьбою зі спільним ворогом абсолютизмом, а в своїх програмових нарисах, особливо у "Вільній Спілці", дав зразок зовсім безнаціональної російської федерації, кладучи в основу територіальний поділ".

Федералізм Драгоманов поширював у своїх теоріях на сферу політичної боротьби і на культуру. Проте, вимагаючи визнання права на організацію політичних партій за національним принципом для різних національностей, він різко виступив проти марксистів, закидаючи їм відірваність від дійсності. Думки з цього приводу він детально розвинув у проекті Всеросійської конституції "Вільна Спілка" ("Вольный Союз"), тому деякі російські ліберали вважали Драгоманова за основника першої російської конституційної теорії.

Драгоманов мав великий вплив на своїх сучасників — українців як на Наддніпрянщині, так і в Галичині й Буковині, зокрема серед молоді. Користаючи з більш ліберальних обставин Австро-Угорщини, в 1870 pp. Драгоманов друкував у Галичині свої антирелігійні твори, якими підкопував авторитет української греко-католицької ієрархії й духовенства, головного авангарда українського національного відродження на українських землях під Австрією. У розпалі своєї боротьби з клерикалізмом Драгоманов не зумів правильно оцінити, яку важливу роль відогравала Греко-Католицька Церква для українського народу в Галичині.

Драгоманов закликав українську інтелігенцію до більшої рухливості, щоб поширити організацію, здобуваючи вплив на широкі народні маси, а особливо на міста. Перебуваючи довгі роки поза Україною, Драгоманов з власного досвіду радив щадити українські національні сили. "Кожний українець, що покидає Україну, кожна копійка потрачена не на українську справу, кожне слово сказане не по-українському,— остерігав Драгоманов,— це видаток з української мужицької скарбниці, який до неї ніколи не повернеться".

Драгоманов був контроверсійною особою за життя й такою залишився в історії. Деякі прибічники його теорій вважають, що хоча Драгоманов не був на словах прихильником відірвання України від Росії, однак своєю працею зробив для цього відірвання куди більше, ніж хто інший. Незважаючи на це слід твердити, що власне М. Драгоманов був першим, хто виніс проблему українства, а зокрема переслідування української мови, на ширшу міжнародну арену.

Помимо великого відчуття реалізму в політичній тактиці боротьби за автономію, Драгоманов не спромігся проаналізувати проблему до кінця і під впливом вчення французького мислителя Прудона переходив в утопію, коли йшлося про те, як до тієї демократичної федерації можна буде дійти та як така федерація буде існувати. Леон Василевський, польський політик соціалістичного напрямку і знавець українських справ, вважав, що "занадто оптимістичний федералізм Драгоманова затримав розвиток української політичної думки на 50 років". Правдивість цього передбачення виявилася в часі української революції 1917—1918 pp.